Зовнішньоекономічна діяльність підприємств (2004)

2.5. Склад і особливості здійснення підприємствами виробничих зовнішньоекономічних операцій.

Система виробничих відносин у зовнішньоекономічній діяльності представлена лізинговими операціями, кооперацією в усіх сферах господарювання на ієрархічних лапках ринкового простору та різновидами спільного підприємництва. Найчастіше застосовуваною формою здійснення зовнішньоекономічних виробничих відносин є спільне підприємництво, про що піде мова в цьому підрозділі.

Схематично систему виробничих зовнішньоекономічних зв'язків можна представити в такий спосіб: (рис. 2.5.1).



Українська лізингова асоціація була формально заснована в червні 1997 року. До неї увійшло 16 лізингових компаній із загальною кількістю персоналу в 100 співробітників. На сьогоднішній день обсяг місцевих лізингових операцій, що фінансуються з внутрішніх джерел, досить низькій і оцінюється на рівні 10 млн. дол. США. Усі інші операції, пов'язані з лізингом або подібні до нього, фінансуються міжнародними постачальниками устаткування. Останнім часом процес упровадження лізингу в Україні помітно пожвавився, з'явилися нові компанії як державного, так і комерційного спрямування. Зацікавленість до ринкової структури почали виявляти банки, страхові компанії. Зрозуміло, це ті фінансові інституції, які можуть стати реальними каталізаторами процесу утвердження лізингу. Однак політика Національного банку, що проявляється в завищенні облікової ставки, зробила проблематичним фінансування лізингових операцій.

ЦЕ ЦІКАВО ЗНАТИ

3 історії зародження міжнародного лізингу

Перше у світі лізингове об'єднання з'явилося у 1952 році у Північній Америці, в Сан-Франциско, і мало назву «United States Leasing Corporation». «Батьком» американського лізингу вважається Генрі Шонфельд. Він швидко переконався в тому, що така форма діяльності має великі потенційні можливості. Завдяки фінансово-лізинговим співтовариствам, лізинг в США перетворився в ефективний інструмент економічної діяльності. У результаті багатоваріантності умов лізингових угод значно диверсифікувалися можливості щодо отримання і використання інвестиційних засобів. Лізингові компанії і співтовариства найбільш ефективно знаходили для виробників шляхи збуту їх продукції за допомогою здачі її в оренду, фінансування угод, страхування від ризиків, а також залучення у цей процес банків і фінансових ресурсів.

В Європі лізингова діяльність стала системно здійснюватися на початку 60-х років. Лізинг був настільки різноманітним, що навіть у законодавствах багатьох країн для його позначення використовувалися різні терміни. Так, у законодавчих актах Франції, Бельгії та Італії, в яких йшла мова про лізинг, використовувалася відповідно така термінологія: «кредит-оренда» (credit-bail), «фінансування оренди» (location financement), «операції з фінансової оренди» (operation finanziria). Активному розповсюдженню лізингових операцій в Європі в багатьох випадках перешкоджала невизначеність їх статусу з точки зору цивільного, економічного, торговельного, фінансового і податкового законодавства. На початку 70-х років педантичні німці в німецькомовних країнах Європи гармонізували і закріпили правовий статус лізингових договорів. Цей фактор став поштовхом для різкого зростання лізингової діяльності в Старому Світі.

У 1974 році в Римі, в Міжнародному інституті з уніфікації приватного права (UNDROIT), була сформована група професіоналів-ентузіастів, метою роботи якої стало утворення Конвенції (Угоди) з уніфікації і гармонізації національних законодавств в галузі міжнародної лізингової діяльності. П'ять років було необхідне міжнародним експертам, щоб зібрати матеріали про практику лізингу в різних країнах, про національну законодавчу базу, різні погляди на правову і юридичну природу лізингу для вивчення, класифікації й утворення проекту однакових правил. Сесія в жовтні 1980 року обговорювала в основному концептуальне питання про те, яку угоду про лізинг необхідно вважати міжнародною і які фактори є визначальними.

У підготовці документу крім експертів з Італії, Угорщини, Франції, Великобританії, Швейцарії, взяли участь: - Європейська асоціація лізингових компаній (Lease Europe), Гаазька конференція з міжнародного приватного права. Банківська федерація Європейського співтовариства, Організація з економічного співробітництва і розвитку. В травні 1981 року в Нью-Йорку проект документу про міжнародний лізинг розглядався разом з Американським інститутом права і Комітетом Американської асоціації адвокатів в контексті уніфікації права, регулюючого міжнародний лізинг.

