Основи економічної теорії (2001)
4.6. Еволюція товарно-грошового господарства у товарно-кредитне
Товарно-грошове господарство розвивається і вдосконалюється на основі вирішення внутрішніх суперечностей. Однією з головних передумов функціонування і розвитку товарно-грошового господарства є відповідність між масою товарів і кількістю грошей, що забезпечують обіг товарів.
Золото виконує функцію грошового товару, загального еквівалента за умови, що його кількість достатня для товарообороту цієї країни. Швидке зростання економіки, господарських зв'язків неминуче наштовхується на порівняно обмежені обсяги видобутку золота, а отже, і на його оборот як грошового матеріалу.
На перших етапах ця суперечність розв'язується передусім через збільшення видобутку золота і розширення його обороту. Однак зі зростанням обсягів суспільного виробництва посилюється невідповідність золотогрошової системи і потребам його зростання, що зумовлює перехід до нової грошової системи — кредитних грошей. Це пов'язано зі швидким розвитком системи кредиту, який долає обмеження, зумовлені наявністю такого грошового матеріалу, як золото. Кредит розсуває межі розвитку суспільного виробництва, адже забезпечує взаємне погашення великих сум платежів, обмежує використання грошей виплатою балансової різниці, яка утворюється при масі взаємних купівель і продажу. Отже, перехід від золотогрошової системи до системи кредитних грошей і розвиток кредиту, охоплення кредитними відносинами всіх сторін економічного і суспільного життя — це два взаємопов'язані шляхи переростання товарно-грошового господарства в товарно-кредитне.
Розглянемо обидва шляхи становлення кредитного господарства.
Розвиток кредиту і його форм. Кредит — форма об'єднання тимчасово вільних грошових коштів та використання їх в інтересах розширеного відтворення на умовах повернення, строковості та платності. Це форма руху позикового капіталу. Кредит має дві основні форми: комерційний і банківський. Кредитна система засновується на комерційному кредиті, тобто кредиті, що надасться функціонуючими підприємцями у вигляді товарного капіталу. В ньому позиковий капітал ще не відокремлюється від промислового і зайнятий у відтворювальному процесі, оскільки це необхідна умова реалізації товарів, перетворення товарного капіталу на грошовий.
Створення банків і кредитної системи забезпечило концентрацію тимчасово вільних коштів і використання їх для розвитку економіки. Грошовий капітал тут виступає як відокремлена частина промислового капіталу. Інакше кажучи, в процесі руху суспільного, передусім промислового капіталу, утворюється тимчасово вільний грошовий капітал, який, якщо йому не знайти застосування, припиняє самозростання, втрачає здатність приносити прибуток. Це вже само по собі суперечить сутності капіталу, тим більше, що в процесі руху промислового капіталу виникають потреби в грошовому капіталі для розширення виробництва, його реконструкції тощо. Отже, відокремлення грошового капіталу, перетворення його на позиковий — це об'єктивна закономірність, що відбиває розвиток товарно-кредитних відносин.
Позиковий капітал створює видимість, начебто гроші народжують гроші. Насправді, як ми вже знаємо, позиковий капітал самозростає тому, що в руках функціонуючого підприємця він використовується для купівлі засобів виробництва і робочої сили, для здійснення процесу виробництва, в ході якого створюється додаткова вартість — джерело прибутку і відсотка. За своєю економічною природою відсоток є часткою прибутку, яку функціонуючий підприємець передає власникові позикового капіталу. Причому позиковий відсоток не є дійсною ціною капіталу — товару, тобто грошовим вираженням його вартості. Функціонуючі підприємці оплачують не вартість капіталу як товару, а споживну вартість цього своєрідного товару. Отже, відсоток — це об'єктивно необхідна форма кредитних відносин, яка, будучи часткою додаткової вартості, становить одну з об'єктивно зумовлених форм руху грошового (позикового) капіталу. Все це переконливо свідчить, що позиковий капітал і відсоток пов'язані з найглибшими основами економіки, з виробництвом, рухом усього суспільного капіталу, вартістю та додатковою вартістю.
