Основи економічної теорії (2001)
22.1. Сутність і основні тенденції розвитку міжнародних валютних відносин
Валюта (від англ. currency) — грошова одиниця, що використовується для вимірювання вартості товарів.
Поняття валюти використовується в таких значеннях:
національна валюта — грошова одиниця певної країни (долар США, японська ієна, французький франк) або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова, електронна);
іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках;
міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СДР — спеціальні права запозичення (special drawing rights), ЕКЮ (European currency unit) (згодом — ЄВРО).
Конвертованість валюти — це можливість її обміну (конверсії) на валюти інших країн або на золото за офіційно встановленим паритетом (курсом). Вільна конвертованість більшості національних валют капіталістичних країн на золото існувала до першої світової війни. В роки світової економічної кризи 1929—1933 pp. золотий стандарт було відмінено. Конвертованість національних валют на золото в більшості розвинених країн практично перестала існувати. Лише долари США, які належали центральним банкам та іншим офіційним органам зарубіжних країн, до серпня 1971 р. могли обмінюватися казначейством США на золото. Після серпня 1971 р. у зв'язку з кризою валютно-фінансової системи та знеціненням долара було припинено і конвертованість долара на золото.
Щодо взаємної конвертованості національних валют у валюти інших країн розрізняють оборотність (конвертованість) повну, часткову та повну необоротність (неконвертованість) національних валют.
Повністю оборотними, або вільноконвертованими (ВКВ). с валюти країн, де відмінено всілякі валютні обмеження як для резидентів (фізичних і юридичних осіб цієї країни), так і для нерезидентів (іноземних фізичних і юридичних осіб). Валюти цих країн можуть обмінюватися на будь-яку іноземну валюту (долар США, німецьку марку, швейцарський франк, канадський долар тощо).
Частково оборотні, або частково конвертовані (4KB), — це валюти тих країн, які відмінили валютні обмеження не на всі валютні операції або тільки для нерезидентів. До них належать валюти більшості західноєвропейських крапі.
Під час і після другої світової війни всі валюти, за винятком долара США, швейцарського франка і шведської крони, були неконвертованими.
Як засвідчує світова практика, потреба у конвертованості національних валют закономірним наслідком інтенсивного розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, коли приймаються політичні рішення про відкриття національної економіки світовому ринку для більш активного використання такого важливого чинника, як міжнародний поділ праці. Одержавши статус конвертованої, деякі національні валюти можуть набувати властивості виконувати зовнішні функції загального міжнародного платіжного і купівельного засобу. Проте ця властивість притаманна не просто конвертованим валютам, а лише резервним — грошовим одиницям країн з могутнім фінансовим потенціалом, з розвиненою і розгалуженою по всьому світу банківською системою, що вільно можуть бути обмінені на будь-які товари. Інші ж країни в цих валютах створюють свої резерви. На сьогодні налічується понад 60 конвертованих валют, а резервних — кілька: долар США, марка ФРН, японська ієна, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк та деякі інші. Водночас роль світових грошей повною мірою виконує лише одна валюта — долар США.
Конвертованість валюти не може бути зведена лише до актів купівлі-продажу (обміну) валют, що інколи створює враження про можливість існування так званої планової конвертованості, яка існувала, наприклад, у колишньому СРСР. Конверсія однієї валюти в іншу в межах плану, різних нормативів і квот — це лише конкретна банківська практика, що часто дуже далека від конвертованості в економічному розумінні. Конвертованість рівнозначна свободі та багатосторонності зовнішньоекономічного обміну, за якого зовсім не обов'язково, щоб ця валюта досить широко використовувалася за межами національних кордонів або щоб у ній виражалася світова ціна. Для цього достатньо легальної можливості використовувати валюту в міжнародних платежах як резидентами, так і нерезидентами, відносна свобода придбання за неї іноземної валюти на зовнішніх і внутрішніх ринках, а також можливість її обміну на будь-яку іншу валюту згідно з ринковим курсом.
Усі перелічені об'єктивні чинники повною мірою мають бути притаманні й українській гривні. Для її досягнення слід дотримуватися щонайменше двох умов:
по-перше, мати внутрішній ринок товарів, послуг, валюти і капіталів, до якого мали б вільний доступ нерезиденти;
по-друге, створити необхідні умови для виникнення зацікавленості у іноземних покупців на придбання гривні за іноземну валюту.
