Економічна теорія (2003)
30.1. Міжнародний поділ праці і міжнародні економічні відносини
Відбиваючи характер і динаміку розвитку продуктивних сил, суспільний поділ праці розвивається всередину і вшир і на певному етапі виходить за межі кордонів національних держав. Міжнародний поділ праці стає якісно новим ступенем у поглибленні суспільного поділу праці, що відбиває процес інтернаціоналізації продуктивних сил. Окремі елементи міжнародного поділу праці сформувалися ще в доринкових економічних системах, коли на основі природно-кліматичних відмінностей в умовах виробництва склалися відносно стійкі торгові відносини між окремими країнами. Однак торгові відносини не випливали органічно з природи пануючої економічної системи. Низький рівень продуктивних сил і нерозвиненість системи суспільного поділу праці обумовили перевагу ведення господарства, виробничими одиницями, що самозабезпечуються, які не потребували встановлення міжнародних економічних зв'язків і включення до системи міжнародного поділу праці.
Промисловий переворот, що відкрив можливості безмежного зростання виробництва, посилив взаємозалежність національних господарств, утягування їх у світовий ринок. Із розвитком промисловості, збільшенням масштабів виробництва, поглибленням спеціалізації стало неможливим випускати номенклатуру сучасної промислової продукції, постійно зростала, в межах окремих країн. Розмикання замкнутості національних господарських одиниць призводить до позбавлення поділу праці його природного характеру. Уже не відмінності природних умов диктували необхідність міжнародного обміну, а потреби великого виробництва, якому необхідна кількість сировини, матеріалів, більше ємких ринків збуту, що перевищує національні можливості.
Поділ праці робить необхідним регулярний обмін результатами спеціалізованої діяльності. У ході міжнародного обміну з країни до країни переміщуються маси вартості, що зростають. Відбувається трансформація виробничої структури країн, що обмінюються, яка формується в процесі міжнародного поділу праці, що стихійно виникає. Низка країн, що завершили індустріалізацію в ході промислового перевороту, сконцентрували в собі основний виробничий потенціал: комплекс переробних галузей, що забезпечують високу продуктивність праці і динамічність економічного зростання. У відсталих в економічному розвитку країнах складалася однобока, найчастіше моногалузева структура господарства, орієнтована на постачання сировини в більш розвинені країни, наслідком чого стає повна економічна, а найчастіше і політична, залежність відсталих країн від економічно розвинених. Ринкова система економічних зв'язків доповнюється виробничими зв'язками на базі міжнародного поділу праці, що поглиблюється, формується світова система господарства, коли на основі різної виробничої взаємозалежності всі країни світу зв'язуються в єдине господарство.
Що ж стає спонукальним мотивом участі різних країн у міжнародному поділі праці, поглиблення міжнародної спеціалізації, розширення міжнародного обміну? Безумовно, мотивом виступає вигода, що випливає з обміну, можливість підвищити ефективність, приєднуючись до продуктивних сил усього світу. Якщо в Італії ростуть апельсини, а в Шотландії — овес, то природними є спеціалізація на виробництві того продукту, що вимагає найменших витрат, і обмін продуктами між собою. Однак вигоди спеціалізації не настільки очевидні, якщо мова йде про товари, що рівною мірою можуть вироблятися в різних країнах. Вирощувати пшеницю, виплавляти сталь, виготовляти сукно можуть дуже багато хто. Виникає запитання: чи будуть тоді вигідні спеціалізація і взаємний обмін, або виробництво всіх товарів власними силами і з власних ресурсів? Ще в XIX ст. відповідь на це запитання дав англійський економіст Давид Рікардо, що створив теорію порівняльних переваг. Він показав, що міжнародна спеціалізація вигідна навіть у тих випадках, коли країна має абсолютну перевагу по виробництву декількох товарів. Орієнтуватися треба, згідно з Давидом Рікардо, не на абсолютні, а на порівняльні переваги і спеціалізуватися на тих товарах, по яких витрати є порівняно нижчими. Наприклад, Англія і Португалія кожна виробляють вино і сукно, витрати на випуск одиниці продукції яких складають (в умовних трудових одиницях):
Вино - Сукно
АНГЛІЯ – 120 - 100
ПОРТУГАЛІЯ – 80 - 90
Абсолютні витрати в Англії вищі, ніж у Португалії, і щодо вина, і щодо сукна. Але порівняльні витрати щодо сукна, обумовлені відношенням абсолютних витрат виробництва одиниці сукна до абсолютних витрат виробництва одиниці вина, у Португалії вищі, ніж в Англії, 90/80 > 100/120. Це означає, що спеціалізуватися на виробництві сукна має сенс в Англії і продавати його Португалії, якій вигідно відмовитися від його виробництва. З іншого боку, порівняльні витрати щодо вина суттєво вищі в Англії 120/100 > 80/90, що робить невигідним його виробництво; забагато економніше експортувати вино з Португалії, що має порівняльні переваги у його виробництві. Результат міжнародної спеціалізації — обопільний виграш від торгівлі. Англія, відмовившись від виробництва вина і виробляючи замість нього більше сукна (частина для власного споживання, інша — для експорту), заощаджує на витратах, що складають 200 одиниць, тоді як до спеціалізації — 220 (120+100). Виграє і Португалія: її витрати на виробництво вина складають 160 од., замість 170 (80+90) до спеціалізації.
