Основи економічної теорії (2001)

Важливою складовою наукового аналізу сутності макроекономіки, вивчення чинників і результатів розвитку народного господарства є дослідження економічного зростання і макроекономічної нестабільності. Єдність вирішення завдань економічного зростання в умовах циклічних коливань економіки дає можливість посилювати активний характер їхньої взаємодії в інтересах суспільного прогресу, реалізувати спроможність системи господарювання раціонально використовувати наявні ресурси, створювати максимальний обсяг матеріальних благ і послуг у поточному та перспективному періодах.

Економічне зростання є центральною проблемою оцінки ефективності будь-якої системи господарювання.

Теорії економічного зростання аналізують чинники і процеси, що забезпечують його динаміку і стабільність, шляхи досягнення оптимального співвідношення виробництва, нагромадження і споживання, певні особливості відтворення, передусім його циклічний характер.

Нерівномірність суспільного відтворення та його окремих елементів, зміна революційної та еволюційної форм руху, інтенсивного та екстенсивного типів зростання відбивають дію законів діалектики в економічному житті. Кожен цикл відтворення містить такі фази, як зародження, освоєння, поширення, стабільний розвиток, відмирання. Час циклів неоднаковий, але загальною рисою їх є тенденція до скорочення. У межах кожного циклу можуть відбуватися певні зміни: періодичне заміщення одного покоління техніки і професій іншими, оновлення технологій, основних фондів, структурні реконструкції. Наприклад, під впливом науково-технічних нововведень відбувається перехід до ресурсозберігаючого типу відтворення. Це знаходить вираження у широкому застосуванні енергозберігаючих та безвідходних технологій, зростанні частки наукомісткої продукції. Утвердження ресурсозберігаючого типу відтворення зумовлює зміни у співвідношенні темпів зростання та підрозділів суспільного виробництва, валового та кінцевого продукту.

Які ж економічні теорії зростання є найбільш поширеними?

Теорія чинників розвитку. Автори цієї теорії А. Сміт і Т. Мальтус вважали, що чинниками розвитку є праця, капітал та населення. Згідно з цією теорією економікою керує нагромадження капіталу, а випуск продукції забезпечується двома видами витрат — капіталу й праці. При цьому не беруться до уваги вплив розвитку науки, нових технологій на темпи економічного зростання.

Теорія виміру капіталу. Якщо у А. Сміта і Т. Мальтуса кількість праці зростала щодо вартості землі, то в сучасних моделях капітал зростає швидше, ніж праця. Капітал поданий інвестиційними товарами, матеріальними благами, які можуть бути використані для виробництва інших товарів. З використанням поняття сукупного основного капіталу як загальної вартості засобів виробництва досліджуються наслідки відносного зростання капіталу, або зростання капіталооснащеності. Доход на капітал зменшується, якщо немає нововведень. Одночасно відносне зростання капіталу відбувається за умов його більш швидкого зростання порівняно з чисельністю населення і кількістю праці.

Теорія тривалої стабільності. Цей стан досягається в моделі нагромадження капіталу, за якого рівні реальної заробітної плати і відсотка постійні, нагромаджується велика кількість виробничих споруд і устаткування при одночасному зростанні доходів.

Теорія технічних нововведень і зростаючого попиту. За цією теорією швидке зростання інвестицій у науку, створення нових технологій, удосконалення системи виробництва зумовлюють зростання доходу на кожну одиницю виробничих витрат. Інвестування забезпечує зростання продуктивності капіталу за умови безперервного науково-технічного прогресу.

Теорія напряму інвестицій. Згідно з нею виділяють переважні вкладення або в капітал, або в працю. Залежно від напряму використання інвестицій розрізняють їх працезберігаючу (збільшується прибуток по відношенню до заробітної плати) або капіталозберігаючу форму (капітал застосовується більшою мірою, ніж праця, підвищуючи заробітну плату щодо прибутку). Нейтральні інвестиції займають проміжне становище.

На відміну від розглянутого групування, К. Макконнелл і С. Брю аналізують теорії економічного зростання з точки зору заходів державного регулювання, спрямованих на стимулювання цього процесу. Виділяється кейнсіанський підхід, згідно з яким економічне зростання розглядається з погляду чинників попиту. Низькі темпи зростання пояснюються у теоріях цього напряму неадекватним рівнем сукупних витрат, що не забезпечує необхідного приросту валового національного продукту. Звідси висновок про необхідність низьких ставок відсотка як засіб стимулювання капіталовкладень.

На противагу кейнсіанцям прихильники «економіки пропонування» вважають за необхідне зменшення податків як засобу, що стимулює трудові зусилля і підприємницький ризик, заощадження та капіталовкладення.

Економісти різних теоретичних напрямів пропонують й інші методи стимулювання економічного зростання. Зокрема, вважається доцільним проведення урядом індустріальної політики, формування високоефективної структури виробництва за рахунок розвитку наукомістких і високотехнологічних галузей.