Однак, як свідчить досвід, комерційний кредит має в своєму функціонуванні певні обмеження. Адже він, як правило, можливий між підприємцями галузей, що безпосередньо пов'язані у процесі відтворення. Він обмежений і кількісно, оскільки лімітується розмірами товарної частини окремих індивідуальних капіталів. Через це об'єктивно необхідно розвивається більш досконалий вид кредитних відносин — банкірський (банківський) кредит, тобто кредит, що надається банкірами (банками) функціонуючим підприємцям у вигляді грошових позик. Він не обмежений розмірами індивідуальних капіталів, може надаватись у значно більших розмірах, ніж комерційний, і на різноманітні цілі. Це вже рух позикового капіталу як відокремленої частини промислового капіталу, властивий вищому рівню соціально-економічного розвитку суспільства. Акумулюючи тимчасово вільні кошти, банки перетворюють їх на діючий капітал, що приносить відсотки.
Переростання товарно-грошового господарства в товарно-кредитне розпочалося наприкінці XIX ст., коли відбулось зрощення промислового і банківського капіталу, утворення фінансового капіталу, що знаменувало нову роль банків і швидкий розвиток кредитних відносин, підвищення їх ролі у розвитку економіки і житті суспільства. Кредитні відносини почали все глибше опосередковувати товарно-грошові відносини, що зумовило трансформацію останніх у товарно-кредитні.
Позиковий капітал є формою розв'язання суперечності між капіталом і його товарною формою. Капітал, що знаходиться у товарній формі, не забезпечує його самозростання. Проте він утримує в собі додаткову вартість і щоб швидше реалізувати її, треба прискорити оборот товарів, перетворення товарної форми на грошову. Це завдання вирішується за допомогою кредиту, безготівкових розрахунків, продажу товарів у розстрочку, споживчого кредиту. Товарно-грошовий оборот трансформується у товарно-кредитний через те, що основна частина продажу між підприємцями, а також значна частина роздрібного товарообороту здійснюються на кредитній основі. Кредитні відносини виходять за національні межі. Кредитується практично увесь міжнародний товарооборот.
Кредитні відносини вносять істотні зміни у систему ціноутворення. Вже не раз зазначалося, що в основі ціни товару лежить вартість, яка набуває форми ціни виробництва. Поряд з цим існує інша основа ціни — ціна як капіталізована форма доходу, при визначенні якої ключову роль відіграє позиковий відсоток. Робоча сила, сировина, засоби праці, земля, будівлі, цінні папери оцінюються за капіталізованим доходом. Якщо, наприклад, стодоларова акція приносить 10 дол. доходу при позиковому відсотку, який дорівнює 5 відсотків, ця акція продаватиметься за 200 дол., адже саме ця сума, покладена в банк при 5 відсотках, дасть 10 дол. доходу. Ціни на капітальні блага встановлюються на ринку за їхньою «капіталізованою вартістю». Це означає, що в кредитному господарстві ціноутворення збагачується відносинами кредиту.
Один і той самий капітал виступає у подвійній формі, як позиковий капітал — в руках кредитора, і як промисловий, або торговий капітал, — в руках функціонуючого капіталіста. Отже, позиковий капітал дає можливість фінансувати капіталовкладення за рахунок не власних, а позичених коштів і використати їх для самозростання капіталу. Це означає, що розвиток кредиту, зростання обсягів позикового капіталу і умов його надання сприяють розвитку продуктивного капіталу, зростанню виробництва, розширенню його відтворювальної ролі.
Концентрація грошових коштів, перетворення їх на інвестиції, зростання значення позикового капіталу у русі продуктивного, виробничого капіталу — все це означає, по суті, виникнення і розвиток у кредитному господарстві принципово нової форми руху суспільного капіталу порівняно з товарно-грошовим господарством. Рух усього капіталу набирає форми руху позикового капіталу.
Зростання значення позикового капіталу у русі продуктивного, виробничого капіталу виявляється у підвищенні ролі позичених коштів у пасивах підприємств. Так, частка власних коштів у відношенні до пасивів у 70-х роках становила: у фірмах Японії — 20 відсотків, ФРН — близько 30, Великої Британії — приблизно 40 і в американських корпораціях — понад 50 відсотків. Важливо зазначити, що темпи економічного розвитку були вищими в тих країнах, компанії яких розвивали виробництво переважно за рахунок позичених коштів. Не випадково перед вели компанії Японії, що якнайширше використовували позичені кошти (частка власних коштів у них була найнижчою — 20 відсотків). Цілком зрозуміло, що практика господарювання японських компаній найбільшою мірою відповідала кредитній природі сучасного виробництва. Кредитні кошти спираються на весь потенціал суспільного капіталу і тому більшою мірою, ніж інші форми капіталу, пристосовані до сучасного рівня продуктивних сил. Особливо це знаходить вияв у такій формі акумуляції та концентрації капіталу, як створення акціонерних товариств. Ця форма капіталу похідна від позикового капіталу і є визначальною у структурі власності сучасної економіки. На акціонерному капіталі засновані усі найбільші корпорації, адже лише ця форма дає можливість шляхом продажу акцій об'єднати значні маси грошових коштів, перетворити їх на діючий капітал і застосувати його з найбільшою ефективністю."