Незважаючи на трохи спрощений підхід до аналізу проблеми, теорія порівняльних переваг правильно відбивала основні принципи розвитку міжнародної торгівлі і стала вихідною моделлю для розробки більш розгорнутих варіантів теорій міжнародного поділу праці.
Причинами поступового вирівнювання структури забезпеченості чинниками виробництва стали радикальні структурні зрушення у світовій економіці, що мали місце в другій половині XX ст. під впливом науково-технічної революції. Сприяючи різкому якісному стрибку в оволодінні людиною силами природи і розширенню її виробничих можливостей, науково-технічна революція водночас спричинила формування принципово нового типу економічної структури, що відповідає новим умовам відтворювальної пропорційності. У цілому цей ступінь характеризується переходом від переважно екстенсивної до переважно інтенсивної форми відтворення.
Пануючі технології, що ґрунтуються на механічних і фізико-хімічних принципах впливу на предмет праці, породжували виробництва, які споживають в усе зростаючих розмірах енергетичні, сировинні, трудові і фінансові ресурси. В міру досягнення ними критичних меж, технічних та економічних, ефективність подібних виробництв почала знижуватися, темпи росту сповільнилися. Потреба в глибоких структурних перетвореннях, що установлюють відповідність з новими умовами відтворення, стала очевидною.
Почався процес ламання старої і формування нової економічної структури, найважливішими рисами якої стали: по-перше, перехід від ресурсопоглинаючих бо ресурсозберігаючих технологій, на основі чого відбувається згортання матеріало- та енергоємних галузей, і переважного розвитку набувають виробництва, які заощаджують енергію і матеріали, а також більш збалансовані екологічно; по-друге, зростання частки наукомістких галузей і виробництв із високим ступенем обробки продукту за допомогою засобів мікроелектроніки, робото- і лазерної техніки, біотехнологій; по-третє, прискорене зростання невиробничої сфери, особливо тих її галузей, що тісно пов'язані з матеріальним виробництвом і забезпечують ефективне з'єднання виробничого чинника з інтелектуальним (наука, освіта, технічні послуги). Сфера послуг поглинає усе зростаючу частку інвестицій і робочої сили, сприяючи одночасно глибоким змінам у структурі її зайнятості та кваліфікації.
Структурні зрушення та їхні наслідки набувають світових господарських масштабів. Довгостроковий розвиток економіки національних держав дедалі більше визначається зовнішніми, інтернаціональними тенденціями. За сучасних умов зовнішньоекономічні критерії визначають напрями розвитку, народногосподарську ефективність, міжнародну конкурентоспроможність країни. Жодна країна не може їх ігнорувати, так само як і не зазнавати впливу від світових господарських умов відтворення.
Довгострокові структурні зрушення, обумовлені науково-технічною революцією, виявляють неможливість подальшого прогресу на основі традиційної системи міжнародного поділу праці і створюють передумови для її радикальної перебудови. У розвитку міжнародного поділу праці на сучасному етапі виникає ряд нових процесів і тенденцій, що спричиняють істотні зміни у його напрямах і формах.
Одна з особливостей цього процесу полягає в тому, що він здійснюється переважно вже не на основі традиційних відносин товарного обміну, а на перенесенні за межі національних економік самого виробництва. Починаючи з 80-х років це відбилося на відносному уповільненні темпів росту світової торгівлі і зростанні частки продукції, виробленої на закордонних філіях виробничих підприємств. Обмін продукції обробної промисловості, виробленої на закордонних підприємствах, Контрольованих капіталом США, перевищив обсяг експорту аналогічної продукції в 2,5 раза; на англійських і німецьких підприємствах — майже в 2 рази.
Значно розширюється сфера міжнародного поділу, праці, об'єктами якого стають не тільки саме виробництво, але і його матеріальні і нематеріальні умови: технологія, науково-технічні знання, виробничий досвід, інформаційне забезпечення, різного роду послуги. У такій ситуації міжнародний обмін діяльністю вже не може обмежуватися разовими угодами щодо переміщення з країни в країну уречевлених результатів виробничої діяльності, а передбачає необхідність синхронізації самої діяльності.
