Основи економічної теорії (2003)
Предмет і функції економічної теорії
Економіка — плід колективного розуму людства, важливий елемент цивілізації. її механізми створювалися і шліфувалися тисячоліттями. Зміст цього поняття збагачувався разом із розвитком тих аспектів життя суспільства, які й позначають терміном «економіка». Вперше його вжив Арістотель (III ст. до н.е.), який тлумачив економіку як виробництво благ для задоволення потреб людей.
Сучасна економіка є складною, багатоаспектною за змістом, багатоелементною за внутрішньою структурою, багаторівневою за формами господарських утворень, поліфункціональною динамічною системою.
Усі багатоманітні риси економіки вивчають економічні науки: галузеві (економіка промисловості, транспорту, будівництва тощо); функціональні (прогнозування, фінанси, кредит, маркетинг); міжгалузеві (економічна географія, демографія, статистика, теорія управління та регулювання) тощо.
Серед спеціальних наук економічна теорія як самостійна галузь знань посідає особливе місце — вона є загальною основою, методологічною базою всіх економічних наук.
У цій якості економічна теорія в економіці як об'єкті вивчення виокремлює лише їй притаманний предмет.
Предмет економічної теорії — виробничі відносини між людьми (або їх дії) у процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання.
Якою б різноманітною не була людська діяльність, вона повинна мати певну основу. Нею є економічне життя суспільства, тісно пов'язане з потребами та інтересами людей. Необхідність задовольняти ці потреби спонукає людей до праці, до виробництва різноманітних благ та послуг. Відповідно економіка охоплює всі види діяльності людей, сукупність форм та методів, які створюють умови для виживання, належного функціонування і прогресу людства.
У більш широких трактуваннях поняття «економіка» визначається як:
народне господарство у взаємозв'язку його галузей, видів і сфер виробництва;
— економічна наука та її галузі.
Такі трактування економіки зумовлюють її розгляд у двох аспектах: матеріально-речовому (ресурсному), технологічному і соціально-економічному.
Технологічний підхід характеризує економіку як ресурсну, тобто як процес перетворення наявних у суспільстві господарських ресурсів на продукцію, що повинна задовольнити виробничі та невиробничі потреби суспільства і його громадян. Процес функціонування економіки подано на рис. 1.1, де виробничі ресурси — вхід; процес виробництва — створення економічної продукції; процес використання (споживання) — зворотний зв'язок в економіці.
Така схема функціонування економіки розкриває процес трансформації вихідних ресурсів у продукцію. Проте ресурсний, підхід до економіки не охоплює всієї багатогранності процесу руху продуктів, результатів і витрат в економіці. Тому раціональнішим є розгляд економіки як відтворюючої системи.
З цієї точки зору економіку тлумачать не як прямолінійну єдність ланок від ресурсів до продукту, а як взаємозв'язок відтворюючих кругообігів предметів праці, засобів праці, предметів споживання, природних ресурсів, населення. Звести суть економіки (в даному разі йдеться про економіку як реальну дійсність (процес), а не науку) до використання ресурсів було б неправильно, оскільки без відтворення через певні проміжки часу ресурсів та продукту економічне життя перестане розвиватися, зупиниться.
Економіку можна розглядати як регулятор потоку «природа—суспільство». На його «вході» — природні та трудові ресурси, а «виходом» є продукти, що задовольняють суспільні потреби. Залежно від сигналів на вході» та «виході» формується структура економіки.
До елементів економіки, які дають змогу з'ясувати її структуру, належать:
процес виробництва;
процес реалізації (розподіл та обмін);
процес споживання.
Зв'язок між цими елементами економіки складний, взаємозумовлений та діалектично суперечливий.
Виробництво (матеріальне) — процес взаємодії суспільства та природи, який має своїм наслідком створення економічного продукту (благ).
