Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю
4.1. Законодавство у сфері промислової власності
Вплив патентного права на економічний бік життя суспільства визначається тим, що охоронні документи, маючи юридичну монополію на ОПВ, забезпечують їхнім власникам додаткові економічні вигоди у виробництві та реалізації промислової продукції, створеної на базі ОПВ, що охороняються в державно-правовому порядку.
Регулювання правовідносин у сфері охорони промислової власності здійснюється на основі Конституції України.
Так, Стаття 41 Конституції проголошує: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним".
У Статті 54 зазначено: "Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди за винятками, встановленими законом".
Право має бути формалізованим, тобто вираженим у певній формі. Тому з формально-юридичної точки зору джерела права — це офіційно визнані форми, в яких здійснюється встановлення, зміна або скасування правових норм. Іншими словами, джерела права — це способи юридичного вираження права.
Джерелами права є:
• закони, тобто нормативно-правові акти, що приймаються органами законодавчої влади;
• підзаконні нормативні акти, що видаються органами виконавчої влади на виконання й розвиток чинних законів.
Законодавство України, яке регулює відносини у сфері промислової власності, можна поділити на три блоки (Рис. 4.1).
Загальне законодавство України стосовно охорони промислової власності
Державна система охорони промислової власності є складовою загальнодержавної системи охорони інтелектуальної власності. Забезпечення правової охорони промислової власності створює сприятливі умови для розвитку ринкової економіки і залежить від рівня національної законодавчо-нормативної бази у цій сфері.
Правове підґрунтя норм, пов'язаних з набуттям, здійсненням та захистом прав на ОПВ, міститься в загальному законодавстві.
Загальне законодавство України у сфері охорони промислової власності передбачає — (Рис. 4.2).
Основними документами загального законодавства, в яких знайшли відображення проблеми регулювання питань охорони промислової власності, є Кодекси України: цивільний, цивільно-процесуальний, арбітражно-процесуальний, кримінальний, кримінально-процесуальний, про адміністративні правопорушення, митний.
Спеціальне законодавство, у току числі міжнародне
Україна ніколи не мала свого власного спеціального законодавства у сфері промислової власності. Його потреба стала очевидною з проголошенням у серпні 1991 року незалежності України, коли створився вакуум у забезпеченні правової охорони ОПВ.
У вересні 1992 року введено в дію "Тимчасове положення про правову охорону ОПВ та раціоналізаторських пропозицій в Україні", яке передбачало надання правової охорони винаходам, промисловим зразкам, товарним знакам і знакам обслуговування, а також визначало норми щодо регулювання правових відносин у раціоналізаторській діяльності. Цим правовим актом було введено єдину форму охорони винаходів та промислових зразків — патент. Уведення в дію цього документа дало змогу розпочати прийом заявок та видачу охоронних документів на ОПВ.
ОПВ сформували специфічний сегмент ринку в Україні, який почав інтенсивно розвиватися. 1993 року Верховною Радою України ухвалено Закон України "Про охорону прав на сорти рослин", а з липня 1994 року набрали чинності ще три Закони України: "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг".
Цими законами регулюються відносини, що виникають стосовно набуття і здійснення права власності на вказані ОПВ. Аналіз їхнього змісту показав, що в Законі України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" визначення об'єкта "знак для товарів і послуг" безпідставно об'єднує два об'єкти — "товарний знак" і "знак обслуговування". На нашу думку, має бути два окремих об'єкти, як це передбачено міжнародними нормами.
Прогалиною згаданого Закону було відсутність норм про колективні знаки, які не мають правової охорони, а також відсутність критерію визначення загальновідомих знаків. Закони України, які регламентують порядок надання прав промисловим зразкам і товарним знакам,
не узгоджено в частині надання правового статусу одному й тому самому об'єкту — етикетці, що призводить до спорів між власниками зазначених ОПВ.
З набранням чинності зазначеними законами постала необхідність приведення низки законодавчих актів у відповідність до законів України про охорону прав на ОПВ. У лютому 1995 року прийнято Закон України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України відносно охорони інтелектуальної власності". Цим законом внесено зміни й доповнення до шести кодексів України, дев'яти законів і двох декретів Кабінету Міністрів України.
