Історія економічних учень (2005)
10.1.3. Викладання економічних дисциплін у Київському університеті
Починаючи з 1842 p., викладати політичну економію та статистику в Київському університеті почали професори Олексій Іванович Ставровський (1811— 1882) та Володимир Федорович Домбровський (1810—1845). Проте, оскільки вони не були спеціалістами, читання цих предметів було припинено в 1845 р.
Викладання економічних дисциплін згідно з "Оглядом викладання наук в Імператорському університеті св. Володимира" у другому півріччі 1842—43 навчального року були такими: на першому відділенні філософського факультету екстраординарний професор О.І. Ставровський викладав статистику один раз на тиждень впродовж двох академічних годин. Для "казеннокоштних" студентів практичні заняття зі статистики проводяться двічі на тиждень тим самим О.І. Ставровським.
У викладанні політичної історії О. Ставровський керувався творами Гіббона, Людека, Гізо, Августа Тіеррі, Шлоссера, Мішо, Ранке, а також власними записками. На жаль, рівень викладання цього курсу, а відповідно й інтерес до нього, був невисокий. Ось спогади М.Ф. Владимирського-Буданова: "Курс Ставровського взагалі не користувався популярністю, і викладач, переобтяжений сторонніми заняттями, не міг присвячувати достатньо часу своєму викладацькому обов'язку і слідкувати за успіхами науки, хоча за своєю обдарованістю і міг би стати на відповідний рівень"1.
Щодо статистики, то її викладання обмежувалось трьома годинами на тиждень і проводилось за творами Редена, Фалляті та за власними записками Ставровського.
У вересні 1843 р. на кафедрі політичної економії та статистики було вирішено, що статистику буде викладати О. Ставровський, а політичну економію — В. Домбровський.
Однак навантаження цих викладачів було дуже великим, а винагорода при цьому була мізерною і несвоєчасною (оскільки виплати винагород проводились лише раз на рік).
У зв'язку з цим в 1845 р. В. Домбровський відмовився від викладання політичної економії, посилаючись на стан здоров'я, а О. Ставровський — від викладання статистики за браком часу.
20 серпня 1842 р. рада університету представила попечителю проект правил з організації читання та відвідування лекцій. Вони були схвалені ним 15 вересня того самого року терміном на чотири роки за умови внести до них деякі поправки з урахуванням досвіду. Ці правила також були записані в "Книзі загальних постанов Ради" 19 вересня 1842 р. Згідно з параграфами 1.6 та 11 вказаних правил, студент, що завершив курс університетського навчання, мав складати кінцевий іспит та "...екзаменуватись з усіх тих предметів, які за новим статутом необхідно викладати по першому відділенню філософського факультету, а саме: філософії; грецькій словесності й древності; римській словесності й древності; російській словесності та історії російської літератури; історії та літературі слов'янських мов; загальній історії; російській історії; політичній економії і статистиці; німецькій і французькій мовах...".
Читання курсів політичної економії та статистики у Київському університеті відновилося у 1847 р. із приходом в університет Івана Васильовича Вернадського (1821 —1884). 17 жовтня 1847 р. він отримав у Санкт-Петербурзькому університеті вчений ступінь магістра за дисертацію "Теория потребностей" і після приїзду в Київ приступив до читання лекцій на кафедрі політичної економії і статистики. З приходом в університет І.В. Вернадського, а потім М.Х. Бунге та інших вчених кафедра стає одним із провідних центрів розвитку економічної науки в Російській імперії та в Україні зокрема. З 1848 р. І. Вернадський викладав обидві навчальні дисципліни.
У своєму курсі політичної економії та статистики І. Вернадський звертав особливу увагу на історію науки, в якій намагався розкрити загальний хід наукових ідей. Викладаючи досить детально всі частини політичної економії, він визнавав економічні закони всезагальними, незалежними від людської сваволі. Учений присвячував також значну частину часу ознайомленню студентів з основами народного господарства як системи економічної діяльності. Поступово зі сфери теоретичних положень він переходив до економічної практики, аналіз якої становив зміст прикладної частини політичної економії. У ній він розглядав основи останньої та настанови щодо внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Далі переходив до викладення системи фінансів, в котрому, між іншим, старався встановити її залежність від ступеня економічного розвитку народу (слід сказати, що першим у Росії підручником з політичної економії стали "Начальные основания государственного хазяйства", видані в 1805—1806 pp. німцем Х.А. Шлецером, професором Московського університету, який чітко дотримувався вчення Адама Сміта)1.
