Основи економічної теорії (2003)

Економічна рівновага та її циклічність

Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічний цикл утворюють періодичні коливання загальної економічної активності. Економічне зростання змінюється спадом виробництва, процвітання — кризою і депресією. Циклічні коливання є синхронними, відбуваються зі сталою послідовністю у чітко окреслених часових межах. У різних країнах вони відрізняються регулярністю, протяжністю та причинами виникнення. Процеси в невеликих країнах, економіка яких значною мірою залежить від умов зовнішньої торгівлі, відрізняються від процесів у великих країнах, економіка яких менш залежна від зовнішнього світу. Практично неможливо виробити єдину для всіх країн теорію економічного циклу.

Деякий час в економічній теорії переважав спрощений варіант аналізу економічного циклу, тобто не бралася до уваги проблема економічної рівноваги. Вперше науково обґрунтував теорію економічної рівноваги К. Маркс, визначивши загальний методологічний принцип, згідно з яким кризові спади в економіці розглядалися як відхилення від стану рівноваги. Він вважав, що постійна тенденція різних сфер виробництва до рівноваги є реакцією на постійне порушення цієї рівноваги.

Економічна рівновага — стан економіки, за якого досягаються стале зрівноважуванння та взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній, — виробництво і споживання, попит і пропозиція, ресурси і потреби.

Теорія загальної рівноваги набула широкого розвитку в економічних дослідженнях західних вчених. У сучасній економічній теорії — це важливий розділ економічної науки. Відомі американські економісти Дж.-Р. Хікс і К.-Дж. Ерроу в 1972 р. були удостоєні Нобелівської премії з економіки за розробку «теорії загальної рівноваги і економічного добробуту», яка сприяє вирішенню практичних завдань ринкової економіки.

Будь-які відхилення від збалансованого стану, спричинені впливом внутрішніх та зовнішніх факторів, автоматично задіюють сили, які прагнуть до збалансованості. За визначенням П. Самуельсона, рівновага — стан економіки, за якого зберігається її здатність до саморегулювання.

Автоматичним механізмом самоврівноважування економічних взаємозв'язків є механізм досконалої конкуренції.

Отже, економічна рівновага є конкурентно-ринковою та багаторівневою. В економічній теорії розмежовують рівновагу виробництва, розподілу, обміну та споживання. Сукупно вони формують загальну систему економічної рівноваги відтворювального процесу. Економічна теорія вирізняє також повну та часткову, тимчасову та постійну рівновагу.

Найзагальніші умови формування економічної рівноваги простого та розширеного відтворення були визначені ще К. Марксом. Аналізуючи марксистські схеми розширеного відтворення, американський економіст Василь Леонтьев (1906—1999) розробив метод аналізу міжгалузевих зв'язків за принципом «витрати — випуск», який надав теорії рівноваги нові можливості практичного застосування.

ЧУ теорії циклічності рівновагу розглядають як вихідний стан економічної динаміки. Класичне визначення економічного циклу розробили американські вчені Артур Берне (нар. 1904) та Уеслі Мітчелл (1874—1948): «Економічні цикли — це тип коливань у сукупній економічній активності нації, яка організує свою діяльність у формі приватного підприємництва; цикл складається з періоду піднесення, який спостерігається одночасно в багатьох видах економічної діяльності і змінюється загальним для всієї економіки періодом спаду, скорочення виробництва з наступним пожвавленням, яке перейде у фазу піднесення наступного циклу; така зміна фаз циклу повторюється, але не обов'язково періодично».

Економічна рівновага не є статичною. Структурні зв'язки динамічні й завдяки цьому здатні до вдосконалення. Коли структурні порушення відтворювальних зв'язків досягають критичної величини, досягнення стану рівноваги здійснюється стрибкоподібно — через економічні кризи, які є специфічним інструментом примусового подолання диспропорцій та відновлення рівноваги. Економічної рівноваги можна досягнути, активно використовуючи можливості державного регулювання. Вдосконалення його методів дало змогу протягом останнього десятиріччя зменшити глибину економічних криз та послабити їх негативні наслідки.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвитку виявляє себе в різних формах. її можна класифікувати за такими ознаками: періодичність або довготривалість та рушійні сили, які визначають механізм перебігу циклу.