Суб'єктом виробництва є людство, а його об'єктом — життєві блага. Виробництво є загальною умовою людського життя та матеріальною основою інших видів діяльності. Виробництво як наукова абстракція (така, що не залежить від його специфічних соціальних форм) має спільні риси — так, наприклад, у межах суспільного чи технологічного способу виробництва відбувається взаємодія людини з природою. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення власних потреб. Така взаємодія означає процес праці, який охоплює три основні моменти:
предмети праці;
засоби праці.
Праця — процес свідомої, доцільної діяльності людей, в якій вони видозмінюють зовнішню природу з метою створення матеріальних благ для задоволення власних потреб, опосередковують, регулюють і контролюють обмін товарами та благами між собою і водночас змінюють власну природу.
При цьому людина здійснює свою свідому мету, яка визначає спосіб і характер її дій і якій вона підкорює свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин.
Предмети праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.
Предмети праці бувають двох видів: дані самою природою (наприклад, дерево, яке рубають) та ті, які підлягали попередній обробці (наприклад, видобута руда на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.
Засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.
Вирішальна роль серед них належить механічним засобам праці (машини, устаткування), які є «кістковою та мускульною системою» виробництва й ознакою кожної епохи суспільного виробництва. Крім «мускульної системи» виробництва існує «судинна система», яка охоплює труби, бочки, посудини тощо. До засобів праці належать також матеріальні умови процесу праці — робочі будови, канали, шляхи тощо. Загальним засобом праці є земля.
Сукупність засобів і предметів праці, які використовуються людьми в процесі виробництва, утворює засоби виробництва. Вони становлять речовий (об'єктивний) фактор виробництва, тоді як робоча сила — особистий (суб'єктивний) фактор виробництва. Робоча сила є сукупністю фізичних і духовних здібностей людини, які вона використовує кожного разу, коли виробляє споживчі вартості.
Виробництво не може існувати заради виробництва. Воно має сенс лише тоді, коли служить споживанню. Споживання створює мету виробництва й одночасно є його рушійною силою. Воно диктує соціальне замовлення виробництву, зумовлює обсяг, структуру та якість створеного продукту. Будь-яка задоволена потреба породжує нову, часто більш складну. Зростання та ускладнення потреб — рушійна сила розвитку виробництва, а зародження та формування потреб значною мірою зумовлені самим виробництвом, а не примхою споживача.
Важливою передумовою гармонійного взаємозв'язку виробництва і споживання є процеси розподілу й обміну.
Розподіл — ланка зв'язку між виробництвом і споживанням благ, фаза (стадія) руху продукту від виробника до споживача.
Принципи розподілу відповідають формам власності на засоби виробництва і його результат: той, хто панує у виробництві, домінує і в розподілі. В свою чергу, принципи розподілу є потужним стимулом, спонукою впливу на саме виробництво.
Обмін — фаза (стадія) руху благ, яка пов'язує виробництво та зумовлені ним розподіл і споживання.
Необхідність обміну спричинена суспільним поділом праці, її спеціалізацією. Специфіка та форми обміну визначаються способом виробництва. Проте сам обмін не пасивний стосовно виробництва, він йому сприяє або гальмує його розвиток через прискорення або сповільнення руху товарів і послуг.
Споживання — завершальна фаза (стадія) руху продукту, стадія реалізації споживчої вартості, на якій відбувається задоволення особистих та виробничих потреб людини.
Вирізняють два види споживання: виробниче й особисте. Важливою суспільною функцією особистого споживання, поряд з відтворенням робочої сили і людини загалом, є створення стимулів, мотивацій для зростання й розвитку виробництва.
Отже, з точки зору відтворюючого підходу, економіка — єдність виробництва, розподілу, обміну та споживання економічного продукту. Раціональним у такому трактуванні є те, що навіть у межах матеріально-речового аспекту воно справедливо розглядає економіку як постійно відновлювану систему. Разом з тим цей підхід описує технологію економічних зв'язків виробництва і використання продукту та відтворення ресурсів.
Різноманітність сучасних форм організації виробництва на основі поділу праці зумовлює відповідні тлумачення видів економіки, кожний з яких має свої особливості. Серед них виокремлюють:
економіку сфер народного господарства;
економіку підприємств;
регіональну економіку.
