Історія економічних учень (2005)
12.1.2. Неортодоксальна теорія Й.А. Шумпетера
Й.А. Шумпетер
Йозеф Алоїз Шумпетер безперечно належить до найбільш оригінальних учених першої половини XX ст. Його перу належать три всесвітньовідомі твори: "Теорія економічного розвитку" (1912), "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942) та незавершене за життя автора фундаментальне дослідження "Історія економічного аналізу" (1954). Неординарність теоретичних підходів ученого спричинила те, що кожна з провідних шкіл економічної науки знаходить у творчості Й. Шумпетера співзвучні їй ідеї, проте жодна з них не може зарахувати вченого до лав своїх представників.
Так, кейнсіанська теорія погоджується з тезою Й. Шумпетера про внутрішню нестабільність капіталістичної економіки, але сам учений розглядав кейнсіанство обмежено, як обґрунтування ідеї державного регулювання, не приділяючи уваги теоретичним постулатам Дж.М. Кейнса. Еволюційний підхід, визначення закономірностей соціальної еволюції й прогнозування подальшого розвитку суспільства стали надбанням інституціонального напряму, проте, на відміну від інституціоналістів, Й. Шумпетер поважав абстрактну теорію (наприклад, визнавав модель ринкової рівноваги Вальраса найвидатнішим досягненням економічної науки) та займався пошуком джерела розвитку економіки всередині самої економічної системи, не захоплюючись міждисциплінарним підходом. Представники неокласичного напряму визнають, що Й. Шумпетер є прихильником конкурентної моделі економіки та забезпечення свободи вибору, разом з тим його концепція доводить нестабільність капіталістичної економіки й історичну обмеженість капіталізму, що суперечить ідейним настановам неокласики. Нарешті, марксистам і лівим радикалам імпонує кінцевий висновок про історичну обмеженість і приреченість капіталізму, однак Й. Шумпетер вважав цей процес об'єктивним проявом розвитку, причиною якого стануть успіхи й досягнення капіталізму, а не його суперечності, як визначав К. Маркс.
Йозеф Алоїз Шумпетер (1883—1950) — неординарний економіст-науковець, видатний теоретик та історик економічних учень, творчість якого справила істотний вплив на основні напрями сучасної економічної науки. Народився у 1883 р. в містечку Тріш в Моравії. Отримав блискучу на той час освіту. Навчався у закритому віденському ліцеї Терезіанум для дітей австрійської знаті. У 1901 р. вступив на факультет права та політичних наук Віденського університету. Проявляв інтерес до праць К. Маркса. У науковому житті Й. Шумпетера чітко окреслюються два періоди творчого злету — перший, постуніверситетський, що охоплює стажування в Англії та викладацьку діяльність у Чернівцях та Граці (1906—1914), другий — останні двадцять років життя Йозеф Шумпетер вченого, пов'язані з Гарвардським університетом (так званий еміграційний період у США після 1932 p.). Перша стаття Й. Шумпетера "Про математичний метод в теоретичній економії" (1906) та перша велика праця "Сутність та основний зміст теоретичної політичної економії" (1908) присвячені методології науки та аналізу розробок маржиналізму. Й. Шумпетер вважав перспективним застосування математичних методів у економічних дослідженнях, а тому вдався до популяризації моделі загальної рівноваги Л. Вальраса серед німецьких та австрійських економістів.
Публікація цих двох праць молодого науковця була сприйнята надзвичайно вороже як академічною елітою Відня, так і представниками німецької нової історичної школи Г. Шмоллера.
Узагальнюючим результатом першої "творчої хвилі" стала книга "Теорія економічного розвитку" (1912), де висунуто оригінальну концепцію економічної динаміки і розглянуто явище підприємництва. Серед своїх робіт цю книгу він виділяв особливо: "для висловлення моїх ідей, — писав він, — вона має таке саме значення, як "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" для ідей Кейнса".
У 1913—1914 pp. у порядку міжуніверситетського обміну вчений викладав у Колумбійському університеті (США).
У 1919—1920 pp. протягом семи місяців Й. Шумпетер займав пост міністра фінансів коаліційного уряду Австрійської республіки, але не знайшов підтримки.
Невдачею завершилась і його діяльність як фінансиста-практика на посту президента невеликого приватного банку "Бідерман Банк" (1919—1924 pp.).