По мірі завершення робіт над проектом документу в березні 1984 року на четвертій сесії робочої групи UNDROIT був утворений Комітет урядових експертів для завершення роботи з метою підвищення статусу розробки.

Комітету довелося скликати три сесії - у 1985, 1986 і 1987 роках у Римі, -на яких уточнювався текст документа. Через 14 років після початку робіт, 28 травня 1988 року в Оттаві, на дипломатичній конференції за участю 55 країн був поданий і прийнятий остаточний текст Конвенції про міжнародну фінансову оренду (лізинг). Лізинг був визнаний самостійним фінансовим інститутом.

Сучасний лізинг доповнює і збагачує складені раніше форми і методи взаємодії банківських структур з реальним сектором економіки з фінансування і стимулювання виробництва. Форми реалізації лізингу диверсифікувалися, всебічно поєднуючись з традиційними формами фінансування (рис. 2.5.2).

Міжнародний лізинг є однією з форм угоди лізингу, передбаченою Законом України №723/97-ВР від 16.12.1997 року «Про лізинг», зі змінами та доповненнями. Його особливість полягає в тому, що він здійснюється суб'єктами лізингу, які знаходяться під юрисдикцією різних країн, або у випадку, якщо майно або платежі перетинають державні кордони. Він може здійснюватися в двох видах: як оперативний і як фінансовий лізинг.

При оперативному лізингу лізингоотримувач за своїм замовленням отримує для платного користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший за той, за яким амортизується 90% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути поновлений, або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у використання іншому лізингоотримувачу за лізинговою угодою.

При фінансовому лізингу лізингоотримувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший ніж той, за яким амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Сума відшкодування вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна включати також не менше 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. По закінченні строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізпнгоотримувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоотримувача або викупається ним за залишковою вартістю.

У договорі фінансового лізингу може передбачатися право викупу об'єкта лізингу лізингоотримувачем після закінчення або до закінчення строку договору, але не раніше строку, протягом якого амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору лізингу.

При здійсненні оперативного лізингу всі витрати па утримання об'єкта лізингу, окрім витрат, пов'язаних з його експлуатацією і оновленням використовуваних матеріалів, несе лізипгодавець, якщо інше не передбачене договором лізингу. А при здійсненні фінансового лізингу всі виплати па утримання об'єкта лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням і ремонтом, несе лізимгоотримувач, якщо інше не передбачене договором лізингу.

Оскільки лізинг являє собою платні послуги довгострокової оренди, то актуальним буде розгляд особливостей здійснення лізингових платежів, розміри, спосіб, форма, строки внесення і умови перегляду яких визначаються в договорі лізингу за згодою сторін.

До складу лізингових платежів входять:

• сума відшкодування частки вартості об'єкта лізингу, яке амортизується протягом строку внесення лізингового платежу;

• сума, що сплачується лізингодавшо як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу;

• винагорода лізингодавшо за отримане в лізинг майно;

• відшкодування страхових платежів за договором страхування, якщо об'єкт застрахований лізиигодавцем;

• інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Відповідно до ст.4 Митного кодексу України товари та інші предмети, які

ввозяться на митну територію України і вивозяться за її межі, підлягають митному оподаткуванню, якщо інше не передбачене Законом про лізинг.

Наказом Дсржмитслужби України від 16.02.2000 року № 83 затверджено Порядок митного оформлення об'єктів лізингу (оренди), які переправляються через митний кордон України, зареєстрований у Мішості України 13.03.2000 року № 158/4379 (далі - Порядок № 83).

Відповідно до Порядку № 83 митне оформлення товарів, ввезених па митну територію України за договорами фінансового або оперативного лізингу (оренди), здійснюється згідно з митним режимом випуску для вільного обігу (імпорту). Митне оформлення об'єктів оперативного лізингу (оренди), ввезених на митну територію України, які підлягають обов'язковому зворотному вивозу за її межі протягом одного року, згідно із заявою лізингоотримувача (орендатора), може здійснюватися відповідно до митного режиму тимчасового ввезення.



