Основи економічної теорії (2001)

Економічна природа, функції та конструкція податків. Податки — основний атрибут держави. Як метод і джерело державних доходів вони є закономірним результатом історичного та економічного розвитку суспільства, їхнє функціонування бере початок з глибокої давнини і пов'язане з появою владних структур. На своєму тривалому еволюційному шляху податки були натуральними, подушними, сімейними, вартісними тощо. Здійснювався постійний пошук оптимальних варіантів побудови податків і механізму стягнення їх.

Податки є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави.

Податки відображають економічні відносини між державою і юридичними та фізичними особами з приводу примусового стягнення нею частини новоствореної вартості для формування центральних і регіональних (місцевих) фондів грошових ресурсів.

Найважливіші суттєві ознаки, властивості, специфічне суспільне значення податків знаходять вираження в їхніх функціях, а саме — фіскальній, регулюючій, контрольній. Ці функції діють в умовах розподільчої функції.

Фіскальна функція забезпечує створення фінансових засад держави, оскільки податки є головним джерелом формування доходної частини централізованого бюджету.

Регулююча функція податків полягає в тому, що як активний елемент перерозподільчих процесів вони суттєво впливають на економічні відносини у визначеному напрямі. Так, держава, оперуючи податковими ставками, способами оподаткування, пільгами, санкціями, має змогу стимулювати (прискорювати) темпи відтворення або обмежувати (стримувати) розміри нагромадження капіталу, науково-технічний рівень виробництва, виробництво і споживання окремих товарів, зайнятість, розвиток певних галузей, типів господарств, регіонів тощо.

Контрольна функція пов'язана з можливостями кількісного визначення податкових надходжень до бюджету та зіставлення їх з потребами держави у фінансових ресурсах.

Конструкція будь-якого податку містить ряд елементів: суб'єкт, об'єкт, джерело, одиниця оподаткування, податкова ставка, податковий оклад, податкові пільги тощо.

Суб'єкти податку виступають або як платник податку (фізична чи юридична особа), на якого покладено юридичну відповідальність за сплату податку, або як носій податку (кінцевий платник податку) без такої відповідальності, хоч і є фактичним платником згідно з установленою системою перекладання податків.

Об'єктом оподаткування є різні види доходів, товари і послуги, форми нагромадження багатства, майна. Вибір об'єкта оподаткування невіддільний від джерела податку — національного доходу, оскільки всі об'єкти оподаткування є певною формою національного доходу. Одночасно деякі його форми (заробітна плата, прибуток, рента, дивіденди тощо) мають самостійне значення, тому об'єкт і джерело оподаткування не завжди збігаються.

Одиниця оподаткування залежить від оподатковуваного об'єкта і є одиницею його виміру. Вона може виступати як у грошовій, так і в натуральній формі. Це, наприклад, грошова одиниця, коли йдеться про прибутковий податок, або гектар, якщо маємо справу із земельним податком. Податок на одиницю оподаткування є податковою ставкою, яка залежно від структури податків може бути твердо фіксованою або відсотковою.

Податкові пільги — це повне або часткове звільнення платника від податку відповідно до чинного законодавства. Найзначнішою податковою пільгою є неоподаткований мінімум — найменша частина вартості об'єкта, що повністю звільняється від податків.

Сутність і зміст податків на практиці набувають різноманітних реалі-заційних форм, які визначаються залежно від національних особливостей, політичного, соціально-економічного розвитку країни та ряду інших чинників. Сукупність податків, форм, способів і методів їх взаємодії, регулювання, обчислення, контролювання утворює податкову систему.

В усіх країнах світу є свої податкові системи. Вони різноманітні, мають значні відмінності, можуть бути класифіковані за певними загальними ознаками.

За формою обкладання податки поділяють на дві групи: прямі та непрямі. Цей поділ відомий давно, ще з XVII ст. Його критерієм с теоретична можливість перекладання податків на споживача, що, зауважимо, на практиці не завжди підтверджується. Зокрема, прямі податки за певними умовами частково перекладаються на споживача через механізм зростання цін. У свою чергу, непрямі податки певною мірою перекладаються на споживача, оскільки ринок може не прийняти (не реалізувати) попередньо визначений обсяг товарів за підвищеними цінами.