З урахуванням терміну тривалості цикли класифікують на:

великі (періодичністю 40—60 років);

середні (7—11 років);

малі — короткострокові коливання ділової активності, які можуть повторюватися кожні три-чотири роки.

Довгострокові циклічні коливання в економіці були відкриті у другій половині XIX ст. Англійський економіст Уільям Джевонс (1835—1882) у 1879 р. опублікував статистичний аналіз, в якому обґрунтував існування поряд із середніми та короткостроковими циклами довгострокових коливань ділової активності. Наукову теорію довгих хвиль розробив російський вчений Микола Кондратьев (1892—1938), який на початку 20-х років XX ст. опублікував важливі теоретичні дослідження з цієї проблеми. Суть теорії Кондратьева полягає в тому, що довгострокові цикли обумовлені ендогенними (внутрішніми) факторами економічного зростання. Вони прямо пов'язані з циклічністю розвитку продуктивних сил, передусім засобів праці.

Від першої промислової революції (кінець XVIII — перша третина Х\Х ст.) і до середини XX ст. було три довгих цикли. З розгортанням сучасної науково-технічної революції розпочався четвертий цикл, який триває і тепер.

Матеріальною основою теорії довгих хвиль є структурне оновлення технологічного способу виробництва. Відбувається воно еволюційно, коли поліпшуються і удосконалюються існуючі технології, або революційно, коли відбуваються якісні зміни матеріалізації наукових знань.

Ці два методи доповнюють і замінюють один одного. Еволюційний дає змогу використати потенціал існуючих технологій. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім поширюються еволюційно.

У структурі довгострокових циклів виділяють два етапи розвитку, відповідно цикл утворюють дві фази:

низхідна фаза — період зміни базисних технологій та технологічних структур виробничої системи суспільства, триває 20—25 років;

висхідна фаза — період тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства, триває 25—ЗО років.

Найвідчутніше впливають на процес відтворення середні цикли. В економічній теорії їх вважають базовими. За змістом середньострокові цикли є економічними циклами всього відтворювального процесу, оскільки відображають циклічність розвитку не лише виробництва, а й розподілу, обміну та споживання.

Матеріальною основою середніх циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їх найактивнішої частини — знарядь праці. Економічні цикли середньої тривалості мають чотири послідовні фази: кризу, депресію, пожвавлення, піднесення. Основними фазами є криза та піднесення.

Циклам притаманні певні загальні риси, передусім однакова послідовність фаз. Але на різних етапах економічного розвитку суспільства і за різних умов відтворення циклу його фази виявляються по-різному.

Криза (рецесія, падіння). Вона є основною фазою, що формує і визначає особливості й тривалість економічного циклу. Передусім охоплює найчутливіші сфери грошово-кредитних зв'язків, оптової, а відтак і роздрібної торгівлі.

Біржова паніка та масове знецінення капіталу внаслідок падіння курсів акцій нерідко є симптомами наближення чергового спаду. Розвиток кризи проявляється у нагромадженні товарних мас у процесі оптової торгівлі, уповільненні їх просування до споживача, що призводить до зниження загальних показників динаміки промислового виробництва, руйнування капіталу. Відсутність можливості реалізувати товар відриває купівлю від продажу. Придбані продавцями у промисловців партії товарів не переходять у сферу споживання, не досягають остаточного пункту свого руху і залишаються у сфері обігу. Але промисловець вважає свої ринкові проблеми розв'язаними і продовжує виробляти товари у попередніх кількостях. Один потік товарів наздоганяє інший, поки не з'ясується, що попередній потік не поглинуто сферою споживання. Масштаби товарного обміну різко скорочуються, що призводить до спаду виробництва, зростання безробіття, зниження рівня загальної заробітної плати, прибутків. Зростають потреби у платіжних засобах, попит на гроші, тому підвищуються ставки позичкового відсотка.

За своїми соціально-економічними наслідками криза є найвідчутнішою фазою, а з економічної точки зору — найскладнішою і найсуперечливішою.

