Історія економічних учень (2005)
13.3.1. Теорія прав власності та транзакційні витрати. Р. Коуз
Трансформаційні витрати, про які мова йшла вище, можна назвати виробничими витратами лише умовно, тому що по суті до виробничих витрат входять і трансформаційні, і транзакційні витрати. Проте для того, щоб розрізняти, ми будемо їх так називати, маючи на увазі під "production costs" трансформаційні, а не інтегральні (сукупні) витрати.
Трансформаційні витрати — це витрати, що супроводжують процес фізичної зміни матеріалу, внаслідок чого отримується продукт, який має певну цінність. У ці витрати входять не лише витрати обробки матеріалу, але і витрати, що пов'язані з плануванням та координацією процесу виробництва (якщо останній стосується технології, а не взаємовідносин між людьми).
Класичним прикладом економіки, яка не знає транзакційних витрат, а знає лише трансформаційні, є ідеальне натуральне господарство Робінзона (Robinson Crusoe Economy). Трансформаційні витрати Робінзона можуть включати в себе не лише витрати на зорювання поля, будівництво житла, тобто на певні фізичні дії, але і витрати на деякі дії з планування, передбачення (отже, на основі досвіду минулого року Робінзон буде визначати, коли йому краще сіяти тощо).
Транзакційні витрати — це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, транзакційні витрати не пов 'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпечують транзакцію.
Умовно кажучи, трансформаційні витрати створюють блага, властивості яких мають цінність для індивіда або колективного агента економіки (підприємства, фірми, асоціації). Наприклад, стіл, послуга лікаря або автомобіль мають безпосередню цінність. У чистому вигляді трансформаційні витрати створюють цінності. А на що здійснюються транзакційні витрати? Є декілька їх визначень.
Уперше поняття транзакційних витрат ввів Рональд Коуз. У своїй статті "Природа фірми" (1937) він визначив транзакційні витрати, як витрати функціонування ринку.
Р. Коуз протиставляв транзакційні витрати, які стосувалися лише ринку, так званим агентським витратам, які виникають всередині фірми. Природно, що в рамках фірми найняті люди починають поводитися неадекватно, і за ними треба наглядати. Тому кожного разу ми обираємо: або створити фірму між своїми, або найняти когось як постійного працівника, або вийти на ринок і забезпечити виконання цієї роботи на основі ринкових механізмів.
Розглянемо можливі альтернативи, що надаються нам повсякденним життям. Типовий приклад — ремонт квартири. Можна робити його власноручно, якщо є вміння та інтерес. Або можна організувати весь процес, наймаючи на ринку працівників для кожної конкретної операції. У цьому випадку спостерігається намагання мати справу з такими транзакціями, які будуть чисто ринковими і виключать взаємодію з однією фірмою. Адже фірмі заздалегідь не довіряють, вважаючи, що у неї є власний інтерес, а зробити ремонт власноруч дешевше. Однак якщо ви — людина зайнята або досить багата, то для ремонту квартири ви наймаєте фірму, тому що ваші альтернативні витрати часу вищі, ніж витрати пов'язані з організацією цього процесу. Частіше за все це пов'язано з "ефектом багатства". Уперше цей термін запровадив також Р. Коуз. У його теорії поняття транзакційні витрати протиставляється поняттю агентські витрати, і вибір між тим або іншим типом витрат значною мірою визначається "ефектом багатства".
Наступний етап розвитку теорії припадає на 50-ті роки XX ст. Він пов'язаний з цілою групою імен, серед яких Кеннет Ерроу, Джордж Стіглер, Армен А. Алчіан, Гарольд Демсетц, Олівер Вільямсон. Ці вчені вийшли на наступний рівень абстракції, об'єднавши в одну категорію витрати функціонування фірми та ринку і протиставивши їх трансформаційним витратам.
У межах сучасної економічної теорії транзакційні витрати отримали безліч трактувань, іноді навіть діаметрально протилежних.
