Історія економічних учень (2005)

Наприкінці XIX — початку XX ст. у вітчизняній літературі з'явився ряд праць, автори яких (В.Ф. Левитський, Г.Ф. Симоненко, О.М. Миклашевський, К.Г. Воблий та ін.) по суті підвели своєрідні підсумки в тодішніх теоретико-методологічних дискусіях. Важливо зазначити, що ці вчені належали до різних напрямів економічної теорії. Так, В.Ф. Левитський тяжів до класичної і неокласичної політекономії, Г.Ф. Симоненко вважав себе ревним прихильником староісторичної школи, О.М. Миклашевський — історико-етичного напряму, М.І. Туган-Барановський — до синтезу теорій цінності класики і маржиналізму, для поглядів К.Г. Воблого була характерна певна еклектика. Всі вони не прийняли економічну теорію марксизму, постійно полемізували з її конвенційними засадами, рішуче відкидали революційний перехід від капіталізму до соціалізму. Одночасно всі вони виступали за втручання держави в економічне життя і шукали оптимальних меж поєднання саморегулювання та державного регулювання економіки.

Важливе місце в працях українських вчених займали питання класифікації економічних теорій та класифікації економічних наук. В.Ф. Левитський розкрив, що політична економія у тодішньому своєму стані становила неоднорідну за своїми завданнями і методами науку. На думку вченого, вона складалася із трьох категорій економічних знань: теоретичних, історичних і прикладних. Тому основним принципом здійснення класифікації економічних шкіл вчений вважав суворе розмежування начал теорії, політики та історії в складі економічних учень.

В.Ф. Левитський піддав критиці погляди тодішніх представників історичної школи за змішування ними різних завдань політичної економії. Наслідком цього стали важливі непорозуміння в економічній науці. Вчений диференціював склад представників історичної школи, виділивши три основні групи. Прибічники першої розглядали політичну економію як науку виключно історичну (В. Рошер, К. Кніс). Прихильники другої мали погляди на політекономію як на науку виключно прикладну (Г. Шмоллер, Ю. Каутц, Г. Кон). Нарешті, представники третьої групи помилково ототожнювали політичну економію з соціологією (Дж.К. Інгрем, В. Шеєль). У подальшому групування представників історичної школи дещо змінилось, особливо щодо В. Рошера та К. Кніса, теоретико-методологічні погляди яких насправді тяжіли до класичної політичної економії.

До певного часу поділ політичної економії на вчення про виробництво, розподіл, обмін і споживання цілком задовольняв представників економічної науки. Іншими словами, йшлося про вивчення економічних законів, що управляють цими сферами суспільного відтворення. Не було особливої потреби виділяти ту частину політекономії, в якій би спеціально розглядались заходи державної влади з забезпечення зростання ринкової економіки і народного добробуту. Вважалося, що це цілком залежить від природних економічних законів, які управляють народним господарством. Викладення цих законів і становило, по суті, зміст політичної економії. Але вже у ЗО—40 pp. XIX ст. багато німецьких економістів (Л. фон Якоб, Ф. фон Соден, К.Г. Pay та ін.) поставили під сумнів таке розуміння об'єкта і предмета політичної економії. Вони показали, що у розвитку національної економіки не можна цілком покладатися лише на стихійну дію економічних законів і обмежувати зміст політичної економії лише їх вивченням.

Вплив державної влади на економічні відносини і досягнення загального добробуту також має велике значення для розвитку народного господарства. Він поширюється на всі питання кожного із чотирьох розділів політичної економії, виділених згідно з фазами суспільного виробництва. Щоб уникнути ототожнення двох різних учень — про природні економічні закони і про позитивне економічне законодавство та інші різні заходи для піднесення рівня народного добробуту, вчені виділили в особливу частину політичної економії матеріал, пов'язаний з впливом держави на економіку. Тому до прийнятого французькими, англійськими та іншими вченими поділу політичної економії, згідно з тодішньою термінологією, за предметами змісту (виробництво, розподіл, обмін, споживання), німецькі економісти додали поділ її за характером принципів.

Для представників світової і національної економічної науки другої половини XIX ст., незалежно від їх прихильності до тих чи інших шкіл та напрямів, типовим став поділ політичної економії на дві частини: чисту (теоретичну) і практичну (прикладну) або економічну політику. Кожна з них зберігала попередній загальноприйнятий поділ за змістом, тобто вивчення фаз суспільного виробництва — власне виробництва, розподілу, обміну і споживання, але займалася вивченням економічних законів по-різному. В основі виділення двох зазначених частин політекономії лежав поділ явищ та процесів економічного життя на дві сфери — сферу сущого і сферу належного.