1997 року прийнято Закон України "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем". Необхідність запровадження в Україні охорони прав на топографії інтегральних мікросхем (далі — IMC), які є основою елементної бази сучасної обчислювальної та радіоелектронної техніки, зумовлено, передусім, внутрішніми потребами розвитку економіки держави. Цей закон має забезпечити вітчизняним розробникам топографії ІМС умови для охорони результатів їхньої інтелектуальної праці і сприяти розвитку вітчизняної мікроелектроніки.
1999 року введено в дію Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг".
Із січня 2000 року набрав чинності Закон України "Про охорону прав на зазначення походження товарів". Це цілком новий для України ОПВ, охорону якого передбачено зобов'язаннями, взятими на себе Україною внаслідок підписання двосторонніх угод, і вимогами міжнародних договорів, до яких приєдналась або збирається приєднатись Україна.
У Законі України "Про охорону прав на зазначення походження товарів" необгрунтовано надається правова охорона двом різновидам ОПВ — назвам місця походження товару (далі — НМП) та географічним зазначенням походження товару (далі — ГЗП). У зв'язку з цим виникає проблема зачислення заявленого позначення до одного з двох об'єктів правової охорони, передбаченої законом. Недоцільність введення двох об'єктів правової охорони зумовлюється також практичною тотожністю підстав для надання охорони цим об'єктам.
В Україні з уведенням в дію спеціальних законів у сфері промислової власності відбувається процес становлення національної патентної системи, яку слід розглядати як елемент ринкової економіки.
У червні 2000 року прийнято Закон України " Про внесення змін до Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі".
У грудні 2000 року прийнято Закон України „Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності", який стосується більшості об'єктів ОПВ. Цим законом суттєво змінено процедуру видачі рішень за результатами експертизи ОПВ у бік її ускладнення.
З травня 2001р. введено в дію Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об'єкти права інтелектуальної власності". Цим законом уперше в Україні за порушення прав на ОПВ (зокрема, незаконне використання) передбачено кримінальну відповідальність.
2003 р. прийнято Цивільний Кодекс України з набуттям його чинності з 2004 р., у Книзі четвертій якого узагальнено право інтелектуальної власності. Це є суттєвим кроком до врегулювання питань, пов'язаних з інтелектуальною діяльністю. Але поверхове ознайомлення з цим правовим актом дає підстави говорити про неузгодженість його з міжнародними нормами.
Деякі питання, врегульовані у законодавчому порядку, не можуть бути виконаними практично, позаяк відсутні механізми їхнього виконання. Так, неврегульовано питання, яким чином Департамент інтелектуальної власності має видавати рішення за результатами експертизи на ОПВ, що проводиться в Українському інституті промислової власності.
Україна є учасницею міжнародних договорів і угод у сфері охорони інтелектуальної (промислової) власності. Згідно із Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України", встановлено, що укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Комплекс заходів щодо міжнародної співпраці у сфері охорони промислової власності координує Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОШ), яка є однією з шістнадцяти спеціалізованих установ, що входять до системи Організації Об'єднаних Націй.
Раніше майже всі міжнародні договори з питань інтелектуальної власності вимагали від держав тільки визнання прав інтелектуальної власності. Порядок захисту прав донедавна залишався "поза полем зору" цих угод. У 90-х роках пішли далі загальних декларацій.
Головна цінність угоди ТРШС полягає в
лектуальву власність частині III (Статті 41 — 61), у якій визна-згідно з и умовами. чаються норми та стандарти процесу захисту інтелектуальної власності. Частина III містить вимоги не лише нормативного, але й інституційного характеру. Для того, аби правила частини НІ ТРІПС вважалися виконаними у правовому полі України, необхідно не лише впровадити певні норми в законодавство, але Й забезпечити реальний захист прав інтелектуальної власності.
Охорону прав на ОПВ передбачено міжнародними зобов'язаннями України, що випливають з підписаних нею двосторонніх угод, і вимогами міжнародних договорів, до яких приєдналася або збирається приєднатися Україна. Наприклад, Угода про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом (далі — ЄС) від 16 червня 1994 року зобов'язує Україну забезпечити рівень охорони прав на всі ОПВ (в тому числі ефективні засоби дотримання таких прав), аналогічний до наявного в ЄС. Приєднання України до COT також потребує вирішення означених питань.
Про актуальність та нагальну потребу вирішення цього завдання яскраво свідчить запровадження з боку уряду СІНА додаткового мита на низку важливих експортних товарних позицій України через неврегульованість питань з охорони прав інтелектуальної власності.