Одним із важливих напрямів розширення кредитних відносин є розвиток іпотечного і споживчого кредиту. Особливо це стосується предметів тривалого користування, більша частина яких купується в кредит. З введенням кредитних карток кредитні відносини все глибше опосередковують купівлю товарів повсякденного попиту. Завдяки цьому кредит проникає у сферу особистого споживання, охоплює його і значною мірою визначає його функціонування і розвиток. Акти купівлі-продажу все більше заміщуються актами платежу. У витратах населення зростають платежі щодо кредитної заборгованості, досягаючи в США 20 відсотків сімейного бюджету. Доходи громадян також набирають кредитної форми, оскільки зароблені ними кошти переказуються підприємствами і організаціями на їхні особисті рахунки. Заощадження населення також є формою кредиту банкам і страховим компаніям, які, в свою чергу, використовують їх для кредитування господарства.
У доходах населення США відсотки від вкладів становлять приблизно сьому частину.
Кредитні відносини стали важливим елементом руху державних фінансів. Сплачуючи податок, підприємець позбавляється частки одержаного доходу, а надаючи державі кредит — перетворює свої гроші на капітал. Держава використовує кредит для подолання незбалансованості державних фінансів через податкову систему і систему державних позик.
Розвиток кредитних відносин означає й істотні зміни відносин власності. Адже у кредиті капітал-власність відокремлюється від капіталу-функції, що змінює не тільки систему застосування і використання капіталу, а й відносини привласнення. Позикова форма капіталу, кредит дає змогу підприємцям пристосовуватися до змін у розвитку продуктивних сил, враховувані процеси концентрації та централізації виробництва, посилення його суспільного характеру. Історично склалося так, то індивідуальні капітали за своїми розмірами ще всередині XIX ст. відставали від потреб продуктивних сил, процесів концентрації та централізації виробництва. Криза індивідуальної приватної власності покликала до життя акціонерні форми капіталу, що забезпечило розвиток машинного виробництва, реалізацію об'єктивних можливостей швидкого розвитку продуктивних сил.
Кредит має важливе значення у процесах розподілу і перерозподілу доходів, що впливає на зміни у відносинах власності. Так, у повоєнний період випереджаючий розвиток кредитних відносин порівняно із зростанням виробництва і суспільного продукту призвів до того, що доходи, отримані за відсотками, систематично випереджали масу доходів, які давав підприємницький доход.
За ЗО років (1949—1979 pp.) обсяг відсоткових виплат у США зріс у 37 разів, у той час, коли підприємницькі доходи збільшилися в 11,6 раза. Частка додаткової вартості, яка привласнена у вигляді позикового відсотка, у США становила у 1929 р. 13,8 відсотка, у 1950 р. — 3, в 1981 р. — 36,7 відсотка. Маса прибутку з 1947 по 1980 р. у США зросла в 9,4 раза, а маса прибутку, одержана у формі позикового відсотка, — в 124 рази. Все це переконливі докази випереджаючого зростання кредитних відносин, охоплення ними всіх сторін економіки і життя людини.
У процесі тривалої історичної еволюції позиковий капітал створив відносно самостійний ринок позикового капіталу. Це стало знаменною віхою переходу кредитних відносин у нову якість. Функціональна структура цього ринку (і внутрішнього, і міжнародного) полягає в тому, що він включає передусім грошовий ринок і ринок капі галів. Під грошовим ринком розуміють ринок відносно короткострокових операцій (від кількох годин до року), здійснюваних переважно між банками та іншими кредитно-фінансовими установами. Ринок капіталів — це та частина ринку позикового капіталу, яка пов'язана з довгостроковими операціями. Якщо грошовий ринок надає кошти для задоволення тимчасової потреби в ліквідності, то ринок капіталів є джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів. Нині ринок позикових капіталів — це складова всесвітнього господарства, що відіграє дедалі зростаючу роль як на національному, так і міжнародному рівнях. Це складний економічний механізм перерозподілу коштів між галузями, країнами і ринками.