Криза є руйнівною, оскільки порушує макроекономічну рівновагу, розбалансовуючи взаємодіючі структури. Вона спричиняє: перевиробництво з наступним падінням обсягів виробництва, нагромадженням товарних мас в оптовій торгівлі; падіння товарних цін; зростання безробіття, збільшення кількості незайнятих виробничих потужностей; падіння рівня реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків підприємств, життєвого рівня населення; зниження платоспроможного попиту населення; зменшення обсягів оптової та роздрібної торгівлі; крах грошово-кредитних відносин; наростання обсягів взаємних неплатежів; зростання норми позичкового відсотка; нестачу грошової маси, масове знецінення капіталу, згортання інвестиційних процесів; падіння курсу акцій, біржову паніку; масові банкрутства підприємств; зростання соціальної напруженості у суспільстві.

Однак циклічні коливання ділової активності є умовою ефективного відтворення, а сама криза — суттєвою інтегральною часткою цього процесу. У період кризи прискорено відмирають застарілі економічні системи. Криза є загостреним економічним станом, який може бути поштовхом до розвитку, структурних змін в економіці, підвищення ділової активності.

З 1825 р. капіталістична система господарства пережила 21 економічний цикл. Перша економічна криза відбулася в 1825 р. в Англії. Перший цикл (рух виробництва від початку попереднього спаду до початку наступного) тривав 12 років і закінчився кризою 1836 р. в Англії та США. Через 11 років криза охопила Англію, США, Францію та Німеччину. Наступна криза (1857) була всесвітньою (охопила більшість розвинутих країн). Такими ж були і кризи 1866, 1873, 1882, 1890, 1900 років.

Найглибшою була економічна криза 1929—1933 pp. Вона супроводжувалася масовими банкрутствами підприємств, колосальним зростанням армії безробітних, втратою дрібними акціонерами своїх акцій.

У США в цей період уряд очолив президент Рузвельт. Широкомасштабне втручання держави в економіку допомогло країні вийти з кризи, у чому чимала заслуга президента.

Теоретичне обґрунтування неспроможності ринкової системи подолати економічні кризи і необхідність державного регулювання економіки належать англійському економісту Дж.-М. Кейнсу. З моменту публікації його праці «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 р.) вважають, що ринкова економіка перетворилася на регульовану ринкову економіку.

Економічні кризи відбувалися і після 1933 p., однак їх руйнівний характер був менш відчутним. Це свідчить про значну ефективність державного регулювання економіки.

Вчені-економісти постійно намагалися з'ясувати головну причину економічних криз, виробити рекомендації щодо їх попередження. Серед причин називали і поверхові, і наукові. До поверхових належать, наприклад, спроби пов'язати появу криз з плямами на Сонці, ритмом руху Венери тощо.

Представники класичної школи політичної економії першими підійшли до з'ясування наукових причин цього явища. Так, англійський вчений Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства. Швейцарський економіст С. де Сісмонді пояснював кризи недоспоживанням продуктів народними масами, невідповідністю між виробництвом та споживанням.

К. Маркс найважливішою причиною цього явища назвав основну суперечність капіталістичного способу виробництва. Видатний український економіст Михайло Туган-Барановський причину криз убачав у диспропорційності розвитку економіки, тобто у нерівномірному розвитку галузей, конкретніше у диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва, та недосконалості регулюючої ролі ринкового капіталу в забезпеченні постійного зростання виробництва. На його думку, щоб запобігти кризам, необхідне раціональне регулювання інвестицій.

Економічні кризи є надзвичайно складним явищем, тому причини їх виникнення мають різні аспекти. У кожній країні вони мають свої специфічні причини.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки не встановлюється ринкова рівновага, тобто пропорційність попиту та пропозиції. Після цього кризовий спад припиняється, а економіка входить у фазу депресії.

Депресія (застій, стагнація). Вона проявляється в стабілізації економіки на найнижчому рівні, призупиненні падіння цін, збереженні високого рівня безробіття. Кількість робочих місць не збільшується, рух капіталу повільний, нові інвестиції відсутні. Під час депресії поступово починається відновлення перерваних кризою господарських зв'язків, зменшення товарних запасів, переливання капіталу в перспективніші галузі, а головне — масове оновлення основного капіталу.