Для цього недостатньо рішення уряду про введення конвертованості. Ця валюта має викликати довіру як у нашій країні, так і за кордоном. Це може бути забезпечено передусім високою якістю та багатим асортиментом товарів, що стоять за українською валютою. Адже перехід більшості країн до конвертованості своїх валют відбувся лише після їх виходу на світові ринки з якісними товарами широкого асортименту. Отже, конвертованість національної валюти — це необхідний елемент розвиненої відкритої ринкової економіки. Хоча слід зауважити, що повної конвертованості в широкому економічному розумінні немає навіть у країнах, де відмінено всі валютні обмеження, яких налічується сьогодні 17: США, Велика Британія. Німеччина, Японія, Нідерланди, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Гонконг, Сінгапур, Малайзія та арабські нафтовидобувні країни. Адже і в них залишається більш-менш інтенсивне регулювання зовнішньої торгівлі, порядку міжнародних розрахунків, внутрішнього економічного життя. Тому зрештою ступінь і характер конвертованості валюти безпосередньо пов'язані з системою державного регулювання економіки кожної країни.
У системі державного регулювання економічного життя виділяють сукупність заходів, які здійснюються країнами і їхніми центральними банками у сфері грошового обігу та валютних відносин з метою впливу на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом. У цьому полягає сутність певної валютної політики. Ця політика здійснюється переважно у двох формах — обліковій (дисконтній) та девізній.
Облікова політика у сфері міжнародних валютних відносин спрямована на регулювання валютного курсу шляхом зміни відсоткових ставок за кредит. Підвищення їх призводить до припливу капіталів із країн, де такі ставки нижчі, що підвищує курс національної валюти і поліпшує стан її платіжного балансу. І, навпаки, зниження відсоткових славок у країні призводить до відпливу капіталу в інші країни і зниження курсу національної валюти.
Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі або продажу іноземної валюти (девіз). При падінні курсу національної валюти центральним банком країни провадиться продаж на грошових ринках значних сум іноземної валюти, що призводить до підвищення курсу національної валюти щодо іноземної, і, навпаки, скуповування іноземної валюти зумовлює падіння курсу національної валюти.
Валютна політика нерідко набуває форми валютної інтервенції— прямого втручання держави через центральний банк або державну скарбницю в операції на валютному ринку для впливу на курс валюти своєї країни чи іноземної шляхом продажу або купівлі іноземної валюти чи золота з одночасним уведенням обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку. Однією з масових валютних інтервенцій було проведене валютними органами США за погодженням зі спорідненими інституціями інших країн скуповування 685 млн. дол. за марки й ієни в першій половині січня 1988 p., інша — 14-—15 квітня того ж року в сумі 500 млн. дол., з яких 260 млн. — за ієни, решта — за марки.
Важливим наслідком скоординованої політики окремих країн або їх груп було створення спочатку валютних блоків, а згодом — валютних зон.
Валютні блоки — це угруповання країн, засновані на валютно-економічному домінуванні держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їх валюти валют країн — учасниць блоку. Вони виникли під час світової економічної кризи 1929—1933 pp. і, як правило, не оформлювалися певними угодами, а формувалися на відносинах політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн від могутніх капіталістичних держав. Так сформувалися стерлінговий, доларовий і «золотий» блоки.
Стерлінговий валютний блок виник після відміни золотого стандарту у Великій Британії в 1931 р., до складу якого увійшли країни Британської імперії, а також деякі держави, що були тісно економічно прив'язані до Великої Британії (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія — де-факто, потім Греція й Іран).
«Золотий» блок започатковано у червні 1933 р. групою країн, що дотримувалися золотого стандарту (Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, потім — Італія і Польща). Однак він проіснував недовго, оскільки країни, що входили до цього блоку, змушені були під час депресії, що настала після кризи 1929—1933 pp., відмовитися від золотого стандарту.
Пізніше, під час другої світової війни та в повоєнні роки з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин на базі валютних блоків було створено валютні зони: стерлінгову, доларову та зону франка. Головними ознаками, що характеризують валютні зони, є такі:
підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют щодо валюти домінуючої країни;
зміна курсів валют — членів валютної зони щодо інших валют лише за згоди на це домінуючої країни;
зберігання в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн — членів валютної зони;
вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять до валютної зони;
вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;
концентрування зовнішніх розрахунків країн — членів валютної зони у банках домінуючої країни.