Критерії розмежування сфер народного господарства різні. Так, якщо матеріальне виробництво та невиробничу сферу розрізняють за їх участю у перетворенні речовини природи, то сферу послуг ідентифікують за іншим критерієм — особливостями результату виробництва, оскільки послуги (як специфічна споживча вартість) невід'ємні від діяльності їх творців. Важливим є виокремлення груп галузей, які забезпечують створення продукту (галузі сфери виробництва), його переміщення до споживача (сфери обігу) та галузей, видів діяльності сфери споживання, а також комплексу галузей інфраструктури.
Економіка як народне господарство виявляється у двох аспектах:
матеріально-речовому (продуктивні сили);
у суспільному, як сукупність виробничих відносин, що пов'язують процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільного продукту як фаз постійного відтворення економіки.
Як єдність продуктивних сил та виробничих відносин, економіка є об'єктом соціально-економічного аналізу, що розглядає виробництво як об'єктивну основу розвитку суспільства.
Продуктивні сили — засоби виробництва та люди, що, маючи певний досвід і навички праці, приводять їх у дію.
Продуктивні сили є основою суспільного виробництва, утверджують його зміст. Продуктивні сили виражають активне ставлення людини, суспільства до природи, втілюють ефективність впливу людини на природу, що виявляється в матеріальному та духовному освоєнні її багатств, у процесі якого відтворюються та поліпшуються умови життя людини.
Крім засобів виробництва і людей, що надають їм руху, до складу продуктивних сил належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо. З переходом до постіндустріального суспільства продуктивними силами стали вважати і такі нематеріальні фактори, як знання, наука (специфічна продуктивна сила), досвід, культура, інформація.
Отже, сучасні продуктивні сили є складною системою, яка охоплює матеріальні й духовні (за складом), об'єктивні й суб'єктивні (за особливостями відтворення та специфікою функцій), суспільні й природні елементи. Рівень їх розвитку визначається якістю робочої сили, технічною озброєністю, ступенем оволодіння силами природи, станом науки та інших елементів цієї системи. Характер їх розвитку визначається способом, в який люди застосовують свої продуктивні сили. Залежно від нього (індивідуального, групового, колективного) можна судити і про межі сукупної робочої сили, і про рівень усуспільнення продуктивних сил. Критерієм їх розвитку є забезпечення ефективного використання ресурсів для задоволення потреб суспільства.
Продуктивні сили є факторами, які забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага та визначають зростання продуктивності суспільної праці.
Продуктивні сили, постаючи як відносини людей, суспільства до природи, не вичерпують усього змісту виробництва. Воно завжди має певну суспільну форму, яку утворює сукупність виробничих відносин між людьми. Адже люди виробляють життєві блага не поодиноко, не ізольовано один від одного, а відповідно об'єднуючись, взаємодіючи, спілкуючись між собою, тобто у процесі виробництва люди вступають у виробничі відносини.
Виробничі відносини — система відносин між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ.
Виробничі відносини є суспільною формою виробництва, його другою важливою складовою (перша — продуктивні сили). Найповніше виробничі відносини виявляють свої особливості у взаємодії з продуктивними силами, які, з одного боку, пов'язані з силами природи, географічним середовищем, а з іншого — із системою виробничих відносин. На цій підставі у системі виробничих відносин вирізняють соціально-економічні та організаційно-економічні відносини.
Соціально-економічні відносини є тією складовою виробничих відносин, яка виражає зумовлені певним типом, видом та формою власності на засоби виробництва відносини між людьми у процесах виробництва, розподілу, обміну та споживання, тобто це відносини між людьми з приводу привласнення ними засобів і результатів виробництва. їх основою є певний суспільний спосіб поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, який визначає, у чиїх інтересах здійснюється виробництво, як розподіляється його продукт, як формується класова й соціальна структура суспільства. Кожний великий етап суспільного розвитку має властиву лише йому соціально-економічну форму, що зумовлена системою відносин власності на засоби виробництва.