Так, К. Ерроу визначав транзакційні втрати як витрати експлуатації економічної системи — "витрати з підтримки економічних систем на ходу". К. Ерроу порівнював дію транзакційних витрат в економіці з дією тертя у фізиці: "Подібно до того, як тертя заважає руху фізичних об'єктів, розпилюючи енергію у формі тепла, так і транзакційні витрати перешкоджають переміщенню ресурсів до користувачів, для яких вони є найбільшою цінністю, "розпилюючи" корисність цих ресурсів з рухом економічного процесу. Подібно до того, як кожному відомому фізичному об'єкту дається така форма, яка сприяє або мінімізації тертя, або за рахунок нього — якому-небудь корисному ефекту (колесо, наприклад, служить і тому, і іншому), так фактично і будь-який відомий інститут виникає як реакція на присутність транзакційних витрат і для того, щоб мінімізувати їх вплив, збільшивши тим самим вигоди від обміну. Нарешті, потрібно зазначити, що економіст, який ігнорує існування транзакційних витрат, буде стикатися з такими ж труднощами при поясненні економічної поведінки, з якими стикався б фізик, що ігнорує факт тертя при описі руху фізичних об'єктів". Я. Корнаї прямо використовує термін "тертя" для опису чинників, що перешкоджають оперативному укладанню угод між економічними агентами. На основі таких припущень можна зробити висновок про те, що чим ближче економіка до моделі загальної рівноваги Валь-раса, тим нижчий у ній рівень транзакційних витрат. І навпаки.
Транзакційний сектор економіки. У чому ж полягає науковий вклад, зроблений Нобелівським лауреатом Р. Коузом? Донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення економіки у межах інституціональної структури, що приймалася як дана. Зусилля на пояснення цієї структури вважалися непотрібними або марними. Наприклад, існування організацій на зразок тих, які ми називаємо фірмами, сприймалося майже само собою зрозумілим. Зміни форм контрактів в економічній сфері також розглядалися як заданий факт, а юридичні закони і положення — як привнесене ззовні правило для економічної діяльності.
У 1937 p. P. Коузу вперше вдалося поставити і частково розв'язати питання, яке традиційною теорією навіть не ставилося: чому існує фірма, якщо є ринок? Ортодоксальна неокласична теорія розглядала ринок як досконалий механізм, при якому можна не враховувати витрати на здійснення угод. Проте насправді, як показав Р. Коуз, такі витрати є і при укладанні кожної угоди необхідно проводити переговори, здійснювати нагляд, налагоджувати взаємозв'язки, ліквідовувати розбіжності. Ці витрати Р. Коуз назвав транз-акційними, або витратами використання ринкового механізму. Але якщо ці витрати реальні (а це справді так), то будь-яка господарююча одиниця стає перед вибором: чи оплачувати подібні витрати, чи ж дешевше і швидше виробляти необхідні їй товари та послуги самостійно?
У ході своїх досліджень Р. Коуз задумувався над тим, чому менеджери і робітники прагнуть працювати разом, замість того щоб купувати і продавати на ринку працю один одного? Відповідь вченого полягала в тому, що працюючи окремо, необхідно значно більше витрат на підготовку і виконання контрактів, в тому числі на організаційне управління цими процесами. Він довів, що традиційна основна мікроекономічна теорія була неповною, тому що не враховувала ці витрати (вона включала лише виробничі та транспортні).
Згідно з теорією вченого, саме вартість укладання і виконання контрактів та утримання організацій становить значну частину загальних ресурсів економіки. Коли такі організаційні витрати угод починають враховуватися, стверджує Р. Коуз, тоді можна просто та доступно пояснити саме існування фірм, різних корпоративних об'єднань, варіантів контрактів і навіть структуру фінансової системи. Об'єднавши різні типи витрат на організаційну діяльність і менеджерство, Р. Коуз проклав шлях до комплексного аналізу інститутів економічної системи та їх важливості.