Міжнародний лізинг також може здійснюватися у формі бартерного або компенсаційного лізингу. Бартерний лізинг - форма лізингу, яка передбачає замість лізингових платежів поставку лізингоотримувачем лізингодавцю за умови згоди останнього будь-яких товарів, які він має. Компенсаційний лізинг - форма лізингу, яка передбачає в якості лізингових платежів постачання лізингоотримувачем лізингодавцю товарів, вироблених з використанням об'єкта лізингу. В цьому випадку товари, що постачаються як лізингові платежі за договорами вказаних форм лізингу, підлягають митному оформленню в установленому порядку згідно з митним режимом експорту.

Доходи нерезидента від здачі в оренду майна на території України, отримані у вигляді орендної (лізингової) плати, сплачуваної резидентами України або постійними представництвами на користь нерезидента-лізингодавця (орендодавця), відповідно до ст. 13 Закону про прибуток вважаються доходами, отриманими нерезидентом із джерела походженням з України. Тому резидент чи постійне представництво нерезидента, яке здійснює на його користь виплату орендної (лізингової) плати, зобов'язане утримувати відшкодування і додатково сплачувати податок на репатріацію доходів у розмірі 15% від суми доходу за рахунок подібної виплати, якщо інше не передбачене нормами міжнародних угод, що набрали чинність.

Згідно з Інструкцією про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій по експортних, імпортних і лізингових операціях, затвердженою постановою Правління НБУ від 24.03.99 року № 136 і зареєстрованою у Мін'юсті України 28.05.99 року № 338/3631 (зі змінами і доповненнями), потребують отримання ліцензії лізингові (орендні) операції резидентів, які здійснюються на умовах, якщо відстрочка поставки об'єкта лізингу (оренди) в Україну перевищує 90 календарних днів з моменту виставлення векселя, здійснення авансового платежу або платежу на користь нерезидента-лізиигодавця (орендодавця) при використанні акредитивної форми розрахунків або якщо остання лізингова оплата надійшла на рахунок резидента-лізингодавця (орендодавця) в строки, які перевищують 90 календарних днів з дати оформлення вантажної митної декларації на вивіз з України об'єкта лізингу. Якщо згідно з лізинговим (орендним) договором резидент передає майно в лізинг (оренду) нерезиденту без його вивозу з митної території України, то контроль за строками розрахунків по таких договорах не здійснюється.

З'ясувавши всі тонкощі здійснення лізингових операцій в зовнішньоекономічній і міжнародній діяльності вітчизняних підприємств, визначимо переваги цієї форми організації зовнішньоекономічних відносин.

Лізинг дає можливість:

1) отримувати будь-яке обладнання для користування без його повної оплати, тобто організувати нове виробництво без мобілізації необхідних на те значних фінансових ресурсів;

2) випробувати обладнання у виробництві, щоб визначитись з можливістю його викупу за залишковою вартістю;

3) використовувати сезонне обладнання тільки протягом періоду, коли воно потрібне;

4) не збільшувати суми залученого капіталу, тобто підтримувати оптимальне співвідношення власного і залученого капіталу;

5) отримати широкий спектр супутніх послуг з налагодження та обслуговування обладнання, придбаного за договором лізингу;

6) претендувати на податкові пільги, бо по-перше, орендна плата користувача обладнання в лізинговій угоді відноситься на виробничі витрати, відтак зменшує оподаткований прибуток і розмір податку з прибутку, по-друге, податкове законодавство передбачає для лізингових угод систему прискореної амортизації, тобто додаткових пільг не тільки лізингодавціо, але і лізингоотримувачу;

7) розширити можливості збуту продукції для підприємств-виробників, які беруть обладнання в лізинг;

8) лізинг у поєднанні з амортизаційними пільгами спрямований на прискорення процесу оновлення техніки і технології виробництва з підключенням всіх складових підвищення ефективності національної економіки (продуктивність праці, ресурсоємність, капіталоємпість, якість продукції, прискорення обороту капіталу тощо).

Міжнародна кооперація розвивається в різних формах:

• кооперація, яка реалізується через договір і не супроводжується створенням будь-яких організаційних структур;

• кооперація, яка реалізується через міжнародні господарські об'єднання.

Кооперація розвивається за такими напрямками:

• науково-технічним;

• виробничим;

• науково-виробпичим.

Виробничий кооператив - одна з організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності, що. як і господарські товариства, є адекватною ринковій системі господарювання.

Правовий статус виробничих кооперативів в Україні досі регулюється Законом СРСР від 26.05.1988 року «Про кооперацію в СРСР» зі змінами та доповненнями (в частині, що не суперечить чинному законодавству України), а щодо сільськогосподарських кооперативів - Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17.07.1997 року.