У лекціях зі статистики І. Вернадський звертав особливу увагу на теоретичні засади нової статистики, вироблені відомим бельгійським статистиком Кетле (1796—1874) та його послідовниками.
У викладенні статистичних законів І.В. Вернадський не обмежувався однією країною чи одним народом, а представляв їх на основі даних, узятих з усіх країн, статистично досліджених. У тих лише випадках, коли дослідження були недостатніми для того, щоб дати уявлення про закон явищ, український учений викладав статистичні дані в їх середньому виразі, як вони подавались у різних, переважно європейських, країнах. Склад населення, народний побут та праця з її складовими посідали чільне місце в його викладанні. Так, розглядалися всі галузі промисловості європейських країн зі статистичного погляду, з урахуванням їх взаємного зв'язку і впливу на різноманітні аспекти народного життя, а отже, і засоби сполучення в країні. Основні положення моральної статистики, доброчинності і, нарешті, статистики освіти в широкому розумінні цього слова, завершували статистичну науку.
Як додаток до системи наук подавався нарис державних форм правління в основних країнах Європи і статистики інститутів, що забезпечують збереження існуючого ладу та підтримують безпеку — народну і майнову. При цьому І. Вернадський постійно намагався із статистичних матеріалів надавати найбільше відомостей про Росію. Ці дані завжди знаходились у нього на першому плані, дані щодо інших країн служили для порівняння і правильної оцінки фактів з вітчизняного життя. У такому вигляді викладались обидві економічні дисципліни до введення міністерських програм.
Розглядаючи діяльність І. Вернадського, слід врахувати, що йому доводилось неодноразово виїжджати з Києва до Санкт-Петербурга і Москви (для складання докторського іспиту і т. ін.), а це потребувало значних витрат часу і енергії. Однак учений багато чого досяг у викладацькій діяльності і вніс в університетську економічну науку передові європейські ідеї.
У 1849 р. в Москві він успішно склав екзамен на звання доктора і захистив докторську дисертацію на тему "Історико-критичне дослідження про італійську політико-економічну літературу до початку XIX ст.". І.В. Вернадський був надзвичайно працелюбним і плідним вченим. Цього ж року він представив на розгляд ради Університету св. Володимира "Начальные основания политической экономии". їх було рекомендовано до друку в 1850 p., але не було опубліковано, бо І. Вернадський вже перейшов до Московського університету. Судячи з надрукованої І. Вернадським програми, очевидно, що молодий викладач хотів ґрунтувати в Росії політичну економію на нових, дещо оригінальних засадах: у цій науці він відводив значне місце практичному її аспекту. Щодо його суто наукових теоретичних переконань, то він був безкомпромісним прихильником англійської економічної школи з її постулатом невтручання держави до економічних справ, невтручання уряду у приватну ініціативу, вільну конкуренцію. Учений намагався довести, що протекціонізм суперечить природним економічним законам, під якими він розумів закони товарного виробництва та обігу.
До прийняття нового статуту 1842 р. юридичний факультет тісно співпрацював із першим відділенням філософського факультету, оскільки майже всі його предмети викладались і студентам-юристам. Новий статут 1842 р. не передбачав для юридичного факультету ніяких допоміжних дисциплін, бо в той час активно впроваджувались ідеї спеціалізації. На практиці ж ситуація розвивалася інакше.
