Основи економічних знань (2001)

Докапіталістичними системами є первіснообщинна, рабовласницька і феодальна.

Первіснообщинний лад. Первіснообщинне суспільство закладало основи майбутнього ладу, відповідні моделі економічної поведінки людини. Перша людина на території сучасної України з'явилася 1,5 млн. років тому в період палеоліту. В нашій державі збереглося майже 1,5 тис. пам'яток цього періоду. За доби трипільської культури населення займало територію від Дніпра до Дністра і було проосновою українського народу.

З виникненням людського суспільства окрема особа не могла вижити у боротьбі з природою. Об'єднання людей у ранню первісну общину було спрямоване на спільне збирання дарів природи, полювання. Для цього потрібно було спільними силами виготовляти найпростіші знаряддя праці. Стимулом до праці було задоволення найелементарніших потреб в існуванні, просте виживання. За первіснообщинного ладу відбулися перший та другий великі суспільні поділи праці (відокремлення скотарських племен від землеробських та відокремлення ремесла від сільського господарства), що призвело до виникнення обміну між общинами і племенами. Основним економічним законом цього суспільства була необхідність спільними силами добувати засоби існування для виживання общини та її членів.

Розвиток людства, як довела наука, здійснюється за спіраллю, але нижні її ланки повторюються на якісно новому рівні. Це означає, що сучасним народам потрібно об'єднатися, щоб вижити у процесі наростаючої глобальної екологічної кризи, створювати спільними силами космічні системи, щоб освоювати космос. Перед сучасним людством стоїть проблема виживання.

Рабовласницька економічна система. Рабовласницький спосіб виробництва виник наприкінці IV — на початку III тисячоліття до н.е. й існував до І ст. н.е. Основними галузями господарства були землеробство і тваринництво. Домінувала ручна праця. Засоби праці виготовляли з міді, бронзи, заліза. Виникають ремісничі міста. Відбувається третій великий суспільний поділ праці — відокремлення торгівлі від виробництва й виділення класу купців. Вперше з'являються гроші, лихварський капітал.

У Давній Греції селянська община була зруйнована, основними виробниками стали раби. Більшість з них працювала в копальнях, каменоломнях за мізерні харчі. Вони перетворилися на головний об'єкт привласнення, значного поширення набуло боргове рабство. Земельна аристократія поступово перетворювала селян-общинників на рабів, вела паразитичний спосіб життя. Основною формою рабовласницького господарства були вілли (маєток площею 25— 100 га з кількома десятками рабів), а згодом і латифундії, де використовувалася праця великої кількості рабів. Це призвело до значного збільшення обсягів додаткового продукту.

Уперше в умовах рабовласницького ладу виникає державна власність: держава брала на себе виконання таких спільних для всього суспільства економічних функцій, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, кораблебудування, здійснення єдиного грошового обігу. Державні раби (належали державі) працювали на будівництві доріг, портів, храмів. Держава також фіксувала ціни на товари, регулювала заробітки ремісників.

Розвивається банківська справа, при здійсненні банківських операцій використовуються чеки, переказні векселі. Позичковий відсоток, згідно із законом, становив у Римі від 6 до 48%.

Експлуатувалися не лише раби, а й вільні землероби. Основною формою їх експлуатації був високий лихварський відсоток за позичені у землевласників зерно, худобу. Дрібні власники »— селяни, не витримуючи конкуренції дешевої рабської праці, кидали землю, йшли в міста, поповнювали почет багатих людей, перетворювалися на пауперів (жебраків, позбавлених засобів до існування). Основною економічною сутністю рабовласницького ладу були виробництво і привласнення додаткового продукту з метою паразитичного споживання шляхом позаекономічного (фізичного) примусу до праці рабів та економічного примусу вільних землеробів.

Відсутність стимулів до праці у рабів, зневага громадськістю фізичної праці (для спартанців вона вважалася принизливим заняттям), зростання цін на рабів тощо спричинили нерентабельність латифундій. їх власники звільняли рабів, наділяючи їх невеликим майном, за що отримували від них своєрідний оброк. Латифундії подрібнювали на невеликі ділянки — парцели, які здавали в оренду землеробам (колонам). Вони сплачували натуральний податок і відробляли землевласникам певну кількість днів на рік. У IV—V ст. колони стали особисто й економічно залежними від землевласників, а колонат поступово перетворився на феодальне землеволодіння.