Дослідження спеціального законодавства у сфері промислової власності виявило, що воно характеризувалося невідповідністю міжнародним актам. Так, воно дозволяло одночасне існування кількох патентів з різними термінами дії на один і той самий об'єкт-винахід, що не відповідало міжнародним нормам (таких положень немає в абсолютній більшості розвинених країн) [25].
Тому у травні 2003 р. в закони, що регулюють питання охорони прав на винаходи, корисні моделі, знаки для товарів і послуг, топографії інтегральних мікросхем і промислові зразки, внесено зміни і доповнення, які, з одного боку, наблизили законодавство у сфері промислової власності до вимог Угоди ТРІПС, а з іншого, — ускладнили процедуру набуття прав як для заявників, так і для експертів.
Наприклад, в усі закони як умову отримання охоронного документа введено вимогу про сплату мита за його отримання та збору за публікацію. Таким чином, заявник за отримання охоронного документа має сплатити двічі: мито — державі, збори — установі, а платежі повинні відстежувати експерти. У закони також введено чималу кількість понять, які не мають відповідної дефініції.
І знову, майже відразу розпочалася робота з підготовки чергових змін до перелічених вище законів, аби узгодити їхній зміст з нормами нового цивільного кодексу, у якому, в свою чергу, є безліч невідповідностей міжнародним нормам щодо права інтелектуальної (промислової) власності. Таким чином, приводячи законодавство у відповідність до норм цивільного кодексу, треба знову відстуцати від міжнародних норм, зокрема, від Угоди ТРІПС.
Постійні зміни, уточнення й доповнення законів, які стосуються надання прав на ОПВ, зумовлюють нестабільність законодавства, що значною мірою негативно впливає на творчу активність науковців і розробників.
Крім того, дослідження спеціальних законів про охорону прав на ОПВ, здійснені великою кількістю вчених та фахівців [25, 81, 82, 95], відзначають їхнє відомче спрямування, незважаючи на нескінченні переробки.
Інші нормативно-правові акти з питань промислової власності
До інших нормативно-правових актів у сфері промислової власності слід зарахувати закони і підзаконні акти, які так чи інакше стосуються питань щодо сфери промислової власності і нематеріальних активів.
Закон України "Про режим іноземного інвестування "визначає можливість здійснення іноземних інвестицій у вигляді будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджено відповідно до законів (процедур) держави-інвестора чи міжнародних торгових звичаїв, а також підтверджено експертною оцінкою в Україні, що долучає легалізовані на території України права на ОПВ, ноу-хау тощо. Але питання стосовно проведення експертної оцінки вартості іноземних інвестицій, хоча наявність такої оцінки передбачено, залишаються неврегульованими.
Закони України "Про власність", "Про науково-технічну інформацію" та деякі інші передбачають, що держава може виступати суб'єктом права на ОПВ, але дотепер не визначено, у якому порядку таке право набувається і використовується.
Це дає змогу компенсувати (через амортизацію нематеріальних
активів) витрати на придбання цих прав, збільшити статутний фонд, поліпшити показники фінансової незалежності підприємства за рахунок збільшення загальної вартості його активів тощо. Але при цьому виникають проблеми щодо відображення вартості прав на ОПВ у балансі підприємства та правильності цього відображення у документації з обліку. Чинне на сьогодні нормативно-методичне забезпечення з цього питання потребує вдосконалення й розширення.
Багато в чому невизначеним залишається державне регулювання оціночної діяльності щодо вартості прав на ОПВ. Нещодавно прийнятий Закон України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" питань оцінки прав на ОПВ не вирішує.
Документом, що регулює оцінку власне нематеріальних активів (у т.ч. прав на ОПВ), є "Порядок експертної оцінки нематеріальних активів" (далі — Порядок). Цей документ морально застарів і не забезпечує можливості проведення об'єктивної оцінки вартості прав на ОПВ у більшості випадків проведення оцінки. Наведений у Порядку перелік є неповним і досить спірним. Він методологічно не опрацьований і суперечить чинному законодавству, зокрема, п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про деякі питання приватизації госпрозрахункових об'єктів науково-технічної сфери, що перебувають у державній власності".
Визначення об'єкта науково-технічної інформації, економічної, організаційної та інших вигод, економічних привілеїв у Порядку викладено нечітко, і вони не дають можливості встановити, що саме є об'єктами права власності у таких випадках.