За багатьма своїми характеристиками сучасний валютний ринок наблизився до ринку позикових капіталів: у них схожі економічні функції, практично єдині склад суб'єктів і техніка проведення операцій, взаємопов'язане ціноутворення. Зі зростанням частки фінансового та спекулятивного попиту і пропозиції валютний ринок дедалі більше переходить до обслуговування ринку позикових капіталів, перетворюється на специфічний механізм, що полегшує і опосередковує переливання капіталів, пов'язує національні й міжнародні ринки капіталів.
Швидкий розвиток кредитних відносин, їхнє проникнення в усі сфери економічного і суспільного життя призвели до того, що у розвинених країнах у 80-х роках обсяг кредитних зобов'язань приблизно у 4 рази перевищив обсяг сукупного суспільного продукту. В ФРН, наприклад, у 1984 р. кредитні зобов'язання становили майже 7 трлн марок при сукупному суспільному продукті в 1,8 трлн марок. Кредитні відносини нині охоплюють усі стадії відтворювального циклу — від процесів інвестування і міжгалузевого переливання капіталів до фази товарної реалізації, розподілу і перерозподілу доходів.
Отже, розвиток кредитних відносин у розвинених країнах досяг такого рівня, коли ними охоплено усе господарство і життя людей. Склалося кредитне господарство, яке опосередковує увесь відтворювальний процес. Продукт праці з самого початку набирає не лише товарної, а й кредитної форми, шо надає специфічних рис його руху. Інакше кажучи, кредитне господарство — це товарне виробництво на такому ступені розвитку, коли його рух опосередкований кредитними відносинами. Це якісно новий рівень розвитку економіки, коли виробничому процесу — обороту товарів і грошей — передують кредит, кредитна операція, що стали завчасно визначати рух і зростаючі частини суспільного продукту на цілком певний ринок, причому чітко визначати кількість товарів, їхню якість і строки постачання. Інакше кажучи, на відміну від стихійності, властивої товарному виробництву, кредитне господарство нерозривно пов'язане з підвищенням свідомого начала у визначенні та погодженні розвитку виробництва і платоспроможного попиту, з розвитком відносин планомірності в суспільному виробництві. Якщо товарні відносини пов'язують виробників лише через ринок, тобто після завершення процесу виробництва, то кредитні відносини виникають ще до цього процесу, існують у ході його здійснення, в сфері обміну і навіть у сфері особистого споживання. Кредитор і позичальник взаємопов'язані спільним інтересом ефективного використання кредиту, починаючи з виробництва і закінчуючи реалізацією товарів, адже без цього не може бути повернена кредитна позика, і тим більше — не можуть бути сплачені відсотки за її використання у певний строк. На основі кредитних відносин відбувається інтеграція виробничої, торговельної та банківської сфер, забезпечується їхня єдність і взаємодія.
Все це означає, що для кредитного господарства властивий більш високий тип суспільно-економічних відносин, що й знаходить вияв у планомірному характері його розвитку, підвищенні економічної ролі держави, становленні системи державного регулювання економіки.
Перехід віт золотогрошової системи до системи кредитних грошей. Епоха золотого стандарту започаткована 1821 p., коли Британська імперія зробила фунт стерлінгів конвертованим у золото. Найбільшої сили золотий стандарт досяг у 1880—1914 рр.
Відмітною рисою у період до першої світової війни у взаємодії металевих грошей і кредиту було те, що банкноти вільно обмінювалися на золото. Коли в обмін потрапляла надмірна кількість банкнот, вони не знецінювалися, оскільки могли вільно обмінюватися на золото. Все це зумовило таку ситуацію, коли банкноти без перешкод оберталися нарівні з золотими монетами на території всієї країни і навіть за її межами. Так, у Росії протягом майже 20 років у вільному обігу був золотий рубель. Після реформи 1897 р. в обіг було введено золоті рублі, які вільно обмінювалися на банкноти. Рубель дорівнював 0,77 г золота. Тим часом золотий вміст долара становив 1,6 г, фунта стерлінгів — 7,3, франка — 0,29 і марки — 0,35 г золота. Російський рубель містив удвічі менше золота, ніж американський долар, але вдвічі більше, ніж німецька марка, і більш як у 2,5 раза порівняно з французьким франком. Золоті гроші вільно оберталися поряд із кредитними. Рівновага підтримувалася суворим контролем з боку Держбанку за випуском кредитних білетів, кількість яких в обігу не могла перевищувати золотого запасу країни більш як на 300 млн. крб. Реально ж золотий запас іноді перевищував суму кредитних білетів, що перебували в обігу, навіть у 1,5 раза. Бюджет країни був бездефіцитним, а промислове виробництво зростало: за 1890—1899 pp. воно подвоїлося.