В узагальненому вигляді прямі податки — це податки на доход та майно. Розмір їх залежить від величини об'єкту оподаткування. Встановлюються вони безпосередньо щодо платника, тобто щодо того, хто отримує доход і володіє майном. Для прикладу тут можуть бути названі податок на прибуток підприємств і організацій, прибутковий податок з громадян, податок на нерухоме майно, земельний податок, податки на дивіденди тощо.

Особистий прибутковий податок виник у Великій Британії наприкінці XVII ст., а сьогодні є традиційним для всіх держав світу. Сплачують його фізичні особи з отриманих ними доходів (заробітної плати, авторських винагород, дивідендів, розподільчого прибутку та інших доходів від підприємницької діяльності). У країнах з розвиненою економікою ним обкладаються також підприємства некорпоративного сектору. Визначають його на основі величини річного оподатковуваного доходу. Оподаткуванню підлягає сукупний доход платника, зменшений на величину неоподатковуваного мінімуму та наданих законом знижок і пільг. У 2000 р. в Україні цей доход поділявся на-шість рівнів і відповідно використовувалися шість податкових ставок: 0 відсотків (на доходи нижчі, ніж неоподаткований мінімум — 17 грн), 10, 15, 20, 30 і 40 відсотків. Діючі ставки оподаткування у наведених межах істотно не відрізняються від застосовуваних в інших країнах, більше того, вони є нижчими порівняно із західноєвропейським рівнем.

Одне з провідних місць у системі оподаткування посідає податок на прибуток корпорацій. Він стягується з фірм, що є юридичними особами. Об'єктом оподаткування є прибуток, визначений як різниця між виручкою від реалізації товарів та послуг і сумарними витратами на їх виробництво. По суті він підлягає подвійному оподаткуванню. Перший раз — податком на прибуток корпорацій, а другий — податком на прибуток з громадян, коли частину прибутку компанія направляє на виплату дивідендів своїм акціонерам.

В Україні подібний податок називається податком на прибуток підприємств і організацій. Він введений у 1995 р. замість податку на валовий доход. Оподаткування ним пропорційне, але диференціюється залежно від виду діяльності. Для виробничих підприємств ставка дорівнює 30 відсотків, що не перевищує ставок корпоративних податків у більшості країн розвиненої ринкової економіки. Проте це зовсім не свідчить про низький податковий тиск на вітчизняні підприємства, сприяння ефективному стимулюванню їхньої господарської, зокрема інноваційної та інвестиційної діяльності.

Непрямі податки — це податки, об'єктом яких є оборот і споживання певних товарів та послуг. Вони не настільки очевидні для платника, тому що включаються до продажної ціни товарів чи тарифів на послуги. їх сплачують усі споживачі (працюючі, школярі, пенсіонери, інваліди) незалежно від свого фінансового становища. Ці податки прямо не пов'язані із сукупним доходом платника, а лише з тією його частиною, що використовується як споживчі витрати. Не випадково їх ще називають податками на споживання. До них належать передусім податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

Акцизи як непрямий податок поширені в усіх країнах. Вони можуть бути індивідуальними й універсальними. Індивідуальні акцизи встановлюють на окремі високорентабельні, монопольні та специфічні товари із малоеластичним за ціною попитом. Сплачують їх підприємства, що виробляють і реалізують підакцизні товари. Останні визначаються законодавчим органом. До переліку їх традиційно включаються винно-горілчані, тютюнові, ювелірні вироби, вироби з кришталю та хутра, відеотехніка, легкові автомобілі, бензин, чай. сіль, цукор тощо. Збирається цей податок здебільшого за твердою ставкою з одиниці виміру товару.

Універсальні акцизи стосуються широкого кола товарів. Вони існують у двох основних формах: податку з продажу та податку на додану вартість. Сьогодні податок з продажу існує в небагатьох країнах (наприклад, у Великій Британії, Канаді, США, Швеції). Він встановлюється у вигляді відсотка до роздрібної ціни товару і сплачує його покупець.

Податок па додану вартість (ПДВ), запроваджений у 60-х роках, і сьогодні використовується більш ніж у 50 країнах світу. В Україні він введений у 1992 р. замість податку 5 обороту.

За економічним змістом податок на додану вартість є частиною новоствореної вартості, яка з'являється на кожній стадії виробництва та обігу. Його базою є не прибуток як результат господарської діяльності, а оподатковується різниця між грошовою виручкою певного підприємства від реалізації вироблених ним товарів і сумою його витрат на матеріали і послуги, що придбані у продавців. По суті цей податок акумулюється в ціні упродовж усього процесу руху продукції (послуг) і стягується в міру їх реалізації. Формально його платниками є всі суб'єкти, які займаються господарською і комерційною діяльністю. Проте фактично ПДВ сплачує покупець у момент оплати товарів (робіт, послуг), які споживаються на території країни, незалежно від їхнього походження. Інакше кажучи, це податок на споживання. Його величина залежить від суми обороту.