Не зовсім зрозуміло також, чи можна до нематеріальних активів науково-технічної сфери, зокрема, науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів, конструкторських та технологічних бюро, зачисляти ноу-хау, раціоналізаторські пропозиції, права, "...що випливають з нормативно-методологічних матеріалів, у тому числі право на здійснення авторського нагляду за використанням впроваджених об'єктів науково-технічної сфери, реалізованих проектів, а також виключне право на проектування їх реконструкції, модернізації, проведення експертиз" [28] тощо. Неважко передбачити правові та економічні наслідки, до яких може призвести такий Порядок.
Важливим є також прийняття конкретних рішень стосовно врегулювання передачі прав на ОПВ на етапі приватизації державних підприємств і установ, що потребує розробки низки нових та удосконалення деяких чинних норм законодавства з приватизації.
Отже, дослідження стану та розвитку нормативно-правової бази у сфері промислової власності дає підстави дійти висновку, що в чинному законодавстві не вирішено чимало важливих принципових положень щодо управління промисловою власністю.
Сьогодні для держави необхідним є залучення ОПВ до господарського обігу, запровадження інноваційного підприємництва, заснованого на сучасних науково-технічних досягненнях, створення цивілізованого ринку інтелектуальної власності. Усе це виявляє недосконалість або навіть відсутність в Україні правового врегулювання важливих питань, пов'язаних з комерційним використанням ОПВ, включаючи інтелектуальні продукти, створені повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету.
В Україні відсутні законодавчі акти щодо фірмових найменувань, ноу-хау, службових винаходів, раціоналізаторських пропозицій, які б забезпечували їм ефективну охорону.
Можна вважати, що в Україні лише закладено підвалини законодавчої та нормативно-правової бази у сфері промислової власності, і часто-густо законодавство не відповідає потребам економічного розвитку держави, а також міжнародним нормам та вимогам.
Саме тому міжнародний альянс інтелектуальної власності поставив Україну першою у списку п'ятдесяти восьми країн з низьким стандартом охорони промислової власності [116].
Забезпечення в Україні сприятливих умов для одержання, використання і захисту прав на ОПВ, безумовно, потребує подальшого удосконалення нормативно-правової бази, але цей процес має бути прозорим і зрозумілим, спрямованим на спрощення відповідних процедур. Важливими чинниками такого процесу є:
• вплив економічних, соціальних та політичних умов розвитку держави, досвід застосування чинних нормативних актів, зокрема, за умов розвитку інноваційного бізнесу та комерціалізації результатів інтелектуальної праці;
• прагнення України увійти як повноправний член до світової спільноти, що потребує гармонізації національного законодавства з відповідними міжнародно визнаними нормами і правилами.
Дослідження законодавства України у сфері промислової власності свідчить про необхідність розробки відсутніх законопроектів та внесення змін і доповнень до чинних, що дасть змогу привести законодавство України щодо промислової власності у відповідність до загальних вимог, встановлених для країн-членів СОТ (Табл. 4.1).
З огляду на соціальну значущість правильного вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав на об'єкти інтелектуальної власності, треба навести чітке визначення поняття "кон-трафактна продукція". Визначення такої продукції містять закони різних держав, зокрема, Російської Федерації. Законодавством інших держав також встановлено можливість подання позовів до суду про визнання продукції контрафактного і, відповідно, про знищення такої продукції. Це потрібно врахувати в законах і внести відповідні зміни до них.
Слід також уточнити поняття "використання знака для товарів і послуг", конкретно визначивши, що мається на увазі під використанням знака.
Крім того, доцільно законодавчо визначити можливість особи, права якої порушено, вимагати компенсацію за порушення цих прав відповідно до визначення "використання знака". Запровадження такої компенсації позбавило б таку особу необхідності доводити розмір збитків, завданих внаслідок порушення її прав.
Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за "незаконне використання..., або інше умисне порушення прав" на
об'єкти інтелектуальної власності, що позбавляє суб'єкта зазначених прав можливості довести у суді факт порушення його прав. Практика розгляду у судах справ про порушення прав інтелектуальної власності свідчить про трактування порушення цих прав як неумисне, тобто застосувати штрафні санкції до порушників цих прав внаслідок неумисних дій практично неможливо.