Виробничому кооперативу притаманні такі ознаки:

• створення на добровільних засадах;

• безпосереднє здійснення виробничо-господарської діяльності, зокрема виробництва товарів, продукції, робіт, а також надання платних послуг іншим організаціям та громадянам (виробнича діяльність трактується досить широко: крім виробництва нових товарів, збирання та переробки вторинної сировини та відходів виробництва, до неї включаються також торгівля, побутове обслуговування, організація культурного дозвілля, медична допомога, надання правових, трапспортно-експеднційпнх, науково-дослідних, проектних, конструкторських, впроваджувальних, спортивпо-оздоровчих та інших послуг);

• наявність статусу юридичної особи, який пабувається з моменту державної реєстрації;

• наявність статуту як обов'язкового установчого документа:

• функціонування з мстою отримання прибутку;

• корпоративний устрій: мінімальна кількість засновників - 3, як правило, фізичні особи, що досягли 16-річпого віку; наявність статутного (основного) капіталу, розподіленого на паї;

• обов'язкова наявність статутного і резервного фондів;

• здійснення виробничо-господарської діяльності на засадах самофінансування і самоокупності;

• корпоративний характер управління справами кооперативу, яке здійснюється його органами: вищим органом є загальні збори членів кооперативу або збори уповноважених на тс осіб; виконавчим -правління на чолі з головою: контрольним - ревізійна комісія або ревізор;

• можливість існування асоціаційних членів, які за своїм правовим статусом нагадують вкладників командитного товариства або власників привілейованих акцій в акціонерному товаристві, хоча без гарантованої виплати фіксованого відсотка за вкладом.

Виробничі кооперативи за своєю природою подібні до торговельних товариств, своєрідно поєднують у собі риси як об'єднань капіталів, так і персональних об'єднань, а також виступають досить ефективною формою організації зовнішньоекономічної діяльності.

Спільне підприємництво набуває чинності в формі:

• міжнародних економічних організацій;

• вільних економічних зон;

• спільних підприємств.

Серед міжнародних економічних організацій яскравими прикладами виступають Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), заснований в 1944 році на валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі під егідою ООН; Міжнародна фінансова корпорація (МФК), заснована в 1956 році для сприяння приватним підприємствам у країнах, що розвиваються; Міжнародне агентство гарантії інвестицій (МАГІ), засноване в 1988 році для

допомоги інвесторам шляхом їх страхування від комерційного ризику і створення сприятливого «інвестиційного клімату»; Міжнародний валютний фонд (МВФ), заснований у 1944 році в Бреттон-Вудсі для розробки економічної політики, нагляду за монетарною та фінансового політикою своїх членів; Міжнародна асоціація розвитку (МАР), засіювана в 1960 році, що має за мету забезпечення концесійної допомоги найбіднішим країнам світу; Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), створений у 1991 році для фінансування малого і середнього бізнесу в країнах Центральної та Східної Європи. Найбільшу участь у розвитку української економіки беруть такі організації як МБРР, МВФ та ЄБРР (див. додаток 1).

Світовий банк і МВФ, відомі як Бреттон-Вудські інституції, які були створені у липні 1944 року представниками 44 країн, є двома тісно пов'язаними установами, що підтримують світову економічну та фінансову системи. Ці установи мають чимало спільного. Діяльність як Світового банку, так і МВФ пов'язана з економічними питаннями й спрямована на розвиток і зміцнення економік їх країн-членів. Однак, незважаючи на спільні риси, Світовий банк та МВФ - це різні організації. Основна відмінність полягає у тому, що Банк є насамперед організацією розвитку, а МВФ - кооперативною організацією, яка прагне підтримувати належну систему міждержавних платежів і розрахунків. Кожна з цих установ має свої цілі, власну структуру, отримує фінансування з різних джерел, надає допомогу різним категоріям країн-членів і намагається досягти своєї мети, використовуючи власні специфічні засоби (табл. 2.5.1).

Міжнародне співтовариство у Бреттон-Вудсі визначило завдання Світового банку, яке виражає його офіційна назва - Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), покладаючи його основним обов'язком фінансування економічного розвитку. Найголовніша його мета - сприяти економічному та соціальному прогресу країн, що розвиваються, допомагаючи підвищити продуктивність так, аби їх населення змогло жити краще й більш повноцінно.