Ставка податку на додану вартість у нашій країні неодноразово зменшувалась і в 1995 р. затверджена у розмірі 20 відсотків. Середньоєвропейський рівень її становить 14—20 відсотків, зокрема в Німеччині — 14, Англії— 15, Франції— 18,6 відсотка. Механізм використання в них ПДВ має гнучкий характер: залежно від призначення і видів товарів крім основних (стандартних) ставок діють зовнішні, знижені, а також для експортних товарів нульові ставки. Останні передбачають повернення всієї суми ПДВ, який включено до ціни купленого товару. Порівняно завищена ставка цього податку в Україні негативно впливає на платоспроможність населення. Вона могла б залишитися незмінною, але як стандартна за умови значного зменшення кількості пільг і при одночасній її диференціації. Знижені ставки слід застосовувати до товарів першої необхідності (продуктів харчування, житла, транспортних послуг, предметів культури тощо). Підвищені ставки ПДВ доцільно застосовувати до ряду видів продукції, що за відповідними ознаками належать до предметів розкоші. Освіта, медичне обслуговування і благодійність у більшості країн взагалі звільняються від податку.

Мито є непрямим податком на імпортні, експортні й транзитні товари. Метою його застосування є збереження додаткового джерела бюджетних надходжень, захист власного внутрішнього ринку, стимулювання імпорту-експорту, запобігання вивезенню вітчизняних товарів за демпінговими цінами. Платником мита є як продавець, так і покупець. Величина цього податку визначається у відсотках до митної вартості товарів (адвалерне мито), у вигляді твердої грошової суми на одиницю товарів (специфічне мито), а також поєднанням перших двох видів оподаткування (комбіноване мито).

За рівнем державних структур, які встановлюють податки і розпоряджаються надходженнями від них, розрізняють загальнодержавні та місцеві податки. В Україні загальнодержавні податки встановлюються вищим законодавчим органом, стягуються центральним урядом і повністю або частково спрямовуються до державного бюджету. Основними з них є податок на додану вартість, податок на прибуток підприємств, податок на прибуток з громадян, акцизний збір, державне мито, податок на майно, податок за спеціальне використання природних ресурсів, внески до Державного фонду соціального страхування. Пенсійний фонд та інші збори, платежі обов'язкові для всієї країни.

Місцеві податки стягуються владними органами нижчого рівня, мають регіональний характер, поширюються лише на відповідну територію. Вони встановлюються, скасовуються згідно із загальнодержавним законодавством, а також можуть вводитися місцевими органами самостійно. До них належать: ринковий збір, плата за паркування автомобілів, готельний збір, податок з реклами, збір за використання місцевої символіки, збір за видання дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та деякі інші платежі, ЩО надходять до місцевих бюджетів.

Залежно від використання податки називають загальними і специфічними. Загальні податки, надходячи в розпорядження державних органів, використовуються для фінансування найрізноманітніших заходів, тобто не закріплюються за конкретним видом видатків державного і місцевих бюджетів. Специфічні податки акумулюються, як правило, в спеціальних фондах і використовуються за цільовим призначенням (наприклад, пенсійне забезпечення, соціальне страхування).

Зрозуміло, що всі податки незалежно від різноманітності об'єктів, з яких вони стягуються (майно, прибуток, земля, зарплата, товари тошо), в кінцевому підсумку сплачуються з чистого доходу. З огляду на це, враховуючи співвідношення між ставкою податку і величиною доходу, податки можуть бути прогресивними, пропорційними і регресивними.

Для прогресивного податку характерним є підвищення середньої ставки податку зі зростанням доходу. Такий податок передбачає не тільки велику абсолютну суму, а й більшу частку доходу, що стягується. Його тягар, як правило, максимально тисне на власників надвисоких доходів. Проте за умовами цього податку після певної межі доходів з'являються можливості для приховування їх.

Пропорційний податок означає, що середня податкова ставка незмінна і не залежить від розмірів доходу. Його застосування викликає зацікавленість у зростанні доходів, але в разі отримання високих доходів незаконним шляхом загострює соціальну несправедливість.