Вчений також продемонстрував, що точність та сила аналізу можуть покращитися, якщо його здійснювати, оперуючи правами на використання товарів, а не самими товарами. Ці права, які називають майновими правами, можуть охоплювати повну власність, різні види прав користувачів або обмежені права певними пунктами контрактів і внутрішніми правилами організацій. Р. Коуз приходить до висновку, що визначення майнових прав та їх розподіл між людьми на основі закону, положень контрактів та інших правил безпосередньо впливають на економічні рішення та їх результат. Більше того, майнові права — це основний компонент в аналізі інституціональної структури економіки.
Саме прагненням уникати витрат після укладення угод на ринку можна, на думку Р. Коуза, пояснити існування фірми, в якій алокація ресурсів здійснюється адміністративним шляхом (за допомогою наказів, а не на основі цінових сигналів). Фірма буде існувати лише доти, доки вона реалізує функцію координації за менших витрат, ніж це досягалось би за ринкових угод. "Щоб мати ефективну економічну систему, — писав Р. Коуз, — необхідно j розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всередині організацій відповідного розміру" (тобто, всередині фірми). Р. Коуз стверджував, що це поєднання відшукується за допомогою конкуренції.
Таким чином, Р. Коуз запровадив у економічній теорії новий клас витрат, які отримали назву транзакційних (неокласична теорія знала два види обмежень — фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів). Ним же була здійснена спроба пояснити закономірності, що лежать в основі процесу виникнення і зростання фірми. Фірма зростає доти, доки економія на витратах, пов'язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних із використанням адміністративного механізму.
Пізніше до транзакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від того, де вони здійснюються — на ринку чи всередині організацій.
У прес-бюлетені про присудження Нобелівської премії вчені Шведської королівської академії наук, високо оцінюючи це досягнення, зазначили, що Р. Коуз встановив новий набір "елементарних частинок" в економіці. Звичайно, пройшло багато років напруженої праці, аж поки Нобелівський лауреат заслужив серед економістів славу вченого з оригінальним поглядом на проблеми.
Сьогодні ми знаємо, що "Природу фірми" Р. Коуз задумав ще студентом, але надрукував лише через кілька років. У цьому важливому дослідженні він сформулював два питання, які рідко були об'єктами безпосереднього економічного аналізу і, отже, не мали чіткої відповіді. Зокрема: чому економічні організації представлені саме фірмами? 2) чому кожна фірма має свою певну величину?
Р. Коуз вирішив відійти від протореного шляху, по якому здійснювався пошук відповідей, а саме: аналізу здатності ціни товару координуватися з використанням ресурсів для нього. Адже та значна частина ресурсів, що витрачалася фірмою на адміністративну координацію дій з реалізації товару, цією теорією не враховувалася.
У процесі аналізу, шукаючи відповіді на свої запитання, вчений запропонував нове поняття витрати з діловодства. Це витрати на підготовку, початок та управління, пов'язані з виконанням контрактів, а також витрати на локальні заходи в межах фірми. Звичайно, в неї вони менші ніж за безпосередньої торгівлі на ринку. Якщо б витрати з діловодства були нульовими, фірми не виникали б. Увесь розподіл товарів проходив би на основі простих контрактів між людьми.
Розвиваючи аналіз Р. Коуза, сучасні економісти запропонували велику кількість варіантів визначення транзакційних витрат, які одночасно розглядаються як їх види. Навіть простий перелік наявних визначень розкриває зміст цієї категорії: "витрати з обміну правами власності", "витрати із здійснення та захисту контрактів", "витрати отримання вигод від спеціалізації та розподілу праці". Так, наприклад: О. Вільямсон робить акцент на витратах опортуністичної поведінки; Дж. Стіглер — на витратах отримання інформації; М. Дженсен та У. Меклінг — на витратах, що виникають в межах відносин "поручитель — виконавець" (principal-agent), перш за все — на витратах контролю за поведінкою виконавця; А. Алчіан та Г. Демсетц — на витратах координації між різноманітними ресурсами у процесі виробництва; Й. Барцель — на витратах вимірювання.
