Теорія фінансів (2000)

Головне призначення державних фінансів — за допомогою різних фінансових інституцій сприяти успішному економічному й соціальному розвитку держави, забезпеченню прав і свобод людини. Це досягається завдяки методам і формам мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх для розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населення, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Сукупність зазначених форм і методів дістала назву фінансового механізму системи управління в державі. Від того, наскільки він досконалий, залежать темпи економічного й соціального розвитку, добробут громадян. Важливе значення має й те, який обсяг фінансових ресурсів від їхньої загальної кількості, що створюються у державі, вона залучає в своє розпорядження й на які цілі використовує. Проте ці загальні показники ще не забезпечують повної характеристики ефективності функціонування державних фінансів.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об'єктивні причини. До них належить зокрема, структурна перебудова економіки, боротьба з монополізмом, захист навколишнього середовища, оборона, правопорядок, захист тих громадян, які на ринку входять до числа споживачів — інваліди, діти, престарілі, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальна освіта, підготовка кадрів, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я тощо. Виходячи з цього, держава будує свою фінансову політику, головним завданням якої є пошук оптимальної моделі перерозподілу фінансових ресурсів із метою прискорення зростання матеріального виробництва й добробуту населення. Для побудови такої моделі треба визначити рівень втручання держави у господарську діяльність виробничих структур і рівень зобов'язань держави в питаннях соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою.

Слід ураховувати, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових ресурсів призводить до негативних наслідків, оскільки централізовано важко вести раціональний розподіл і забезпечити його ефективне виконання. Однак зниження централізації при високому рівні державної власності зумовлює безгосподарність і різні перекоси в розподілі та використанні фінансових ресурсів, і врешті — фінансовий розлад у державі.

Потрібна також оптимізація перерозподілу фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні населення. Якщо держава надмірно втручається в перерозподіл частки населення у валовому внутрішньому продукті, це усуває стимули до праці, знижує темпи економічного зростання. Водночас невтручання держави в цей процес або значне їх скорочення також має негативні наслідки — стримує розвиток освіти, науки, призводить до зубожіння деяких верств населення тощо.

Перерозподільчі процеси, що здійснюються за допомогою державних фінансів, — це явище макрорівня, проте роль державних фінансів виявляється не меншою мірою у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів. Важливе значення має те, як мобілізуються ресурси, якими каналами та в якій формі відбувається їхній рух, на яких засадах вони виділяються й використовуються.

За умов ринку головною формою мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави є податки, збори й відрахування. Визначення об'єкта оподаткування або обчислення платежів, передбачених пільг, ставок податків і платежів, строків сплати, відповідальності за несвоєчасну сплату є механізмом впливу на економічні та соціальні процеси, як й окреслює роль фінансів на мікрорівні.

При використанні ресурсів держава визначає метод фінансування витрат — пряме бюджетне фінансування, бюджетне кредитування або самофінансування. Ринкова економіка передбачає залучення коштів через випуск акцій, облігацій, різних кредитних зобов'язань. Це форма реалізації ролі фінансів у господарському механізмі держави.

Аналізуючи бюджетні дані різних країн, можна сказати, що ресурси, які перебувають у розпорядженні держави, значно більші в країнах із перехідною економікою, ніж у країнах з економікою ринкового типу. Наприклад, наприкінці 80-х.ро-ків частка видатків усіх рівнів державного управління у ВВП європейських країн із перехідною економікою в середньому становила приблизно 55%. Однак ці частки не досить значні, якщо їх зіставити із аналогічними показниками низки промислово розвинутих країн із досконалими системами соціального забезпечення. Наприклад, у 1998 р. частка видатків усіх урядових рівнів у ВВП Нідерландів, Норвегії й Швеції становила приблизно 60%, а щодо Австрії, Бельгії, Ірландії та Люксембургу вона перевищувала 50 %.

