Інноваційний менеджмент
10.8. Науково-технічна кооперація. Стратегічні альянси
У наш час практично всі промислові компанії розвинених країн активізують міжфірмові зв'язки. Виділяють такі основні форми міжфірмового співробітництва, як:
• угоди про співпрацю в окремих видах наукової діяльності — «спільна науково-технічна і виробнича діяльність»;
• створення спільних підприємств (СП);
• угоди про поглинання новаторських малих підприємств (венчурних фірм) великими компаніями з метою одержання нових технологій. Це один із способів зміцнення власної інноваційної бази фірми;
* угоди про розподіл між фірмами витрат на НДДКР. Ця форма розвивається у вигляді технічного співробітництва, обміну і передавання технологій, ноу-хау (непатентованих технологічних
рішень), виробничого і технологічного досвіду, навчання технічного персоналу, установлення і налагодження устаткування та ін.;
• угоди про розподіл відповідальності між компаніями — за сновниками консорціуму;
*> угоди про створення науково-технічних альянсів.
Кінець 80-х і 90-ті роки відзначаються швидким зростанням міжнародної науково-технічної кооперації фірм — науково-технічних стратегічних альянсів (НТА). Це стійкі об'єднання фірм різних країн між собою і з науковими установами, державними лабораторіями на основі угоди про спільне вирішення науково-технічних проблем. У рамках стратегічних альянсів забезпечуються такі взаємодії між фірмами [78]:
♦ взаємний обмін науковими досягненнями;
* взаємний обмін виробничим досвідом;
♦ підготовка кваліфікованих кадрів.
Кожний з учасників альянсу робить свій внесок у вигляді інтелектуальних чи матеріальних ресурсів і отримує свою частку інтелектуальної власності відповідно до укладеної угоди.
Основними мотивами створення стратегічних альянсів є:
* швидкий розвиток технологій і скорочення життєвого циклу
товарів, технологічних процесів і відповідно скорочення часу на
проведення НДДКР;
• зростання вартості досліджень у високотехнолопчних галузях і відповідно розподіл витрат між фірмами на проведення спільних НДДКР;
• одержання доступу до науково-технічних досягнень партнерів по альянсу;
• розподіл ризику невдач у разі спільного проведення НДДКР;
• підвищення ефективності та прибутковості.
Крім того, інтернаціоналізація НДДКР через альянси допомагає компаніям увесь час бути в курсі всього нового у сфері науки і за найкоротший період одержати необхідну інформацію та залучати до співробітництва необхідні фірми й відповідні кадри.
Створення альянсів наближає фірми до споживачів, полегшує доступ до ринків, допомагає уважно відстежувати всі ринкові та технологічні тенденції, творчо реагувати на ті можливості й загрози, які ці тенденції несуть у собі, постійно генерувати нові ідеї і продукти, швидко й ефективно використовувати їх з урахуванням глобального масштабу.
Уявлення про масштаби міжфірмових угод міжнародного науково-технічного альянсу дають дані, наведені в табл. 10.3.
Взаємозв'язки США і Західної Європи найінтенсивніші. США відіграють лідируючу роль у міжфірмовій кооперації, залишаючись при цьому основним джерелом науково-технічних інновацій, які мають цінність у глобальному масштабі. Серед трьох технологічних сфер співробітництва найбільш інтернаціоналізованою є інформаційна технологія. Ця сфера найширша, охоплює виробництво комп'ютерів, засобів автоматизації, мікроелектроніки, програмне забезпечення, засоби зв'язку. Більшість фірм входять до кількох різних альянсів, кожний з яких працює в певній галузі НДР. Прикладом може бути концерн «Сіменс», який бере участь у 50 проектах, об'єднаних європейською програмою «ЄСПРІТ», яка започаткована у 1983 p., має різних партнерів у спільній науково-дослідній роботі в галузях машинобудування, хімічній, виробництві комп'ютерів [23].
Про масштаби співробітництва свідчить такий приклад. Корпорації «ІБМ», «Сіменс», «Тошиба» створили альянс, вклавши 1 млрддол. у розробку суперчіпа комп'ютерної пам'яті. Результати цієї розробки можуть глобально вплинути на технічний рівень галузі.
Розширення кооперації у сфері інноваційного процесу не виключає конкуренції на ринку. Ця суперечність пояснюється так:
• фірми використовують змішану стратегію «кооперація — конкуренція», співпрацюючи на стадії дослідження та розробки технологічних процесів і конкуруючи у сфері реалізації нових технологій, товарів, у методах освоєння й утримання ринків;
* фірма співробітничає всередині альянсу і конкурує з фірма ми інших альянсів. Наприклад, у літакобудуванні.