Організаційно-економічні відносини є відносинами, які виникають у процесі організації виробництва. На відміну від соціально-економічних, вони зумовлені не відносинами власності, а суспільним поділом праці, рівнем розвитку продуктивних сил, технології виробництва.
Організаційно-економічні відносини — це безпосередні форми розвитку продуктивних сил, що виявляються у таких конкретних організаційних формах виробництва, як спеціалізація, кооперування, комбінування рівня концентрації останнього та інше. Вони утворюють найбільш динамічний шар виробничих відносин і відіграють суттєву роль у механізмі їх взаємодії з продуктивними силами.
Продуктивні сили і виробничі відносини взаємодіють шляхом взаємопроникнення. Цей процес відбувається не безпосередньо, а опосередковується організаційно-економічними відносинами, які першими отримують імпульси змін від продуктивних сил, внаслідок чого змінюються форми організації виробництва та праці. У свою чергу, організаційно-економічні відносини передають імпульси змін від продуктивних сил до соціально-економічних відносин. Зміни соціально-економічних відносин поступово впливають на відносини власності, які, на відміну від організаційно-економічних, є більш консервативними. Одночасно відбувається і зворотний процес взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин: соціально-економічні відносини за допомогою суспільно-економічних зв'язків активно впливають на організаційно-економічні відносини, а через них на продуктивні сили. Отже, єднальною ланкою взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин є організаційно-економічні відносини.
Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають у взаємодії та суперечливій єдності, яка є внутрішнім рушієм розвитку суспільного виробництва. Характер та рівень продуктивних сил зумовлюють певний тип виробничих, відносин, які утворюють суспільну форму виробництва, надають йому соціальної визначеності, створюють межі, стимули (антистимули) розвитку продуктивних сил. Єдність та взаємодія продуктивних сил, що перебувають на певному рівні розвитку, і конкретного типу виробничих відносин формують певний суспільний спосіб виробництва, економічним базисом якого є сукупність виробничих відносин.
Продуктивні сили і виробничі відносини взаємодіють між собою як речовий зміст (продуктивні сили) і суспільна форма (виробничі відносини) суспільного виробництва. Визначальну роль у цій взаємодії відіграють продуктивні сили, що, розвиваючись, поступово вступають у і суперечність із--виробничими відносинами, які, будучи формою розвитку виробничих сил, спочатку сприяють їх прогресу. Згодом виробничі відносини перетворюються на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їх рівню та характеру розвитку, внаслідок чого між змістом і формою суспільного способу виробництва виникає конфлікт, який стає на заваді розвитку економіки. Для розв'язання конфлікту виробничі відносини у межах певного способу виробництва шляхом зміни типу, виду або форм власності пристосовуються до рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Саме так виявляє себе закон відповідності виробничих відносин рівню та характеру розвитку продуктивних сил.
Економічні закони — суттєві, стійкі причинно-наслідкові зв'язки яку середині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними, які класифікуються на загальні, специфічні та особливі.
За своєю сутністю економічні закони, як і закони природи, є об'єктивними. Виявляючись через практичну діяльність людей, вони зумовлюються політичними, ідеологічними та іншими чинниками, які нерідко протидіють природно-історичному розвитку суспільного виробництва. Внаслідок цього економічні закони виявляються не так явно, не так безумовно, як закони природи. У природі існує прямий зв'язок: закон — дія сил природи. У суспільному житті цей зв'язок складніший і опосередковується економічними інтересами: закон — інтереси — дії людей. Тому економічні закони виступають як панівні тенденції економічного розвитку суспільства і, на відміну від законів природи, мають історичний, тобто тимчасовий, минущий характер. Залежно від способів їх утілення вирізняють механізм дії економічних законів та механізм їх свідомого використання.
Механізм дії економічних законів — сукупність об'єктивних, тобто незалежних від волі й свідомості людей, зв'язків (залежностей між явищами, формами економічного життя у саморозвитку й саморусі, які визначають соціальні закономірності розвитку всієї економічної системи.