З набуттям чинності нового статуту 1842 р. крім спеціальних предметів, власне юридичних дисциплін, обов'язковим предметом стала ще й судова медицина. Юридичний факультет виступив з проханням включити до обов'язкових дисциплін, необхідних для студентів-юристів, ще й політичну економію. Факультет також вирішив, що після двох років навчання студенти мають скласти кінцевий іспит з політичної економії. (Попередні правила екзаменування було складено ще в 1838 р., а в 1841 р. було внесено деякі доповнення. 10 травня 1845 р. було затверджено нові правила екзаменування, згідно з якими студент складає піврічні та кінцеві іспити. Останні поділялися на дві частини: перша проводилась після закінчення II курсу, а друга — в кінці повного курсу.)
Характерною рисою того часу стало прийняття в університеті до виконання ректором і деканами секретної інструкції від 1 січня 1850 p., яка наказувала всім імперським університетам, за винятком Дерптського, посилити нагляд за викладанням університетських предметів. Перед початком лекцій кожен професор мав надати раді університету для ознайомлення та затвердження детальну програму, за якою він читатиме лекції. Якщо професор відхиляється від програми, то декан і ректор мали доповісти про це попечителю навчального округу, а той у свою чергу — міністру народної освіти. Останні повинні були визначити міру покарання для звинувачуваного професора. Зрозуміло, подібні заходи не могли сприяти закріпленню та розвитку позитивних моментів в університетській науці перших років існування Університету св. Володимира.
Перейменування першого відділення філософського факультету в історико-філологічний факультет, а другого відділення — у фізико-математичний, яке відбулося 26 січня 1850 p., позитивних наслідків не дало. Натомість воно вкрай негативно відобразилось на навчальному процесі та університетському житті взагалі, призвело до скорочення деяких предметів (філософії, логіки, психології), викладання яких переклали на професорів богослов'я. Усі ці заходи були спрямовані на те, щоб надати університетській науці "прикладного і шкільного" характеру. Але тяжкі часи переживав не лише Київський університет, а й усе суспільство загалом.
У 1855—1863 pp. спостерігалося загальне пожвавлення як наукових, так і суспільних сил. У цей час, із вступом на трон нового монарха, послабилися контроль та цензура, що дало поштовх для бурхливого розвитку не тільки наукової думки, а й різноманітних революційних настроїв, наслідком яких стали заворушення та смута.
Нові умови діяльності кафедр і університету, включені до викладання навчальних дисциплін, управління і т. д. відобразилися в статуті 1863 р. Активну участь в його розробці та обговоренні взяв наступник І.В. Вернадского по кафедрі політичної економії та статистики, ректор (1859—1862; 1871 — 1875; 1878—1880) Київського університету М.Х. Бунге.
Це було свідченням авторитету талановитого київського вченого, однак це зовсім не свідчило про те, що всі його пропозиції будуть прийняті. Новий загальноімперський університетський статут 1863 р. не скасував виняткове становище Університету св. Володимира серед інших університетів. Крім того, при його затвердженні не було враховано багато суттєвих пропозицій, які обговорювались радою університету.
Однією із суттєвих відмінностей статуту 1863 р. від загальноуніверситетського статуту 1835 р. стало скасування зовнішньої інспекції та заміна її проректорством. І хоча це скасування було досить умовним, бо проректор мав здійснювати нагляд за студентами, все ж це було деяким послабленням напруження щодо студентства.
Статут 1863 р. залишив за радою право обирати професорів, ад'юнктів, почесних членів і кореспондентів. Міністр народної освіти за цим статутом міг призначати позаштатного викладача в будь-який час, а штатного — в разі, якщо кафедра залишається незаміщеною протягом року.
Згідно зі статутом і штатним розкладом 1863 p., зарплата професорів була досить пристойною, що робило більш привабливою кар'єру науковця, хоча з плином часу переваги в заробітній платі зникли через зростання цін.
У тогочасному суспільстві після введення в дію статуту 1863 р. часто звучала вимога до професури університету виступати зі своєрідним звітом — повним курсом свого предмету. Університет не відмежовується від суспільного контролю. Ідучи назустріч подібним побажанням, після введення в дію статуту 1863 p., майже кожна кафедра, а деякі навіть неодноразово, представляють повні курси наук. М.Х. Бунге, працюючи в той час на юридичному факультеті, подає повні курси зі статистики, політичної економії та поліційного права3. Організаційно в 1863—1920 pp. кафедра політичної економії (до 1909 р. — політичної економії та статистики) функціонувала в складі юридичного факультету.
