Сучасна економіка (2005)
19.4. Приватизація, її модель, напрями, етапи та наслідки
При створенні української моделі приватизації державних підприємств не можна було використати західну модель. Це зумовлено тим, що, по-перше, приватизація в цих країнах відбувалася в умовах розвиненої ринкової економіки. По-друге, співвідношення міждержавним і недержавним секторами у цих країнах є більш-менш стабільним упродовж багатьох років. По-третє, темпи приватизації навіть у Великій Британії, чия програма є взірцем для інших країн, становили трохи більше 10 % за десятиріччя. В Україні у власності держави перед початком реформ перебувало 85,4 % підприємства.
Розробляючи модель приватизації для України, потрібно було враховувати соціально-економічні та ідеолого-політичні реалії того періоду, які значною мірою зумовлювали масштаби і темпи приватизації. В основу моделі було покладено принципи соціальної справедливості і рівності розподілу та продажу державного майна, що означало безплатну передачу більшої частини державного майна населенню, гарантування рівності прав громадян у приватизаційному процесі. Водночас частина приватизаційних паперів реалізовувалася на платній основі. Втіленню принципу соціальної справедливості та рівності приватизації мали сприяти механізм гласності, антимонопольна політика і надання пільг трудовим колективам підприємств, що приватизуються (вибір способу приватизації, надання права першочергового викупу майна підприємств).
Відповідно до української моделі приватизації державного майна об'єктами малої приватизації було визначено цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств, зокрема об'єкти незавершеного будівництва, балансова вартість яких не перевищувала 1,5 млн. крб.
Інші об'єкти приватизації класифікуються залежно від балансової вартості основних фондів.
Способи приватизації в Україні постійно змінювалися. Перелік об'єктів, заборонених для приватизації, поступово розширювався.
З 1992 по 1994 р. приватизація здійснювалася шляхом відкриття приватизаційних рахунків в Ощадному банку. Вони були іменними, існували у вигляді депозитних рахунків, а отже, не мали вільного обігу, що заважало процесу приватизації.
У 1995 р. було випущено українські ваучери (ПМС — приватизаційні майнові сертифікати) у паперовій формі. У 1998 р. 45,7 млн. українських громадян отримали ПМС, що становило 87,98 % загальної кількості населення. Термін чинності ПМС неодноразово подовжувався, щоб усі громадяни використали право на свій пай у державній власності. Проте здійснити останнє було непросто, оскільки українська ваучерна модель була спрямована на соціальні, а не економічні очікування, і суперечила конкурентним, ринковим методам приватизації. Саме це стало причиною створення нелегальної форми обігу ПМС і сприяло формуванню тіньової економіки.
Зазначені суперечності були враховані у грошовій приватизації, яка розпочалася у 1998 р. згідно з прийнятим Законом України «Про державну програму приватизації на 1998 рік».
Грошова приватизація покликана стимулювати формування реального власника, створити вторинний ринок акцій приватизованих підприємств, що, в свою чергу, допоможе створити сприятливі умови для залучення інвестицій як вітчизняного, так і іноземного капіталу, поповнити дохідну частину бюджету країни.
Перший етап припав ще на часи існування СРСР, коли було дозволено приватне підприємництво у формі кооперативів. У 1991 р. в Україні було прийнято низку законів, що створило правове поле для приватного підприємництва. За слабкого державного контролю приватний капітал почав активно зростати, оскільки практично кожний суб'єкт підприємництва водночас розвивав легальну і тіньову частини свого бізнесу. Підприємці прагнули освоїти нерозвинений ринок споживчих товарів і послуг. Це стало чинником первинного нагромадження великого приватного капіталу в Україні.
На другому етапі, який розпочався у 1992 p., було приватизовано 1J тис. об'єктів, однак передбачені першою програмою приватизації темпи не були реалізовані. Структура приватизаційного процесу, зокрема співвідношення малої та великої приватизації, виявилася деформованою. Понад половину підприємств, що перейшли у недержавний сектор економіки, становили середні та великі. Процес приватизації пішов у непередбачуваному напрямі. На відміну від інших країн, торгівля, побутове обслуговування та громадське харчування не стали сферами першочергової приватизації, її об'єктами були промислові гіганти, підприємства-монополісти (як правило, ті, що оформили оренду з правом викупу). Вони належали до галузей, приватизацію яких планувалося здійснити пізніше — після формування ринкової інфраструктури.
На етапі масової приватизації середньорічні темпи зросли більш ніж у 2,5 раза. За чотири роки (19^5—1998) було приватизовано майже 50 тис. об'єктів. У результаті понад 90 % підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування стали приватними.
У 1999 р. з прийняттям четвертої державної програми приватизації розпочався її четвертий етап: переважно індивідуальна грошова приватизація. До переліку об'єктів, які підлягають приватизації, ввійшли підприємства таких галузей, як машинобудування, транспорт, зв'язок, нафто- і газопереробна промисловості.
Програмою передбачено індивідуальний підхід до приватизації, що означає підвищення інвестиційної привабливості об'єктів та ліквідності емітованих цінних паперів завдяки застосуванню процедури реструктуризації організаційної структури підприємств та їх боргів.
Унаслідок паперової та грошової приватизації у період з 1992 до 2003 р. в Україні форму власності змінили 90 450 об'єктів, у тому числі 24 027 об'єктів державної форми власності.
Основними результатами процесу роздержавлення і приватизації в Україні стали ліквідація державного монополізму і радикальні зміни структури власності, що с важливими передумовами формування ринкового середовища.