Напередодні кризи маса основного капіталу досягає таких розмірів, що виникає його надлишок, або така кількість, для якої зниження норми прибутку не врівноважується зростанням "її маси. У такій ситуації додаткові інвестиції не приносять додаткового прибутку, основний капітал руйнується фізично або знецінюється. Зв'язок депресії з кризою полягає передусім у відновленні основного капіталу, але вже на вищому технічному рівні, тому в наступному циклі економіка досягає вищого рівня розвитку.

Пожвавлення. Ця фаза циклу вирізняється тим, що вперше після кризового спаду зростає попит на засоби виробництва та робочу силу, спостерігається економічне зростання, збільшуються прибуток та заробітна плата. У суспільній свідомості оживають сподівання на краще. Відновлюється докризовий рівень економічного розвитку.

Найголовнішими рисами пожвавлення є оновлення основного капіталу, модернізація виробництва, відновлення інвестиційного процесу, активізація сукупного попиту, підвищення рівня виробництва, скорочення безробіття, зростання позичкового відсотка. Ця стадія продовжується доти, поки рівень виробництва не досягне рівня попереднього економічного циклу.

Піднесення (експансія, пік). Це — фаза в промисловому циклі, за якої економічний розвиток досягає найвищого рівня, що характеризується масовим оновленням і розширенням основного капіталу, реконструкцією старих виробничих потужностей і новим будівництвом, нарощуванням обсягів національного виробництва, активним інвестиційним процесом, стрімким зростанням прибутків, сукупного попиту, повною зайнятістю, суттєвим підвищенням заробітної плати, розвитком кредитно-фінансових відносин. Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури.

Саме у цей, найбільш сприятливий для економіки період зріють передумови майбутнього спаду. їх розвиток приховують розгалужена мережа торгівлі, розвинута кредитна система, штучні дефіцити внаслідок спекуляцій на зростанні цін. І лише у період кризового спаду стають очевидними справжні масштаби не-рівноваги ринкової економіки. Ринкова рівновага, тобто пропорційність сукупного попиту та сукупної пропозиції, є короткочасним, випадковим станом економічної системи.

Між коливанням попиту та змінами обсягу інвестицій існує безпосередній взаємозв'язок. Зростання попиту на споживчі товари і на засоби виробництва зумовлює збільшення інвестицій у потужності, які ці товари виробляють. Відповідно зниження попиту зумовлює скорочення інвестицій. Взаємозв'язок інвестицій з відтворенням капіталу посилюється ефектом акселерації, тобто прискорення. Принцип акселерації визначає, що певна зміна попиту спричиняє значно більшу зміну обсягів капіталовкладень, тобто інвестиції реагують на зміну попиту прискореною зміною. Якщо розглядати принцип акселерації у загальному вигляді, розмір інвестицій є функцією зміни сукупного попиту (доходу).

Принцип акселерації відображає спорадичні, тобто випадкові, надзвичайно різкі та відчутні зміни у капіталовкладеннях, які виникають у відповідь на коливання попиту. Це один із факторів нестабільності економіки.

Сучасний економічний цикл має суттєві особливості, основними серед яких є:

позанаціональні межі дії та впливу фази циклу;

посилення державно-монополістичного регулювання циклічних процесів;

підвищення ролі соціальних процесів у механізмі антициклічного регулювання; більша тривалість та інтенсивність фаз пожвавлення і піднесення порівняно з фазами спаду і депресії;

вплив науково-технічної революції, структурної перебудови економіки на частоту криз (період їх повторювання скоротився спочатку з 10—12 до 5—7 років, а нині кризові явища повторюються через 1— 2 роки);

нерегулярність коливань, нечіткість меж між фазами, випадання окремих фаз (після кризи, наприклад, може відразу розпочатися пожвавлення);

невисокі темпи піднесення — 2—3% на рік. За піднесення залишається значна кількість безробітних, основні економічні параметри менш динамічні. Соціально-економічні процеси відбуваються повільніше;

суперечливе поєднання асинхронності та синхронності соціально-економічних процесів у різних країнах;

зниження ролі циклічних факторів у динаміці цін;

супроводження глибокої кризи стагнацією виробництва, зростанням цін, посиленням інфляційних процесів;

переплетіння циклічних криз з нециклічними, синхронізація та взаємодія економіко-соціальних коливань, кризових явищ і природно-економічних циклів;

активізація та посилення нециклічних коливань, сутність яких визначена недостатньо, а отже, відсутні методи їх регулювання;

охоплення кризовими явищами нових сфер і рівнів (галузей нематеріального виробництва, індустрії відпочинку тощо).