Розкриваючи специфіку викладання навчальних дисциплін на юридичних факультетах Російської імперії, професор В.Ф. Левитський на початку XX ст. писав, що тут читалися "політична економія, статистика, наука про фінанси, поліційне право, що на 4/5 свого змісту є такою наукою економічною, і частково торговельне право.
Микола Християнович Бунге (1823—1895) народився в сім'ї лікаря. Освіту здобув у гімназії, в 1845 р. закінчив Університет св. Володимира, де здобув ступінь з права. У 1847 р. захистив магістерську дисертацію, а 1852 — докторську. Спочатку М. Бунге викладав у Ніжинському ліцеї, а з 1850 р. повернувся до Київського університету, де читав ряд пов'язаних з економікою курсів аж до 1880 р. У 1879—1881 pp. M. Бунге товариш міністра фінансів, у 1881—1886 pp. він — міністр фінансів, а в 1887—1895 pp. — голова Кабінету Міністрів. Помер М.Х. Бунге в 1895 р.
За особливі заслуги в розвитку торгівлі та промисловості у 80-х pp. M.X. Бунге було обрано почесним членом Товариства для сприяння російській промисловості та торгівлі, яке було створене в 1867 р. і проіснувало аж до 1817 р.
Бунге фактично першим в 1865 р. увів у науковий вжиток поняття біржевого товариства, яке надавало біржі корпоративний характер (вперше трапляється в статуті Київської біржі, в розробці якого активну участь брав М. Бунге в 1865 p.).
На особливу увагу заслуговує діяльність М. Бунге на посаді міністра фінансів, оскільки саме тут у нього з'явилась можливість втілити на практиці свій багатий науковий досвід. Та на жаль, неврожаї, які супроводжували роки перебування на посаді М. Бунге, не дали йому змоги втілити в життя всі свої задуми щодо відновлення зруйнованого Кримською війною фінансового добробуту і стабільності. Але незважаючи на ці перепони економісти-історики все ж досить позитивно оцінюють Бунгеміністра, бо саме його послідовними і виваженими діями було підготовлено той ґрунт, на якому зростали майбутні реформи.
Основні праці:
Курс статистики. — К.,1865, 1876.
О возстановлении металического обращения в России. — К., 1877.
Очерки политэкономической литературы. — СПб., 1895.
Основания политической экономии. — К., 1870.
Теория кредита "Современник". — К., 1852.
юридичних факультетах, — підкреслював В. Левитський, — сама назва цих факультетів по суті не точна — їх треба було б назвати факультетами юридичних та економічних наук".
Докладніше про це: Степанов В.Л., Бунге Н.Х. Судьба реформатора, пол. энциклопедия, 1998.
У той час курс політичної економії майже у всіх університетах читався на юридичному, камеральному та історико-філологічному факультетах. М. Бунге майже не відділяє поліцій не право від економічних дисциплін.
Статут 1863 р. скасував норму кількості лекцій, і тому кожна кафедра сама її регулювала. В цілому в університеті викладачами різних рангів в середньому читалося по 5 лекцій на тиждень. Щодо юридичного та історико-філологічного факультетів, то це число становило 4,5 години щотижневих занять зі студентами1.
Статут 1863 р. дозволяв запрошувати до університету закордонних вчених і зараховувати їх у доктори без захисту дисертацій, а просто з урахуванням їх загальновідомих заслуг перед наукою.
Серед вихованців Київського університету, що у подальшому зробили вагомий внесок у розвиток економічних наук як в університетських стінах, так і поза ними, багато тих, хто ще студентом виявив неординарні здібності в науці і був удостоєний радою університету золотої медалі. Серед них: Іван Вернадський (1840), Георгій Сидоренко (1856), Дмитро Піхно (1873), Микола Цитович (1882)3, Євген Слуцький (1910).
Науковому і професійно-викладацькому зростанню вчених Київського університету сприяв публічний захист ними дисертацій.