Аналіз розглянутих теорій економічного зростання засвідчує два моменти: тип економічного зростання залежить від рівня розвитку продуктивних сил і спроможності існуючої системи виробничих відносин ефективно використовувати переваги науково-технічного прогресу, визначати найбільш раціональне співвідношення між фондами споживання і нагромадження у національному доході та підрозділами суспільного виробництва.

У другій половині 80 — на початку 90-х років XX ст. виникають теорії економічного зростання, що розкривають зв'язок між темпами розвитку економіки і економічною свободою. Витоками цих теорій є погляди А. Сміта, сформульовані в його класичній праці «Про природу і причини багатства народів». У цьому дослідженні викладені найважливіші умови процвітання країни та її населення — справедливі закони, необтяжливі податки і мир. Визначення основних складових свободи господарської діяльності було доповнено сформульованим головним правилом економічної політики: чим менше держава займається економікою, тим краще для економіки.

У подальшому значний внесок у розвиток економічного лібералізму зробили представники австрійської (К. Менгер, Л. фон Мізес, Ф. Хайєк, Ф. Махлуп), чиказької (Ф. Найт, Дж. Вінер, Г. Саймоне, М. Фрідмен, Р. Ко-уз) та фрайбурзької(А. Рюстов, В. Рснке. В. Ойкен, Л. Ерхард) шкіл. Економічне зростання в моделях представників неолібералізму досягається за рахунок підвищення ефективності використання існуючих чинників у процесі змін загальних умов господарювання. Вирішальна роль у зміні цих умов належить державі, конкретним формам економічної політики, співвідношенню між економічною свободою та її обмеженням з боку держави.

Економічна свобода передбачає недоторканність приватної власності, свободу вибору у виробництві, торгівлі, зберіганні, інвестуванні, використанні створеного і заробленого. Економічна свобода учасників ринкової системи господарювання з боку держави обмежується використанням таких інструментів, як конфіскація приватної власності, створення нерівних і непередбачених змін умов господарської діяльності.

Особливе значення має система оподаткування. Високий рівень оподаткування зумовлює зростання витрат виробництва, відповідно й цін, що негативно впливає на конкурентоспроможність продукції. Нестача бюджетних коштів змушує державу використовувати механізми внутрішніх і зовнішніх позик. Однак такий підхід до ліквідації дефіциту державного бюджету має суттєві недоліки.

Внутрішні позики зменшують національні заощадження й інвестиції, підвищують відсоткові ставки, а також вартість комерційного кредиту.

Зовнішні позики збільшують зовнішній борг, містять потенційну можливість валютних криз та державного банкрутства.

Слід зазначити, що негативний вплив внутрішніх і зовнішніх позик на економічне зростання значно менший порівняно з інфляційним оподаткуванням, яке виникає внаслідок грошової емісії. Особливо відчутний цей вплив для осіб, котрі отримують фіксований доход — працівників бюджетної сфери, пенсіонерів тощо.

Згідно з поглядами прихильників неоліберального напряму держава має обмежити свою участь у регулюванні економічних процесів, зняти обмеження на зовнішню торгівлю, валютообмінні операції, рух капіталів між різними країнами. Постійні зміни економічного законодавства і нестабільність головних орієнтирів економічного розвитку (термінів інфляції, валютного курсу, відсоткових ставок, податків, ввізного та вивізного мита, інших регуляторів) обмежують економічну свободу, знижують підприємницьку активність і уповільнюють в кінцевому підсумку економічне зростання.

Чинники економічного зростання і шляхи досягнення його стабільності. Чинники, що визначають темпи і якість економічного зростання, доцільно поділити на такі групи:

інноваційні, пов'язані з оновленням технологій і продукції, використанням інноваційного потенціалу країни, визначенням пріоритетів науково-технічного прогресу;

інвестиційні, що визначаються інвестиційною активністю, ефективністю капітальних вкладень, оновленням виробничих основних фондів та використанням їх, ресурсними обмеженнями з боку інвестиційного комплексу;

структурної мобільності економіки, спроможності її реагувати на зміни в обсягах та структурі суспільних потреб як у поточному, так і в майбутньому періодах.

Кожна група має особливості, що формуються під впливом взаємопов'язаних заходів на макро- та мікроекономічному рівнях, взаємодії держави та підприємницької діяльності. Наприклад, процес прийняття інноваційних рішень має вигляд системи з багатьма зв'язками, де висхідний пункт— порівняння запланованих цільових установок з реальними (зокрема, можливість створити новий ринок або нішу, нову споживну вартість, новий попит, конкурентні переваги, що ґрунтуються на диференціації продукції). Порівняння запланованої та реальної ринкової ситуації дає змогу відібрати продуктивну інноваційну ідею, скласти план маркетингових заходів, спрямованих не тільки на оптимальне задоволення попиту споживачів, а й на створення нового ринку і попиту.