Згідно з таким поділом, теоретичне пізнання обмежується лише описанням і поясненням явищ, а практичне має своєю метою з'ясування впливу на пізнані явища у бажаному напрямі. Відповідно чиста або теоретична частина науки являла собою вчення про основні елементи та функції народного господарства, головним чином про ті об'єктивні (за тодішньою термінологією, природні) економічні закони, які управляють всіма цими явищами. Тут же з'ясовувалось, якою мірою дія таких законів забезпечує загальний добробут і соціальну справедливість. Прикладна або практична частина (економічна політика) містила викладення вчення про заходи, яких повинен вживати уряд у тих випадках, коли дія одних лише природних законів народного господарства не забезпечить достатньою мірою загальний добробут.

Теоретичну політичну економію вчені, наприклад М.І. Туган-Барановський у своїй праці "Основи політичної економії", ділили, у свою чергу, також на дві частини: абстрактну і конкретну. На їх думку, абстрактна політекономія встановлює загальні причинно-функціональні залежності народного господарства і використовує дедуктивний метод. Цей підрозділ економічної науки, користуючись абстрактною теорією господарства, досліджує як існуючі типи явищ господарювання, так і, зокрема, історичний розвиток їх. Установлення напрямків економічного розвитку господарства — одне з найважливіших завдань цього підрозділу науки. Конкретна політекономія ставить своєю метою описання, класифікацію і пояснення конкретних типів народногосподарських явищ і використовує індуктивний метод. Вона має справу з "реальним народним господарством", яке являє собою не лише стихійний комплекс одиничних приватних господарств: у ньому діє і регулююча сила органів суспільної влади — насамперед держави. Держава у більшій чи меншій мірі обмежує свободу дій одиничних господарств, підпорядковуючи їх діяльність певному плану, що привноситься самою державою. Об'єктом регулювання з боку держави і профспілок є насамперед відносини розподілу, які, на думку М.І. Тугана-Барановського, за своєю природою є соціальними, а не ринково-господарськими.

Отже, видатний український вчений підпорядкував поділ політичної економії на підрозділи всебічному розкриттю народногосподарських явищ і процесів з врахуванням взаємодії всіх суб'єктів економічного життя суспільства. Він розвивав багатофакторний еволюційний підхід до предмету і методу економічної теорії. Характерні його риси: народне господарство як об'єкт дослідження; розуміння господарства як системи взаємодії стихійних і свідомих начал; синтез дедуктивного та індуктивного методів дослідження; з'ясування напрямків історичного розвитку; вплив на нього держави, профспілок, кооперації.

Необхідно чітко розрізняти два аспекти піднятих питань. Перший — відношення вчених до самого поділу політичної економії на дві частини, неоднозначність (а інколи і суперечливість) їх оцінок. Другий — відношення вчених до змісту кожної із виділених частин, яке обумовлювалось належністю вченого до того чи іншого конкретного напряму економічної думки.

Ставлення українських вчених до поділу політичної економії на дві частини не було однозначним. Насамперед вони зазначали позитивні сторони цього поділу. Завдяки йому економістам вдалося краще з'ясувати двоїстий характер начал, покладених в основу економічної науки, і відповідним чином субординувати їх. Згідно з канонами класичної політичної економії на перше місце вчені поставили ті начала, які мають природний, стихійний, незалежний від державної влади характер. Він обумовлений законами, що управляють зовнішньою природою, з якою людина у всіх своїх економічних відносинах повинна постійно мати справу. На другому місці перебувають начала, які лежать в основі позитивного державного законодавства, спрямованого на поліпшення існуючого економічного становища країни. Вони відносно самостійні, але значною мірою залежать також від перших начал, мають узгоджуватися з ними. В іншому випадку будь-яке позитивне законодавство ризикує бути недоцільним і замість користі може принести навіть шкоду. Достоїнством зазначеного вище поділу вчені вважали також створювану ним сприятливу можливість для більш цілісного, повнішого з'ясування значення у народному господарстві, з одного боку, спільних усьому живому світові спонукань людської природи і, з другого боку, — вищих моральних мотивів людської діяльності.

Більшість вчених вважали поділ політичної економії на дві частини з виключно наукового погляду цілком правильним, але не зовсім зручним і корисним у педагогічному відношенні. По-перше, було неможливо уникнути повторень у прикладній частині матеріалу, вже викладеного в теоретичній частині. Адже важко довести необхідність вжиття тих чи інших заходів економічної політики без посилань на дію економічних законів, видозмінити результати якої прагнуть за допомогою цих заходів. По-друге, створювалось вкрай хибне уявлення про значення економічних законів у народному господарстві. Адже всупереч абстрактним припущенням чистої частини політекономії насправді практично не існує такого народного господарства, яке б не піддавалось якомусь впливу державної влади. У свою чергу заходи держави в галузі економіки, щоб бути ефективними, мають опиратися на дію природних економічних законів. Оскільки вивчення в університетах першої і другої частин політекономії було розірвано в часі, то виникала небезпека створення у студентів спотвореного уявлення про нібито можливість функціонування народного господарства поза системою економічних законів.

