Історія економічних учень (2005)

Повернення до теоретичних шкіл і поглядів, які обстоюють ринкові механізми регулювання економіки, було зумовлене комплексом соціально-економічних та політичних факторів. Домінування кейнсіанської теорії було підірване поступовим відродженням і збагаченням консервативних і ліберальних ідей, втіленням якого стали виступи Ф. фон Хайєка проти провідної інтелектуальної течії ще на початку 30-х pp. XX ст., практична реалізація німецького неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда у післявоєнний період та, нарешті, радикальна монетаристська "контрреволюція" М. Фрідмена. Ідейні "випади" проти кейнсіанської теорії стали інтенсивнішими в умовах кризи кейнсіанських і неокейнсіанських моделей регулювання 70-х pp. XX ст. Ставало дедалі очевиднішим, що стратегія державного регулювання економіки та його методи, спрямовані на управління попитом, не відповідають об'єктивним реаліям економічного життя, яке на перший план висунуло проблеми виробництва, економічної незбалансованості, інфляції.

Основні фактори, які визначили неспроможність кейнсіанської моделі економічної політики, представлені на рис. 12.9.

Кризові явища капіталістичної економіки, погіршення умов суспільного відтворення потребували вирішення проблем пропозиції, а не стимулювання умов реалізації (попиту). Набуло гостроти ресурсне питання, що в теоретичному плані означало актуалізацію неокласичної передумови про обмеженість виробничих ресурсів. Початок 70-х pp. XX ст. ознаменувався поєднанням сировинної, енергетичної, структурної, валютної криз та циклічного падіння виробництва. Так, восени 1969 р. у США розпочалося падіння промислового виробництва (8 % річних), що охопило як традиційні, так і нові, породжені НТР, галузі промисловості.

Світова енергетична криза кінця 1973 p., спровокована політичними подіями (друга арабо-ізраїльська війна) і наступними економічними санкціями, характеризувалася підвищенням світових цін на нафту майже у 4 рази (з 3 до 11,65 доларів за барель). Нафтова криза спричинила циклічну кризу капіталістичного господарства 1973—1975 pp. її ознакою стала структурна криза господарства — падіння у нових галузях — електронній, аерокосмічній, а також банкрутство великих комерційних банків, залізничних компаній, балансування на межі банкрутства корпорацій в авіаційній, авіатранспортній та інших галузях.

Особливостями циклічної кризи 1973—1975 pp. було поєднання скорочення виробництва й безробіття та неконтрольованої хронічної інфляції, для означення якого був використаний новий термін — стагфляція. У 1969 р. рівень безробіття у СІЛА перевищив 6 % , що становило близько 5 млн економічно активного населення, а під час кризи 1973—1975 pp. кількість повністю безробітних становила 8 млн осіб, перевищивши 9 % робочої сили. Характерно, що зростання безробіття не призвело до зниження рівня заробітної плати. Уряд вдався до "заморожування" цін і заробітної плати на 3 місяці у 1971 p., в подальшому — до контролю за цінами. Однак замість прогнозованих 2,5 % рівень інфляції сягнув 8,2 % навесні 1973 р., у 1977 р. становив 6,5 %, у| 1979 р. вже 13 %, а на початок 1980 р. досяг небаченої відмітки — 18 %.

Грошово-кредитне регулювання кейнсіанського зразка, політика "дешевих грошей", породжувало інфляційні процеси в поєднанні зі зростанням витрат держбюджету. В середині 70-х pp. дефіцит федерального бюджету США становив більше 66 млрд доларів, спостерігався також дефіцит зовнішньоторговельного балансу. У 1979 р. Федеральна резервна система США з метою обмеження грошової маси підвищила облікові ставки. Цей захід мав виключно короткостроковий ефект, бо жорстка грошово-кредитна політика спричинила черговий спад, передусім у автомобілебудуванні та житловому будівництві, а дефіцит бюджету склав майже 60 млрд доларів.

Восени 1971 р. президентом США Р. Ніксоном було оголошено про припинення обміну доларів на золото, що фактично означало завершення функціонування Бреттон-Вудської валютної системи і встановлення плаваючого валютного курсу. Це викликало падіння купівельної спроможності долара, посилення інфляції, хоча девальвація долара у грудні 1971 р. на нетривалий час підвищила конкурентоспроможність американських товарів на світовому ринку. Інтернаціоналізація національних економік, посилення економічних зв'язків між ними та рівня "відкритості" економік, створення інтеграційних об'єднань "розхитували" кейнсіанську зовнішньоекономічну політику, орієнтовану на замкнену економічну систему.

У 70-х pp. стали очевидними труднощі, пов'язані зі збільшенням чисельності державного управлінського апарату та його бюрократизацією. Розширення державного і змішаного секторів економіки та намагання проводити кейнсіанську політику "точного настроювання", тобто врахування поточних короткострокових змін економічної кон'юнктури, викликало збільшення кількості державних управлінських структур, розширення їх штату та виконуваних функцій.