Характер (відповідно і механізм) дії економічних законів може бути або стихійним, або планомірним.
Стихійність — одна з форм взаємодії між об'єктивними закономірностями суспільного розвитку і свідомою цілеспрямованою діяльністю людей. На ранніх етапах розвитку суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу, тобто діють як стихійна, непізнана сила. Кінцевий суспільний результат у таких умовах нерідко виявляється протилежним тій меті, яку ставили перед собою люди.
На сучасному етапі стихійна дія економічних законів через зміну умов їх розвитку (свідоме вдосконалення прав власності, цілеспрямоване управління економічними процесами, пізнання змісту економічних законів тощо) доповнюється елементами свідомого використання і застосування з метою оптимізації певних аспектів економічного розвитку. Стихійний розвиток загалом поступається місцем свідомому управлінню економічними процесами, а господарська практика, яка спирається на знання сутності та властивостей економічних законів, формує планомірну дію останніх.
Господарська практика — виробнича діяльність людей, спрямована на опанування і перетворення об'єктивної економічної дійсності, всезагальна матеріальна основа розвитку людського суспільства.
У свою структуру господарська практика включає: потребу, мету, мотив, цілеспрямовану діяльність, предмет, засоби і результат.
Механізм використання економічних законів — система дій суспільства, спрямована на найповніше використання об'єктивних економічних форм і зв'язків, що утворюють механізм дії економічних законів, та на досягнення високої ефективності суспільного виробництва.
Цей механізм передбачає передусім наукове пізнання економічних законів. Воно може бути більш або менш глибоким, теоретичним або емпіричним, але в будь-якому разі пізнання законів — вихідний пункт і необхідна умова їх свідомого й ефективного використання.
Наступна ланка в механізмі свідомого використання економічних законів передбачає чітку, науково обґрунтовану програму дій, постановку конкретних реалістичних завдань та цілей, що базуються на вимогах економічних законів. Якщо управління економікою, планування її розвитку не рахується з вимогами об'єктивних економічних законів, то це неминуче веде до виникнення елементів стихійності, що, як правило, має своїм наслідком великі збитки.
Свідоме використання економічних законів передбачає саму суспільну дію. Саме у процесі господарювання, через структуру, форми та інструменти господарського механізму відбувається погодження практичних дій з глибинними, суттєвими зв'язками в системі виробничих відносин, з економічними законами суспільства.
Механізм використання економічних законів невіддільний від поняття «економічна політика». Вона є найбільш загальною формою використання економічних законів на практиці в інтересах розвитку суспільства.
Економічна політика — концентрована, науково обґрунтована діяльність держави у головній сфері суспільного життя — економіці, спрямована на досягнення певних цілей через здійснення відповідних заходів.
Органічною складовою економічної політики держави є стратегія і тактика Й реалізації. Напрями, форми і методи тактичних маневрів підпорядковуються стратегічному курсу економічної політики. Кінцеве призначення економічної політики держави — сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати кризовим явищам, підтримувати господарський порядок, тобто свідомо організовану щоденну виробничу діяльність людей.
Виробничі відносини взаємодіють не лише з продуктивними силами. Вони одночасно є базисом, основою політичних, правових, ідеологічних, національних, сімейних та інших суспільних відносин й інструментів, які утворюють надбудову суспільства. Політика, право, мораль та інші елементи надбудови відіграють активну роль, чинять зворотний вплив на виробничі відносини, що їх породили, а через них — на продуктивні сили суспільства.
Спосіб виробництва в єдності з надбудовою, зі всіма властивими йому формами життєдіяльності людей утворює суспільно-економічну формацію. В науці побутують різні підходи до періодизації історії людства. Один з них — формаційний, найпомітнішим представником якого був Карл Маркс (1818—1883) німецький філософ і економіст. За цим підходом визначальними у періодизації розвитку суспільства є особливості суспільних способів виробництва, відповідно виділяють п'ять суспільних способів виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та комуністичний.