Під кутом зору існування специфічного співвідношення двох частин політичної економії вітчизняні вчені піддавали критиці погляди прихильників нової історичної школи. "Вчення про економічну політику, яке становить, по суті, не більше, ніж прикладну частину політекономії, — писав Г.Ф. Симоненко, — у працях представників нової історичної школи затіняють собою, якщо не цілком витісняють, першу теоретичну частину її, яка з'ясовує природу народного господарства і його закони".

З часом при трактуванні змісту двох частин політичної економії вчені (В.Ф. Левитський, М.І. Туган-Барановський, О.Д. Білімович та ін.) все більше переносили акцент із з'ясування співвідношення суті економічних законів і їх практичного використання на співвідношення теорії і реалізації в ході економічної політики класових та інших економічних інтересів. Поділ (розмежування) двох частин політекономії все більше тлумачився як надійний засіб уникнути "зараження" економічної теорії політичними, класовими інтересами і таким чином позбутися тенденційності в теоретичних поглядах. Звідси робився прогноз відносно подальшого розвитку економічної науки: все більше зближення різних шкіл і напрямів економічної науки в чистій (теоретичній) її частині при неминучості подальшого існування і навіть можливого посилення) розбіжностей в прикладній (практичній) частині або оцінках тенденцій розвитку сучасної економічної теорії щодо двох її складових — позитивної та нормативної теорії.

Визнання протилежності інтересів різних груп суспільства привело М.І. Тугана-Барановського до констатації зв'язку кожної економічної теорії з інтересами певних соціальних груп. У свою чергу це привело вченого до постановки гостро дискусійного в той час питання, чи не щезає у такому випадку будь-яка єдність у науці, якщо кожна суспільна група буде вимагати побудови науки з погляду її інтересів? М.І. Туган-Барановський запропонував оригінальне вирішення цієї проблеми.

На його думку, загальна теоретична наука — політична економія — можлива лише на основі єдиної реальної сили, що об'єднує людей, — загальнолюдської моральності. Вона має лежати в основі всіх складових частин науки. Основний принцип цієї моральності — рівноцінність кожної людської особистості. М.І. Туган-Барановський стверджував: "Будь-яка людська особа є верховна мета в собі, чому всі люди рівні як носії святині людської особистості.

Критерії класифікації економічних систем

1. Необхідність строгого розмежування начал теорії, політики та історії в складі економічних учень.

"Для того, щоб орієнтуватися в масі економічних систем, — підкреслював В.Ф. Левитський, — ми повинні насамперед визначити, яку категорію завдань економічного знання вирішує чи має на увазі вирішити кожна дана економічна система, тобто чи стосується вона питань теорії, господарської політики, або історії господарства"'.

2. Протилежність критеріїв щодо різних частин економічних учень.

"Більш розроблені економічні системи (наприклад, школи класична, історична і соціалістична) складаються із двох паралельних систем, тобто однією частиною своїх учень стосуються господарської політики, а іншою — теорії, а тому при оцінці економічних систем у цих двох різних відношеннях потрібно застосовувати радикально протилежні критерії".

3. Історичність предмета кожної з економічних систем.

"Кожна система теоретичних поглядів має своїм предметом пояснення явищ певної історичної формації господарського життя. Більшість економічних систем розраховані на пояснення господарського побуту сучасних нам культурних народів, але існують системи теоретичних поглядів, які мають своїм предметом пояснення явищ господарського стану народів минулого часу"3.

4. Особливості методів наукового дослідження.

"Системи економічних теорій різних шкіл, що належать до одних і тих же історичних епох, серії господарських явищ та завдань — теоретичного пояснення явищ— показують докорінні відмінності ...Основа їх коріниться в особливостях методу та прийомів наукового дослідження"4.

У теорії вартості цей підхід набув свого вираження у спробі синтезу теорії трудової вартості та теорії граничної корисності, у теорії розподілу — поєднання ідей теорії граничної продуктивності та соціальної теорії розподілу.

Врахування морального, етичного начала — характерна риса української економічної думки ще з часів Київської Русі. її виокремлювали багато вітчизняних і зарубіжних істориків. Вона знаходить свій прояв в економічних поглядах і теоріях по-різному.

Українські економісти, зокрема В.Ф. Левитськнй, здійснювали спроби класифікації економічних теорій та шкіл (за тогочасною термінологією, економічних систем), застосовуючи, по суті, комплекс специфічних критеріїв класифікації.