Поширилися споживацькі настрої в суспільстві, відбулася девальвація особистого успіху та приватноїініціативи — основ ринкового господарювання. Причиною цього став високий ступінь соціальних гарантій, зокрема соціальної захищеності у випадку втрати роботи, та значний розмір соціальних допомог. Виплати у випадку втрати працездатності та пенсій у зв'язку зі старістю були збільшені на 45 %, право на отримання допомоги у зв'язку з безробіттям одержали додатково 4,8 млн робітників і службовців, було підвищено мінімум почасової заробітної плати до 2,2 доларів (закони 1972 та 1974 pp. у США). В період кризи 1973—1975 pp. виплати з соціального страхування індексувалися, тобто зі зростанням цін збільшувалися й виплати, що, в свою чергу, розкручувало інфляційну спіраль.

Ці кризові процеси знайшли теоретичне відображення у формуванні нової неокласичної теорії (нової неокласики). Традиційна неокласична теорія зосереджує увагу на поведінці економічної людини, що може виступати підприємцем, продавцем робочої сили, споживачем. Покладаючись на "невидиму руку" А. Сміта, прихильники цього підходу впевнені, що в умовах досконалої конкуренції суб'єкти господарювання зможуть не тільки досягти максимізації доходу, а й забезпечити найефективніше використання всіх ресурсів. Подібне вже не задовольняє теоретиків нової неокласики. Наприклад, американський дослідник Д. Коландер так визначає відмінності в підходах "старої" й "нової" неокласики:

"Традиційний неокласичний аналіз показує нам, що кожного разу, коли пропозиція перевищує попит, ціни падають; коли ж попит перевищує пропозицію — ціни зростають. У цьому полягає робота невидимої руки. Прихильники нової неокласичної політекономії вважають, що можливий обернений зв'язок, стверджуючи, що суб'єкти господарювання самі можуть впливати на зростання чи падіння цін з метою забезпечення чи підтримки певного рівня доходів. У цьому полягає робота невидимої ноги. Зрозуміти, як реально функціонує економіка, можна лише за умови врахування дії обох цих тенденцій".

Найважливішими елементами нової парадигми неокласики є:

розгляд ринкової економіки як стійкої, стабільної системи, що функціонує в оптимальному режимі;

відхилення від стану рівноваги, небажані процеси, що виникають у системі, трактуються як закономірне й неминуче породження ефективного господарського механізму (на відміну від традиційного підходу, де негативні явища представляються результатом дії "зовнішніх факторів");

роль держави, яка розглядається як природна реакція на погіршення умов суспільного відтворення, конкурентних засад господарювання, економічний спад, дію зовнішніх факторів;

критика втручання держави в економіку: йдеться не про принципове заперечення державного регулювання, а про неприйняття конкретної економічної політики, заснованої на кейнсіанських методах регулювання (управління попитом, пріоритет фіскальної політики, регулювання норми процента, активна соціальна політика та регулювання ринку праці тощо);

поведінка суб'єктів господарювання на ринку, яка є об'єктом аналізу, їх адаптація до зміни умов недосконалої конкуренції.

Неоконсервативний підхід до модифікації механізмів регулювання економіки передбачає, що ринково-конкурентні сили разом з корпоративними елементами планування набувають пріоритетного значення, а безпосереднє втручання держави в процес виробництва, розподілу та перерозподілу має зменшуватися. Проте в його межах обґрунтовується необхідність посилення ролі держави в забезпеченні стабільності економічної системи та стратегічних передумов розвитку й підвищення конкурентоспроможності країни, що особливо важливо в динамічних умовах науково-технічної революції.

Панівний з початку 80-х років XX ст. у розвинених ринкових країнах неоконсерватизм ґрунтується на трьох основних теоріях (рис. 12.10) нової неокласики:

монетаризм, пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпечення господарства грошима, на думку монетаристів, може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;

теорія економіки пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, призводить до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

теорія раціональних очікувань, згідно з якою економічні агенти здатні діяти раціонально, передбачувати і заздалегідь ураховувати наміри влади й нейтралізувати своїми діями політику уряду.

Стратегія державного регулювання, сформована у концепціях нової неокласики (неоконсерватизму) має такі основні напрями:

розширення функцій грошово-кредитного регулювання, послідовне управління неінфляційним зростанням грошової маси як основний інструмент регулювання економіки;

реабілітація закону Сея, визнання пріоритетності пропозиції, а приватного підприємництва — провідною рушійною силою економічного розвитку;

вивільнення приватної ініціативи шляхом дерегулювання певних сфер господарства, послаблення юридичної регламентації господарської діяльності, лібералізації антимонопольного законодавства, а також приватизації окремих секторів і сфер економіки;

лібералізація податкової системи та перебудова бюджетного механізму, відмова від бюджетного впливу на виробничі процеси, зменшення бюджетних витрат;

скорочення соціальної інфраструктури та соціальних програм, зниження рівня соціальних виплат.