Макроекономіка (2005)
2. Соціальні стандарти та проблема нерівності доходів населення.
1) стандартизацію соціальних прав;
2) розробку соціальних стандартів рівня життя. Головна мета розробки соціальних стандартів — забезпечити в країні стабільність і мінімізацію соціального ризику, що в цілому дозволить знизити соціальну напругу.
Друга група соціальних стандартів пов'язана зі стандартизацією рівня життя в країні. Ці стандарти, у першу чергу, повинні характеризувати мінімальні соціальні норми, що гарантують гідний рівень життя. До соціальних стандартів рівня життя відносять:
– тривалість життя — від 25 (мінімум) до 85 (максимум) років;
– грамотність населення — 100 %;
– середню тривалість навчання — 15 років;
– реальний ВВП на душу населення (у купівельній спроможності до долара) від 200 (мінімум) до 40 тис. (максимум);
– сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей народжених жінкою у фертильному віці від 20 до 45 років) 2,14—2,15;
– коефіцієнт старіння населення (частка населення старше 65 років у загальній чисельності населення) — 7 %;
– частку населення, що проживає за межею бідності, — 10 %;
– співвідношення мінімальної і середньої заробітної плати — 1:3;
– мінімальний рівень погодинної заробітної плати — 3 дол.;
– рівень безробіття (з урахуванням прихованого) — 8—10 %;
– кількість правопорушень на 100 тис. населення — до 5 тис;
– рівень депопуляції (кількість народжених до кількості померлих) — 50:50;
– кількість психічних патологій на 100 тис. населення — до 284 од.
На жаль, в Україні з 1991 р. був запущений довгостроковий механізм падіння життєвого рівня населення. Причому більш інтенсивно падав рівень життя найменш забезпечених груп населення. Мав місце не тільки тривалий спад виробництва, але і глибина розшарування в суспільстві. Суспільство, принаймні легально, поділяється на нечисленну групу дуже багатих і основну масу дуже бідних. У фундаментальній монографії Національного інституту стратегічних досліджень вказується: «Якщо у 1990 р. середній доход 10 % найзаможніших громадян України у 4 рази перевищував відповідний показник 10 % найбідніших, то у 1996 р. — вже у 67 разів. 10% населення України отримують сьогодні 40% доходів
всього населення країни, причому, за експертними оцінками, 2/3 цих доходів мають кримінальне походження». Якщо порівнювати окремі країни, то співвідношення доходів багатих і найбільш бідних шарів населення в Китаї складає 7:1, у країнах ЄС — 5—7:1, у Японії — 4,3:1, а в Україні — 30:1.
Бідність є глобальною проблемою. Загальна кількість бідних перевищила 1,3 млрд. осіб, при цьому 2/3 усіх нужденних людей проживають у 10 країнах світу (Індії, Китаї, Бангладеш, Бразилії, Індонезії, Нігерії, В'єтнамі, Пакистані, Ефіопії, на Філіппінах). За оцінками Всесвітнього банку, 1/4 населення світу проживає в умовах страшного зубожіння. Особливої уваги заслуговують люди, що проживають в умовах абсолютного зубожіння і ті, що потрапили в це положення в результаті дискримінації чи через свій вік, чи з причини інвалідності, хвороби. Крім того, постійно росте розрив між багатим і бідним населенням. Ці фактори обумовлюють прийняття міжнародним співтовариством зобов'язання ліквідувати бідність як соціальне явище до визначеної дати, повинна бути встановлена кожною окремою країною світу. Бідність — це неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.
Бідність має декілька рівнів і характеризується такими показниками як:
– прожитковий мінімум,
– гарантований прожитковий мінімум,
– мінімальний споживчий бюджет,
– межа бідності,
– крайня форма бідності,
– гострота та глибина бідності.
Глибина бідності — відхилення величини доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності.
Межа бідності — рівень доходу, нижче від якого є неможливим задоволення основних потреб. Нині межа бідності встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. На її основі визначаються сім'ї, які належать до категорії бідних.