Світовий банк складається з двох основних організацій - МБРР та Міжнародної асоціації розвитку (МАР). Крім того, з Банком пов'язані (хоча юридично й фінансово незалежні від нього) Міжнародна фінансова корпорація, яка мобілізує фінансування приватних підприємств у країнах, що розвиваються; Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних суперечок та Багатостороннє агентство гарантії інвестицій. Група Світового банку, кількість співробітників якої по всьому світу становить понад 10 000 осіб, майже втричі перевищує МВФ; вона має понад 40 офісів по всьому світу, хоча 95% персоналу працює у штаб-квартирі у Вашингтоні. До числа працівників Банку входить широке коло фахівців: економісти, інженери, спеціалісти з містобудування, агрономи, статисти, юристи, керівники портфельних проектів, особи, що займаються оформленням позик, експерти, що дають оцінку проектам, а також фахівці у сфері телекомунікацій, перевезень, освіти, енергетики, сільського будівництва, охорони здоров'я тощо.

Світовий банк - це інвестиційний банк, який є посередником між інвесторами та одержувачами, позичаючи кошти одних та надаючи позики іншим. Більшість коштів, які йдуть на фінансування розвитку, МБРР отримує завдяки запозиченням на фінансових ринках шляхом випуску облігацій і продажу їх індивідуальним особам та приватним інституціям. Світовий банк не дає позик ані розвиненим країнам, ані приватним особам, а лише платоспроможним урядам країн, що розвиваються. Що бідніша країна, тим сприятливіші умови, на яких вона може отримати позику від Банку. МБРР надає позики країнам, що розвиваються, ВНП на душу населення яких перевищує 1305 дол. США. Ці позики надаються за процентною ставкою, що трохи перевищує ринкову ставку, за якою позичає сам Банк, і мусять бути погашені впродовж 12-15 років. З іншого беку, МАР надає позики лише урядам найбідніших країн, що розвиваються, ВНП на душу населення яких не перевищує 1305 дол. США. На практиці позики МАР надаються здебільшого країнам, щорічний дохід на душу населення яких не перевищує 865 дол. США. Позики МАР є безвідсотковими і підлягають сплаті протягом 35-40 років.

Сфера діяльності Банку набагато ширша ніж його кредитні операції. Оскільки рішення Банку щодо позик значною мірою залежать від економічного становища країни-позичальника, Банк ретельно вивчає економіку даної країни та потреби галузей, в які планується спрямувати позики. Такий аналіз допомагає у формулюванні відповідної довгострокової стратегії допомоги економічному розвитку. Впродовж багатьох років здійснюється відхід країн від фінансування МБРР і МАР. Із 34 найбідніших країн, які отримували позики МАР, починаючи з перших років її діяльності, понад двадцять країн досягли таких успіхів, що вже не потребують коштів МАР, і це дає змогу використати їх на допомогу країнам, що стали членами Банку пізніше. Так само близько 20 країн, що раніше позичали кошти з МБРР, вже не мають потреби вдаватися до цих позик. Яскравим прикладом є Японія, яка протягом 14 років користувалася позиками МБРР, а нині сама позичає значні суми Банку.

Для МВФ міжнародна спільнота визначила іншу мету. Створення МВФ було відповіддю на невирішепі фінансові проблеми, які призвели до виникнення і затягування Великої депресії у США в 30-х роках, а саме -раптові, непередбачувані зміни обмінних курсів національних валют та небажання держав дозволити обмін своєї валюти на іноземну. Створений як добровільна кооперативна організація, МВФ залучає до членства у ньому країни, які готові заради очевидних власних інтересів поступитися певною мірою національним суверенітетом і відмовитися від діяльності, що завдає шкоди іншим державам-членам. Правила даної установи, викладені у Статтях Угоди МВФ, підписаної усіма його членами, становлять кодекс поведінки. Цей кодекс простий, він зобов'язує усі країни-члепи дозволяти вільно й без обмежень обмінювати свою валюту на іноземну; інформувати МВФ про плановані зміни в їхній фінансовій та монетарній політиці, які можуть впливати на економіку інших держав-членів та, наскільки це можливо, спираючись на поради МВФ, модифікувати цю політику так, аби врахувати інтереси всіх членів організації. Щоб допомогти країнам дотримуватися кодексу поведінки, МВФ розпоряджається спільним грошовим фондом, з якого держави-члени можуть брати запозичення, коли вони опиняються у скрутному становищі. Проте надання позик не є основним завданням МВФ, на відміну від Світового банку. Його першочергове і найголовніше завдання полягає у стеженні за монетарною та курсовою політикою країн-членів і в нагляді за дотриманням кодексу поведінки. МВФ переконаний, що основною умовою світового процвітання є упорядкована монетарна система, яка сприяє розвитку торгівлі, створенню робочих місць, розширенню економічної діяльності та підвищенню рівня життя в усьому світі. Згідно з установчим завданням МВФ має наглядати за цією системою і підтримувати її.