У зв'язку з дією різноманітних груп факторів досить складно вирізнити в економічному циклі всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення — з фазою піднесення, цикл починає функціонувати як двофазовий. Для першої фази характерний спад, для другої — піднесення.

Основою короткострокових циклів є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Граничними межами малих циклів є грошові кризи, що також повторюються з вираженою синхронною закономірністю. Грошові кризи можуть відбуватись незалежно, і їх вважають специфічними. Вони розвиваються на основі іманентних (притаманних) суперечностей грошової системи, зокрема порушення рівноваги, яке формується на монетарному ринку. Коли грошові кризи накладаються на промислові, виникають загальні фінансово-промислові кризи. Розмежування цих двох різновидів грошових криз є відносним.

За своєю суттю грошові кризи є кризами сфери грошового обігу і сфери кредиту. Ці дві сфери ринкової економіки не тільки взаємопов'язані, а й за своєю суттю є єдиним цілим: грошовий обіг значною мірою функціонує як кредитні знаряддя обігу.

Форми прояву грошових криз різноманітні: кризи платіжних коштів, позичкового капіталу, грошового обігу.

Грошові кризи виникають у період масового оновлення виробничих фондів, коли зростає попит на кредитно-грошові ресурси. Внаслідок цього зростають кредитна заборгованість суб'єктів підприємницької діяльності, банківські ставки, формується фіктивний капітал, відбуваються біржові потрясіння, наростають інфляційні процеси.

Грошова криза, як правило, виникає через три-чо-тири роки після економічної кризи. Так, криза 1907 р. настала через чотири роки після загальноекономічної кризи 1900—1903 pp., післявоєнні кризи 1953—1954 і 1960—1961 pp. розвивалися відповідно після базових криз 1948—1949 та 1957—1958 pp. (інтервал три-чо-тири роки), за промисловою кризою 1980—1982 pp. грошова криза почалася наприкінці 1985 року — в першій половині 1986 року. У всіх випадках спостерігалися всі закономірності кризи.

Існує взаємозв'язок між середньостроковими циклами і промисловими кризами та короткостроковими циклами і грошовими кризами. Розбіжності виявляються лише в науковому поясненні характеру цього взаємозв'язку.

Кейнсіанська теорія пояснює порушення у циклі відтворення як наслідок внутрішньої недосконалості ринкових механізмів саморегулювання економіки. Отже, грошові кризи є не самостійним явищем, а результатом диспропорцій, які виникають безпосередньо у виробничій сфері, зокрема в інвестиційній діяльності.

Теорія монетаризму обстоює монетарну теорію циклу, згідно з якою ринковий механізм спроможний самостійно забезпечити структурну рівновагу, а чинник, який спричиняє дестабілізацію і зумовлює циклічний розвиток, — грошова система.

Усвідомлення значних економічних та соціальних втрат як наслідку циклічного характеру розвитку спонукає уряди країн з

ринковою економікою постійно здійснювати антициклічне регулювання економікою.

Антициклічне регулювання економіки — свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, спрямовані на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і темпів економічного зростання.

Державна стратегія стимулювання економічного зростання в розвинутих країнах на різних етапах мала свої особливості й використовувала різні концепції, вміло поєднуючи теорії кейнсіанського, неокейнсіанського та неокласичного напрямів.

Після світової кризи 1929—1933 pp. державне регулювання було спрямоване на управління чинниками сукупного попиту. Розширення капіталовкладень стимулювалося зниженням відсоткових ставок, а обмеження — їх підвищенням. Залученням до громадських робіт регулювалася зайнятість населення.