Серед праць другої "творчої хвилі" виділяються "Економічні цикли" (1939), "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942) та "Історія економічного аналізу" (посмертне видання, 1954). У першій праці проводиться систематизація теорії циклічних коливань, друга присвячена порівняльному аналізу капіталізму та соціалізму. Живучи в найбагатшій країні світу, яка може бути еталоном демократичного устрою, й не будучи марксистом, Й. Шумпетер ставить питання про самознищення капіталізму й недосконалість демократії як політичної організації суспільства.
Остання книга розглядала еволюцію світової економічної думки і представила Й. Шумпетера як всесвітньо відомого історика економічної теорії (відповідно до його термінології — економічного аналізу), яку розглядав як процес висхідного розвитку аналітичного апарату і методів дослідження економічних явищ. Перша праця з історії економічних учень та методології економічної науки "Історія теорій і методів (нарис політекономії)" була написана ще у 1914 р. Цій проблематиці присвячено праці, опубліковані посмертно, — "Десять великих економістів. Від Маркса до Кейнса" (1951) та фундаментальна "Історія економічного аналізу" (1954). Остання підготовлена до видання дружиною Й. Шумпетера Елізабет та видатним американським економістом російського походження Василем Леон-тьєвим. "Історія економічного аналізу" вміщує 1260 сторінок, включає теорію та історію економічної думки від античних греко-римських вчених до досліджень стану економічної теорії у першій половині XX ст.
Американський економіст Г. Хаберлер, який часто спілкувався з Й. Шумпетером, зазначав, що і як людина, і як дослідник він був громадянином світу. "Він
ніколи не любив ототожнювати себе з будь-якою національністю, групою чи школою, він не був ні реформатором, ні фанатичним прихильником капіталізму, планування чи будь-якого іншого "ізму", він був дослідником та інтелектуалом".
У центрі системи Й. Шумпетера — проблеми динамічного розвитку ринкової системи господарювання, чинники і фактори, які забезпечують прогрес і зростання економіки. Подібна проблематика досліджень суттєво вирізняє його на тлі представників усіх відомих економічних шкіл. Саме Й. Шумпетеру належить започаткування вивчення економічної динаміки на противагу статичному неокласичному аналізу. Інновації, нововведення, підприємництво у теорії Й. Шумпетера відіграють таку саму провідну роль, як ціна або вільна конкуренція в економічній теорії А. Маршалла. Й. Шумпетер вважає, що пояснення економічного розвитку можливе шляхом вивчення законів динаміки товарно-капіталістичного господарства, тому використання неокласичного аналітичного апарату є недостатнім. Разом з тим спостерігається певна ідейна спорідненість з поглядами представника американської школи маржиналізму Дж.Б. Кларка щодо статики і динаміки економічної системи. Розвиваючи ідеї Дж.Б. Кларка, Й. Шумпетер наповнює їх новим змістом — чітко розрізняє статичну рівновагу системи та її динамічний розвиток, що трансформує економічну структуру, взаємозв'язки між "новим" і "старим" виробництвом. Учений відчув необхідність поєднати статичну теорію рівноваги з теорією економічного зростання, піднявши рівноважний підхід на новий еволюційно-динамічний рівень.
Концепція динаміки, розвинута Й. Шумпетером у книзі "Теорія економічного розвитку" (1912) визначена автором так: "...всередині економічної системи є джерело енергії, що викликає порушення рівноваги. Якщо це так, то має існувати й суто економічна теорія господарського розвитку, яка спирається не тільки на зовнішні фактори, що спричиняють рух економічної системи від одного стану рівноваги до іншого. Якраз таку теорію я спробував розробити" .
Промислові революції періодично змінюють існуючу систему виробництва, викликаючи постійний потяг до нововведень. Економічна динаміка, за Й. Шумпетером, ґрунтується на поширенні нововведень у різних формах. Результатом подібних інновацій є вплив на економічні процеси або безпосередньо на продукцію. Й. Шумпетер розрізняє п'ять типів нововведень: виробництво принципово нових товарів та послуг; застосування нової техніки і технології, що передбачає впровадження нових методів виробництва і транспортування; завоювання нових ринків збуту продукції; поліпшення ресурсної бази шляхом відкриття нових джерел сировини; формування нової промислової (галузевої) організації — впровадження раціональніших форм організації виробництва й управління, завоювання монопольного становища (рис. 12.1).