МВФ є невеликою організацією (близько 2300 співробітників), яка не має філій та дочірніх установ. МВФ не є ані банком, ані посередницькою установою між інвесторами та одержувачами коштів. Однак він розпоряджається значними ресурсами, які нині оцінюються у понад 215 млрд. дол. США. Ці ресурси надходять згідно з установленою для кожної країни квотою або членськими внесками, які сплачують МВФ 182 країни-члени. Кожна країна вносить до цього загального кола ресурсів певну суму коштів, пропорційну її економічному потенціалу (багатші країни платять більше, а бідніші - менше). Тоді як МБРР позичає і надає позики, МВФ схожий швидше на кредитний союз, члени якого мають доступ до спільного кола ресурсів (сукупної суми їхніх індивідуальних внесків), створений для надання їм допомоги в разі потреби. На фінансову допомогу від МВФ мають право всі країни-члени - як багаті, так і бідні. Підтримка впорядкованої та стабільної міжнародної валютної системи вимагає виконання всіма учасниками своїх фінансових зобов'язань стосовно інших учасників. Членство в МВФ дає право кожній країні, яка відчуває дефіцит іноземної валюти (а це перешкоджає їй виконувати зазначені зобов'язання) на тимчасовий доступ до загальних валютних ресурсів МВФ для вирішення даної проблеми. Це стосується найчастіше проблем платіжного балансу. Процентні ставки позик МВФ нижчі від ринкових, проте не настільки пільгові, як ставки позик МАР з групи Світового банку. За допомогою позик МВФ країни можуть виграти час, необхідний для коригування економічної політики та відновлення зростання, не вдаючись до заходів, що можуть зашкодити економікам інших країн-членів. МВФ спонукає своїх членів до забезпечення обміну без обмежень своєї національної валюти на валюту інших країн-членів; наглядає за економічними заходами, які впливають на платіжний баланс цих країн у нині легалізованому режимі плаваючого обмінного курсу; МВФ продовжує надавати коротко- та середньострокову фінансову допомогу країнам-членам, які мають тимчасові труднощі з платіжним балансом. Ця фінансова допомога здебільшого включає надання МВФ конвертованої валюти для поповнення вичерпаних валютних резервів країни-члена, однак лише за умови, що уряд даної країни вживатиме заходів, спрямованих на коригування економічної політики, яка призвела до виникнення проблеми з платіжним балансом.

Отримання допомоги від Фонду залежить, насамперед, від платіжного балансу країни-учасниці, узгодженості балансу платежів і надходжень з іншими країнами. Іноземні платежі необхідно намагатися збалансувати: в ідеальному випадку країна має отримувати стільки, скільки вона сплачує. МВФ надає також технічну допомогу на організацію центральних банків, встановлення та реформування податкових систем, а також на створення агентств, що займаються збором і поширенням економічних статистичних даних. МВФ має право випускати особливий вид грошей, так звані СДР (спеціальні права запозичення), щоб забезпечити своїх членів додатковою ліквідністю. Досі МВФ випустив трохи більше ніж 21,4 млрд. СДР, що становить приблизно ЗО млрд. дол. США.

Світове співтовариство зацікавлене у -стабільній системі обмінних курсів, що дає змогу зменшити нинішні коливання вартості валюти. МВФ зміцнює контроль за економічною політикою країн-членів. У Статтях угоди МВФ ісігують положення, що дозволяють фонду відігравати активнішу роль, якщо світова спільнота вирішить здійснювати жорстке управління плаваючими обмінними курсами або навіть повернутися до системи фіксованих валютних курсів.

Не можна також не відзначити провідної ролі ЄБРР у розвитку української економіки. В Україні можна виділити два основних види фінансування, здійснюваного ЄБРР: пряме кредитування банком великих проектів, а також надання малих і мікрокредитів через мережу уповноважених банків у рамках кредитних ліній.

З 1995 року ЄБРР почав програму кредитування малого і середнього бізЕїесу, а з листопада 1998 року програму мікрокредитування.