У період з 1834 до 1884 р. Університетом св. Володимира вченого ступеня магістра політичної економії та статистики з представленням і публічним захистом дисертації було удостоєно п'ять осіб і дві особи — вченого ступеня магістра поліційного права. Це Олександр Гейсман (1849), Георгій Сидоренко (1858), Григорій Цехановецький (1859), Микола Зібер (1871), Афіноген Антонович (1877), Іван Тарасов (1875), Дмитро Піхно (1876)4.
Окремо варто зупинитись на видатній постаті Євгена Євгеновича Слуцького (1880—1948), який став родоначальником математичної економіки і фундатором (разом з О.Я. Хінчиним та A.M. Колмогоровим) теорії випадкових процесів.
Є.Є. Слуцький народився 7 квітня 1880 р. в селі Новому Ярославської губернії в сім'ї вчителя-вихователя Новинської учительської семінарії. З часом Слуцькі переїзджають до Житомира, де Євген Євгенович закінчив класичну гімназію.
На жаль, прізвище Є. Слуцького ніколи не згадується серед імен видатних вихованців Київського університету. Є.Є. Слуцький вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Київського університету в 1899 р.; в 1903 р. був виключений з університету за участь в заборонених студентських демонстраціях. Завдяки матеріальній підтримці бабусі, Є. Слуцький зміг продовжити навчання в Мюнхені, де вступив до Політехнічного інституту й навчався з осені 1903 р. по 1905 р. на машинобудівному відділенні. Як свідчать його сучасники, саме в Німеччині Євген Євгенович захопився політичною економією. Політехнічний інститут Є. Слуцький так і не закінчив, тому що виникла нагода повернутися до Києва. В 1905 р. він знову повертається до університету (але на цей раз на юридичний факультет). В 1911 р. Є. Слуцький закінчує університет, представивши на конкурс працю "Теория предельной полезности", яка була удостоєна золотої медалі. Вона не була опублікована, але, на щастя, недавно її вдалось відшукати у відділі рукописів бібліотеки імені Вернадського. Робота являє собою величезний трактат (400 сторінок машинопису), її важко оцінювати, бо в ній використовувався складний математичний апарат, важкий для економістів. Після закінчення університету Є. Слуцький до переїзду в Москву в 1926 р. працював у Комерційному інституті. В цей час він захопився математичною статистикою і опублікував в 1913 р. монографію "Теория корреляции случайных векторов". А в 1915 р. в італійському журналі "Giornalle degli economisti revista di statistica" (Vol. L1, №1) вийшла стаття "До теорії збалансованого бюджету споживача", яка принесла Є. Слуцькому всезагальне визнання.
В 1926 р. Є. Слуцький переїздить до Москви для роботи в ЦСУ. З 1939 р. Є.Є. Слуцький почав працювати в математичному інституті імені В.А. Стєклова АН СРСР. В ЗО—40-х роках Є. Слуцький займався виключно математикою.
По поверненню з евакуації з Ташкента у нього виявили рак легенів, а вже в березні 1948 р. Є.Є.Слуцького не стало.
Є. Слуцького вважають засновником праксеології. Тадеуш Котарбінський, один із найвідоміших спеціалістів в області праксеології, в своїй праці "Трактат про гарну роботу" писав: "Тут не можна не згадати про твір, в якому знайшла свій найбільш яскравий вираз залежність праксеологічних проблем від проблем із області ще більш загальних досліджень, із області загальної теорії комплексів і подій. Ми маємо на увазі опубліковану в 20-х роках в Києві українською та німецькою мовами працю Слуцького..." Мова йде про "Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад економіки", яка була опублікована в 1926 р. українською та німецькою мовами'.
Основні праці:
Теория корреляции случайных векторов. —1913.
До теорії збалансованого бюджету споживача.
Теория предельной полезности. — 1911 р.
Георгій Дмитрович Сидоренко (1832—1899) народився в м. Ніжині.
Початкову освіту одержав у місцевому повітовому училищі, із якого був переведений в II Київську гімназію на безкоштовне утримання за клопотанням колишнього професора Київського університету О.І. Ставровського, який звернув на Г. Сидоренка увагу, перебуваючи з перевіркою в Ніжинському повітовому училищі.
