Макроекономіка (2005)
2. Політика державних видатків.
Сукупні державні видатки (G) поділяються на чотири категорії:
– споживання в державному секторі (заробітна плата робіткам державного сектору, платежі за товари, що купуються для поточного споживання) — Сс;
–соціальні трансферти — Тг;
–проценти з державного боргу — i-DG;
–державні інвестиції — IG.
G = Ca+Tr + i-DG+IG
Три перші категорії утворюють поточні видатки, остання категорія— державні капітальні видатки.
Споживання в державному секторі може бути пов'язане з національною обороною, утриманням транспортної системи, освітою, енергетикою, наукою, системою правосуддя та виконанням службових обов'язків іншими гілками влади, охороною здоров'я, житловим будівництвом тощо. Для того, щоб товари і послуги, пов'язані з переліченими видами діяльності, були створені, уряд повинен виступити суб'єктом відносин на ринку факторів виробництва. Урядом «наймаються» працівники державних освітніх закладів, купується обладнання для державних підприємств. Частково держава виступає суб'єктом відносин на ринку благ, коли, наприклад, у приватних фірм купуються створені на державне замовлення будівлі або результати науково-технічних розробок.
Соціальні трансферти окремим особам охоплюють допомогу непрацездатним, пенсіонерам, безробітним, малозабезпеченим тощо.
Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат спричиняє скорочення сукупного попиту і впливає на інші характеристики економічної системи.
Одним із ключових економічних питань теорії й практики фіскальної політики є вибір оптимального рівня державних видатків. Кожна країна приймає рівень видатків в межах загальних економічних принципів, але виходячи з цілей власної економічної політики та особливостей внутрішнього середовища (табл. 11. 1.).
До факторів, які визначають рівень державних видатків належать: історичні тенденції в проведенні бюджетної політики; рівень багатства країни; ставлення країни до перерозподілу доходів та гострота проблеми бідності; трансфертна політика; процедури прийняття бюджетних рішень; уявлення про те, що є суспільним благом, і відповідно, про те, які витрати необхідно фінансувати з бюджету Наприклад, як правило, шкільна освіта є безоплатною, але вища освіта фінансується по-різному. По-різному організовується оборона: в одних країнах існує військова повинність, в інших — професійна армія (наприклад, у Великій Британії — з 1956 p., у США — з 1975 p., у Бельгії — з 1995 р., у Нідерландах — з 1996 р.).
З ДРУго1 половини XIX ст. у багатьох країнах світу відбувалося зростання державних витрат. Від початку 80-х pp. XIX ст. і до періоду після Другої світової війни видатки бюджетів промислово розвинутих країн збільшились з менш як 10 % ВВП до майже 30 %. За I960—1994 pp. державні видатки в промислово розвинутих країнах (особливо в Європі) зросли майже так само ( % ВВП), як і за попередні сто років (табл. 11. 2.).
Така тенденція зміни державних видатків була вперше передбачена у 1863 р. німецьким економістом А. Вагнером і пізніше у фінансовій науці дістала назву «закон Вагнера» — закон про постійно зростаючу державну діяльність.
Три важливих аргументи наводить автор із цього приводу.
По-перше, з розвитком економіки і поглибленням поділу праці економічне життя стає складнішим, що потребує додаткових витрат. Державі для підтримання ефективної і дійової економіки, а також правопорядку потрібно виділяти більше засобів на утримання правоохоронних органів, міліції, надання юридичних послуг тощо.
По-друге, нові технології потребують більших капіталовкладень, необхідних для виробництва. Задовольнити ці потреби можуть тільки акціонерні компанії або державні корпорації.
По-третє, зростання державної активності в таких сферах, як охорона здоров'я й освіта.
За оцінкою Вагнера, широкий поділ праці та зростання частки населення, що проживає у містах, мали привести до ускладнення транспортних і правових відносин, а перехід від репресивного принципу виправлення порушення права до принципу попередження — до зростання витрат на управління, поліцію, армію, флот, дипломатичні служби.