Однак слід зазначити, що українська модель приватизації, зокрема за гроші, має багато недоліків, що не дало змоги досягти основних цілей: підвищити ефективність недержавного сектору економіки, сформувати власника-інвестора та здійснити структурну перебудову, залучити закордонні інвестиції, впровадити нові технології та ноу-хау у реальний сектор економіки, внаслідок чого національний товаровиробник не задовольняє потреби внутрішнього ринку і неконкурентоспроможний на світовому. Основною метою нових власників-приватизаторів є одержання високих прибутків від тіньового бізнесу, перетворення їх на іноземну валюту і вивезення за межі країни.
Неефективність приватизації в нашій країні зумовлена обраною моделлю. Як показав досвід, масова сертифіката приватизація, орієнтована на систему пільг і аукціонів, не здатна створити фондовий рийок, механізм вторинного перерозподілу власності, що стало на заваді реструктуруванню та розвитку більшості підприємств.
Помилковою виявилася приватизація великих та середніх підприємств шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом викупу: в умовах відсутності державного контролю і недосконалої системи корпоративного управління багато підприємств опинилось «у користуванні» трудового колективу чи, частіше, керівництва підприємства. У першому випадку мало місце тотальне «проїдання» прибутків фірми, які спрямовувалися переважно на виплату заробітної плати та різні витрати соціального характеру. У другому — особисте збагачення менеджерів підприємства досягалося за рахунок укладання збиткових для підприємства контрактів, продажу та суборенди виробничих фондів та площ, запровадження додаткових грошових винагород без урахування результатів діяльності підприємства. В обох випадках на підприємствах не відбувалося потрібних реструктуризаційних змін: кількість працівників замість зменшення зростала, зберігалася висока енерго- та матеріаломісткість продукції, скорочувались обсяги капітальних вкладень, було ліквідовано контроль якості продукту, бракувало кваліфікованого менеджменту та маркетингу.
Грошова приватизація, яка прискорила процеси приватизації, також набула спотвореного вигляду. Не було створено реальних конкурсних умов через те, що фінансова еліта, яка виникла під час приватизації і прийшла у владні структури, та політики, котрі займаються господарською діяльністю (легально чи нелегально), активно протидіють цьому. Грошова приватизація не заважає вітчизняним мільйонерам через відсутність чіткої законодавчої бази та некерованість цим процесом з боку держави, використовуючи різні схеми, отримувати найпривабливіші об'єкти державної власності.
Відсутність дієвого регулювання процесу роздержавлення з боку держави призводить до таких негативних явищ:
зниження рівня відкритості, доступності і, як наслідок, конкурентності приватизації — приватний власник визначається не стільки з погляду його ефективності для підприємства, скільки завдяки хабарям та наближеності до певних політичних кіл. Виникає загроза криміналізації промислового сектору економіки, монополізації окремих галузей і видів виробництв; зниження рівня корпоративного контролю за діяльністю об'єкта до та під час його приватизації, що призводить до безвідповідальності і погіршення фінансово-майнового стану об'єкта приватизації. Можна навести багато прикладів, коли вищий менеджмент свідомо доводив власне підприємство до межі банкрутства, оскільки фінансово ослаблене підприємство об'єктивно коштує дешевше і, таким чином, його легше привласнити «офіційним» шляхом, легалізувати і зміцнити свою владу; уповільнення темпів приватизації внаслідок, з одного боку, тривалої боротьби між різними фінансово-політичними угрупованнями за контроль над найпривабливішими підприємствами і нехтування проблемами решти підприємств — з другого. Зволікання з процедурними аспектами приватизації, у свою чергу, стримує подальшу реструктуризацію підприємства, що приватизується, оскільки жодна зі сторін, які конкурують за встановлення контролю над ним, не зацікавлена у прийнятті об'єктивно необхідних, проте соціально непопулярних рішень — переорієнтації виробництва, звільненні працівників, скасуванні пільг та дотацій, виокремленні інфраструктури соціального призначення тощо.
Однією з проблем процесу зміни власності є недотримання покупцями державних пакетів акцій умов договорів купівлі-продажу. Повернення у державну власність пакетів акцій від тих покупців, які не змогли ними ефективно управляти і не вкладали обумовлений обсяг інвестицій у виробництво, дає змогу виставляти їх на повторний продаж. Як показує практика, такий продаж є досить ефективним і дає набагато більші надходження порівняно з їх попередньою реалізацією.
Досвід української моделі приватизації переконує в помилковості політики, спрямованої на зменшення державного регулювання цим процесом. Навіть у післяприватизаційний період державна підтримка підприємств є необхідною. У цьому переконує досвід країн Центральної та Східної Європи, які використовують такі методи та інструменти післяприватизаційної підтримки: державні замовлення; державні субсидії, дотації та субвенції; державні гарантії інвестицій та кредитування; державна фіскальна політика; захист інтересів підприємств під час міжнародного співробітництва тощо.
Для інверсійної моделі трансформації характерним є необмеження участі іноземного капіталу. Країни сподіваються на іноземну допомогу у вигляді капіталу та передової технології і створюють іноземцям сприятливі умови для інвестування. Останні, особливо транснаціональні компанії, зацікавлені в участі у приватизації стратегічних підприємств, оскільки це відкриває доступ до нових ринків збуту і підсилює їхню могутність. Це може бути використано урядом країн з перехідною економікою, із застосуванням при цьому таких важелів захисту національних інтересів, як: збереження державної частки у приватизованих підприємствах, що дає змогу контролювати розміщення акцій і виливати на прийняття менеджментом найважливіших рішень; > закріплення за державою контрольного чи блокуючого пакета акцій або випуск акцій, що мають особливі характеристики, які дають змогу державі забезпечити свій вплив. Для цього акціям надається вигляд «особливих акцій» (Франція) чи «золотих акцій» (Велика Британія, Росія). За допомогою «золотих акцій» держава регулює найважливіші моменти діяльності акціонерних товариств, може скористатися правом вето на загальних зборах акціонерів.