Розширення сфери взаємодії економіки різних національних держав підсилює їхній взаємозв'язок не тільки по лінії доповнюваності відсутніх елементів у національних балансах виробництва і споживання, але й по лінії технологічній. Кінцевий продукт дедалі частіше стає результатом послідовної взаємодії багатьох галузей і виробництв, що знаходяться в різних країнах, тобто виступає як матеріальне втілення міжнародного поділу праці. На такій основі намічається тенденція до інтернаціоналізації низки аспектів внутрішньогосподарського поділу праці і збагачення міжнародного поділу праці новими формами і структурними елементами.
Об'єктом безпосередньої міжнародної взаємодії дедалі більше стає та сторона часткового поділу праці, що зв'язана із внутрішньогалузевою спеціалізацією. Якщо на ранніх етапах розвитку міжнародного поділу праці переважала міжгалузева спеціалізація, за якої окремі країни зосереджували виробництво продукції одних галузей і відмовлялися від інших, продукцію яких експортували, то в сучасних умовах розвивається новий вид спеціалізації — виділення експортного виробництва певних видів і типорозмірів виробів усередині галузей. Зростання внутрішньогалузевої спеціалізації характеризується збільшенням питомої ваги зустрічних потоків експорту та імпорту в зовнішньоторговельному обороті однієї галузі. У найбільш прогресуючих і наукомістких галузях розвинених країн світу їхня частка складає від 1/2 до 2/3 зовнішньоторговельного обороту.
Таке виробництво не відіграє самостійної ролі і має суто адресне призначення. Воно припускає наявність тісних і стійких зв'язків між підприємствами, що виробляють різні елементи самостійної споживчої вартості. Формою зв'язку стає міжнародна виробнича і науково-технічна кооперація. Вона становить взаємодію розташованих у різних країнах самостійних виробничих одиниць, зв'язаних функціональною залежністю в процесі виробництва будь-якого продукту. Кожна така одиниця спеціалізується на виготовленні окремої частини продукту, поставляє його строго визначеному споживачеві згідно з коопераційними угодами.
Така форма міжнародних господарських зв'язків набуває дедалі важливішого значення в сучасних умовах, оскільки найбільше відповідає вимогам нинішнього рівня розвитку продуктивних сил. Вона означає крок на шляху перетворення автономного виготовлення готової продукції окремими країнами у спільне виробництво. Особливо динамічний перебіг має цей процес у межах діяльності транснаціональних корпорацій, що дістають дедалі більшого поширення в світовій економіці.
Зростання транснаціональних корпорацій відбиває розвиток міжнародного поділу праці всередину, оскільки вони опосередковують інтернаціоналізацію більш глибоких елементів його структури (частковий, одиничний поділ праці), і вшир, тому що реалізують потреби у взаємодії більш великих структурних утворень у світовому господарстві, що стають суб'єктами міжнародних економічних відносин. Виникнення транснаціональних корпоративних утворень пов'язано з необхідністю подолання7 обмеженості національно-господарських комплексів, масштаби яких уже не дають змоги спільним продуктивним силам ефективно функціонувати.
Збільшення розміру оптимального виробничого і науково-технічного потенціалів, необхідних для ефективного економічного розвитку, обумовлює економічну необхідність створення транснаціональних виробничих, збутових і фінансових структур. Така тенденція проявляється в розвитку інтеграційних процесів, що ведуть до утворення регіональних міжнародних господарських комплексів, у межах яких на основі поглиблення міжнародного поділу праці відбувається переплетення усіх фаз національних відтворювальних циклів. Функціонування таких комплексів справляє найбезпосередніший вплив на національну структуру виробництва і споживання, визначаючи характер і ступінь участі кожної країни в міжнародному поділі праці.
Тенденції розвитку транснаціональних корпорацій дістали відображення в неотехнологічних моделях розвитку міжнародного поділу праці і міжнародної торгівлі. Причини міжнародної спеціалізації і характер міжнародного поділу праці прихильники цього напряму зв'язують з технологічними чинниками. Не споконвічна забезпеченість тими чи іншими чинниками виробництва створювала, на їхню думку, порівняльні переваги при спеціалізації, а застосування нових технологій, технічних нововведень, наявність висококваліфікованих працівників, необхідних для виконання певного виду діяльності. Між країнами створюється свого роду технологічний розрив, що стає підставою для інтенсивного міжнародного обміну. Причому об'єктами обміну стають не тільки високотехнологічні вироби, але й самі технології, інновації, виробничий досвід, «ноу-хау». З поширенням нових технологій за межами країни-нова-тора і скороченням технологічного розриву виникають стимули для пошуку інших новацій, створюючи своєрідний «потік нововведень», що забезпечує порівняльну перевагу то одним, то іншим країнам і галузям.