Крайня форма бідності — бідність, яка порівняно зі стандартами цивілізації асоціюється з межею виживання.
Рівень бідності — питома вага сімей (домогосподарств), у яких рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим від визначеної межі бідності.
Рівень бідності в Україні за останні роки коливався близько 27 %, а рівень крайньої бідності — 14%.
У широкому розумінні бідність необхідно розглядати як нездатність підтримувати прожитковий мінімум (ПМ). Однак визначення цього «мінімального» рівня, особливо коли грошові доходи не можуть служити адекватним показником реального споживання, проблематично. Кошти родини складаються з поточних доходів, трансферних платежів, заощаджень, власності і т. д. (табл. 13. 2.).
Отже, офіційне визначення бідності ґрунтується на розмірі доходу родини. Так, для США в 1987 р. людина, що одержувала менш ніж 5778 дол. на рік, жила у бідності; для родини з чотирьох чоловік риса бідності складала 11 611 дол., а з шести — 15 509 дол. Родина вважається бідною, якщо її доход менш ніж у три рази перевищує рівень, що визначається міністерством сільського господарства як витрати на «нормальне харчове забезпечення» родини. В 60-х роках XX ст. у США був високий рівень бідності. Але там діяла шкала податку з фізичних осіб з максимальною ставкою на високі доходи — до 90 %. В умовах економічної кризи і зростаючого зубожіння населення така міра соціально виправдана і відповідає національним інтересам.
Для порівняння обстежень домашніх господарств, що стосуються доходів і умов життя, а також з метою забезпечення послідовності порівнянь між країнами Всесвітнім банком був установлений стандартний показник риси бідності в розмірі 1 дол. на одну особу на день з урахуванням купівельної здатності долара в цінах 1985 р. Такий підхід дозволив визначити чисельність бідного населення в різних країнах світу. При окремих дослідженнях по континентам (країнам) в якості показника риси бідності застосовується: у Латинській Америці — 2 дол. на одну особу на день; у Європі й у Центральній Азії — близько 4 дол. на одну особу на день; у Китаї — 0,6 дол. на одну особу на день.
Показник 1 дол. у розрахунку на один день використовується для визначення ступеня поширення абсолютної бідності середнього рівня. На відміну від помірної бідності, крайня абсолютна бідність характеризується наявністю такого обсягу доходів, який достатній тільки для придбання мінімального набору продуктів харчування.
Абсолютна нерівність визначає стан людини, при якому доход (достатній чи недостатній для придбання «споживчого кошика») визначає грань між небідною і бідною людиною. Відносна бідність визначає стан людини чи її домашнього господарства в порівнянні з визнаним середнім доходом для даної країни (наприклад, бідними будуть вважатися ті, у кого доходи нижче 40, 50, 60 % середнього доходу). У країнах ЄС використовують в основному відносні показники бідності, тоді як у США — абсолютні. В європейських країнах д0 бідних домашніх господарств відносять такі, у яких показник рівня доходу складає 40—60 % від середнього. У цілому в європейських країнах частка бідних складає 7 % населення, якщо за рису бідності приймається показник, що дорівнює 40 % середнього медіанного доходу, і 18 % — якщо за рису прийнято, відповідно, 60 %.
Слід зазначити, що в індустріально розвинутих країнах бідність тісно пов'язана з економічно неактивним населенням. Більшість бідних відноситься до старих, непрацездатних або хворих людей. Значна частка бідних припадає також на жінок та дітей. У країнах, що розвиваються, бідність поширена і серед зайнятого населення. Якщо в США майже 70 % витрат підприємств спрямовується на заробітну плату робітників і службовців, то в Україні — 10 %. Як наслідок — низька оплата праці породжує бідність серед працюючого населення, в результаті утворюється низька купівельна спроможність населення (за даними статистичного бюро Європейської комісії індекс купівельної спроможності України складає 17 % від прийнятого за європейську норму) і майже відсутність заощаджень, які є головним чинником інвестування національної економіки.