Однак так було лише до першої світової війни. Під час війни різко зріс дефіцит державних бюджетів країн, що воювали. Для покриття великих воєнних витрат уряди використовували випуск банкнот під зобов'язання держави, припинивши їх розмін на золото. Кількість випущених банкнот почала значно перевищувати потреби обороту в грошах, внаслідок чого вони, як і паперові гроші, стали швидко знецінюватися. Цей процес тривав і протягом ряду повоєнних років. За 1924—1928 pp. ряд держав провели заходи щодо стабілізації валют. Однак світова економічна криза 1929—1933 pp. звела ці зусилля нанівець. Так, у США важливий крок у бік демонтажу золотого стандарту було зроблено відразу після «великої депресії» 1928—1933 pp., коли з обігу було вилучено всі золоті гроші. Це означало, що населення США більше не могло перетворювати долари в золото. Іноземні власники доларів зберігали право на конвертованість до 1971 р. Тенденція до демонетизації золота стає дедалі очевиднішою.
Наступний важливий крок до зниження ролі золота у грошовій системі було зроблено у 1968 p., коли було відмінено вимогу до комерційних банків тримати резерви у золоті. До 1945 р. всі банки Федеральної резервної системи США (ФРС) повинні були мати золоті резерви у розмірі до 40 відсотків номінальної вартості банкнот, випущених ними в обіг, і 35 відсотків суми їхніх депозитів. У 1945 р. вимоги до обох цих показників були знижені до 25 відсотків. У 1965 р. було відмінено вимоги щодо резервів для депозитів, а у 1968 р. — щодо банкнот ФРС. Золотий стандарт зазнав остаточної поразки у 1971 p., коли уряд США відмовився підтримувати світову ціну на золото на фіксованому рівні.
Чим це викликано? Банки ФРС протягом двох десятиріч до 1968 р. збільшували емісію грошей, яка становила в середньому 34 відсотки щороку. Такі темпи зростання були б неможливі, якби банкноти ФРС мали забезпечуватися золотом. До того ж слід мати на увазі, що золоті запаси США зменшилися з 24 млрд. дол. у 1949 р. до 11 млрд. дол. у 1968 p., тобто більше ніж удвічі.
Звичайно, зміна співвідношення між зростанням виробництва і товарообороту, з одного боку, і видобутком та наявністю золотогрошового товару, з іншого, для окремих країн с дуже важливим, проте все ж окремим показником, адже саме в цій країні воно могло бути дуже специфічним, навіть виключним. Інша справа світова економіка. Статистика переконливо свідчить, що у повоєнний час масштаби виробництва досягли такого рівня, коли золото було неспроможне забезпечити потреби світового ринку через обмеженість його обсягів. Це виявилось у постійному зниженні відношення офіційних запасів золота до величини світового імпорту. У 1950 р. воно становило 53.3 відсотка, у 1968 р. — 15,4 і в 1974 р. — 5,8 відсотка. Кінгстонська угода учасників Міжнародного валютного фонду (січень 1976 р.) офіційно узаконювала систему «плаваючих» валютних курсів і відмову від фіксування золотого вмісту національних валют. Воно було офіційно демонетизоване, оскільки не могло забезпечити міжнародний платіжний оборот і поступово, але неухильно замінювалось у міжнародних розрахунках американськими доларами. Обсяг виробництва, і особливо темпи приросту світової торгівлі, значно перевищували прирости видобутку золота.