Найрадикальніше визначення належить напевне С. Ченгу: "У найширшо-му значенні слова "транзакційні витрати" складаються з тих витрат, існування яких неможливо собі уявити в економіці Робінзона Крузо". Оскільки процес виробництва і від Робінзона Крузо вимагає відомих витрат, то, значить, в економіці з двома і більше учасниками транзакційними витратами потрібно вважати всі витрати, що перевищують власні витрати виробництва та існують окрім них. Отже, чим сильніша в економіці інтенсивність обміну, тим вищий, за інших однакових умов, рівень транзакційних витрат.
Деякі автори з самого початку розглядають трансакційні витрати як неоднорідну за своїм складом категорію, яка охоплює витрати на отримання інформації про уподобання та можливості контрагентів, досягнення угоди, а також витрати на контроль за виконанням та захист досягнутих угод.
Так К. Менар розробив варіант класифікації, згідно з яким виділяються чотири типи транзакційних витрат (табл. 13.8).
У трактуванні Д. Норта транзакційні витрати "складаються з витрат на вимірювання цінних атрибутів того, що обмінюється, витрат на захист прав, нагляд за дотриманням угод і забезпеченням їх виконання". Ці витрати слугують джерелом соціальних, політичних та економічних інституцій.
У теоріях деяких економістів транзакційні витрати існують не тільки в ринковій економіці (Р. Коуз, К. Ерроу, Д. Норт), але і в альтернативних способах економічної організації, і, зокрема, у плановій економіці (С. Ченг, А. Алчіан, Г. Демсетц). Так, згідно з С. Ченгом, максимальні транзакційні витрати спостерігаються у плановій економіці, що зрештою визначає її неефективність.
У межах неоінституціональної теорії немає єдності у поясненні природи транзакційних витрат. Відомо щонайменше три варіанти пояснення, звідки і чому при здійсненні операцій виникають транзакційні витрати: підхід теорії транзакційних витрат; підхід теорії суспільного вибору; підхід теорії угод.
Класифікацію стосовно контрактного процесу, яка була запропонована Дж. Воллісом та Д. Нортом, можна охарактеризувати відповідно до розподілу усього процесу контрактації на три періоди: ex ante, ex interim, ex post:
витрати ex ante — це транзакційні витрати, що виникають до обміну, включають витрати на отримання інформації про ціни та можливі альтернативи, якість товару та надійність контрагента тощо;
витрати ex interim — це транзакційні витрати, що виникають у процесі обміну, складаються із витрат, пов'язаних із очікуванням у чергах, отриманням нотаріально завірених документів, страховки (наприклад, при купівлі автомобіля), здійсненням розрахунків тощо;
витрати ex post — це транзакційні витрати, що виникають після обміну і складаються із витрат на захист контрактів, перевірку їх виконання, контроль за якістю тощо.
Подібну класифікацію дає О. Вільямсон (табл. 13.9).
Побудова класифікації транзакційних витрат на основі етапів укладання контракту дає можливість внести ясність у питання про їх кількісну оцінку як на мікро-, так і на макроекономічному рівні. Наприклад, при укладанні угоди з найму квартири, що передбачає передачу власником квартири орендатору права користування, транзакційні витрати для орендатора набудуть таких форм:
витрати на пошук інформації про квартири, що здаються, про ціни на ринку житла: купівля спеціалізованих видань та дзвінки за оголошеннями або звернення до рієлтерської фірми, яка за комісійні самостійно підбере декілька варіантів, — витрати у грошовій формі та витрати часу;
витрати на ведення переговорів з власниками квартир, відібраними за результатами першого етапу укладання угоди про особливі умови оренди — витрати часу, які можуть бути перекладені на посередника й набути у цьому випадку грошової форми;
витрати на оцінювання якості житла під час відвідування відібраних квартир, які також можуть бути перекладені на посередника;
витрати на юридичне оформлення контракту про найом, його нотаріальне завірення — витрати у грошовій формі;
витрати на попередження опортунізму власника, що проявляється у прагненні змінити умови оренди, наприклад, збільшити орендну плату, — витрати часу, психологічні витрати;
витрати на захист переданого на термін дії контракту права користування квартирою у випадку, якщо власник висуває орендатору претензії з утримання квартири та (або) хоче достроково розірвати договір, — витрати часу та витрати у грошовій формі, пов'язані зі зверненням до суду.