Проте використовуючи зазначені вище критерії, В.Ф. Левитський та інші вчені одні й ті ж школи часто відносили до цілком різних груп у господарській політиці та економічній теорії.

Українські вчені (В.Ф. Левитський, М.М. Соболев, К.Г. Воблий та ін.) запропонували приблизно однакові класифікації економічної науки. Так, В.Ф. Левитський виділив серед наукових дисциплін політичну економію і статистику, вважаючи, що кожна з них, зі свого погляду, досліджує фактично наявні явища народного господарства сучасного історичного періоду. При цьому теоретична політекономія вивчає економічні явища у загальних рисах з боку їх типових форм, а статистика — з боку їх індивідуальних особливостей, які залежать від умов місця та часу. Прикладна політична економія, або економічна політика, також досліджує фактичні господарські відносини, але у зв'язку з тими змінами у народному господарстві, які бажані з погляду досягнення загального добробуту. Поряд з діяльністю людей могутнім органом перетворень є держава. Дослідження сучасного державного, земського і міського господарств здійснює також наука про фінанси, яка в одних своїх частинах є теоретичною, а в інших — прикладною дисципліною.

Окремими науковими дисциплінами в класифікації В. Левитського є історія народного господарства та історія економічних учень. Для їх виділення з інших економічних наук учений застосував подвійний критерій: вивчення дослідниками не сучасного, а минулого господарського життя народів у тих формах, в яких воно виразилось в різні історичні епохи, та специфіку цього вивчення2.

Класифікація економічних наук, запропонована М.М. Соболевим, дещо | відрізнялась від інших. Відповідно до різних завдань, що вирішуються економічною наукою, вчений поділив її на три частини:

конкретна економічна наука, яка вивчає історію господарського побуту різних народів і описує їх економічне становище (економічна історія і статистика як вивчення конкретних явищ);

теорія соціальної економіки, яка досліджує типи господарських явищ і закони їх причинного зв'язку (теоретична наука);

економічна політика, яка вивчає заходи, що найкраще сприяють досягненню господарської діяльності, тобто головним чином розвитку народного добробуту (практична наука).

Зазначимо, що у цьому випадку термін "теорія соціальної економії" був еквівалентним поняттю "теоретична політична економія". Поряд із загальноприйнятим у вітчизняній та зарубіжній літературі поділом політичної економії на теоретичну і прикладну М.М. Соболев додав до складу економічної науки ще й конкретну економічну науку.

Проте в жодній зі складових не згадується історія економічних учень. І це незважаючи на те, що у другій половині XIX ст. завершилося її становлення як самостійної економічної науки і в університетах (наприклад, Харківському) вона вивчалась як самостійна навчальна дисципліна. У структурі теорії соціальної економіки М.М. Соболев виділив загальну частину, в якій розкривались загальні економічні поняття та методологія економічної науки, і чотири частини відповідно до розділів суспільного відтворення (вчення про виробництво, обмін, розподіл і споживання).

В А. Сміта прикладні частини економічної науки поставлені у безпосередню залежність від законів її чистої частини. Розкриваючи цю залежність, вітчизняні економісти зверталися до архітектоніки, за їх висловом, безсмертного трактату А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів". При викладенні законів фінансового господарства і вчення про управління слушно зверталась увага на те, що А. Сміт не тільки постійно перевіряє їх законами політичної економії, але навіть безпосередньо обґрунтовує прикладні частини науки цими законами. Внаслідок такого підходу смітівське вчення про державні доходи і витрати представляє разом із загальною частиною економічної теорії гармонічне ціле, яке містить ряд наукових положень. У п'ятій книзі свого дослідження А. Сміт використовував для роз'яснення свого вчення лише те, що було вже розвинуто ним у перших чотирьох книгах.

Розуміння такого органічного зв'язку політичної економії з іншими науками було характерне і для відомих українських економістів. Цікавий варіант визначення місця науки, яка займається державною діяльністю, запропонував професор Харківського університету М.М. Алексєснко. Він розглядав державне господарство як лише одну із форм народного господарства. Тому наука про державне господарство має перебувати у тісному зв'язку із загальною наукою про народне господарство, тобто політичною економією, використовувати її основні положення і принципи. Розгляд науки про державну діяльність з погляду пропозиції і попиту приводить до поділу її відповідно на управлінську і фінансову діяльність. До кола питань першої належить процес виробництва державою різноманітних благ і задоволення потреб всього суспільства та окремих його членів. Друга ж розглядає питання оплати благ, які надає держава (податки, мито, державний борг тощо). У податку, на думку М. Алексєєнка, відчувається тісний зв'язок економічних і політичних явищ. З одного боку, податок — один із елементів розподілу, складова ціни. З другого боку, встановлення, розподіл, вилучення і використання податку — одна із функцій держави.