Економічне новаторство — це функція індивідів, яких Й. Шумпетер назвав підприємцями. Підприємець — господарський суб'єкт, функцією якого є безпосереднє здійснення нових комбінацій і який виступає активним елементом цього процесу. Економічна функція підприємця є дискретною (вона виконується доти, поки нова комбінація не перетвориться на рутину) і не закріплена навічно за визначеним носієм. Підприємництво не є професією, не становить стійкий суспільний клас, відповідні якості й навички можуть бути втрачені, перейти до інших людей. Новаторську функцію-підприємця Й. Шумпетер чітко відокремлює від функції капіталіста: підприємець не обов'язково має право власності на майно і, отже, не несе ризику (ризикує той, хто позичає підприємцю гроші). Підприємець — не винахідник, а людина, яка економічно реалізує винахід; разом з тим своїм новаторським характером функція підприємця відрізняється від рутинних функцій менеджера.
Підприємницька функція передбачає відхід від звичного "руху за течією", вимагає творчості, а тому тісно пов'язана з особливостями особистості підприємця. Риси характеру підприємця вивчали багато теоретиків, але тільки Й. Шумпетер спробував їх систематизувати. Він виділив специфічну мотивацію, що потребує не якнайшвидшого задоволення потреб, а активної діяльності заради створення підприємства, перемоги над суперниками, подолання труднощів. Цього можна досягнути на основі дару передбачення, сильної волі й розвинутої інтуїції. Прагнення до нововведень, віра у власні сили, вміння ризикувати, відчуття власної незалежності — особисті якості, що характеризують підприємця і не залежать від класової й соціальної приналежності. Цікаво, що шумпетерівський підприємець не переобтяжений інтелектом, навпаки, обмеженість кругозору не дає йому можливості порівнювати безліч варіантів досягнення мети й надмірно довго вагатися, приймаючи рішення. Підприємець не є втіленням неокласичної моделі "раціональної економічної людини", яка скрупульозно підраховує витрати і результати власних дій; ним керує жадоба діяльності й воля до перемоги.
Роль шумтерівського підприємця для сучасних економічних систем суттєво зростає. Проте очевидно й інше — не одні тільки підприємці творять економічну історію і, можливо, не завжди очолюють цей процес. Політичні сили, соціальні групи в їхній взаємній боротьбі, що далекі від бажань безпосередньо впроваджувати нововведення, чинять істотний і постійний вплив на розвиток економіки.
Центральне питання для Й. Шумпетера — яким чином капіталізм здатний постійно видаляти застарілі елементи й оновлювати економічні структури через так зване "творче руйнування", яке раніше вивчалося тільки дослідниками економічного циклу. Вихідним положенням економічної системи визнається стан рівноваги. Джерелом розвитку слугують внутрішні процеси, нові комбінації виробничих ресурсів, що приводять до впровадження інновацій. Рівновага порушується діями підприємця-новатора. Яким же чином вилучити виробничі ресурси зі старих комбінацій і залучити до нових, потенційно більш продуктивних? Й. Шумпетер вказує два способи: командна влада і — для ринкової економіки — кредит. Для здійснення інновацій беруться кредити у "старих" фірм і компаній. Інвестиції спрямовуються у нові галузі, поступово залучаючи у процес нових учасників. Нагромадження не є стійким і безперервним процесом — навпаки, процес зростання відбувається стрибкоподібно, адже він зумовлений технічними новинками та освоєнням нових інвестиційних проектів.
Спочатку один або кілька підприємців використовують нові форми і шляхи отримання прибутку, з часом їх приклад наслідують інші. Й. Шумпетер вважає, що успіх одного приваблює інших, у результаті чого економіка все швидше й повніше залучається до процесу реорганізації, який є суттю будь-якого піднесення. Прибуток є винагородою за нововведення, бо нові комбінації дають змогу знижувати виробничі витрати. Прибуток отримує той, хто раніше за інших використовує нововведення. Прибуток належить до категорій, які з'являються і зникають, бо коли нововведення поширюються, виробничі витрати вирівнюються й одержання прибутку ускладнюється. Задля одержання прибутку визначальною стає не конкуренція цін або якості, а конкуренція нових продуктів, нової технології, нових джерел забезпечення та нових організаційних форм.