Склад і напрямки використання державних видатків визначаються характером досить різноманітних функцій держави До складу видатків, пов'язаних із політичними функціями держави, належать: утримання армії; державного апарату управління і влади; посольств; консульств; сплата внесків до міжнародних організацій тощо. Вони становлять від 3 до 10% від внутрішнього валового продукту і від 10 до 25% від загальної суми державних видатків розвинутих країн. До складу видатків, пов'язаних з економічними функціями держави, входять державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу й державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність тощо.

Держава перетворилася на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу.

За допомогою видатків на капіталовкладення, які становлять від 5 до 30% від загального обсягу державних витрат, держава досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значною мірою сприяє використанню темпів оновлення капіталу й економічного зростання.

Багато нових видів продукції й навіть цілих галузей промисловості виникли завдяки безпосередній фінансовій підтримці держави. Сфера державної інвестиційної діяльності значна, вона охоплює в провідних промислово розвинутих країнах світу від 5 до 20% від валових капіталовкладень. Загальновизнано, що державні інвестиції й субсидії приватним особам та промисловості сприяють поліпшенню можливостей виробництва та зростанню національного добробуту.

Слід наголосити й на досить великому впливі видатків на економіку для регулювання ринкових відносин. Механізм функціонування державних видатків сприяє розвиткові внутрішнього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручання держави й у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну. Збільшився експорт державного капіталу, ще вагомішим стало його місце в загальному обсязі капіталу, що експортується. Зросла роль держави як гаранта вивозу приватного позикового капіталу. Через численні державні компанії й організації, на які покладені функції страхування експортних кредитів, вона певною мірою контролює його формування і рух. Значна частина експорту кредитується державою на пільгових умовах, експортери товарів та послуг користуються досить широким колом вивізних премій. Таким чином, державні видатки стали одним із головних інструментів концентрації та централізації капіталу, збільшення нагромаджень у національній економіці. Загалом у країнах з розвинутою ринковою економікою видатки, зумовлені економічними функціями держави, становлять від 10 до 15% від валового продукту і від 20 до 35% від загальної суми державних видатків. Для порівняння: в Україні такі видатки становили в 1999 р. відповідно 16,76 і 20,3%. Ці фінансові ресурси беруть безпосередню участь у процесі розширеного відтворення, постійно перетворюються в самозростаючу вартість — капітал. Соціальні функції держави втілюються шляхом забезпечення мінімального прожиткового рівня най-вразливішим категоріям населення, сприяння розвитку освіти, культури, охорони здоров'я і довкілля. Загалом видатки на соціальні потреби становлять від 20% до 35% від загального обсягу державних витрат у більшості країн світу.

За соціально-економічним змістом ця група видатків є частиною вартості робочої сили й безпосередньо зумовлена необхідністю її відтворення. Розвиток науково-технічної революції впливає не лише на засоби виробництва, а й на робочу силу, об'єктивно зумовлює підвищення вимог до її професійної підготовки. Зростають продуктивна сила праці й вартість товару — "робоча сила". З огляду на це питання про роль освіти в підвищенні темпів розвитку економіки дедалі більше привертає увагу зарубіжних вчених, з'являється новий термін — "інвестиції в людину". Витрати на освіту, формування нового типу робітника, який має достатній рівень загальної та спеціальної професійної підготовки, розглядаються нині як одна з форм капіталовкладень, що дає прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави. За даними американського економіста Т. Шульца, майже третина національного доходу США одержується завдяки підвищенню рівня освіти.

Щодо видатків на науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки, то сучасна держава перетворилася на головного організатора и інвестора наукових досліджень. За державний кошт у країнах Заходу фінансується від 15 до 65% витрат на ці потреби. Широке фінансування наукових досліджень та їхнє впровадження у виробництво — якісно новий елемент державного господарювання, що сприяє інтенсифікації виробництва й підвищенню його ефективності. Існує пряма залежність між темпами економічного зростання й видатками держави на науку У провідних країнах світу на наукові дослідження й розробки спрямовується від 2,5 до майже 4% від валового внутрішнього продукту.