Важливе місце в теорії транзакційних витрат займає дослідження проблеми опортунізму. Розглядають дві основні форми опортуністичної поведінки.
Ухиляння (shrinking) виникає тоді, коли працюють спільно (командою), але отримання інформації про ефективність дії кожного або надто дороге, або неможливе. При асиметрії інформації (підлеглий точно знає, скільки ним витрачено зусиль, а керівник має про це лише приблизне уявлення) виникає і стимул", і можливість працювати з неповною віддачею.
Здирство (holding-up) спостерігається у тих випадках, коли будь-який агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання у даній команді і не має високої вартості поза нею. Такий ресурс називається специфічним. У решти учасників тоді з'являється можливість претендувати на частину доходу (квазіренту) від цього ресурсу, загрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ними поділитися. Небезпека здирства підриває стимул до інвестування у специфічні активи.
Економічна теорія прав власності
Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Економічна теорія прав власності пов'язується перш за все з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца. Саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми, не зважаючи на те, що економічне значення відносин прав власності достатньо очевидне. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміється вся сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, але й іншими соціальними механізмами — звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями. Згідно з наявними визначеннями, права власності охоплюють не тільки матеріальні об'єкти, а й нематеріальні, наприклад — результати інтелектуальної діяльності.
Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або специфікація, прав власності. Чим чіткіше визначені та надійніше захищені права власності, тим тісніший зв'язок між діями економічних агентів та їхнім добробутом. Виходячи із легалізму як однієї із норм комплексу конституції ринку, можна сказати, що ця норма передбачає повагу та добровільне підпорядкування закону, який специфікує право власності. Економічним агентам вигідніше мати специфіковані права власності, ніж не мати будь-яких. Адже специфікація прав власності знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. Навпаки, протилежне явище — "розмивання" прав власності — має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.
З погляду суспільства права власності виступають як правила гри, які впорядковують відносини між окремими агентами, а з погляду індивідуальних агентів вони становлять пучки правомочності на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий "пучок" може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, інша — іншій і т.д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші придушують (шляхом заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.
Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмін пучками прав власності за допомогою контракту, який виконує роль передавального каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як права власності та економічна організація. Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передачі, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж ці обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до обміну блага та чим складніша структура транзакційних витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.
Яким же чином відбувається встановлення, або специфікація, прав власності? Кожна із правових традицій, яких на сьогодні налічується близько десяти (романо-германська правова сім'я, загальне право, мусульманське право, китайське право, африканське право, колишнє соціалістичне право), характеризується особливим поглядом на право власності та на процедуру його встановлення. Але, під кутом зору ринкових принципів взаємодії між економічними агентами, особливий інтерес становлять дві правові традиції — загальне право (common law) та цивільне, або романо-германське, право (civil law). Саме ці правові традиції і були джерелом формування ринку в європейських країнах. Загальне право — у Великобританії та її колоніях, у тому числі в США, романо-германське право — у країнах континентальної Європи. Відмінності міме двома традиціями істотні і стосуються багатьох аспектів.
