Історія економічних учень (2005)

Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, І яка склалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б. Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях І цих авторів історична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічної думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та часовій визначеності. Прикметник "стара" почали ] вживати після того, як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась "нова" (молода) історична школа.

Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх І Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць "Програма лекцій з історичного методу" (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть" (1851), "Система політичної економії" (1854—1894), "Історія національної політичної економії" (1874) І та ін.

Поставивши за мету вплинути на формування національної політики доповнивши та розвинувши учення класиків на основі залучення до аналізу історичного методу дослідження, В. Рошер:

Стверджував, що не існує єдиної політичної І економії та універсальних законів господарського І розвитку всіх націй, оскільки генезис господарського життя кожної країни є специфічним, залежним від її геополітичного становища, конкретно-історичних та І природних умов, традицій і звичаїв, розвинутості політичних інститутів тощо.

Критикуючи методологію класичної школи, вчений звертав увагу на те, що окремі індивіди керуються у своїх вчинках не лише прагненням економічної вигоди, але і суспільними інтересами, сімейними турботами, почуттям національної єдності тощо. Відтак позаекономічні чинники суттєво впливають на вчинки та прагнення людей, значно збагачуючи їх палітру. Вбачав завдання економічної науки не стільки в теоретичному аналізі та отриманні абстрактних висновків, скільки в емпіричному дослідженні історичного матеріалу, вивченні конкретних форм та методів організації господарської діяльності, виявленні причин національних особливостей розвитку економічних процесів та дослідженні специфічних законів функціонування національних економік.

"Ми залишаємо обабіч будь-яку розробку... економічних ідеалів, — писав німецький дослідник, — замість цього ми звернемось до простого викладу спочатку господарських потреб і природи народів, потім законів та закладів, покликаних їх задовольнити, насамкінець, до викладу більшого чи меншого успіху останніх".

Особливий наголос вчений робив на необхідності міждисциплінарного підходу як важливого засобу подолання обмеженості та "шкідливого впливу" класичної доктрини. "Наша мета, — зазначав німецький дослідник, — просто описати економічну природу людини і її економічні бажання, дослідити закони і характер рішень, що їх прийнято для задоволення цих бажань... Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями із національного життя, наприклад, з історії цивілізації".

Протиставив універсальному, космополітичному вченню класиків власну концепцію історичного розвитку націй, застосувавши історичний підхід до теорії трьох факторів виробництва. В історії розвитку націй вчений виділив три великих періоди:

I — найдавніший, за якого головним фактором виробництва була земля;

II — середньовічний, коли значну роль починає відігравати праця, капіталізована завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва;

III — новий, пов'язаний із пануванням капіталу.

Аналізуючи третій період еволюції суспільства, В. Рошер вказував на зростаючі можливості економічного прогресу націй, зумовлені розвитком індустрії, транспорту, витісненням ручної праці машинною. Водночас вчений звертав увагу на викликане цими змінами загострення соціальних суперечностей, розшарування суспільства на багатих та бідних тощо.

Особливо наголошував на необхідності розробки практичних рекомендацій, спрямованих на використання наявного потенціалу розвитку та вдосконалення суспільства відповідно до довгострокових інтересів кожної нації. Вчений стверджував, що історія народів торує собі шлях мирними

засобами "позитивного права", а нація стає учасником цього процесу під керівництвом держави. Вважаючи законними лише еволюційні форми розвитку суспільства, він зазначав, що "кожна революція, яка б не була велика потреба у змінах, здійснюваних нею, залишається все-таки завжди найбільшим нещастям, великою і нерідко смертельною хворобою народного життя".

Виразником ідей "старої" історичної школи був також професор Марбурзького, Цюріхського та Бернського університетів Бруно Гільдебранд, який знаходився у більшій, ніж В. Рошер, опозиції до класичної школи. У праці "Політична економія сучасного і майбутнього" (1848) вчений:

оставив за мету "перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів". Ставлячи під сумнів існування універсальних узагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стільки удосконалення (як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічної науки.

Стверджуючи, що предмет дослідження політичної економії становлять закони господарського розвитку націй, вчений був переконаний, що простежити останні можна шляхом вивчення історії та здійснення статистичних досліджень. Відтак абстрактному методу класиків Б. Гільдебранд протиставляв емпіричний підхід та фактозбирання.

Заперечував концепцію "економічної людини" та прагнення звести поведінку господарюючих суб'єктів до егоїстичних устремлінь, ігноруючи мораль, право, звичаї та їх вплив на мотивацію економічної діяльності. "Людина — істота соціальна, — писав Б. Гільдебранд, — вона є продуктом цивілізації та історії. її потреби, її освіта і її ставлення до речових цінностей, як і до людей, ніколи не залишаються незмінними, а географічно і історично безперервно змінюються і розвиваються...". Відтак вчений був переконаний, що політична економія "не є природним ученням людського егоїзму, але має бути наукою моральною".