Податок вважається регресивним, коли його середня ставка із зростанням доходу знижується. Тут потрібна все менша й менша частка доходу при його підвищенні. Цей податок зачіпає більшу частину доходу неімущих верств населення і на противагу прогресивному вигідний для багатих людей.

У податковій практиці розвинених країн світу є три способи стягнення податків: кадастровий, з джерела (до отримання власником прибутку), за декларацією (після отриманні доходу). Перший спосіб передбачає використання реєстру, якій містить перелік типових об'єктів (землі, майна, прибутку), що класифікуються за зовнішніми ознаками, а також установлює середню доходність об'єктів оподаткування. Є поземельний, побудинковий, промисловий кадастри.

При стягненні податку з джерела його обчислює і утримує бухгалтерія тієї юридичної особи, яка виплачує доход суб'єкту податку. Цей спосіб характерний для оподаткування доходів осіб найманої праці та інших більш-менш фіксованих доходів. Стягнення податків за декларацією (офіційною заявою про отримані протягом певного періоду доходи) практикується, як правило, щодо нефіксованих доходів або при значній кількості їх джерел.

Податкове законодавство в Україні обслуговують понад три десятки законів. Практичне їх виконання ускладнюється наявними розбіжностями, неузгодженістю між ними та моментами взаємовиключення. До того ж механізм вилучення податків занадто часто змінюється і доповнюється.

Механізм оптимального оподаткування має грунтуватися на загальновідомих принципах.

Усі громадяни зобов'язані, виходячи з доходу, сплачувати податки.

Податок, який зобов'язана сплачувати кожна особа, має бути точно визначеним, а не довільним, а умови оподаткування — простими і зрозумілими платникові.

Кожний податок розробляється так. щоб він забирав у населення мінімально можливу кількість грошей.

Податок має стягуватися в зручний для платника час і сприятливим для нього способом.

Ці принципи, сформульовані вперше А. Смітом, стали класичними і, пройшовши через своєрідні, але не суттєві модифікації, нині також є фундаментом податкової системи багатьох країн. Крім них використовують й інші принципи, розроблені з урахуванням сучасних вимог до організації оподаткування. Насамперед це прагнення забезпечити стабільність податкової системи, її організаційного механізму, що означає незмінність видів податків, податкових пільг тощо. Усі податки повинні мати цільове призначення як необхідну умову ефективного використання їх. Знеособлений податок зумовлює розпорошення отриманих від його сплати грошей, провокує уряд змінювати розподіл ресурсів без належної відповідальності й позбавляє платника реальної інформації про те, куди вони направлені. Об'єктом оподаткування може бути тільки доход, а не його джерело і не розмір витрат. Причому важливо забезпечити пропорційність між величиною доходу і розміром стягуваного податку, прагнучи досягти розумного оптимуму.

Для того щоб з розвитком і ускладненням податкова система не спричиняла руйнівних наслідків в економіці, вона має бути пов'язана з ціновою і амортизаційною політикою, з системою відрахувань до бюджету і позабюджетних фондів. Не менш важливе значення мас дотримання принципу справедливості. Однак слід пам'ятати, що поняття справедливості щодо податків змінюється і залежить від конкретно визначених пріоритетних завдань держави, а також системи виробництва, розподілу доходів та активізації господарського життя.

Враховуючи практику побудови податкової системи в державах з розвиненою ринковою економікою, в Україні на засадах загальноекономічного підходу по суті розроблена нова концепція податкової політики. Обґрунтовано і визначено основні принципи оподаткування в умовах здійснюваних реформ в напрямі переходу до соціально-орієнтованої ринкової економіки: обов'язковість і відповідальність, рівність і справедливість, економічна доцільність, стабільність, компетентність, єдність і доступність.

У процесі становлення нової податкової системи в Україні з усвідомленням невигідності для економіки і держави в цілому високих податкових ставок взято курс на їх зниження. Запрограмоване суттєве зменшення кількості податків поєднуватиметься із розширенням бази їх застосування, скороченням і відміною окремих нині діючих податкових пільг. Загалом реформування податкової системи йтиме шляхом її лібералізації, децентралізації, зменшення загальної частки валового внутрішнього продукту, перерозподілюваної через бюджет, спрощення порядку оподаткування, поліпшення контролю за правильністю і своєчасністю сплати податків і зборів. Вона має утвердитися як ефективна податкова система, що має стимулюючий вплив на виробництво.