По-перше, відрізняються самі джерела права. У романо-германському праві нові норми приймаються на основі дедукції із вже наявних законів: конституції, кодексів, простих законів, регламентів та декретів1. З іншого боку, у загальному праві центральну роль відіграє прецедент, під яким розуміються традиції та попередні рішення судів зі схожого питання. Наприклад, закріпити легально право власності можна і на основі доведення того, що претендент на це право здійснював його де-факто впродовж тривалого часу. Так, легальне право власності на землю закріплюється за її фактичним користувачем по закінченні періоду у 12—20 років, якщо за цей час ніхто інший не пред'явить обґрунтованіших претензій на власність.
По-друге, дві традиції істотним чином відрізняються роллю, яка відводиться судді в прийнятті юридичного рішення. Так, у романо-германському праві дії судді найкраще визначені терміном "підпорядкування закону", тобто його завдання зводиться до пошуку та використання тієї правової норми, яка найкращим чином описує спірну ситуацію. Загальне ж право надає судді велику свободу дії — він не тільки інтерпретатор чинної правової норми, але і певною мірою, через механізм прецеденту, її творець. Суддя повинен орієнтуватися на винесення справедливого рішення, у пошуку якого він може звертатися не тільки до чинних норм, але й до суб'єктивних критеріїв справедливості. Саме на допущенні суб'єктивного фактора будується механізм індивідуалізації судових рішень у загальному праві.
Але найцікавішою для нас відмінністю загального права від романо-германського права є саме трактування права власності. Починаючи з Кодексу Наполеона (1804), який ліг в основу цивільних кодексів Франції, Бельгії, Голландії, Італії, Іспанії, Португалії, ряду Балканських країн, право власності розглядається у романо-германській традиції як єдине, необмежене і неподільне. Це передбачає, що власником будь-якого ресурсу може бути лише одна людина, яка наділена трьома основними правомочностями: 1) правом володіння (abusus); 2) правом користування (usus fructus); 3) правом розпоряджання (usus).
У країнах романо-германського права по-різному визначаються основні правочинності. Так, у Франції вони зводяться до двох — власник користується та розпоряджається речами найбільш абсолютним чином. У межах цивільного права ситуація, коли право власності на один і той самий ресурс розділялося між двома і більше суб'єктами, виключалася як пережиток феодалізму та характерного для нього делегування власником землі, королем, прав користування нею своїм васалам.
З іншого боку, загальне право виходить із концепції власності як складного пучка правомочностей, до того ж, правомочності на один і той же ресурс можуть належати різним людям. Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфіковане, коли у кожної правомочності є свій виключний власник, а доступ до неї у інших суб'єктів обмежений. Так, один із варіантів визначення "пучка правомочностей" пропонує англійський юрист А. Оноре (табл. 13.10).
Необхідно зазначити, що не всіх власників перелічених правомочностей можна назвати власниками. Швидше власником буде той, кому належить комбінація, що охоплює одну або декілька основних правомочностей (перші п'ять). Так, досить часто до основних елементів пучка прав власності відносять: 1) право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів; 2) право на користування ресурсом; 3) право на отримування від нього доходу; 4) право на передачу всіх попередніх правомочностей.
Зрозуміло, що чим ширший набір правомочностей, закріплених за ресурсом, тим вища його цінність.
Ще одна можлива трудність у розумінні підходу А. Оноре щодо пучка правомочностей полягає у тому, що зміст правомочностей у цивільному та загальному праві різний. Фактично три основні правомочності цивільного права представлені в класифікації А. Оноре тільки у деталізованішому і розгорнутішому вигляді. Наприклад, право розпоряджання у цивільному праві охоплює право на залишкову вартість, право на перехід у спадок або за заповітом, а право користування — право привласнення. У цивільному праві допускається також передача власником частини своїх правомочностей іншим особам, наприклад, у межах договору оренди. Тобто, у загальному праві у однієї і тієї ж речі власників може бути багато, тоді як у цивільному праві власник завжди один, і саме на сторожі його інтересів стоїть закон.