Інтернаціоналізація науки і розробок нових технологій оцінюється спеціалістами як позитивна тенденція, оскільки виграють усі учасники, хоча і в різній мірі.
Проте переваги, що їх здобувають корпорації завдяки участі в «стратегічних альянсах», сприяють перетворенню цієї моделі колективної практики на найважливіший елемент загальної довгострокової стратегії великих підприємств.
Існує кілька видів стратегічних альянсів. Найпоширенішими є консорціуми, спільні підприємства, спільна науково-технічна і виробнича діяльність (кейрецу).
Консорціум. Це добровільне об'єднання фірм для вирішення конкретної інноваційної проблеми, здійснення проекту, програми, які обіцяють революційні зміни в техніці і технології виробництва. До консорціуму можуть входити підприємства й організації різного профілю та розміру, різних форм власності. Учасники консорціуму зберігають свою повну господарську самостійність і підпорядковуються вибраному ними виконавчому органу в тій частині діяльності, яка відповідає цілям консорціуму. Після виконання поставлених завдань консорціум може ліквідуватись.
У рамках консорціуму є можливим:
* проведення науково-технічних досліджень, які складно здійснювати самостійно через значні витрати і ризик;
♦ розподіл витрат на виконання НДДКР між фірмами-учасниками;
* об'єднання фірмами-учасниками дефіцитних матеріальних і людських ресурсів для виконання НДДКР;
• повний доступ до результатів дослідження і право на їх ви користання у виробництві.
Так, французький і англійський філіали фірми «Тошиба», що випускають мікрохвильові печі, об'єднались в консорціум з французькою фірмою «Thonison Electromanager». Разом ці фірми побудували завод для виробництва мікрохвильових печей нових моделей. До них приєдналась німецька фірма «AEG Hausgerate». Частки капіталовкладень усіх членів консорціуму рівні, кожна з них становить 3,74 млн ф. ст. Керує консорціумом генеральний менеджер з участю трьох представників кожної з компаній [23, 72].
Дослідні консорціуми створюються в галузі радіоелектроніки, комп'ютерної технології з метою одержання нового знання або створення технологій, що мають значні перспективи використання і потребують виконання великих обсягів додаткових досліджень. Прикладом консорціуму може бути Центр дослідження у галузі інтегральних схем при Стенфордському університеті. Він фінансується корпораціями «Дженерал електрик», «ІБМ», «АТТ», «Хьюлетт Паккард», «Моторола», Міністерством оборони США.
Консорціумом керує рада директорів, яка вибирається на рік з представників компаній-засновниць (за регламентом, що забезпечує постійну участь у раді представникам великих компаній-засновниць), затверджує річний бюджет, розробляє тематику досліджень і формує довгострокові плани.
При раді директорів функціонує консультативна технічна рада, що розробляє рекомендації президенту щодо визначення тематики досліджень, виявляє проблеми, які потребують першочергового вирішення. На рис.
10.6 наведено приклад організаційної структури дослідного консорціуму.
Спільні підприємства (СП). За даними статистики, 55 % угод з науково-технічної кооперації— це угоди про створення СП. Близько 40 % промислових компаній США з обсягом продажу більше 100 млн дол. беруть участь у створенні одного або кількох СП [107, 123, 129, 142].
У цій формі кооперації беруть участь близько 50 % західнонімецьких та італійських фірм, 70 % французьких і майже 90 % японських [133].
Мотиви створення спільних підприємств наведено в табл. 10.4 [23].
Найпоширенішою формою організації спільних підприємств є консорціум, що передбачає розподіл відповідальності між ком-паніями-засновниками, рівні права партнерів і централізоване управління.
Спільні підприємства як вид науково-технічної кооперації активно використовуються учасниками «стратегічного альянсу». Особливість СП у рамках «стратегічних альянсів» полягає в тому, що вони створюються для розробки технологій виробництва і збуту принципово нової продукції. Партнери виконують доповнюючі один одного функції протягом досить тривалого часу, що сприяє їх розвитку.