За Вагнером, у майбутньому держава більше братиме на себе завдання, зумовлені цілями культури і добробуту, — збільшення видатків на освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення. Згідно зі законом Вагнера зростання державних витрат випереджає номінальне зростання суспільного продукту. В сучасній термінології це означає, що коефіцієнт еластичності попиту на суспільні блага перевищує 1, тобто суспільні блага є товаром вищої якості. Це пов'язано з тим, що із збільшенням реальних доходів змінюється структура потреб домогосподарств, у якій знижується питома вага потреб у товарах першої необхідності (продуктах харчування, одязі, житлі) і зростає значущість потреб, які задовольняються за рахунок послуг суспільного сектору (у культурі, суспільній безпеці, охороні здоров'я вищого рівня, шкільній освіті вищої якості).
Емпірично положення Вагнера повністю підтвердилися не тільки на зламі століть, а й у розвитку країн після 1950 р. Так, із 1960 по 1995 pp. питома вага витрат у ВВП держав, що входили до ЄЕС, зросла: у Бельгії — з 30,7 % до 54,9 %, у Нідерландах — із 33,7 % до 53,2 %, в Данії — з 24,8 % до 60,1 %, у Німеччині — з 32,5 % до 49,3 %, у Франції — з 34,6 % до 54,3 %, в Італії — з 30,1 % до 53,6 %, у Великобританії — з 32,2 % до 42,1 %. Загальний показник частки державних витрат у ВВП 12 держав спільного ринку з 1981 по 1995 pp. становив 50,1 %.
Одним із найменших серед розвинутих держав показник питомої ваги державних витрат у ВВП є у Японії. Так, із 1964 по 1991 pp. питома вага державних витрат Японії у ВВП зросла з 18,7% до 24,7%. Найвищим цей показник був у 1983 р. — 29,6 %. При цьому частка витрат центрального уряду у ВВП збільшилася з 5,9 % до 9,3 %, місцевих органів — з 12,8 % до 15,4%.
До важливого фактору зростання витрат держави може бути віднесена і війна — «ефект зрушення рівня державних витрат» (А. Т. Пікок і Дж. Вайсман). За звичайних спокійних часів громадяни країни своєю готовністю сплачувати податки нібито задають межу збільшення витрат. У періоди соціальних криз (наприклад, у разі війни) ця готовність під тиском обставин підвищується. Після закінчення кризи витрати падають, але ніколи не зменшуються до вихідного рівня. Отже, уряду залишається певний простір для розширення наявних і введення нових бюджетних витрат. Ефект збільшення державних витрат у разі війни добре видно на прикладі США. Якщо в 1938 р. консолідовані видатки американського уряду становили 20,9 % ВНП, то наприкінці ДРУго1 світової війни (1944 р.) — 52,3 %. У 1950 р. рівень витрат хоч і знизився більш як у 2 рази (до 24,7 % ВНП), але все одно залишився вищим, ніж на початку війни.
За останнє десятиріччя зростання державних витрат в усьому світі супроводжувалося поліпшенням якості життя: підвищенням рівня освіти, поліпшенням системи охорони здоров'я і зростанням тривалості життя. Тому у складі державних витрат (у % до ВВП) найшвидше збільшувалися трансферти — на відміну від витрат на придбання товарів і послуг. Відповідні дані для низки промислово розвинутих країн (Австрії, Швеції, Німеччини) за 1959—1993 pp. та країн із перехідною економікою (Чеської Республіки) за 1993—1998 pp. наведено у табл. 11. 3.
Відповідно до офіційної статистики, що відображає стан національних рахунків, за оцінкою економістів Міжнародного валютного фонду В. Танзі та Л. Шукнехта, у найближче десятиліття у багатьох країнах прогнозується зменшення частки держави у ВВП. Світова економіка дедалі стає конкурентнішою, а праця і капітал — дедалі мобільнішими, тому країни з великим і неефективним державним сектором ризикують відстати у зростанні добробуту.
В Україні на фоні циклічного спаду простежується тенденція до зменшення частки бюджетних витрат в обсязі ВВП. Так, питома вага видатків зведеного бюджету у валовому внутрішньому продукті у 1994 р. становила майже 53 %, а у 2003 р. — 28,7 % (табл. 11. 4.).