Золотогрошова система історично зжила себе. Так, золото перестало бути мірою вартості. Ціни виявилися повністю відірваними від золотої основи. Золото стало, хоч і дорогоцінним, але товаром, що має свою ціну, і перестало бути загальним еквівалентом, грошовим товаром. Воно не є субстанцією грошей і не визначає їхньої купівельної спроможності. У сучасних умовах немає країн, де б золото було засобом обігу. Навіть на світовій арені, де гроші знімали «національний мундир» і виступали у вигляді золота, тепер ситуація істотно змінилася. Золото перестало бути світовими грошима, а країна що має золото, мусить його продати, як і будь-який інший товар, одержати відповідну виручку і потім купити необхідні товари. Переважна більшість країн відмовилась від визначення золотого вмісту національної валюти і лише окремі з них зберігають у законодавстві положення про золотий вміст своєї валюти. Валютний курс встановлюється без будь-якого зв'язку з золотом. У сучасних умовах усі валюти котируються щодо долара США. Курс між будь-якими двома валютами визначається через їхнє відношення до долара («крос-курси»). Ця практика стала загальноприйнятною у 50-х роках. Золото не виступає нині як платіжний засіб. Його витіснили такі резервні валюти, як долар, фунт стерлінгів, франк, марка та ін. Найважливішою валютою є долар, частка якого в міжнародних платежах становила до 75 відсотків. Проте, як свідчить досвід, покладання на одну національну валюту ролі міжнародного резервного і платіжного засобу неминуче породжує суперечності та перешкоди. Для того щоб розв'язати ці суперечності, створюються і функціонують наднаціональні валюти СДР («спеціальні права позичання»), ЕКЮ, а тепер євро (європейська грошова одиниця) та ін. Отже, на світовому ринку золото не використовується ні як платіжний, ні як купівельний засіб. Однак воно залишається важливим елементом державних резервів, адже втілює величезну вартість і в умовах інфляції є засобом підтримання валют, забезпечення позик тощо. А реалізація золота на ринку є джерелом значних надходжень валюти. Золото, що знаходиться у золотих запасах, офіційних резервах, — це не гроші, що вийшли з обігу, а нагромаджений товар, який можна в будь-який момент реалізувати.
У тривалому процесі взаємодії грошей (золота) і кредиту (банкнот, тобто кредитних грошей) настав етап, коли золото здало свої позиції кредитним грошам. Отже, сучасні гроші в своїй основі — це кредитні гроші, що нерозривно пов'язані з господарським оборотом і реально відбивають його рух. Так, у США 95 відсотків грошової маси представлено платіжними зобов'язаннями і документами, виписаними кредитними установами: чеками, депозитними сертифікатами, розпорядженнями про зняття вкладів тощо. Це означає, що сучасні гроші — це не лише свідчення вартості, титул платоспроможності, а й реальне вираження руху товарно-матеріальних цінностей, капіталу.
Кредитний характер грошей знаходить вияв у докорінній зміні структури грошового обігу. Спостерігається надзвичайно швидке зростання ролі та значення безготівкового (кредитного) обороту відносно готівкового (касового). У США, наприклад, за I960—1986 pp. частка готівки у загальному обсязі грошової маси скоротилася з 9,2 до 5,3 відсотка.
В основі сучасних грошей лежить рух грошового капіталу. А кредитні документи — це кредитні гроші, що докорінно відрізняються від паперових, оскільки відбивають реальний рух реального капіталу. Адже всі боргові зобов'язання (безвідносно до їхнього функціонального призначення) тією чи іншою мірою беруть на себе властивості грошей і виконують їхні функції.
Оскільки товарообмін опосередковано кредитними документами, то кредит виступає формою руху не лише грошового (позикового), а й товарного капіталу. І вся система відносин набуває характеру не товарно-грошевих, а товарно-кредитних відносин, а кредитні документи, боргові зобов'язання стають новими, кредитними грошима. Особливість кредитних грошей полягає в тому, що в цьому разі реалізація товару не супроводжується зустрічним рухом еквівалента в речовій формі, як це було за грошей-зо-лота, грошей-товару: замість них функціонують платіжні зобов'язання, що є не чим іншим, як грошовим еквівалентом.