Головна перевага кредитів ЄБРР - їх довгостроковість. Крім кредитів, наданих на тривалі терміни, підприємства можуть одержати і короткострокові позики на поповнення оборотних коштів. У цьому випадку термін наданих кредитних ресурсів буде відповідати циклу оборотності засобів позичальника, як правило, - це 6-12 місяців. Друга причина привабливості таких кредитів -значні обсяги наданих позик. Мінімальний розмір кредиту по лінії ЄБРР складає 50 тис. дол. США, максимальний - 2,5 млн. дол. США.

І, нарешті, процентні ставки по кредитах ЄБРР (вони надаються тільки у валюті) набагато нижчі за встановлені вітчизняними комерційними банками. Так, ставка по кредитах ЄБРР для малих і середніх підприємств складає LIBOR + 8%, що на сьогоднішній день відповідає приблизно 13-14% річних. Звичайна ставка комерційних банків по кредитах, наданих під експортні операції у валюті, у середньому складає 30%. Але вартість одержуваних кредитних ресурсів для позичальника збільшиться ще на 1,5%, які комерційні банки зобов'язані перерахувати НБУ в якості плати за надання кредитної лінії: 1% від суми позики сплачується за право надання кредиту, 0,5% - плата за резервування кредитних ресурсів.

Проте, таке джерело фінансування, як кредити ЄБРР, прийнятне далеко не для усіх вітчизняних підприємств, бо однією з вимог ЄБРР є вимога спрямування отриманих коштів на придбання винятково імпортного устаткування, сировини, матеріалів. Компанії, що одержують позики в межах кредитної лінії ЄБРР, повинні враховувати високі валютні ризики, які донедавна можна було не брати до уваги.

Достатньо жорсткі вимоги ЄБРР пред'являє і до самих позичальників. Доступ до цього джерела фінансування для підприємств обмежується в зв'язку з установленням критеріїв оцінки платоспроможності клієнтів комерційними байками, які обслуговують цю лінію. Відповідно до вимог ЄБРР малі і середні підприємства можуть розраховувати па одержання кредитів, якщо кількість їх співробітників не перевищує 500 осіб, допроектні активи складають не більше 2,5 млн. дол. США (без урахування вартості будинків і землі) і сам позичальник не є дочірньою компанією банку, що надає позику. При цьому співвідношення кредиторської заборгованості з урахуванням залученого кредиту і власних коштів не повинно перевищувати 70:30, а коефіцієнт обслуговування боргу не може бути менше ніж 1,3. Проте такими показниками фінансової діяльності можуть похвалитися далеко не всі вітчизняні підприємства. Надаючи кредити підприємствам, ЄБРР також потребує, щоб застава складала не менше 120% від суми позики. Не вдасться одержати кредити ЄБРР підприємствам, які тільки-но починають свою діяльність навіть у випадку дотримання вимог ЄБРР і за умов наявності необхідної застави. Перевага буде віддана перевіреним і надійним клієнтам. У випадку, якщо позичальник звертається в банк уперше, але його проект становить інтерес, банк може поставити необхідною умовою одержання кредиту переведення до нього основного рахунка цього клієнта. Якщо ж підприємство має не один напрямок діяльності, а декілька, його рейтинг підвищується. Перевага надається також підприємствам, які здійснюють експортну діяльність, і, відповідно, мають валютну виручюг. Неохоче йдуть банки на кредитування сільського господарства, а також підприємств харчової промисловості, що випускають продукцію, ціпи на яку законодавчо регламентовані, бо це значно збільшує валютні ризики.

Для самих комерційних банків прибуток від роботи з кредитними ресурсами ЄБРР складає 5%.

До складу банків, що обслуговували першу кредитну лінію ЄБРР в Україні, увійшли АБ «Ажіо», «Енергобанк», ВАБанк, АКАПБ «Україна», АКБ «Надра», АППБ «Аваль», AT «Градобанк», AT «ЗУКБ», AT «Укрінбанк», КБ «Приватбанк», Український кредитний банк. У межах першої кредитної лінії ЄБРР комерційні банки в цілому видали кредити на суму 128,2 млн. дол. США для реалізації близько 150 проектів. Найбільш активно з кредитними ресурсами ЄБРР працювали КБ «Приватбанк» (38 проектів загального сумою 24 млн. дол. США), АППБ «Аваль» (29 проектів на суму 19,5 млн. дол. США), АКАПБ «Україна» (21 проект на суму 25,1 млн. дол. США), ВАБанк (16 проектів на суму 15 млн. дол. США).