Феодальна економічна система. Феодальний спосіб виробництва виник у V ст. й існував до кінця XV — початку XVI ст. Головною галуззю було сільське господарство. Рівень землеробської техніки був низький, переважала ручна праця. Відносини власності характеризувалися наділенням селян землею та іншими засобами виробництва, їх особистою залежністю від поміщика (юридичний аспект власності), привласненням додаткового і частини необхідного продукту методами позаекономічного примусу. Це знаходило прояв у панщині (відробній ренті), тобто примусовій праці селянина (до трьох днів на тиждень у XVI ст. і до 4—5 днів — наприкінці XVII ст. в Україні та Росії) на полі феодала із своїми знаряддями і тягловою силою.

Крім відробної ренти селяни відбували чимало інших повинностей: будували палаци й дороги, утримували військові загони та ін.

Відповісти однозначно на питання, чи з'являються у селянина-кріпака стимули до праці, неможливо. Адже на полі феодала він працював здебільшого примусово. Вища продуктивність праці (порівняно з рабською) була досягнута за рахунок поліпшення землеробської техніки (наприклад, заміни рала на плуг). Проте на надільній ділянці (мінімальна площа якої в Україні у 40-ві роки XVII ст. становила 5—7 га землі) стимули до праці були набагато вищими. Але заміна відробної ренти грошовою у надмірних розмірах значною мірою послабила їх.

В Україні з середини XVI ст. формується козацьке землеволодіння, основною формою якого був хутір. Пізніше селяни поступово втрачають свої права на землю, інтенсивно розвивається фільварково-панщинне господарство. Найбільші фільварки мали по 400—600 га землі. За часів Хмельниччини та Гетьманщини зростало старшинське землеволодіння (у 30-х роках XVIII ст. 35% оброблюваних земель належало старшині), власниками великих латифундій були гетьмани. Так, гетьман Іван Мазепа мав 1965 дворів, Іван Скоропадський — 19 882. Крім того, Мазепа мав 20 тис. кріпаків у російських губерніях. Монастирям належало понад 20% загальної кількості дворів. Козаки були вільними, мали право на спадкове володіння землею, майном, заняття промислами.

Проте після визвольної війни 1648—1654 pp. почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Ще швидше відбувалось обезземелення селян. Наприкінці XVIII ст. налічувалося майже 100 тис. українських дворян, 130 поміщиків мали понад 250 тис. кріпаків. Основною економічною сутністю цього ладу є виробництво додаткового прибутку у формі відробної та грошової ренти на основі позаекономічного примусу до праці та його привласнення феодалами для паразитичного споживання.

За феодалізму держава сприяла закріпаченню селян, експлуатувала їх через механізм оподаткування, регулювала ціни на найважливіші продукти (хліб, рибу, м'ясо), була власником величезних масивів землі, майстерень з виготовлення зброї, монетного двору та ін. У Київській Русі держава регламентувала торгівлю, запроваджувала митну систему, організовувала будівництво нових міст тощо.

Феодальна земельна власність поширювалася й на міста. Феодали жили у містах, воїнам і слугам роздавали частину землі. Обов'язком феодала був захист міста від зовнішніх ворогів, сусідніх феодалів. У VII—XIII ст. міста домоглися незалежності й самоврядування. Повноправні міщани стають юридично вільними, мають майнові права. Розвиваються ремесла й торгівля, утворюються ремісничі об'єднання — цехи, у кожному з яких регламентуються усі сфери життя колективу. Загальний контроль за ремісничою діяльністю здійснює міська влада, вона призначає керівників корпорацій (в які об'єднувалися ремісники та купці). У XIV—XV ст. на зміну ремісничим об'єднанням приходить мануфактура — великі робітничі майстерні, засновані на ручній праці та її поділі між десятками робітників. Так, при виготовленні голок окремі операції виконували 92 робітники.

Із заміною відробної ренти грошовою розширюється сфера товарно-грошових відносин, а отже послаблюється натуральне господарство. Цьому процесу сприяло поглиблення суспільного поділу праці. Так, у Парижі у XIII ст. налічувалося майже 300 ремісничих і торгових спеціальностей. Пожвавлюється обмін між окремими містами, зароджується банківська система, з'являється кредит. Це свідчить про формування єдиного внутрішнього ринку. Водночас посилюється майнове і соціальне розшарування товаровиробників, що стало основою виникнення нового типу економічної системи — капіталістичного способу виробництва.