Здійснив спробу періодизації історії господарського розвитку народів, поклавши в її основу мінову концепцію, спосіб обміну. Запропонована вченим концепція стадійного економічного розвитку знайшла відображення у назві його праці "Натуральне господарство, грошове господарство і кредитне господарство" (1864). Таким чином історичний шлях економічного розвитку націй Б. Гільдебранд поділив на такі етапи:

I — натуральне самодостатнє господарство середніх віків, яке характеризується нерозвиненим безгрошовим обміном;

II — грошове господарство мануфактурного періоду, в якому гроші функціонують як необхідний посередник обміну;

III — розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється на основі кредиту.

Виходячи з того, що кредитне господарство створює могутні стимули підвищення економічної активності господарюючих суб'єктів, Б. Гільдебранд уважав третю стадію вершиною економічного розвитку націй. Ліквідація на цій стадії "панування грошей та капіталу" перетворює, на думку вченого, ринкову економіку на справедливий устрій, "доброчинне" суспільство, засноване на довірі та високих моральних якостях громадян. Метою цього суспільства є задоволення наперед визначених потреб людей, рівність та справедливість.

Водночас, як і В. Рошер, Б. Гільдебранд був переконаний, що досягнення такого суспільного ідеалу можливе лише еволюційним шляхом під керівництвом держави.

Виступив з критикою утопічного соціалізму, захищаючи принципи ринкового господарювання. Розмірковуючи над "уроками історії", вчений захищав недоторканність приватної власності як "потужного двигуна розвитку людського духу"1, який уможливлює індивідуальну різноманітність та розвиток.

Найпослідовнішим провідником ідей "старої" історичної школи був Карл Густав Адольф Кніс (1821 —1898) — німецький економіст, дослідник економічної історії, професор Марбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзького університетів. У праці вченого "Політична економія з погляду історичного методу" (1853) знайшли відображення та систематизований виклад найважливіші методологічні підходи "старої" історичної школи.

Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різних народів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції, традиціях та здібностях різних націй.

Німецький дослідник:

Відкидав саму можливість існування універсальної економічної науки, наголошував на тому, що вчені здатні описати виникнення та розвиток економічних процесів та явищ, але не в змозі здійснити відповідні узагальнення в силу унікальності та неповторності господарського розвитку різних народів.

Аналізуючи господарський устрій кожної нації як результат її історичної еволюції, що зазнає постійних змін, вчений стверджував, що можна говорити про існування лише аналогій та відносних причинностей, зумовлених конкретними обставинами. Відтак завдання дослідників К. Кніс вбачав у факти збиранні та описі генезису економічних процесів та явищ.

Наголошував на необхідності аналізу господарської еволюції народів у тісному взаємозв'язку з іншими аспектами їх суспільного буття. Вчений стверджував, що людська поведінка детермінована національними "ознаками", оскільки кожна людина є насамперед представником певної нації, якій апріорі притаманні певні риси (англійцям — ощадливість, почуття станової ієрархії, національна гордість; французам — прагнення до рівності, насолоди, новацій; німцям — старанність, почуття справедливості, гуманізм тощо). Таким чином господарська поведінка окремої особи не зводиться до егоїстичних устремлінь і визначається ментальністю народу, чинними законами та мораллю.

Доводив, що спостереження економічного розвитку різних народів уможливлюють емпіричні узагальнення та вплив на економічні явища і процеси шляхом розробки економічної політики, спрямованої на досягнення суспільно значущих цілей.

Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині:

сприйняли основні наукові цінності концепції "національної економії" Ф. Ліста, сформулювали альтернативні класичній політекономії методологічні положения, яких згодом дотримувались їх наступники;

звернули увагу на відносну цінність економічного знання, еволюцію понять, оцінок і теорій у процесі історичних та інституційних змін;

вказали на необхідність використання історичного методу дослідження;

обґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребують мобілізаційних зрушень нації для трансформування економіки.

Водночас представники старої історичної школи:

— не зробили навіть спроби, користуючись історичним методом дослідження, побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній;

Представники старої історичної школи перш ніж перейти до будь-яких узагальнень намагалися зібрати весь фактичний матеріал про відповідні події в попередній період і в теперішній час. Вони були впевнені, що такий метод дозволить їм зробити висновки більш ґрунтовними, ніж холодні і байдужі до людини дедуктивні побудови англійських економістів.

Б. Селігмен відкинувши поняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод дослідження, втратили саму економічну теорію, поступово підмінивши її економічною історією та економічною політикою;

вивчення проблем та механізмів функціонування ринкової економіки замінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.