Формаційній концепції розвитку історії людства опонує цивілізаційна концепція. її представники стверджують, що вихідними для дослідження ступенів розвитку суспільства, його цивілізації є зумовлені людським життям потреби, діяльність людей і цінності, які ними створюються. Теорія цивілізацій, загалом не заперечуючи теорії формацій, зосереджує увагу на матеріальних і духовних набутках людства, на неперервності історичного процесу.
Економіка як наука є системою теоретичних знань стосовно того предмета, який вона вивчає. У цій системі головна роль належить політичній економії та економічній теорії, яку західні економісти назвали «економте». Уявлення про економіку як складну систему теоретичних знань є основоположним для визначення предмета економічної теорії і політичної економії.
Тривалий час економічна наука розвивалася як галузь знань, предметом дослідження якої було багатство. І навіть тоді, коли вона була названа «політичною економією» (завдяки виходу в світ у 1615 р. праці французького економіста Антуана де Монкретьєна (1575—1621) «Трактат політичної економії»), ця галузь знань ще була далекою від сучасних уявлень про предмет політичної економії. А. Монкретьєн привертав увагу лише до економічних проблем держави загалом, а не окремого господарника чи виробника. Він та інші представники меркантилізму (економічне вчення, представники якого вважали, що джерелом багатства є сфера обігу, а не виробництво) дотримувались думки про необхідність ^державного управління економікою з метою зростання багатства нації. Тому ще довго предметом вивчення політичної економії залишалось багатство.
І лише із зародженням капіталістичного способу виробництва економічна наука все більше перетворювалася на науку про виробничі відносини, причини несправедливого розподілу продукту, соціально-економічних протиріч між суб'єктами виробництва у суспільстві. Тобто економічна наука починала формуватися як політична економія за змістом предмета дослідження. Виникнення марксизму як економічного вчення завершило формування політичної економії як науки з чітко окресленими предметом і методами дослідження.
Під впливом різних причин наприкінці XIX — на початку XX ст. єдина економічна наука розгалужується на політичну економію та економічну теорію, відповідно розмежовуються предмети дослідження кожної з них. Термін «політична економія» почав фігурувати з прикметником «марксистська», а назвою «економікс» підкреслювали непричетність цього напряму до соціально-політичних аспектів економічного життя суспільства. На сучасному етапі політична економія та «економікс» є двома відносно самостійними ланками в системі економічних знань, яку виробило людство.
Політична економія та «економікс» за своїм змістом багато в чому збігаються, зосереджуючись на спільних проблемах економічного розвитку, макроекономіки, мікроекономіки тощо. Це дає підстави стверджувати, що політична економія та «економікс» є не альтернативними, а взаємодоповнюючими. Тому повноцінний курс економічної теорії, який відповідає сучасним потребам суспільного розвитку, повинен охопити позитивний науковий досвід і політичної економії, і «економікс».
Більшість сучасних економістів Заходу тлумачать економічну теорію як універсальну науку про проблеми використання ресурсів та економічну поведінку людини. На їх думку , економіка — наука, що вивчає як люди і суспільство обирають спосіб використання обмежених ресурсів (які можуть мати багатоцільове призначення) для того, щоб виробляти різноманітні товари і розподіляти їх для споживання поміж різними індивідами та групами. Визнаним також є трактування предмета «економікс», дане англійським економістом Лайонелом Роббінсом (1898—1984), і яке з невеликими модифікаціями цитується в кожному західному підручнику з економіки: «Економіка — наука, яка вивчає поведінку людини з точки зору відносин між її цілями та обмеженими засобами, які допускають альтернативне використання».
Отже, предметом «економікс» є дії людей у процесі вибору та ефективного використання обмежених ресурсів для найповнішого задоволення потреб людини та суспільства.