Ступінь свободи в розпорядженні кредитними ресурсами ЄБРР для банків обмежений. Відповідно до умов надання кредитної лінії перші три проекти по Цій лінії повинні бути узгоджені з ЄБРР і НБУ, наступні повинні бути схвалені НБУ і кредитним радником ЄБРР. Крім того, кредитні ресурси ЄБРР надаються безпосередньо під узгоджений проект. При цьому сукупний обсяг кредитних зобе ь'язань банку в межах цієї лінії не може перевищувати подвійного розміру оплаченого капіталу і резервів банку.

До головних об'єктів фінансування по лінії ЄБРР належать спільні підприємства з іноземною участю. Орієнтація банку на приватні підприємства (їх фінансування складає 68% у портфелі ЄБРР) визначається його загальною стратегією, спрямованою на сприяння розвитку приватного сектору в країнах, що розвиваються. У той же час, ЄБРР може фінансувати і державні проекти, що мають важливе значення для економіки країни в цілому. В Україні банк приділяє значну увагу модернізації основної інфраструктури, сприянню приватним інвестиціям у розвитку сільського господарства, раціоналізації енергетичної галузі.

Участь ЄБРР у фінансуванні проектів створює для позичальників ряд переваг. По-перше, банк може собі дозволити взяти участь у довгострокових капіталомістких проектах, які через високий ризик не готові фінансувати вітчизняні комерційні банки. По-друге, фінансуючи проект, ЄБРР залучає й інших інвесторів, знайти яких самостійно майже неможливо.

Для українських підприємств суми кредитів складають у середньому 8-10 млн. дол. США. Зазвичай кредити видаються на терміни від 5 до 10-12 років в залежності від вимог конкретного проекту. При кредитуванні інфраструктуриих проектів терміни можуть бути збільшені до 15 років. Погашення основної суми здійснюється рівними частинами кожні півроку. Необхідна ЄБРР застава не може бути меншою за 12% від розміру кредиту. В якості заставного забезпечення кредиту банк розглядає активи підприємства, наприклад, рухоме і нерухоме майно.

До кінця 1998 року ЄБРР ухвалив 29 українських проектів на загальну суму 605,12 млн. EURO, з них 22-у приватному секторі. В більшості випадків ЄБРР надавав фінансування у вигляді кредитів і тільки в деяких проектах інвестував засоби в акціонерний капітал підприємств.

До найбільш значних проектів кредитування ЄБРР в Україні належать: надання кредиту пивзаводу «Оболонь» розміром 40 млн. дол. США, Дніпропетровському олійноекстракційному заводу (23,8 мли. дол. США), Укррічфлоту (16,5 млн. дол. США), СП «Українська хвиля» (15 млн. дол. США). Зазвичай ЄБРР фінансує до 35% усіх витрат з проекту (табл. 2.5.2), який здійснюється «з нуля» або 35% обсягу довгострокової капіталізації вже діючої компанії. Від інших інвесторів проекту потребуються значні внески в акціонерний капітал, що забезпечують їм контрольні пакети. Здійснюване таким чином спільне фінансування проекту знижує ризики самого банку. Кредитуючи українські підприємства, ЄБРР дотримується тих же принципів. Частка кредитування не перевищує 35%, хоча в деяких випадках банк виступає основним кредитором, фінансуючи понад 50%, як, наприклад, у проектах «Світоч», «Оболонь».



Підставою для утворення вільних економічних зон (ВЕЗ) в Україні є закон №2673-XII «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.1992 року. Згідно із цим законом на території України передбачене створення вільних митних зон і портів, експортних зон, транзитних зон, митних складів, технологічних парків, технополісів, комплексних виробничих зон, туристично-рекреаційних зон, страхових зон, банківських зон. Урядами різних країн при створенні ВЕЗ переслідуються різні цілі:

активізація діяльності підприємств, розташованих на їх території;

модернізація та відновлення промисловості;

насичення внутрішнього ринку високоякісними товарами;

розвиток зовнішньоекономічних зв'язків;

розширення експортно-імпортних операцій;

залучення іноземних інвестицій;

засвоєння нових технологій;

розвиток економічно відсталих регіонів;

підвищення кваліфікації робочої сили.

З боку держави для ВЕЗ встановлюються спеціальні митні та торговельні режими, надаються широкі можливості для пер