У 80-ті роки була проголошена економічна політика, суть якої полягала у стимулюванні сукупної пропозиції на основі розширення інвестицій у машини та устаткування, перспективні новітні технології. Викристалізувалися три нові напрями впливу держави на економічне зростання:

стимулювання НТП та розвитку наукових досліджень;

збільшення витрат на освіту, підготовку та перепідготовку кваліфікованої робочої сили в державних масштабах;

глибоке реформування податкової системи. Головною метою такої політики є високі темпи зростання виробництва, вирішення соціальних проблем: зайнятості, бідності, безробіття, підвищення рівня доходів.

Особливості економічної кризи в Україні наприкінці XX — на початку XXI ст.

Економічну кризу в Україні протягом 90-х років XX — початку XXI ст. не можна трактувати як кризу перевиробництва. За своєю сутністю вона є системною трансформаційною кризою, тобто кризою, породженою трансформацією адміністративно-командної економіки у ринкову економіку. Ця затяжна криза супроводжувалася хронічним дефіцитом предметів виробничого призначення та особистого споживання, низькою нормою нагромадження, значним порушенням загальної ринкової рівноваги, величезною інфляцією.

Основні ознаки економічної кризи в Україні наприкінці XX — на початку XXI ст.:

різке зниження національного доходу, виробництва промислової продукції та продовольства. Так, за 1991—1993 pp. національний доход в Україні знизився на 42%, виробництво промислової продукції — на 42%, а виробництво продовольства — на 47%. За 1997 р. ВВП скоротився на 3,2%; промислове виробництво — на 18%;

стрімкі темпи інфляції. Індекс інфляції у 1993 р. перевищив 10 000%, у 1998 р. досяг 120%; у 2000 р. становив 28%.

різке зниження життєвого рівня населення. За різними оцінками, цей показник знизився приблизно у шість разів;

швидке зростання армії безробітних. Тільки офіційно зареєстрованих безробітних наприкінці 90-х років XX ст. було до 0,5 млн., а приховане безробіття становило 40% від кількості працюючих;

дефіцит державного бюджету. У відсотках ВВП він становив: 1992 р. — 3,8%; 1993 р. — 5,1; 1994 р. — 8,9; 1995 р. — 6,6; 1996 р. — 4,4; 1997 р. — 7,0;

1998 р. — 1,9%; за 1999 р. дефіцит державного бюджету досяг 1,4% ВВП;

різка поляризація суспільства: швидке формування класу мафіозно-номенклатурної еліти, катастрофічне зниження життєвого рівня більшості населення.

Про глибину структурних деформацій в Україні свідчать тривалість та глибина економічної кризи. За 10 років загалом спад виробництва досяг майже 60% від рівня 1990 p., а коефіцієнт використання виробничих потужностей не перевищував ЗО—40%. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі. Так, у США в 1929—1933 pp. спад виробництва не перевищив 25%, в СРСР під час Другої світової війни спад промислового виробництва становив 30%.

Причини соціально-економічної кризи умовно можна розподілити на три групи:

1. Причини, успадковані від колишнього СРСР:

диспропорції між виробництвом та споживанням, нагромадженням та споживанням;

загальний дефіцит матеріальних засобів виробничого та невиробничого призначення;

дисбаланс між грошовими заощадженнями населення та їх товарним покриттям;

розвал споживчого ринку та грошового обігу.

2. Причини, породжені непродуманими реформаторськими діями з часу проголошення незалежності України:

значний розрив господарських зв'язків з пострадянськими країнами, що призвів до втрати багатьох традиційних ринків збуту продукції і значною мірою комплектуючих виробів;

зниження інтересу до української продукції через високу собівартість.

3. Причини, зумовлені необхідністю трансформації існуючої економічної системи. Досвід інших країн свідчить, що таку трансформацію супроводжують кризові потрясіння.

Економічна структура не є статичною. Вона підвладна змінам, причому, чим швидше вони відбуваються, тим еластичніше пристосовується структура до вимог часу, тим успішніше розвивається економіка. Після Другої світової війни структурні зміни в економіці відбулися в усіх країнах різними шляхами. Україна має виробити власну стратегію структурної перебудови економіки, для чого необхідно технічно переозброїти всі галузі виробництва, перерозподілити нагромадження, сформувати раціональну податкову та цінову політику, забезпечити поступове зближення темпів зростання виробництва засобів виробництва та предметів споживання.