У спеціальних законах про охорону прав інтелектуальної власності доцільно внести зміни, які стосуються визначення державної системи правової охорони інтелектуальної власності, що входить до сфери управління Міністерства освіти і науки, оскільки багато наукових та експертних закладів належать до сфери управління інших органів виконавчої влади. Наявність у законодавстві з питань інтелектуальної власності такого визначення залишає за межами системи правової охорони всі інші організації, які виконують функції із забезпечення правової охорони інтелектуальної власності, зокрема, Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності Академії правових наук, структурні підрозділи з питань інтелектуальної власності центральних органів виконавчої влади. Національної та галузевих академій наук та інші.
Термін дії свідоцтва на знаки для товарів і послуг на наступні 10 років визначається Департаментом інтелектуальної власності. За продовження терміну чинності свідоцтва передбачено сплату збору на рахунок Укрпатенту, але гарантії правової охорони об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, знаків для товарів і послуг, відповідно до Статті 3 Конституції України, надає держава. Департамент інтелектуальної власності лише видає патенти і свідоцтва на ці об'єкти від імені держави, тому кошти за продовження дії охоронних документів доцільно сплачувати як державне мито, а не як збір.
Україна як учасниця Паризької конвенції про охорону промислової власності зобов'язана створити центральне сховище для ознайомлення громадськості з патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки і товарні знаки, тобто Департамент інтелектуальної власності повинен надавати інформацію громадськості про реєстрацію ОПВ, тому публікація про таку реєстрацію не має обмежуватися сплатою відповідного збору на рахунок Укрпатенту. Вважати заяву відкликаною за умови несплати зазначеного збору за публікацію відповідно до Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" є порушенням прав особи, якою подано заявку на об'єкт інтелектуальної власності, та невиконанням відповідних зобов'язань України згідно з Паризькою конвенцією.
Враховуючи викладене вище, а також невизначеність деяких норм законодавства, пов'язаних, наприклад, з реалізацією прав на знаки для товарів і послуг та із застосуванням норм законодавства з питань інтелектуальної власності, зокрема, формулювання ознак, які є підставою для відмови у реєстрації знаків або дострокового припинення дії свідоцтв на них, вважаємо доцільним розробити науково-практичний коментар до законів, що регламентують правовідносини у сфері інтелектуальної власності, залучивши до цієї роботи фахівців з питань інтелектуальної власності, юристів і філологів.
Крім того, головним розробником змін до законодавства з питань інтелектуальної власності, зокрема, щодо віднесення до законодавства із зазначених питань підзаконних відомчих нормативно-правових актів, створюється ситуація, за якої занадто часто змінюються нормативно-правові акти, що регулюють правовідносини у цій сфері, а це не вносить стабільності у порядок і процедуру одержання прав на об'єкти інтелектуальної власності.
З огляду на те, що почав діяти новий Цивільний кодекс України, хочеться звернути увагу на деякі неточності у формулюваннях цього законодавчого акта. Так, зокрема, Главою 44 цього Кодексу вводиться поняття "торговельна марка". Але відповідно до лексикографічної бази даних (Словник української мови у 20-ти томах) поняття "торговельна марка", яке означає клеймо на виробах, товарах із зазначенням місця їх виготовлення може бути застосовано лише для об'єктів матеріально-речової сфери і не може бути використано для позначення послуг. "Товарний знак" — поняття , що означає зображення для позначення товару і дає змогу ідентифікувати цей товар відповідно до вимог законодавства та міжнародних договорів України з цих питань. Для позначення послуг логічно було б використовувати поняття "знак обслуговування", оскільки послуги не мають спільних характеристик з товаром. У такий спосіб українську термінологію у сфері інтелектуальної власності буде приведено у відповідність до міжнародних стандартів, і водночас термінологія, приведена у відповідність до міжнародних вимог, відбиватиме природу і специфіку сучасної літературної української мови.
У Главі 43 цього Кодексу застосовується поняття "комерційне найменування". Статтею 90 Кодексу передбачено, що право на комерційне (фірмове) найменування належить тільки суб'єктам підприємництва, які займаються комерційною діяльністю. Таким чином із сфери охорони прав на фірмове найменування, пов'язане з некомерційним розповсюдженням продукції та некомерційним наданням певних послуг, вилучено суб'єктів, котрі здійснюють благодійну, релігійну, освітянську, медичну, культурну та інші види діяльності, зокрема, міжнародні організації, які надають послуги на безоплатній основі. Зазначені норми Цивільного кодексу порушують конституційні права громадян України, які за Конституцією України мають право на безплатні медичне обслуговування та освіту, а також право юридичних осіб виробляти продукцію і надавати будь-які не заборонені законодавством послуги на безоплатній основі із забезпеченням захисту прав на своє найменування.