Внаслідок застосування відкриттів, винаходів, новинок, система віддаляється від рівноважного стану, щоб у подальшому знову прямувати до рівноваги, щоправда, на іншому рівні технічної бази. Старі продукти і попередні форми організації витісняються, провокуючи процес "творчого руйнування". Формується новий стан економічної системи, до якого пристосовуються фірми, а розвиток економіки в цілому, як і власне нововведень, набуває циклічного характеру.
Висновок Й. Шумпетера парадоксальний: все те, що попередники вважали дестабілізуючими факторами — монополію, економічні цикли, конкурентну боротьбу, вчений представляє факторами прискорення прогресу. Й. Шумпетер вважає, що руйнівна конкуренція, боротьба за сфери впливу, обмежувальна ділова практика фірм, які призводять до надмірного витрачання коштів (витрати на рекламу, придбання патентів, створення надлишкових виробничих потужностей), дають змогу пом'якшувати тимчасові труднощі. Разом з тим вони не гальмують, а, навпаки, стимулюють довгостроковий процес розширення.
Вчення Й. Шумпетера є неортодоксальным передусім тому, що він відмовляється від рамок неокласичної порівняльної статики, від умовної моделі досконалої конкуренції, що веде до рівноваги і знищує прибуток, на користь динамічного підходу. Через потребу в нововведеннях великі підприємства виявляються необхідними, а регламентація угод потребує передбачення і врахування багатьох факторів. Визначальною гіпотезою Й. Шумпетера ствердження, що підприємець, діяльність якого мотивується отриманням прибутку, є новатором. Тоді як у традиції вальрасівської ринкової рівноваги міркування про підприємництво не мають особливого значення, підприємець Й. Шумпетера сам створює умови для отримання прибутку, революціонізуючи "виробничу відсталість".
Й. Шумпетер виявився першим економістом, який ввів поняття "нововведення", "інновації" і пов'язав їх з темпами економічного розвитку. На мікроекономічному рівні нововведення забезпечують одержання прибутку і реалізуються завдяки стратегії активної участі у інноваційному процесі. На рівні макроекономіки поширення нововведень впливає на загальне економічне зростання і, таким чином, лежить в основі розуміння циклічних коливань.
"Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942) — твір, написаний Й. Шумпетером у Сполучених Штатах у період Великої депресії 30-х pp. XX ст. і опублікований під час війни, мав значний успіх у багатьох країнах. У книзі, яка, за словами автора, є "результатом майже 40 років міркувань", Й. Шумпетер визнає, що намагався довести положення про те, що "немає... економічних причин, які перешкоджають капіталізму перейти на новий етап". Твір Й. Шумпетера багатогранний: від продовження критики теорії загальної рівноваги та визначення місця нововведень в економічних коливаннях до дослідження ролі інституційних факторів та значення підприємницької діяльності.
У першій частині "Капіталізму..." Й. Шумпетер критично аналізує економічне і соціологічне вчення К. Маркса, але й визнає його велич. Підкреслюючи значимість марксистської концепції класового поділу суспільства, Й. Шумпетер не погоджується з визначенням історичної тенденції розвитку капіталістичної системи — її загибелі від внутрішніх протиріч. На думку Й. Шумпетера, капіталізму може загрожувати тільки самознищення від власних досягнень соціально-економічного прогресу. Високо оцінена автором марксистська теорія економічного циклу, адже на відміну від своїх попередників, які орієнтувалися переважно на розгляд кризових явищ економічного розвитку, К. Маркс чи не вперше запровадив розуміння кризи як однієї з фаз циклу, одним з елементів циклічних коливань. Імпонувало Й. Шумпетеру і пояснення коливань кон'юнктури внутрішніми (ендогенними), а не зовнішніми (екзогенними, в традиціях класичної економічної науки) факторами. Й. Шумпетер вважав таким, що заслуговує на увагу, механізм взаємного проникнення соціологічного та економічного знання в марксистській теорії та аргументації. Але особливо вчений цінував історизм теорії марксизму, де абстрактно-теоретичний економічний аналіз доповнювався розглядом конкретних історичних подій.