Політична економія у виробленні концентрованого визначення свого предмета дотримувалася іншої логіки. Головне в ній те, що люди, аби жити, задовольняти свої потреби, повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво. У процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ люди вступають між собою у певні відносини, названі К. Марксом виробничими відносинами. Отже, предметом політичної економії є виробничі відносини між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ.
При порівнянні визначень предметів «економікс» і політичної економії стає очевидною незначна розбіжність між ними. * Економікс» вивчає дії людей щодо вибору та ефективного використання обмежених ресурсів у різних галузях економіки, а політична економія — певні зв'язки і відносини, в які вступають люди у процесі виробництва, розподілу та споживання благ.
Предмет економічної теорії — суспільні відносини між людьми щодо вибору та ефективного використання обмежених ресурсів у виробництві, розподілі, обміні й споживанні благ з метою найбільш повного задоволення потреб індивідів та суспільства.
Економічна теорія належить до двох систем наук, що має принципове значення для розуміння її ролі та функцій. Насамперед вона є невід'ємною складовою вчення про суспільство, тобто суспільствознавства. Водночас економічна теорія є складовою системи економічних наук, будучи теоретичною та методологічною основою всіх спеціальних галузей економічних знань.
Економічна теорія як складова системи економічних наук виконує теоретико-пізнавальну, практичну та методологічну функції. А розгляд економічної теорії як складової науки про суспільство висвітлює її світоглядну, виховну, ідеологічну функції.
Теоретико-пізнавальна функція. Полягає у пізнанні сутності, форм виявлення та організації виробничих відносин, притаманних їм економічних законів, механізмів дії та розв'язання протиріч. Ця функція пов'язана з виробленням методологічних підходів і принципів аналізу сучасних економічних систем, розгортанням фундаментальних досліджень механізмів господарювання, соціо-еколого-економічної культури розвитку. Тільки на основі всебічної реалізації цієї функції може бути реалізована практична функція економічної теорії.
Практична функція. Суть її у використанні здобутих знань (щодо закономірностей функціонування та розвитку економічних систем) у практичній діяльності людей, суспільства. Насамперед вона слугує формуванню економічної політики держави, вирішенню конкретних завдань, які постають перед суспільством на певних етапах його розвитку. Стосовно сучасного етапу розвитку України — практична функція економічної теорії повинна бути спрямована на пошук шляхів та засобів виходу з системної кризи, наукове обґрунтування змісту та структури економічної системи перехідного періоду, вдосконалення прогресивних форм власності, вироблення наукових засад управління господарською практикою та нових організаційно-господарських форм розвитку економіки, пошук найадекватніших форм розв'язання економічних суперечностей тощо.
Методологічна функція. Полягає у виробленні адекватних її предмету наукових підходів, методів і засобів дослідження та відповідного інструментарію. У цій своїй якості економічна теорія виступає методологічною основою всієї системи економічних наук.
Світоглядна функція. Виступає базою пізнання і методології дослідження, має певне значення й для практичної діяльності. Тому ігнорування й недооцінка світоглядної функції неминуче призводять до теоретичних помилок. Адже і пізнавальна діяльність, і методологія досліджень, практична та ідеологічна функції повністю визначаються світоглядом дослідника, людини. А цей світогляд за своїм змістом і спрямованістю може бути науковим і ненауковим, матеріалістичним чи ідеалістичним, атеїстичним чи релігійним, революційним чи реакційним. Ось чому світоглядна функція економічної теорії є основною системного підходу до з'ясування законів, змісту та явищ економічного життя суспільства.
Виховна функція. Орієнтована на формування наукового економічного мислення та відповідної психології кожної соціальної або професійної верстви населення, а в ідеалі — кожної людини. Змістом виховної функції економічної теорії є вивчення економічної поведінки людей та чинників, які її визначають. Вони містять мотивацію, спрямовану на примноження достатку, вчинки, які ґрунтуються як на традиціях, так і на спеціальних знаннях, а також такий спосіб мислення, який відображає економічні зв'язки та стосунки між суб'єктами, тобто економічне мислення. Економічне мислення є інтелектуальною властивістю людини, соціальної спільноти усвідомлювати економічні явища, пізнавати їх, засвоювати і співвідносити економічні поняття, категорії, теорії з реальністю і таким чином орієнтуватися в економічному житті. Економічне мислення за своєю сутністю є активним, діяльним. Воно є і знаряддям пізнання дійсності, і важливим засобом її змінювання. Тому значення виховної функції економічної теорії не можна недооцінювати.