Всебічні, постійно відтворювані відносини боргової залежності між товаровиробниками зумовлюють той факт, що боргові платіжні зобов'язання виступають кредитними грошима зі специфічною суспільною якістю — властивістю безпосередньої обмінюваності на будь-який інший товар, тобто властивістю загального еквівалента. Звичайно, межа між кредитними і паперовими грошима досить умовна. Варто збільшити випуск банкнот у обіг, що перевищує реальні потреби у них товарообороту, як вони неминуче перетворюються на паперові гроші, що швидко знецінюються. Проте це не дає жодних підстав для ототожнення паперових і кредитних грошей; Адже кредитні гроші істотно відрізняються від паперових. По-перше, вони виникають на основі функції грошей як засобу платежу, тоді як паперові, на основі функції грошей як засобу обігу. По-друге, в основі кредитних грошей лежить рух позикового, а отже, всього суспільного капіталу. Щодо паперових грошей, то вони є лише знаками золота і заміщують золото в обігу. По-третє, банкноти випускаються емісійними банками замість приватних комерційних векселів для кредитування промисловості та торгівлі, а паперові гроші — державою для покриття бюджетних витрат, бюджетного дефіциту. По-четверте, якщо виникає потреба в банкнотах, розмінних на золото, то вони повертаються до банку. оскільки він обмінює їх на золото. Паперові гроші можуть поповнювати і переповнювати канали обігу. Через це банкноти, обмінні на золото, не знецінюються, а паперові гроші, якщо їх випустити в обіг більше, ніж потрібно, знецінюються. В сучасних умовах, коли банкноти не розмінюються на золото, в разі надмірного випуску їх, вони також знецінюються.
Усе це дає підстави для висновку, що відбувся історичний перехід від грошей-товару до грошей-кредиту, грошей-капіталу, які знаменують якісно новий ступінь суспільно-економічного розвитку. Це є важливим напрямом переростання товарно-грошового господарства у товарно-кредитне.
Розвиток функцій грошей. Сутність грошей як загального еквівалента найбільш повно проявляється у функціях, які вони виконують. На жаль, нерідко ігнорується об'єктивна залежність між сутністю і функціями грошей. Так, на запитання: «Що таке гроші?» — деякі автори відповідають: «Гроші — це те, що гроші роблять. Усе, що виконує функції грошей і є грошима». Як видно, автори ототожнюють сутність і функції грошей, розкривають їхню сутність через функції і спрощують проблему.
Насправді розвиток грошей, перехід від грошей-товару до грошей капіталу, кредитних грошей супроводжується не лише зміною їхньої сутності, але й змінами у функціях.
Так, згідно з теорією трудової вартості функцію міри вартості могли виконувати лише повноцінні гроші, тобто золото. Оскільки воно було товаром, то мало вартість, а значить, могло вимірювати вартість товарів, виступало засобом їх реалізації, а отже, і виконувало функцію міри вартості. Інакше кажучи, золото як товар, будучи втіленням суспільно-необхідної праці, тобто вартістю, встановлювало ціну товару як грошового виразу вартості. Причому, гроші реалізують функцію міри вартості на основі взаємодії, з масштабом цін. Це означає, щоб гроші виконували суспільну функцію міри вартості, необхідно міряти самі гроші, що й робить масштаб цін. Він фіксує певну величину золота в грошовій одиниці, що й визначає її купівельну спроможність. Співвідношення вмісту золота в грошових одиницях служило основою встановлення валютного курсу, тобто співвідношення між валютами різних країн. Якщо зменшувався вміст золота в тій чи іншій грошовій одиниці, зменшувалась і купівельна спроможність, тобто відбувалася девальвація. Коли зростав вміст золота в грошовій одиниці, відбувалася ревальвація.
З демонетизацією золота, переходом до якісно нового типу грошей зникла як окрема потреба вимірювати грошовий матеріал. Адже позичковий капітал як матеріальна основа кредитних грошей і кредитні гроші як гроші виступають в одній формі — у формі грошей. За цих умов функція грошей як міра вартості і масштаб цін зливаються. І грошова одиниця кожної країни (долар, фунт стерлінгів, марка, ієна, франк, рубль, гривня і т. ін.) виступає одночасно і мірою грошей, тобто масштабом цін, і мірою вартості, що проявляється у встановленні ціни товару. Не випадково, західні економісти вважають функцією грошей одиницю рахування, тобто таку одиницю, на основі якої визначаються ціни товарів чи послуг та ведуться рахунки. В США, пишуть вони, ціни визначаються у доларах і центах, тобто одиницею рахунку є долар. У Франції — франк.
Наприклад, в Україні, де національна грошова одиниця — гривня, хоч і поступово, але втрачає свою купівельну спроможність, ціни на коштовні речі (нерухомість, автомобілі тощо) визначаються в «умовних одиницях», хоча всі добре розуміють, що мається на увазі долар. Що стосується платежів, то вони здійснюються, як правило, в національній валюті, хоча іноді використовується й іноземна валюта. Отже, наша національна валюта — гривня ще неповною мірою виконує функції міри вартості і засобу обігу.