Наприклад, компанія «АТТ/Філіпс» створена в 1983 р. як спільне підприємство американської компанії «АТТ» і голландської «Філіпс» на базі рівної пайової участі двох фірм з метою виробництва і збуту обладнання зв'язку. При цьому фірма «АТТ» намагалась використати іноземного партнера для закріплення своїх конкурентних позицій на ринку обладнання Західної Європи, а фірма «Філіпс» ставила собі за мету за умови помірних витрат посилити свої позиції в промисловості засобів зв'язку. Технологічну базу співробітництва забезпечували успіхи фірми «АТТ» у виробництві цифрових комутаторів. Вклад фірми «Філіпс» полягав у наданні своїх виробничих потужностей, свого товарного знаку і збутової мережі в Західній Європі. Рада директорів складається з п'яти членів, з яких троє представляють фірму «АТТ». Функції з оперативного управління компанією діляться між засновниками спільного підприємства порівну. Штат компанії на всіх рівнях укомплектований на змішаній основі, при цьому в Нідерланди було переведено багато інженерів і адміністративних працівників фірми «АТТ». «Філіпс» постійно направляє своїх робітників у США для навчання [23].
Цікавий досвід зі створення спільних підприємств (із забезпеченням валютної самоокупності) накопичений у Китаї, де розвиток спільного й іноземного підприємництва є одним з головних напрямів реформи зовнішньоекономічних зв'язків КНР.
Досвід різних країн світу свідчить, що створення СП — ефективний шлях випуску високоякісної конкурентоспроможної продукції. Така ефективність забезпечується багатьма чинниками, серед яких важливими є:
» отримання доступу до певних видів техніки, яку неможливо придбати за каналами ліцензійної торгівлі через Існування обмежень;
• можливість залучення прогресивної технології за каналами прямого інвестування, які не потребують додаткових витрат;
• зростання експортного потенціалу;
• можливість отримання ноу-хау (разом з технологічною документацією та технічною допомогою);
• умови для підвищення кваліфікації національних кадрів та ін.
В Україні наприкінці 2000 р. велика кількість спільних підприємств діяла в обробній промисловості, у тому числі 22 % — у машинобудуванні і металообробці, 12%— у деревообробній і целюлозно-паперовій галузі.
Спільні підприємства з іноземними фірмами створено Національною академією наук України на базі її науково-дослідних організацій1. Наприклад, фірма «Річ» створена на базі Інституту проблем матеріалознавства та китайської Меньянської компанії з виробництва надтвердих матеріалів. Фірма випускає та впроваджує інструмент. Аналогічною формою спільного підприємства є фірма «ВАСП», яка об'єднала науковий потенціал Інституту матеріалознавства та фірми «Ашурст технолоджі корпорейшн» (США). Вона створена для виробництва алюмінієво-скандієвих сплавів, тобто нових ефективних матеріалів. Як стверджують автори наведеної статті, було створено ЗО СП, але далеко не всі спільні підприємства виявилися життєздатними, а їхня продукція конкурентоспроможною.
Кейрецу. У Японії виникла одна з ефективних форм інтеграції підприємств — кейрецу, які існують у вигляді як конгломератів, так і вертикально інтегрованих об'єднань. До складу конгломерату входять компанії, що функціонують у різних сферах економіки, їх діяльність координується банком або торговою компанією. Зв'язок між компаніями у складі конгломерату здійснюється через взаємне володіння акціями один одного, фінансування учасників кейрецу одним банком, використання торговельної компанії кейрецу для маркетингу в інтересах компаній-учасників і виконання спільних проектів, а також для сумісних капіталовкладень у нові технології.
Об'єднавшись у кейрецу, кілька десятків різнопрофільних фірм створюють універсальний багатогалузевий концерн. Ці об'єднання характеризуються:
• наявністю власної системи фінансових установ;
• взаємним володінням акціями;
• об'єднанням фірм усередині групи для реалізації великих і перспективних проектів;
• зобов'язаннями взаємних поставок усередині групи;
• організацією загальної універсальної торгової фірми;
• взаємним обміном співробітниками, у тому числі керівниками різного рівня;
• системою регулярних нарад керівників фірм.
Як свідчать дослідження, висока конкурентоспроможність японських компаній значною мірою визначається створенням кейрецу, у межах яких формуються довгострокові зв'язки між підприємствами, які входять до об'єднання. Із 100 найбільших промислових фірм Японії 70 є членами тих чи інших кейрецу [23, 61].
Розглянуті організаційні форми взаємодії науки і виробництва мають великий вплив на зближення провідних держав світу в багатьох сферах діяльності. Відбувається об'єктивний процес глобалізації наукових знань і напрямів їх матеріалізації у виробництві. Цей процес сприяє об'єднанню світового науково-технічного потенціалу і його подальшого розвитку, метою якого є підвищення загального рівня життя населення не тільки окремої країни, а й планети в цілому, розв'язання проблем екології, здоров'я, освіти. Організаційні форми взаємодії науки і виробництва не тільки впливають на глобалізацію інноваційної сфери, але і на саму природу корпорацій, створюючи умови для зміни стилю і методів управління, корпоративної культури й організації.