Слід зауважити, що у доперебудовний період Україна лідирувала серед союзних республік по головних позиціях рівня та якості життя. Існувала збалансованість та енергетична еквівалентність харчування (3500 Ккал), насиченість сімей предметами довгострокового користування (75—80 %), кількість автомобілів на 10 тис. сімей поступалась лише Вірменії, а число вкладів і середній розмір заощаджень були більшими тільки в Естонії.
Характерною ж рисою сьогодення є збереження значних масивів бідності і розшарування населення за рівнем доходів. На наших північних широтах серед країн, що розвиваються, Україна має дуже низькі річні доходи на душу населення: у 2000 р. в Україні річний доход на душу населення склав 2200 дол., що менше, ніж в Алжирі (відповідно 4700), Єгипті (3000), Китаї (3800) і Бразилії (6150).
Зростання рівня доходів середньостатистичного українця відбувається в більшій мірі за рахунок промислових центрів. Найбільш доходними містами в Україні вважаються м. Київ, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська області. У жовтні 2003 року співвідношення максимального рівня зарплати в місті Києві (813,69 грн.) і мінімального рівня в Тернопільській області (334,20 грн.) становило 2,4. В багатьох регіонах рівень доходів населення менший від прожиткового мінімуму на працездатну особу (365 грн.) (табл. 13. 3., 13. 4.).
Діаграму нерівності доходів демонструє крива Лоренца, де на горизонтальній осі відмічається відсоток населення від найбідніших верств до найбагатших, а на вертикальній — відсоток доходів, що отримуються різними категоріями населення (рис. 13. 2.).
Діаграма доходів населення України має широку основу та загострену вершину. Опитування, проведені Київським Міжнароднім інститутом соціології, засвідчують, що майже 90 % населення має скрутне матеріальне становище і лише 1 % населення має помісячний доход, який дозволяє цілковито задовольнити власні п0треби і зробити заощадження. По мірі руху від найбідніших багато чисельних верств до найбагатших мало чисельних верств населення крива Лоренца стає все більш крутою, тобто нема перехідного стану між багатством та бідністю людей із середнім достатком. Хоча саме ця категорія населення формує споживчий потенціал країни, визначає кінцевий попит і є своєрідним гарантом стабільності суспільства.
Нині відомі чотири критерії, задоволення яких у сукупності визначає приналежність до середнього класу: володіння майном, еквівалентним у вартісному вираженні 20—100 середнім річним доходам працівника в економічно максимально активному віці (30—55 років); стабільний доход у розмірі 2—10 прожиткових мінімумів; приналежність до найбільш повноправного прошарку, що складає основу електорату; дотримання законів, високий рівень соціальної відповідальності, прагматичний склад мислення й активна діяльність.
Нерівномірність розподілу доходів характеризує також децильний коефіцієнт диференціації та індекс Джині, який розраховується на основі кривої Лоренца.
Децильний коефіцієнт диференціації — співвідношення рівнів добробуту населення: 10 % найзаможніших на 10 % найменш забезпечених громадян.
Індекс Джині являє собою відношення площі, обмеженої фактичною кривою Лоренца і кривою Лоренца для абсолютно рівномірного розподілу доходів (заштрихована область), до площі трикутника, обмеженого кривою Лоренца для абсолютно рівномірного розподілу і осями абсцис і ординат.
Чим ближче крива Лоренца до кривої абсолютної рівності, тим вища ступінь рівномірності доходів, і тим нижчим буде індекс Джині. Високе значення індексу Джині свідчить про значну нерівність у розподілі доходів, надмірно високу частку в сукупних доходах багатших прошарків суспільства, що формує загальне недоспоживання в економіці. Дані по значенню індексу Джині У різних країнах показано в табл. 13. 5.
Соціологічні дослідження, проведені Українським центром економічних і політичних досліджень у лютому—березні 2001 року, свідчать про невпевненість населення України у майбутньому, матеріальний стан якого сьогодні нижчий за середній і яке перебуває за межею бідності (табл. 13. 6.).