До речі, між оборотом товарів і послуг, з одного боку, і кількістю грошей в обігу, з другого, має бути певне співвідношення. У розвинених країнах рівень монетаризації економіки становить: у Великій Британії — 100 відсотків, Німеччині — 70, Швейцарії — 120, Китаї — 100—120, у США — близько 70, у колишньому СРСР — 80 відсотків. В Україні рівень монетаризації дорівнює всього 15 відсотків. Це надто низький рівень і він означає, що у нас має місце восьмиразовий обіг грошей. Спеціалісти вважають, що це малоймовірно, бо, наприклад, у США швидкість обігу агрегату М, коливається в межах 1,5—1,8 раза.
Недостатня кількість грошей в економіці зумовлює велике зростання кредиторської і дебіторської заборгованості. Вони обчислюються сотнями мільярдів гривень. До того ж низький рівень монетаризації економіки неминуче викликає такі явища, як бартер і взаємозаліки. Боротьба із бартером і взаємозаліками при фіксованому рівні монетаризації економіки неминуче призводить до стагнації економіки.
Як розв'язати цю проблему? Цілком слушна пропозиція: збільшити емісію грошей в економіку. Досвід показує, що це погіршує ситуацію, бо зростає інфляція, що викликає негативні наслідки.
Для успішного функціонування економіки кількість грошей в обігу має відповідати не обігу товарів і послуг, а усій масі національного багатства: будівлі, споруди, земля, товари, послуги і т. ін. Якщо з цього боку підійти до рівня монетаризації, то виявиться, що він в Україні становить набагато менше 1 процента. Завдання полягає в тому, щоб істотно піднести рівень монетаризації економіки України. В який спосіб? Це складне питання. С пропозиція запровадити інвестиційну гривню. Для цього потрібно створити інвестиційні іпотечні банки, що дозволить зв'язати власність громадян з товарно-грошовим обігом, випускати інвестиційну гривню під заставу приватної і акціонерної власності.
Важливим напрямом розвитку функцій грошей є поєднання функцій засобу обігу і засобу платежу. Деякі автори вважають, що «в радянських політекономічних підручниках існують п'ять функцій грошей, тоді як у західних — три». А де ж решта? Автор відповідає: «фактично функцію як засіб обігу в широкому значенні радянські економісти розділили на дві функції — функцію, власне, засобу обігу... й функцію засобу платежу». Як видно, автор вбачає причину існування функцій засобу обігу і засобу платежу в свавіллі радянських економістів. Хотілося б нагадати автору, що п'ять функцій грошей розроблені й обґрунтовані класичною політичною економією. І це знайшло досить глибоке обґрунтування у «Капіталі» К. Маркса. Тому справа не в радянських економістах, вона, очевидно, в тенденціях розвитку грошей. У середині XIX ст. функції засобу обігу і засобу платежу займали кожна своє місце і знаходили об'єктивне обґрунтування. Набагато менший розвиток кредитних відносин чітко виділяв особливий рух грошей, які обслуговували цей процес. Не випадково у формулі визначення кількості грошей, необхідних для обігу, віднімалась сума цін товарів, проданих в кредит, додавалась сума цін товарів, строк платежу по яких настав. З переростанням товарно-грошового господарства у товарно-кредитне ситуація істотно змінилась. Панування товарно-кредитних відносин означає, що функція засобу платежу забезпечує обіг товарів і послуг, вона, по суті, зливається з функцією засобу обігу і обидві вони перетворюються на два аспекти однієї функції і самостійно існувати не можуть. Про те, що це сталось у житті саме так, свідчать західні автори. Так, Е. Долан, К. Кемпбелл, Р. Кемпбелл пишуть: «Гроші як засіб обігу — це гроші, які використовуються для купівлі товарів і послуг, а також для оплати боргів». Як видно, навіть визнаючи єдність функцій засобу обігу та засобу платежу, все ж хоч якоюсь мірою виокремлюють «оплату боргів». І справа в тому, на наш погляд, що оплата боргів — лише частка того, що виконували гроші у функції засобу платежу.
Ще більшим доказом того, що раніше могли і існували дві функції — засіб обігу і засіб платежу, а тепер це не лише два аспекти функції «засіб обігу», а щось значно більше, може свідчити та обставина, що С. Ф