Історія економічних учень (2005)

У працях українських економістів розглядаються питання про методи політекономічного дослідження. Українські вчені-економісти, особливо В.Ф. Левитський, К.Г. Воблий, Г.Ф. Симоненко, взяли активну участь у знаменитому "спорі про методи". Проте це відбулося на тому етапі, коли, по суті, між учасниками наукової полеміки було досягнуто примирення і вчені дійшли згоди про необхідність використання в економічних дослідженнях дедуктивного та індуктивного методів у їх сукупності. Питання про методи українські вчені висвітлили як у підручниках та навчальних посібниках з політичної економії, так і в працях з історії економічних учень.

У процесі дискусій було з'ясовано, що використання всіх методів однаково законне, але не всюди результати використання того чи іншого з них бувають однаково цінними. Для певних галузей більше придатний історичний метод, в інших не можна і навіть даремно заперечувати значення аналізу та абстракції. Питання про єдність застосовуваних методів дослідження вчені розкрили таким чином. Без аналізу, тобто без послідовного спостереження за властивостями предмета з тим, щоб визначити порядок, в якому вони одночасно існують, і без абстрактного вивчення, яке випливає з основних принципів як деяких загальних пропозицій, ми не можемо правильно зрозуміти дійсності. Таке вивчення дає нам важливе розуміння в його "абстрактній середній схематичності", писав О.М. Миклашевський. Без аналітичного спостереження фактів економічного життя, без постійної перевірки реальних тенденцій всією сукупністю історичного досвіду і ближчим вивченням людських прагнень в історичних обставинах наша абстрактна побудова найочевидніше буде мертвою схемою, а не живою реальністю .

Взагалі ж питання про методи економічного дослідження в українській економічній науці на будь-якому з етапів її розвитку не характеризувалося особливою гостротою порівняно з дискусіями навколо цього питання серед { західноєвропейських вчених. Українські науковці прагнули використати всі найкращі теоретико-методологічні досягнення існуючих західних шкіл. Так, І українські прихильники маржиналізму і неокласики ніколи не заперечували важливості історичного спостереження, а деякі з них широко застосовували методи як прийняті в економічній науці, так і запозичені з інших галузей науки — фізіології, психології та, навіть, естетики. До таких спроб удосконалити метод економічної науки належить розгляд М. Туганом-Барановським, Р. Орженцьким та іншими вченими так званого "основного закону психофізики" (закону Вебера — Фехнера в економічному розумінні).

Більшість вчених, з одного боку, аргументовано заперечувала проти спроб "відлучити" від економічної науки так званий дослідний метод, тобто метод І спостереження і наукового абстрагування. Як зауважив Г.Ф. Симоненко, помилкові твердження про уникання цього методу в політичній економії пов'язані не стільки з дійсною відмовою від нього, скільки частіше за все з однобічним застосуванням його, неповним і недостатнім спостереженням та абстрагуванням. Але, на думку вченого, цей недолік можна легко виправити. "У і тому й полягає перевага дослідного методу над іншими, — наголошував Г.Ф. Симоненко, — що він в собі самому містить коректив своїх помилок: спостереження більш повне і всебічне, дослід, повторений декілька раз, виправляє висновки, зроблені із спостережень менш повних, однобічних чи менш точних". З другого боку, значно більше уваги українські вчені приділяли з'ясуванню відмінностей методів політичної економії і природничих наук, які не можна випускати з поля зору. Природничі науки, слушно стверджували вчені, у більшості випадків мають справу з явищами менш складного характеру порівняно з тими явищами, які вивчаються економічною та іншими суспільними науками. Звідси випливав висновок про явну недостатність у політичній економії спостереження над одиничними явищами, що характеризують той чи інший бік економічного побуту всього народу. Отже, більшою мірою необхідно застосовувати "складний дослідний метод", вдаватися до спостереження над якомога більшим масивом явищ морально-суспільного характеру. Саме до них, на думку Г.Ф. Симоненка, якраз і належить більша частина тих, які входять до кола вивчення політичної економії. При цьому вихід на економічні закони, що управляють економічними явищами, можливий, як правило, тільки при спостереженні за сукупністю їх, а не за кожним окремо.

Звідси Г.Ф. Симоненко зробив такий загальний висновок: "Більша частина законів економічних, подібно до законів статистичної науки, є закони великих чисел, застосовувані до більшості випадків, а не до кожного зокрема". І далі: "Як закони великих чисел, вони тому не мають такого абсолютного характеру, яким відрізняються закони природничих наук. Вони виводяться переважно із середніх величин, що спираються на спостереження над масами, бо лише тоді індивідуальні особливості в напрямку волі окремих осіб перестають затуляти собою властивості, що визначають волю більшості населення". Щоправда, відмінності економічних і природничих законів досить відносні щодо ступеня охоплення спостережуваних явищ та процесів.

Значним науковим досягненням М.І. Тугана-Барановського стало застосування системного аналізу народного господарства, яке дало можливість досягти плідних результатів.

"Вирішення проблеми криз тривалий час не вдавалося економічній науці тому, — вважав М.І. Туган-Барановський, — що економісти шукали причини криз у тій чи іншій окремій сфері суспільного господарства... Насправді ж кризи виникають на основі всієї сукупності явищ суспільного господарства.

Вчений дослідив цю сукупність явищ і в результаті дійшов висновку, що головна причина циклічних коливань полягає у диспропорціональності між рухом заощаджень та інвестицій. Тим самим М.І. Туган-Барановський був попередником Дж. М. Кейнса щодо основної ідеї теорії циклів.