Для України іноземний досвід організації взаємодії науки і виробництва має важливе значення.
Подолання глибокої соціально-економічної кризи, що характеризує сьогодні економіку України, починаючи з 70-х років, можливе тільки на основі радикальної інноваційної діяльності, і перш за все розвитку науки як основної ланки інноваційного розвитку. Урядом країни, починаючи з 1991 р. прийнята достатня кількість законодавчих актів та законів (наприклад, Концепція державної промислової політики, яка затверджена урядовою постановою від 29 лютого 1996 р., Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку, ухвалена Верховною Радою України 13 липня 1999 p.), проте задекларовані в них цілі через відсутність чіткого і дійового механізму контролю не досягнуті. Приміром, рішення щодо збільшення обсягів бюджетного фінансування науки до 1,7 % відносно ВВП України, починаючи з 1995 р. неодноразово приймалось Верховною Радою України, що відображено, зокрема, у статті 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Проте у державному бюджеті на 2000 р. цей показник становив лише 0,4 % ВВП України, а на 2001 р. він був передбачений ще в зменшеному розмірі — 0,34 % [14].
Слід звернути увагу на те, як здійснюється фінансування науки і новітніх технологій в інших країнах світу. Наприклад, уряд Південної Кореї, попри економічні негаразди в країні, прийняв рішення про збільшення у 2002 р. розмірів асигнувань на НДЦКР до 5 % ВВП.
Державне фінансування університетських лабораторій Франції збільшилось на 5,4 % проти обсягів 1997 р.1 Частка витрат на науку і техніку в ВНП Японії за останні 20 років збільшилась у 8 разів і у 2000 р. становила 147 млрд дол. [61].
Світова практика свідчить, що частка видатків на науку в загальній сумі протягом останніх 20 років лишається досить стабільною: США — 6—7 %, Франція, Німеччина, Великобританія, Італія по 4—5 %, Японія 3—3,5 %. За будь-яких умов науково-інноваційна сфера має лишатись пріоритетом державної економічної політики. Цей підхід реалізується у визначенні державної стратегії наукової та промислово-інноваційної політики на 2000—2004 pp., що наводиться в програмному Посланні Президента до Верховної Ради «Україна: поступ у XXI століття», де особлива увага приділяється ринковим мотиваційним механізмам інноваційної діяльності. Зокрема, ідеться про утворення промислово-фінансових груп, у тому числі транснаціональних; горизонтальних та вертикальних холдингових компаній; науково-технічних центрів; технополісів; технопарків; активне застосування механізмів вільних економічних зон. Найважливішими складовими інноваційної системи в усьому світі вважається потенціал малих та середніх підприємств, які розробляють та впроваджують у виробництво інновації, організація яких пов'язана з підвищеним ризиком. Необхідна державна підтримка вчених і винахідників, які мають нетрадиційне мислення, а результати їхніх досліджень — велику наукову цінність.
У літературі зазначається, що практичне здійснення проектів ринкового стимулювання інновацій в Україні вже почалося. Першим заходом у цьому напрямі можна вважати утворення технологічних парків «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків) та впровадження для них спеціального режиму інвестиційної діяльності1.
Серйозним кроком у становленні ринкових механізмів стимулювання інноваційної діяльності стало рішення про організацію Української державної інноваційної компанії на базі Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень. Основними завданнями діяльності компанії визначені не тільки відбір та експертиза інноваційних проектів і їх фінансування (шляхом надання підприємствам кредитів), а й залучення на ці потреби позабюджетних коштів, у тому числі й іноземних кредитів. Додатково прийнято рішення про утворення філіалів компанії на базі державних підприємств «Українська інноваційна фінансово-лізингова компанія», «Техма» та ін. Серед нових форм організації науки слід відзначити створення першого в Україні Національного наукового центру на базі фізико-технологічного інституту (м. Харків). В Україні є необхідність значного розширення таких центрів і передумови для цього.
Подальша діяльність органів державної влади щодо дійового поєднання ринкових мотиваційних механізмів та цільових заходів державного управління інноваційними процесами є нагальною потребою. Слід зауважити, що саме активізація інноваційної діяльності, за оцінками експертів, уважається об'єктивною передумовою успішного здійснення глобальної структурної трансформації економіки України та її рівноправного входження у світовий економічний простір [57, 128, 139, 153].