Війни, революції, всі різновиди законодавства, зміни в структурі урядів — одним словом, всі ті речі, які немарксистська економіка трактує просто як зовнішні дестабілізуючі фактори, знаходять своє місце поруч із, скажімо, інвестиціями у фабричні машини чи переговорами наймачів з робітниками — все це охоплює єдина і все пояснююча схема... Марксів синтез охоплює всі історичні події (такі, як війни, революції, зміни в законодавстві) і всі соціальні інституції (такі, як власність, договірні стосунки, форми державного управління), що їх немарксистські економісти, звиклі трактувати як дестабілізуючі фактори чи дані, мають намір не пояснювати... Такі фактори чи дані, звичайно, необхідні для визначення об'єкта і напряму будь-якої дослідницької програми... Особливість марксистської системи полягає в тому, що вона підпорядковує згадані історичні події та соціальні інституції пояснювальному процесові економічного аналізу...'
Антитеза другої та третьої частин праці відображена у їхніх назвах: "Чи зможе капіталізм вижити?" та "Чи життєздатний соціалізм?" Відповідь на перше питання, як не дивно, негативна: "...капіталістичній системі притаманна тенденція до саморуйнування, яка на ранніх стадіях цілком може утвердитися у формі тенденції до гальмування прогресу... Капіталістичний процес не тільки руйну с власну інституційну структуру, а й створює умови для іншої. Зрештою, "руйнування", може, й не те слово. Мабуть, я мав би говорити про трансформацію.
У праці вказуються інституційні особливості капіталізму — приватна власність на засоби виробництва, приватний контракт як регулятор виробництва, кредитні відносини. Нестабільність капіталістичної системи криється, на думку Й. Шумпетера, в інституційних, а не економічних факторах: ш зникнення можливостей для інвестицій послаблює капіталізм, а зменшення соціальної ролі підприємця-новатора і зникнення суспільних прошарків, що "охороняють" капіталізм, зокрема "середнього класу". Подібне економічне і соціологічне поле досліджень зближує погляди Й. Шумпетера з американською інституційною традицією (Т. Веблен, В. Мітчелл). Думка про те, що внаслідок еволюції капіталізм зламає або переросте інституції капіталістичного суспільства, є глибоким науковим передбаченням.
Ідею самозаперечення капіталізму Й. Шумпетер аргументує наявністю) тенденцій, кожна з яких породжена успішним розвитком капіталістичних відносин, а саме:
відмиранням функції підприємця через наступ великого бізнесу — останній є закономірним породженням і стимулом технічного прогресу, однак загрожує існуванню приватної ініціативи;
руйнуванням соціальної бази капіталізму — прошарку індивідуальних власників, який майже ліквідовано через широке розповсюдження акціонерної форми організації виробництва; за Й. Шумпетером, ані менеджери, ані акціонери не є істинними господарями підприємств;
формуванням атмосфери соціальної ворожості щодо капіталізму, носіями якої є радикальні інтелектуали, що загрожує потенційними конфліктами: "люди й інститути змінюються в тих умовах, які готують їх до соціалістичних форм". Пояснення Й. Шумпетера таке: доступність вищої освіти не відповідає кількості робочих місць, адекватних знанням індивідів, тому велика кількість інтелектуалів стає відчуженою від суспільства й шукає самореалізації в його критиці.
Теза, яку я спробую обґрунтувати, полягає в тому, що своєю ефективністю сьогодні та в перспективі капіталістична система зводить нанівець ідею про її крах під тягарем розвалу економіки, проте успіхи системи підривають соціальні інституції, що її захищають, і "неминуче" створюють умови, в яких вона не виживе і які виразно вказують на соціалізм як на її прямого спадкоємця. Отже, мій остаточний висновок не відрізняється (хоч би як відрізнялася моя аргументація) від висновку більшості авторів-соціалістів, зокрема марксистів. Але щоб погодитися з ним, не треба бути соціалістом. Прогноз не означає бажаності передбачуваного розвитку подій. Якщо лікар передрікає, що пацієнт невдовзі помре, то це не означає, що лікар бажає його смерті. Можна ненавидіти соціалізм чи принаймні дивитися на нього непривітно-критичним поглядом і водночас передбачати його прихід. На таких позиціях стояли й стоять чимало консерваторів.
Соціалізм автор вважає інституційною системою, де центральна влада контролює засоби виробництва й саме виробництво, а економічна діяльність здійснюється переважно в суспільному секторі. Й. Шумпетер підкреслює, що в умовах соціалізму можливо віднайти правило встановлення цін на вироблені товари, можливо використовувати інновації, покращувати техніку, фінансувати інвестиції. Тому логічний висновок вченого: "соціалістична схема організації має відповідати вищому ступеню раціональності". Співвідношення соціалізму і демократії (предмет розгляду четвертої частини) суперечливе: демократія за умов соціалізму теоретично може існувати, але вона "не буде синонімом зростаючої особистої свободи".