Таким чином, підхід загального права до специфікації права власності більш гнучкішій та еластичніший, що робить його особливо ефективним при укладанні складних угод на ринку, здійсненні будь-яких складних взаємодій між індивідами з приводу використання ресурсів. Наприклад, складна конфігурація виникає при трастовому управлінні власністю, лізингу, франчайзингу та інших сучасних формах організації комерційної діяльності.
Принциповою тезою неоінституціональної теорії є те, що специфікація прав власності не безкоштовна, а часом навіть потребує значних витрат. Ступінь її правильності залежить від балансу вигід та витрат, що супроводжують визначення та захист тих чи інших прав. Це означає, що будь-яке право власності є проблематичним: у реальній економіці воно не може бути визначене з вичерпною повнотою, а отже, — і абсолютно надійно захищене. Специфікація прав власності — це завжди питання міри.
На відміну від традиційної неокласичної теорії, у якій звичайно передбачались ідеалізовані умови режиму приватної власності, неоінституціональна теорія пішла далі. Вона не обмежилась визнанням неповноти реально існуючих прав власності, а піддала порівняльному аналізу різноманітні правові режими — спільної, приватної та державної власності.
Права власності та державна монополія. Проблему права як важливу та актуальну для ефективного і стабільного функціонування всієї ринкової системи розглядав також і Р. Коуз. "Вочевидь, що ринки, як вони сьогодні існують, — пише він, — для своєї діяльності потребують більшого, ніж приміщення, у якому відбувається купівля-продаж. Вони потребують також закріплення правових норм, які б визначали права та обов'язки тих, хто здійснює транзакції у цих приміщеннях"1.
Великі труднощі Р. Коуз бачить тоді, коли приміщень і їх власників багато, та інтереси кожного різні, оскільки це має місце у роздрібній та оптовій торгівлі. У тих випадках, коли встановлення та підтримання приватної системи правових норм виявляється дуже важкою справою, діяльність на цих ринках має залежати від правової системи держави.
Впродовж 50—70-х та наступних років XX ст. особливу увагу Р. Коуза привертала проблема державного втручання в економіку, у тому числі — державної монополії. Цю проблему він знову вирішив парадоксально і значимо, особливо для останніх десятиліть XX ст., коли почала зростати роль ринкових методів організації та координування економіки.
Парадоксальність була в самому прикладі, за допомогою якого він аналізував можливості ринку, що були альтернативні державній монополії. У 1974 р. Р. Коуз видав статтю з оригінальною назвою "Маяк в економічній теорії". Вибір прикладу визначався тим, що вся економічна література XIX та XX століть, у тому числі і такий визнаний авторитет, як П. Семюелсон, використовувала його для доведення абсолютної, безапеляційної неминучості існування у цій галузі державної монополії й такої ж абсолютної неможливості передачі маяків у приватну власність. "Цей приклад, — пише Р. Коуз, — часто використовується як приклад послуги, яку повинен надавати уряд, а не приватне підприємство. Очевидно, економісти мають на увазі при цьому, що неможливість гарантувати отримання плати за послугу з власників суден, які виграють від існування маяка, робить для будь-якої приватної фірми чи окремої людини невигідними його будівництво та утримання"2. Але Р. Коуз припустив, що швидше за все жоден із прибічників таких поглядів не вивчав дійсного обслуговування маяків, ніколи не здійснив вичерпного аналізу системи фінансування та управління маяками.
Існуючий підхід Р. Коуз вважав неправильним. "Я думаю, що нам необхідно прагнути до узагальнень, які б допомагали знайти найкращі способи організації та фінансування. Але такі узагальнення будуть малокорисними, якщо вони не зможуть опертися на знання того, як насправді здійснюється такого роду діяльність у різних інституціональних межах. Такі дослідження допоможуть нам виявити, які фактори важливі для загального результату, а які — ні, і вже на основі цього зможуть виникнути узагальнення, що опираються на міцний ґрунт. Ці дослідження можуть слугувати й іншій цілі — показати нам багатство та різноманіття соціальних альтернатив, між якими ми можемо вибирати".