В 1856 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, після чого був залишений тут для викладання під керівництвом професора Бунге та для підготовки до магістерського звання. При цьому він рахувався на посаді вчителя Білоцерківської, а потім — з 1857р. — II Київської гімназії.
В 1858 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня магістра політичної економії та статистики.
З 1859 р. по 1861 р. перебував у закордонному відрядженні з науковою метою. Після повернення в 1862 р. був призначений виконуючим обов'язки екстраординарного професора кафедри законів про державні повинності та фінанси.
В 1863—1864 навчальному роках викладав політичну економію та статистику студентам юридичного факультету, які вперше слухали цю дисципліну згідно зі статутом 1863 р.
В1867—1870 pp. та в 1873—1876 pp. —декан юридичного факультету.
В 1869 р. одержав ступінь доктора політичної економії та статистики і викладав в університеті до 1886 р.
Основні праці:
Тюрго. Политико-экономическое учение его в теории и в практическом применении. —1858. (рукопис).
Значение рекрутской повинности в ряду систем формирования и комплектования войск // Университетские известия. — 1869.
Исторический очерк налогов на сахар в России // Университетские известия. — 1872.
У період з 1834 до 1884 р. Університетом св. Володимира вченого ступеня доктора політичних наук із представленням і публічним захистом дисертації було удостоєно сім осіб: Микола Бунге (1852), Василь Незабитов-ський (1863), Георгій Сидоренко (1869), Григорій Цехановецький (1869), Іван Сокальський (1872), Ілларіон Кауфман (1877), Афіноген Антонович (1883)1.
12 % усього професорсько-викладацького складу з числа осіб, яких було залучено до університетського викладання за 20 років з моменту прийняття статуту, становили вихованці Університету св. Володимира. Не останню роль у підготовці викладацьких кадрів зіграла нова структура, створена в 1863 р. уперше саме в цьому університеті — стипендіатство для професорського звання. Вона розпочала свою діяльність в 1864 р. Це нововведення було запозичене й іншими імперськими університетами, але лише через п'ять років.
З 1864 до 1884 р. на юридичному факультеті університету з політичної економії, поліційного та фінансового права було висунуто шість стипендіатів для підготовки до професорського звання. Серед них:
Микола Зібер — стипендіат з політичної економії з 1 листопада 1868 р. до 1 травня 1871 р. Після завершення успішно захистився;
Микола Яснопольський — стипендіат з фінансового права з 1 січня 1872 р. до 16 листопада 1872 р. Не захистився, але працював професором Ніжинського ліцею князя Безбородька;
Дмитро Солодкевич — стипендіат з поліційного права з 19 березня 1871 р. до 19 березня 1872 р. Не захистився, помер внаслідок хвороби;
Іван Тарасов — стипендіат з поліційного права з 10 березня 1872 р. до 10 вересня 1874 р. У 1873 р. одержав магістерський ступінь з поліційного права, а докторський — в 1880 р. Працював професором у Демидівському ліцеї;
Олександр Рождественський — стипендіат з поліційного права з 16 грудня 1878 р. до 16 грудня 1881 р. Магістерського ступеня не здобув;
Микола Цитович — стипендіат з поліційного права з 4 листопада 1883 р. до 4 листопада 1884 р. Магістерський ступінь здобув у 1889 р.
Університет не стояв осторонь процесів, які відбувалися в суспільстві. З метою популяризації реформ, які проводив уряд, і для зближення самого університету із суспільством, за рішенням ради в 1863 р. відкрито постійні "безкоштовні публічні лекції з предметів, що найбільше цікавлять публіку".
Микола Петрович Яснопольський (1846—1920). Народився в м. Києві.
Закінчив юридичний факультет Київського університету, викладав політичну економію в Новоолександрійському сільськогосподарському інституті.
З 1 січня 1872 р. до 16 листопада 1872 р. — стипендіат з фінансового права.
Після закінчення не захистившись, був професором ліцею князя Безбородька і викладав на Вищих жіночих курсах у Києві.
