Політична економія (1999)

Як вже зазначалося, однією із форм ДМК є підприємницька діяльність буржуазної держави й створення державного сектора в економіці. Тобто мова йде про формування державної власності на засоби виробництва.

Як свідчить досвід, державно-монополістична власність на засоби виробництва виникає трьома шляхами: шляхом будівництва підприємств за рахунок державного бюджету; шляхом націоналізації та одержавлення окремих підприємств, а інколи й цілих галузей економіки; шляхом придбання державою частини акцій монополістичних підприємств. Дещо зупинимось на цих формах.

Будівництво підприємств за рахунок держбюджету здійснюється головним чином для військових цілей, а також для обслуговування монополій. Про масштаби будівництва підприємств за рахунок держбюджету свідчить частка держави в загальному обсягу капіталовкладень. В 70-х роках вона становила в США - 29,2%, ФРН - понад 16%, Франції - майже 25%, Японії - 23%, Італії - 36 %, Англії -45 %. Досить часто монополії спонукають державу будувати підприємства, які згодом передаються приватним монополіям для експлуатації. Державні підприємства функціонують, як правило, в галузях інфраструктури з великим строком окупності затрат (енергетиці, транспорті, зв'язку, комунальній сфері) та у капіталомістських виробництвах (добувній промисловості). В зв'язку з цим державні підприємства продають приватним монополіям вугілля, електроенергію, транспорті та інші послуги за низькими цінами. Монополії ж навпаки, продають свої товари та послуги державним підприємствам за більш високими цінами. Тобто має місце перерозподіл частини створено на державних підприємствах додаткової вартості на користь приватних монополій. В результаті такого перерозподілу відбувається зниження ефективності державних підприємств і це служить підставою для їх передачі у приватні руки. Подібну практику в умовах ринкової економіки започатковано і в Україні.

Націоналізація та одержавлення приватних підприємств здійснюються, як правило, шляхом їх викупу на умовах, вигідних власникам. Лише в окремих випадках під тиском трудящих відбувається конфіскація майна. Скажімо, у Франції за співробітництво з гітлерівськими окупантами були передані у власність держави заводи Рено.

Як правило, буржуазна держава націоналізує ті підприємства, що близькі до банкрутства. Цим самим вона сприяє переливу капіталів приватних монополій із збиткових або малодоходних галузей у прибуткові. Разом з тим є чимало фактів реприватизації: націоналізовані підприємства після реконструкції та модернізації передаються безплатно або ж за низькими цінами приватним монополіям.

Придбання державою частини акцій монополістичних підприємств також здійснюється, як правило, в інтересах приватних монополій. Утворення таким чином змішаних підприємств призводить до вливання капіталу у приватні підприємства з метою їх модернізації. Державна власність в акціонерному капіталі в промисловості і транспорті в 70-х роках становила в ФРН - 18 %; Англії - 24 %, Італії -28%; Франції-34%.

Отже, незалежно від того, яким шляхом створюється державна власність, по-перше, в руки держави переходять, як правило, збиткові підприємства та галузі або нові, які вимагають великих інвестицій; по-друге, контроль над націоналізованими підприємствами, як правило, здійснюють приватні монополії; по-третє, капіталістичне одержавлення носить, як правило, обмежений і тимчасовий характер; по-четверте, державна власність виступає як загальномонополістична власність.

Хоча в умовах ДМК основною організуючою силою господарства, як і раніше, залишається ринок, проте він істотно модифікується державним регулюванням економіки.

Одним з важелів регулювання економіки виступає підприємницька діяльність держави, про яку йшлося дещо вище. Це пояснюється тим, що, по-перше, частка державних підприємств у сукупному капіталі є досить значною; по-друге, ці підприємства менше зазнають кон'юнктурних коливань і надійніше забезпечені фінансовими ресурсами, маючи джерелом фінансування державний бюджет; по-третє, Для державних підприємств має обов'язкову силу державне програмування.

Крім того, вплив на економіку держава здійснює через бюджетно-кредитну та податкову політику, субсидування окремих монополій та галузей, процентну ставку, політику прискореної амортизації і ін.

В сучасних умовах широке застосування має антициклічне регулювання економіки. Воно полягає у стримуванні інвестицій в періоди циклічного піднесення з метою відвернення або послаблення надвиробництва і в періоди криз та депресій з метою обмежити падіння виробництва і прискорити вихід з кризи. В період промислового піднесення, яке, як правило, закінчується новою економічною кризою, держава намагається ослабити кризу заходами, спрямованими на стримування зростання виробництва. До таких заходів відносяться збільшення податків, скорочення державних витрат на придбання товарів та послуг, підвищення процентної ставки за кредит. Всі вони ведуть до зменшення зацікавленості в нових капіталовкладеннях, а отже, і до зниження попиту на засоби виробництва. В періоди криз і спадів здійснюється політика збільшення державних закупок і послуг, зменшуються податки на монополії, стимулюються приватні інвестиції за допомогою бюджетної політики, зменшуються процентні ставки для посилення зацікавленості монополій у розширенні капіталовкладень.

Вищою формою державного регулювання капіталістичної економіки є державне економічне програмування. Суть його полягає в тому, що держава на основі досвіду попереднього економічного розвитку з врахуванням наявних виробничих потужностей і ресурсів складає плани-програми розвитку на перспективу. Зокрема розробляються довготривалі програми інвестицій, експорту, імпорту, підготовки кваліфікованої робочої сили, проведення наукових досліджень, регулювання пропорцій між галузями та відносин між працею і капіталом.

Для здійснення економічного програмування в розвинутих капіталістичних країнах в свій час навіть були створені спеціальні урядові органи : у Франції - Генеральний комісаріат з планування, в Англії - Національна рада економічного розвитку, в Італії - Комітет міністрів з економічного програмування, у ФРН - Кон'юнктурна рада і Рада з фінансового планування.

Економічне програмування виступає механізмом узгодження інтересів приватних монополій і держави. Необхідно пам'ятати, ш° урядові програми є обов'язковими тільки для державного сектора економіки. Для монополій вони носять "індикативний" характер; тобто дають лише інформацію для подальшої дії, орієнтують монополії на найбільш прибуткову діяльність.