У зв'язку з цим Р. Коуз робить невелике дослідження Британської служби маяків та її історії, в результаті якого приходить до таких висновків. "Історія ранніх періодів цієї служби показує, що всупереч переконанню багатьох економістів послуги маяків можуть забезпечуватися приватними підприємцями. У ті дні купці та судновласники могли просити у Корони для окремої людини дозволу на будівництво маяка та стягування (обумовленого) мита з суден, які отримають вигоду від його існування. Приватні власники будували, управляли, підтримували та володіли маяками, вони могли їх продавати або заповідати у спадок. Роль уряду була обмежена створенням прав власності на маяки та підтриманням цих прав (курсив наш. — Авт.). Мито збирали у портах агентів власників маяків. Проблема примусу до сплати мита стояла для них так само, як і для будь-якого постачальника товарів та послуг судновласнику. Права власності були незвичні тільки тим, що у них як умова обумовлювалась ціна — величина мита". Р. Коуз робить висновок, що економістам не слід посилатися на маяки як на приклад послуги, яку може надавати тільки уряд, а їм необхідно підшукати інший, надійніший, приклад. Однак таких прикладів, завдяки теорії прав власності, ставало все менше.
Ще у 50-ті роки Р. Коуз висунув та обґрунтував ідею про можливості створення радіомовного ринку. Вважалось загальноприйнятим, що без державного контролю в ефірі запанує хаос — станції, що конкурують, почнуть працювати на однакових хвилях, створюючи одна одній перешкоди. Р. Коуз у цьому засумнівався. Справжня причина можливості такої невпорядкованості в радіо-ефірі, стверджував він, — відсутність прав приватної власності на електромагнітні хвилі різної частоти. Якщо такі права будуть встановлені, виникне ефективний ринок, і потреба у державному контролі відпаде. Виступаючи у 1959 р. перед Федеральною комісією з комунікацій, Р. Коуз запропонував таку схему: комісія організує аукціон з продажу прав на мовлення на тих чи інших частотах, передає виручені кошти до казни, радіомовні компанії стають надалі підпорядкованими дисципліні ринку.
Проблема вимірювання транзакційних витрат
Найважливішою характерною ознакою транзакційних витрат вважається те, що-вони дають можливість значної економії на масштабах: транзакційний сектор, на відміну від виробництва промислових або сільськогосподарських товарів, схильний економити на масштабі, тобто у міру того, як обсяг випуску в секторі збільшується, питомі витрати на одну операцію зменшуються. Сталі компоненти є в усіх видах транзакційних витрат: коли інформація зібрана, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних продавців та покупців; договори стандартизуються; вартість розробки законодавства або адміністративних процедур не залежить від того, яке число осіб підпадає під дію: одного разу встановлені, права власності можуть майже нескінченно розповсюджуватися на інші райони з малими додатковими витратами. Тому зростаюча "ринковість" господарства може збільшувати прибуток на душу населення навіть за відсутності технічного прогресу за рахунок економії транзакційних витрат на масштабах ринку.
Як уже було зазначено, транзакційні витрати — центральна пояснювальна категорія теорії прав власності. її прихильники розглядають будь-які соціальні інститути як засоби економії транзакційних витрат. Будь-якій економічній організації відповідає особлива конфігурація транзакційних витрат.
Саме відносними відмінностями у рівнях та структурі транзакційних витрат пояснюють теоретики прав власності все різноманіття форм господарського та соціального життя.
Альтернативні економічні інститути володіють порівняльними перевагами в економії на різних категоріях транзакційних витрат, і їх співіснування пов'язане саме з цим. Так, механізм ринкової координації порівняно ефективніший в економії інформаційних витрат; такі організації, як фірма, дають великий виграш у тому, що стосується витрат з ведення перего