Історія економічних учень (2005)

Методологічні особливості та теоретичні висновки історичної школи і соціального напряму у політичній економії позитивно вплинули на подальший розвиток економічної думки. "Бунт проти ортодоксії" та критичне переосмислення основних ідей класичної політичної економії сприяли подальшому розвитку економічної теорії на шляху збагачення теоретико-методологічного арсеналу дослідження економічних процесів та явищ:

Застосування принципу історизму та системного підходу до аналізу процесів господарського життя збагатило інструментарій економічних досліджень. Формування історичної школи спровокувало знаменитий спір про методи пізнання економічних процесів, який розгорнувся серед економістів-теоретиків у другій половині XIX ст., висунувши вимогу "вперше чіткого і критичного усвідомлення самої проблеми методу економічних до-j сліджень".

Обґрунтування єдності правових, соціальних, економічних взаємовідносин та необхідності аналізу господарської діяльності у тісному зв'язку із динамічним соціокультурним середовищем сприяли усвідомленню необхідності міждисциплінарного підходу, залучення до аналізу позаекономічних чинників господарського розвитку.

Виявлення специфічних особливостей інституційної структури та форм організації реальних економічних систем, способів існування та розвитку національних економік у різні історичні епохи знайшли відображення в інституційному напрямі економічної думки.

Аналіз суперечностей ринкової економіки сприяв усвідомленню обмежень ринкового механізму саморегулювання, що дало змогу задовго до Дж. М. Кейнса порушити питання про необхідність державного регулювання економічних і соціальних процесів.

Заперечення революційних методів вирішення соціально-економічних проблем та обґрунтування еволюційного розвитку капіталізму на шляху його поступового реформування вплинули на формування концепцій "змішаної економіки", "організованого капіталізму", "державного соціалізму" тощо, справивши конструктивний вплив на економічну політику європейських держав.

Водночас відмова від абстрактних узагальнень та нерозуміння єдності логічного й історичного методів наукового аналізу, невизнання закономірного характеру економічного життя суспільства, акцент на емпіричному підході та вивченні конкретно-історичних форм економічного розвитку окремих країн, гіпертрофованість ідей унікальності та неповторності "німецького національного духу", особливої історичної місії арійської раси, значно знизили науковість концепцій багатьох представників історичної школи, збіднивши спектр їх наукових досліджень, які не змогли виокремитись у завершену політекономічну доктрину, альтернативну класичній.

Важливо зазначити, що історична школа в політичній економії не була виключно німецьким явищем. Досягнення німецьких "істориків" сприяли пробудженню інтересу вчених інших країн до самостійного застосування історичного методу в економічній науці та здійснення історико-економічних досліджень. При цьому зарубіжні дослідники не просто копіювали німецьких авторів, а йшли власним шляхом, залишивши після себе цікаві праці, які і сьогодні вражають фундаментальністю та глибиною аналізу.

В Італії ідеї історичної школи наприкінці XIX ст. розвивали Г. Ферреро, Г. Сальвіолі та ін., у Франції на теренах економічної історії успішно працювали У. Шевальє, П.Ж. Манту та ін., серія глибоких історико-економічних досліджень з'явилась в Англії та Росії.

Так, наприклад, видатний французький дослідник Франсуа Сіміанд (1873—1935) у руслі традицій німецької історичної школи приділяв велику увагу культурному змісту господарської діяльності. Стверджуючи, що теоретичним висновкам мають передувати нагромадження та класифікація значних масивів емпіричних даних, вчений здійснив оригінальне історико-економічне дослідження заробітної плати.

Відомим представником англійської історичної школи був Арнольд Тойнбі (1852—1883), автор "Лекцій про промислову революцію в Англії" (1884), в яких вчений вперше впровадив у науковий вжиток термін "промислова революція", здійснивши дослідження господарського перевороту XVIII — початку XIX ст., який у подальшому привертав увагу багатьох дослідників. Англійський вчений звертав увагу на те, що характер та особливості розвитку тієї чи іншої країни не можуть бути визначені виключно на основі аналізу її власної історії. Водночас вони не пояснюються також ідеєю лінійного прогресу людства. А. Тойнбі був переконаний, що поєднання історії і політичної економії здатне збагатити обидві наукові дисципліни. Не заперечуючи важливості дедуктивного методу пізнання, вчений звертав увагу на те, що історичний метод виявив відносність економічних законів.

Прикладом самостійності англійських вчених у застосуванні історичного методу є також праця видатного мислителя Вільяма Дж. Ешлі (1860—1927) "Економічна історія Англії у зв'язку з економічною теорією", у якій автор не лише глибоко проаналізував історичний матеріал, але і дослідив господарське законодавство та економічні погляди, які формувались у період з XI по XVI ст. Виходячи із безперервної мінливості суспільного життя, В. Ешлі стверджував, що економічні теорії не можуть мати універсального характеру і бути справедливими для всіх епох і народів.

Розвиток ідей історичної школи в Росії та в Україні характеризувався відсутністю національно-шовіністичної спрямованості та жорсткої опозиції класичній політекономії. При цьому російські та українські вчені не обмежувались дослідженням лише вітчизняної історії, свідченням чого є праці 1.1. Янжула "Англійська вільна торгівля" (1882) та І.І. Кауфмана "Історія банківської справи у Великобританії" (1877) та ін.

На особливу увагу заслуговують праці видатного українського дослідника, вченого-економіста М.І. Тугана-Барановського "Періодичні промислові кризи" (1894) та "Російська фабрика" (1898), у яких вдало поєдналися глибокі історичні дослідження та фундаментальні теоретичні узагальнення автора.

Теоретико-методологічні надбання історичної школи та соціального напряму в політичній економії мають важливе значення для сучасних науковців. Вони засвідчують альтернативність економічного мислення, багатство ідей! та напрямів розвитку економічних знань, небезпеку як поверхового аналізу, ] так і захоплення універсальними схемами на шляху ігнорування специфіки І історичного та економічного розвитку окремих країн.