Ідеологічна функція. Економічна теорія виконує її передусім через свій зміст, через висвітлення дійсності. Якщо вона не дає теоретичного пояснення процесів, що відбуваються, відмовляється від критичного аналізу накопичених проблем, не дає висновків для правильного вирішення практичних завдань, то всі її ідеологічні умовиводи втрачають життєвість. Ідеологічна дієвість економічної теорії тим вища, чим реалістичніша оцінка, яку дає ця наука економічній дійсності, чим повніше і глибше вона її відображає і, головне, чим надійніше обґрунтовує шляхи вирішення нагальних проблем.
Методи пізнання економічних явищ і процесів
Термін «метод» походить від грецького слова «meto-dos», що означає «шлях до чогось», «шлях пізнання».
Метод економічної теорії — система теоретичних підходів, способів, засобів, прийомів і операцій, за допомогою яких пізнають виробничі відносини, економічні закони та механізми їхньої дії.
Економічна теорія найактивніше послуговується методом матеріалістичної діалектики як всеосяжним науковим способом пізнання. Він розглядає явища та процеси економічного життя в найзагальніших зв'язках та взаємозалежностях у процесі безперервного розвитку, під час якого нагромадження кількісних змін спричиняє зміни якісного стану, а джерелом розвитку, руху вважає внутрішні суперечності — боротьбу протилежностей, заперечення.
Важливими складовими процесу пізнання економічних явищ є метод сходження від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного, метод єдності історичного й логічного.
Економічна теорія користується і загальними науковими методами та прийомами: висування та перевірка гіпотез, аналіз та синтез, індукція та дедукція, постановка експериментів, статистичні спостереження тощо. Ці методи конкретизують підхід до конкретного процесу наукового пізнання. Вони використовуються як у суспільних, так і у природничих науках, але у формах і межах, що залежать від предмета та особливостей науки.
Метод економічної теорії є багаторівневим і охоплює різні елементи:
філософські та загальнонаукові принципи (філософські: принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо; загальнонаукові: принцип системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу й синтезу, індукції та дедукції тощо);
закони матеріалістичної діалектики (закон єдності та боротьби протилежностей, кількісно-якісних змін і закон заперечення);
категорії філософії (кількість та якість, сутність і явище, зміст і форма тощо);
закони і категорії економічної теорії;
раціональні методи і засоби економічного аналізу.
Перші три групи структурних елементів діалектичного методу дослідження не накладаються механічно на економічні явища й процеси, а відображаються через метод економічної теорії. Філософія дає лише всеосяжні принципи пізнання, а їх використання залежить від економічної теорії, її предмета. Тому поряд із всеосяжним і загальним метод економічної теорії послуговується особливими елементами, зумовленими специфікою предмета дослідження.
Так, основний принцип матеріалістичної діалектики — принцип первинності матерії, суспільного буття стосовно суспільної свідомості — в економічній теорії стверджує первинність матеріальних, економічних відносин щодо політичних та ідеологічних; принцип розвитку, який виходить із єдності та діалектичної боротьби протилежностей, конкретизується в економічній теорії у формі протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами.
Структурно-функціональний метод. Важливим теоретичним засобом пізнання суті економічних явищ і процесів є системно-структурний підхід. Він передбачає вивчення конкретного економічного явища як системного, з обов'язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів. Згідно з ним в економічному явищі як системному об'єкті виділяють зв'язки відповідних рівнів: координаційні зв'язки — визначають узгодженість та місце структурних елементів у системі;
субординаційні зв'язки — вказують на підпорядкований зв'язок елементів у системному об'є