З 1889 р. і до кінця свого життя (1920 p.), перебуваючи на посаді ординарного професора, викладав фінансове право в Київському університеті.
Микола Ясно польський
Основні праці:
О географическом распределении государственных доходов и расходов России. — К. — 1890, 1897. — Том I, II.
Об условиях торговли Юго-Западного края и Малороссии с Северо-Западными и особенно польскими рынками // Записки Императорского Русского Географического Общества. — 1873 р. —Т. 1.
Железные дороги из Малорусского края к Балтийскому морю — Санкт-Петербургские Ведомости. — 1868. — № 143.
Экономическая будущность юга России и современная его отсталость // Отечественные записки. — 1871.
У 1863 р. було організовано окремий відділ при бібліотеці, виключно для студентів. У 1866 р. створено бібліотечний комітет, потреба в якому вже давно назріла, оскільки колекція бібліотеки збільшилась настільки, що не вміщалася в основному університетському приміщенні. У зв'язку з цим було споруджено окремий будинок для бібліотеки.
Належна увага приділялась забезпеченню студентів літературою. До речі, звертає на себе увагу одна з особливостей організації і проведення навчального процесу. Для вивчення курсів із політичної економії, статистики та інших навчальних дисциплін студентам рекомендували не лише російськомовну, але й іноземну літературу — англійську, французьку, німецьку. Пристойне знання іноземних мов дозволяло студентам опанувати її.
В історії Київського університету ніколи не було легких часів, особливо це можна сказати про XIX ст., коли одне напруження в суспільстві змінювалось іншим, що відразу відображалось на університетському житті і викладанні політичної економії. "В історії не часто зустрічаються моменти, щ пам'ятні таким своєрідним характером і які становлять такий глибокий інтерес, як наші сімдесяті роки, — писав сучасник, випускник Київського університету А.В. Романович-Славітінський, — понурі й скептичні, вони змінили повні віри і надії шістдесяті роки, коли так легко жилось і щиро віри-лось".
Імперія щойно здійснила цілий ряд важливих реформ, які мали не просто позитивно вплинути на суспільне і наукове життя, а й надихнути все суспільство на подальші позитивні зрушення. Головне, чого досягли реформи, це скасування кріпосного права, самоврядування міст і земств, військова повинність поширилась на всі суспільні верстви, врешті діяльність університетів почала базуватися на основах автономії. Але чомусь надії на загальне піднесення не справдились. Зростало загальне невдоволення: "...незадоволеною була інтелігенція, незадоволеними були класи торгово-промислові, а про селянство і говорити нічого — малоземелля починало пригнічувати його".
Зрозуміло, що такий суспільний настрій не міг позитивно впливати на викладання і розвиток університетської науки і університету взагалі. Навпаки, університет, особливо студентство, відразу реагувало на події, якими було насичене тогочасне життя.
З приходом до ректорства у 1859—1862 pp. M.X. Бунге (за призначенням) намагався поліпшити ситуацію в усіх сферах університетського життя. Слід зазначити, що "Университетские известия" значною мірою були його творінням. Він глибоко переймався студентськими проблемами, був противником боротьби зі студентськими сходками методом покарань, і за це багато хто звинувачував його в заграванні зі студентством. Одначе авторитет його був надзвичайно великим, як в університеті, так і в суспільстві загалом. Одним із доказів цього було його переобрання двічі на посаду ректора (уже після повернення університету виборчого права) в 70—80-х pp.
Студентські заворушення не припинялися з кінця 60-х і продовжувались протягом 70-х pp. Час показав, що благородна поведінка М.Х. Бунге була єдино правильною в тих умовах. А.В. Романович-Славітінський, описуючи студентські заворушення 70-х pp., висловлював думку: "Тільки такт ректора Бунге міг стримувати ці заворушення, не доводячи їх до крайнощів. Не стало цього такту — заворушення загострились...".