З огляду на викладене, доцільно законодавчо визначити, що саме є комерційним (фірмовим) найменуванням, зокрема, що "це офіційне найменування юридичної особи, яке дає можливість індивідуалізувати (персоніфікувати) цю особу та її діяльність". Необхідно також визначити критерії охороноздат-ності "комерційного найменування", якщо цей об'єкт визначено як об'єкт інтелектуальної власності. Потрібно визначити спеціальним законом, які найменування та позначення не можуть бути зареєстрованими як "комерційне найменування", а також поняття "загальновідомого комерційного найменування" та критерії визначення такої "відомості".
Незрозумілим та неопрацьованим є питання щодо ведення єдиного загальнодержавного реєстру "найменувань" (Стаття 89 Цивільного кодексу), оскільки реєстрацію юридичних осіб, політичних партій здійснює Міністерство юстиції; реєстрацію суб'єктів підприємництва здійснюють органи ліцензування у різних сферах діяльності; інформація про міжнародні організації надходить до Міністерства закордонних справ; відомості про об'єкти інтелектуальної власності одержують структурні підрозділи Міністерства освіти і науки тощо. Тобто необхідно відпрацювати "режим" ведення єдиного державного реєстру, умови оприлюднення інформації, пов'язаної з найменуваннями юридичних осіб.
Окрім того, потребують законодавчого вирішення питання майнових прав на комерційне найменування, визначення видів порушення цих прав. Важливо, щоб відповідний закон надав власнику комерційного найменування можливість вживати попередні (превентивні) заходи для припинення порушення його прав, детально регламентував наслідки визнання незаконним використання комерційного найменування.
Необхідно вилучити етикетку з переліку ОПВ як промислового зразка. Це дасть змогу запобігти виникненню правових спорів між власниками свідоцтва на товарний знак у вигляді етикетки і патенту на промисловий зразок, яким є тотожна етикетка.
Згідно з міжнародними вимогами, у Законі України "Про охорону прав на промислові зразки" доцільно передбачити додаткову умову патентоздатності промислового зразка — оригінальність.
У законодавстві України, як на нас, не зовсім вдало визначено поняття кваліфікаційної експертизи заявок. Дослідження, проведене В. Лопачем [75], підтверджує висновок, що кваліфікація — це процес, який не зводиться лише до розгляду заявок. Зміст поняття "кваліфікація" набагато ширший, тоді як розгляд заявок є окремим випадком кваліфікації, одним з її різновидів. Кваліфікація здійснюється як перед, так і після розгляду заявки. Подеколи взагалі не передбачається розгляду заявки як такої.
Аналіз наявної нормативно-правової бази з проблем оцінки вартості прав на ОПВ, а саме: бухгалтерського обліку, оцінки вартості та оподаткування нематеріальних активів виявив необхідність розробити низку нормативно-правових актів (Табл. 4.2).
На нашу думку, положення про оцінку вартості нематеріальних активів має містити показовий перелік нематеріальних активів і загальні вимоги до оцінки вартості прав на такі об'єкти з урахуванням принципової різниці між матеріальними і нематеріальними об'єктами.
Порядок оцінки вартості прав на ОПВ повинен передбачати сертифікацію (ідентифікацію) об'єктів оцінки і визначати підходи до оцінки вартості прав на ці об'єкти.
Методичні рекомендації з оцінки вартості прав на ОПВ повинні враховувати особливості цілей оцінки і специфічні риси конкретного об'єкта оцінки.
У подальшому оцінка вартості прав на ОПВ за кожного конкретного випадку має здійснюватися на підставі методик, що враховують загальноприйняті у світовій практиці методи економічної оцінки, економічні нормативи, показники, обмеження, а також чинні ціни і тарифи, встановлені законодавством ставки податків на прибуток і додану вартість, акциз, надані кредити, з урахуванням ступеня правової захищеності кожного об'єкта і масштабів його використання.
Викладені пропозиції, на нашу думку, спроможні привести національне законодавство у більшу відповідність до потреб економічного розвитку України, до вимог міжнародного законодавства і, зрештою, позитивно відіб'ються на ефективності системи регулювання і управління промисловою власністю.