Підприємницькі інноваційні рішення мають повною мірою враховувати дію макроекономічних чинників — тип та структуру економічної системи, форми державного регулювання, динаміку і характер руху капіталу, стан фінансово-кредитної системи, напрями податкової політики тощо. Так, аналіз загального економічного середовища в національній економіці свідчить про дію обмежуючих чинників інноваційної діяльності, зумовлених перехідним характером суспільного розвитку, нерозвиненістю ринкових структур і конкурентного середовища, депресивним попитом взагалі та слабким інвестиційним попитом, зокрема через обмежуючий вплив на виробництво інфляції витрат.

Вихід із складної ситуації, що склалася в економіці України з дією інноваційних чинників, потребує проведення державної політики, спрямованої на збереження на недопущення подальшого розпаду науково-технічного та інтелектуального потенціалу. Ця політика у поєднанні з структурними зрушеннями, підтримкою пріоритетних галузей господарства, технологій, стратегічних науково-технічних програм зумовить зростання впливу опосередкованих методів стимулювання інноваційної діяльності.

Інноваційні та інвестиційні чинники економічного зростання пов'язані з наявністю та дією довго-, середньо- та короткотермінових циклів. При зростанні ролі ринкового механізму регулювання економічного зростання, посиленні впливу попиту на діяльність виробників види циклів у певний спосіб трансформуються, характеризуючи діяльність одного або кількох підприємств (короткотермінові цикли), дію середньотермінових інвестиційних та відтворювальних циклів на різних рівнях регулювання економіки — індивідуальному, корпоративному, державно-корпоративному, а також зміни в загальнонаціональних довготермінових циклах.

Циклічність впливає на економічне зростання завдяки дії механізму, що індукує довготермінові цикли. Зростання цін у сфері виробництва засобів виробництва в межах 10—20 років активізує пошук нових ресурсів; значно зростає потреба в нагромадженні, яка задовольняється лише за значний проміжок часу. В кінцевому підсумку зростання попиту на інноваційні товари зумовлює заміну діючих технологій новими. Період депресії в середньотерміновому циклі закінчується внаслідок накопичення нових технологій, здатних забезпечити більш ефективне використання наявного потенціалу або дати імпульс до його докорінного оновлення.

Досвід останнього десятиріччя свідчить, що технологічні інновації принципово нового типу прискорюють старіння традиційних галузей та технологій, стимулюючи тим самим економічне зростання. Сучасна теорія довготермінового циклу ґрунтується на таких постулатах: в економічному розвитку довготермінові цикли опосередковані значним впливом ряду ринкових чинників (співвідношенням попиту та пропозиції, рівнем цін на найважливіші товари). Ці цикли асоційовані з базовими технологічними інноваціями, які є вихідним пунктом циклу; крім того, у кожному циклі виділяються домінуючі технології, пов'язані з дією природних чинників. Отже, рушійними силами економічного зростання стають інновації, що надають підприємницький динамізм господарству країни, інвестиції, що виконують роль підтримки технічного рівня виробництва і ресурсного забезпечення інновацій та значні структурні зміни.

Взаємозв'язок виробництва, нагромадження і споживання. Економічне зростання значною мірою залежить від пропорцій суспільного відтворення і насамперед від співвідношення між виробництвом, нагромадженням і споживанням. Динаміка співвідношення фонду нагромадження і фонду споживання свідчить про наявність двох протилежних тенденцій. Якщо посилення соціальної орієнтації економіки зумовлює зростання частки споживання у національному доході, то потреби технологічного оновлення матеріальної бази та продукції зумовлюють необхідність високої норми нагромадження. Суперечності між споживанням і нагромадженням є суперечності між поточними та перспективними потребами, необхідністю економічного зростання і добробуту населення.

Формою вирішення цих суперечностей є визначення такого співвідношення між нагромадженням та споживанням, яке сприятиме економічному зростанню. Це водночас дасть можливість максимізувати кінцевий продукт, який безпосередньо визначає розміри фонду споживання. Конкретними шляхами досягнення такого співвідношення с зниження ресурсомісткості виробництва, перехід від традиційної науково-технічної або промислової політики до інноваційної, що інтегрує у собі традиційні напрями, а також узгоджується з іншими напрямами економічної політики. Це дасть змогу перейти до інтенсивного типу економічного зростання, під впливом якого докорінно поліпшуватимуться пропорції між підрозділами суспільного виробництва, підприємствами, що виробляють предмети споживання і засоби виробництва, добувною та переробною промисловістю на користь збільшення кінцевого продукту.

Слід зауважити, що пропорції між виробництвом, споживанням і нагромадженням мають конкретно-історичний характер, детерміновані всією сукупністю соціальних, економічних, політичних та міжнародних чинників.