Проблема заміщення кафедр залишалась актуальною. "Однією з причин цього явища було, очевидно, те, що як у справі обрання молодих людей з тим, щоб залишити їх при університетах або відрядити за кордон, так і в справі приготування їх до професорського звання, забагато залежало від різного роду випадковостей, і справа такої надзвичайної важливості не була підпорядкована будь-якому суспільному плану"4. Аби не допустити в майбутньому помилок минулого, 21 травня 1884 р. було видано постанову на основі рішення засідання ради "Про порядок залишення молодих людей при університетах і відрядження за кордон для приготування до професорського звання".
Згідно з п. 6 цих правил умовами для рекомендації молодих людей у кандидати на професорські стипендії або ж для відрядження за кордон мали бути:
"дуже хороший атестат зрілості при відмінних оцінках з обох стародавніх мов (для кандидатів з історико-філологічних чи юридичних наук)...;
достатнє знання мов німецької та французької для читання ними книг з відповідної спеціальності;
відмінні оцінки з предмета обраної кафедри та найближчих до них, на екзаменах і колоквіумах та власні з цих предметів роботи, якими доводилась би природна обдарованість до цих наук і котрі мають бути коротко охарактеризовані факультетом в його поданні; найкращі з письмових або друкованих робіт в цьому розумінні додані до подання чи клопотання;
бездоганна та надійна моральність;
здатність правильно та вільно висловлювати свої думки та інші потрібні у викладанні якості;
надійний стан здоров'я".
Як бачимо до кандидатів у професори ставилися високі вимоги.
28 червня 1850 р. на засіданні ради історико-філологічний факультет висунув пропозицію призначити на місце І. Вернадського ад'юнктом на кафедрі політичної економії та статистики магістра державного права Миколу Христіановича Бунге, який до цього часу був професором у ліцеї князя Безбородька. Незважаючи на те, що політекономія і статистика не були для нього фаховими дисциплінами, молодий вчений все ж написав та надрукував два твори на політекономічну тему, виявивши неабияку обізнаність з цього предмета. Крім того, ці публікації викликали багато позитивних відгуків і були високо оцінені науковцями. Спочатку М.Х. Бунге викладав політичну економію та статистику на історико-філологічному факультеті, але потім, коли згідно зі статутом 1863 р. ці науки було віднесено до юридичного факультету, вчений також перейшов туди. Коли М.Д. Іванішев, професор поліційного права, залишив університет, то викладання його предмета було доручено саме М. Бунге, який з 1869 р. перейшов на кафедру поліційного права і там продовжував викладання політичної економії і статистики. "Особливо блискучим лектором він не був, але його читання завжди було надзвичайно симпатичне: гаряча любов до науки і зріла у ній досвідченість просвічувались у лекціях скоромовкою. Без фраз і натяків, що не відносилися прямо до справи, він умів прищепити своїм слухачам високі просвітницькі ідеї".
Сучасники високо відзначали також ряд інших помітних позитивних рис наукової та педагогічної діяльності М.Х. Бунге. Серед них — любов до студентської молоді та вміння відчути у ній все здібне, талановите. У цих рисах сучасники М.Х. Бунге справедливо було "розгадку принадного для будь-якого професора явища: жодним предметом молодь не цікавилась такою мірою, як предметами М.Х. Бунге"2. Визнаною ще при житті вченого заслугою вбачали створення ним школи київських економістів. Серед вихованців і послідовників М. Бунге — професори Г.М. Цехановецький, Г.Д. Сидоренко, 1.1. Патлаєвський, А.Я. Антонович, Д.І. Піхно, І.Д. Тарасов. "Хоч трохи студент любив науку і хотів зайнятись нею, М.Х. Бунге завжди готовий був стати його керівником і ділитися з ним своїми пізнаннями та книжками," — відзначено у біографії вченого3. Підкреслювалися також інші важливі риси особистості М. Бунге — здатність до співпереживання, гуманність та ін.
Він був першим, хто запровадив практичні заняття зі студентами, в той час коли це ще навіть і не обговорювалось. М.Х. Бунге — це ціла епоха в історії розвитку Київського університету та історії розвитку університетської економічної науки. М. Бунге працював у Київському університеті до 1880 р. на 20 різних посадах.