Політичне, ідейне й економічне протистояння капіталістичної і соціалістичної систем господарювання впродовж понад сімдесяти років і порівняно швидке руйнування системи соціалістичного господарства СРСР з негативними наслідками для пострадянських країн довели справедливість двоїстого ставлення Й. Шумпетера до соціалістичної економіки як до потенційно ефективної, але такої, що не завжди в змозі реалізувати цю ефективність через послаблення стимулів до інноваційної діяльності та ризику в умовах економічної і політичної несвободи та державного тиску. Теза про самознищення капіталізму також пройшла випробовування часом, адже економіка провідних країн світу, яку донедавна іменували "капіталістичною", на сьогодні є соціалізованим економічним устроєм, заснованим на компромісних соціально-економічних засадах постіндустріалізму. Не можна залишити без уваги і проблему "войовничого інтелекту", висвітлену Й. Шумпетером, яка у сучасному світі перетворилася у значну потенційну загрозу розвитку людства — від крайніх ідейно-ціннісних орієнтацій і проявів антисуспільної поведінки маргінальних верств населення до тероризму у світовому масштабі.
Виклад своєї методологічної позиції Й. Шумпетер здійснює в опублікованій після його смерті книзі "Історія економічного аналізу" (1954). На думку вченого, наука відрізняється від здорового глузду тим, що використовує певний аналітичний апарат, що має відмінності для різних галузей знань. До аналітичного інструментарію політичної економії він зараховує економічну історію, статистику й абстрактну теорію. Техніка історичного, статистичного й абстрактно-теоретичного досліджень детермінують економічну науку й у сукупності становлять "економічний аналіз" (за термінологією Й. Шумпетера). Економічний аналіз — поняття, вужче за зміст будь-якої теоретичної системи. За переконанням вченого, економістам-науковцям потрібно знати не тільки елементи теоретичних систем, а, що найважливіше, обґрунтування цих систем поглядів та принципів політики на основі використання певних методів наукового дослідження.
Так, наприклад, Й. Шумпетер вважає, що праця А. Сміта "Багатство народів" є маніфестом фритредерства, і зазначає: "У цій своїй якості вона нас не цікавить. Але ми розглядаємо її, оскільки політичні принципи і рекомендації
Сміта... не більш ніж поверхнева оболонка його великих досягнень в галузі аналізу. Іншими словами, нам цікаво не те, за що він ратував, а те, як він обґрунтовував рекомендовану ним політику і які методи аналізу використовував".
Методологічна позиція Й. Шумпетера визначила його підхід до викладу історії економічних учень. Критерієм періодизації історії служить не хронологічний підхід або класова приналежність, а метод дослідження. Перша частина історії економічних учень охоплює стадію, коли економічний аналіз формувався і розвивався в межах всеохоплюючих філософських систем (від епохи античності до теоретичної системи А. Сміта). Друга частина (1790— 1870 pp.) присвячена вченню класичної школи економічної науки, до якої було віднесено і К. Маркса за критерієм використання як методологічного інструменту трудової теорії вартості. Третя частина (з 1870 р.) розглядає різні напрямки економічного аналізу: маржиналізм, нову історичну школу, інституціоналізм та інші, четверта частина, представлена у вигляді нотаток, розпочинається оглядом кейнсіанського макроаналізу.
В цілому економічне вчення Й. Шумпетера, викладене у його творах, охоплює основні напрями творчих пошуків, наведені на рис. 12.2.
70—80-ті pp. XX ст., що відзначалися уповільненням темпів зростання і структурними перебудовами, посприяли відродженню інтересу до теорії нововведень Й. Шумпетера, її інтерпретації як теорії динамічного економічного розвитку. Тоді як монетаристи, неокласики і кейнсіанці пов'язували наявні труднощі тільки з несумісністю різних економічних політик, учні Й. Шумпетера доводять, що ці труднощі є логічним наслідком фази процвітання. "Жодна терапія не може перешкодити великому економічному процесу декласування підприємств, утворень, форм життя, культурних цінностей, ідеалів; цей процес в економіці, приватній власності й конкуренції є необхідним наслідком нового економічного і соціального поштовху".