Розміщення продуктивних сил України (1998)

2.2. Методи економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва

Розвиток і розміщення промисловості та інших галузей господарства до останнього часу обґрунтовувалися у спеціальних роботах передпланового характеру, на основі яких формувалися планові документи. Основними передплановими документами були схеми розвитку й розміщення галузей господарства (промисловості, транспорту, сільського господарства) і промисловості (машинобудування, чорної металургії, текстильної, харчової тощо).

На сучасному етапі у зв'язку з переходом до ринкової економіки роль галузевих економічних розробок прогнозового характеру зберігається, оскільки регулювання розвитку й розміщення підприємств має велике значення і в умовах ринкової економіки. Так, у США майже 50 %, а в Італії майже 70 % економіки регулюється державою. Особливо це стосується тих важливих галузей виробництва, розвиток яких не під силу і дуже великим фірмам: паливно-енергетичного комплексу, гірничовидобувних підприємств, чорної й кольорової металургії, деяких галузей машинобудування й хімічної промисловості.

Однак методи регулювання в розвинених країнах світу мають інший характер: не адміністративно-бюрократичні заходи, а економічні (у вигляді, наприклад, особливої податкової політики стимуляційного або гальмівного характеру). Велике значення мають правові важелі управління розвитком економіки. Такі розробки пошукового характеру — це особливі державні програми розвитку певної галузі виробництва. Отже, галузеві схеми розміщення господарства України повинні бути аналогічними закордонним, науково обґрунтованими, мати більш рекомендаційний, а не директивний характер.

Чільне місце посідають також техніко-економічні обґрунтування (ТЕО) розвитку й розміщення окремих об'єктів господарства (як нових, так і старих, які необхідно реконструювати). ТЕО після уточнення і затвердження є основою для підготовки проектної документації.

Отже, прогнозові або техніко-економічні документи обґрунтування розвитку й розміщення галузей та окремих їх підприємств матимуть в майбутньому велике значення для раціонального та ефективного розвитку й розміщення господарства. Проте на такі галузі, як сільське господарство, частково легка й харчова галузі промисловості, сфера побутових послуг та інших подібних виробництв, де найефективніший розвиток малих форм організації, приватних засобів господарювання, такі розробки значно менше впливатимуть.

Методи економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва в загальному вигляді включають такі найважливіші етапи:

аналіз сучасного розвитку і розміщення галузі;

визначення основних умов і факторів розвитку галузі й окремих підприємств на перспективу;

вибір варіантів і визначення оптимального варіанта розвитку галузі.

На першому етапі вивчають диспропорції (невідповідності між окремими стадіями) в розвитку і розміщенні виробництва, виробничі резерви (потенційні можливості), тобто виявляють недоліки в розвитку й розміщенні та визначаються шляхи удосконалення їх. При цьому беруть до уваги такі показники:

забезпечення сировинними ресурсами (металом — для машинобудування, запасами корисних копалин — для видобувних галузей тощо);

обсяги виробництва продукції в натурі (тоннах, метрах, кубометрах, літрах) і вартісному (гривнях) вираженні;

собівартість (витрати на виробництво і реалізацію продукції: вартість сировини й матеріалів, палива та енергії, амортизаційні відрахування, заробітна плата працівників тощо);

матеріаломісткість (витрати сировини і матеріалів на одиницю продукції); енергоємність продукції (витрати енергії на одиницю продукції);

капітальні вкладення (фінансові витрати на відтворення основних фондів: будівлі, споруди, машини й устаткування, транспорт тощо) з виділенням коштів на розширення, реконструкцію, технічне переоснащення і нове будівництво;

обсяги незавершеного будівництва і вартість невстановленого устаткування;

приріст продукції на 1 грн. капітальних вкладень;

рентабельність (показник прибутковості й збитковості виробничої діяльності: рентабельність виробництва — відношення прибутку до вартості основних фондів; рентабельність продукції — відношення прибутку до собівартості продукції) і строки окупності (період відтворення коштів з прибутку виробництва, рівнозначних капітальним вкладенням);

вартість основних фондів, фондовіддача (відношення кількості виробленої продукції до вартості основних фондів), впровадження в дію виробничих потужностей; показники продуктивності праці (кількість продукції, виробленої одним зайнятим у матеріальному виробництві);

показники фінансового становища галузі або окремих підприємств; кількість власних коштів, можливе постачання з державного бюджету, кредитні можливості тощо.

Ці галузеві показники доповнюються іншими, що характеризують взаємозв'язки певного виробництва з різними галузями господарства:

співвідношення досягнутого рівня виробництва з потребами господарства країни (ринку) в певному виді продукції;

технічний рівень галузі (структура устаткування, нові види продукції, їх відповідність світовим стандартам, вплив галузі на навколишнє середовище і раціональне використання природних ресурсів — обсяг забруднювальних викидів, відходів виробництва, використаних вторинних ресурсів тощо);

забезпечення у територіальному розрізі трудовими, паливно-енергетичними, мінерально-сировинними, сільськогосподарськими, лісовими, водними та іншими ресурсами;

удосконалення управління і територіальної організації галузі (створення концернів, акціонерних, приватних та інших форм господарювання, спільних із іноземними фірмами підприємств тощо);

потреби галузі (підприємства) в перевезеннях; міжрайонні та внутрішньорайонні транспортно-економічні зв'язки з постачальниками і споживачами;

участь галузі в міжнародному поділі праці (процес поглиблення господарських взаємозв'язків між країнами).

На другому етапі аналізу можливостей розвитку й розміщення виробництва досліджують основні умови і фактори. Вирішальним фактором розвитку виробництва є визначення потреби господарства (ринку) в певному виді продукції. Реалізація потреб певного виду продукції залежить від можливостей розвитку суміжних галузей. Тому вибір оптимальних обсягів виробництва слід пов'язувати з розвитком взаємозалежних виробництв (наприклад, зростання обсягів видобутку вугілля враховує виробництво необхідного для цього обладнання).

Важливим фактором розвитку виробництва є врахування виробничо-технічних особливостей і рівня науково-технічного прогресу в певній галузі. Так, підприємства, які випускають однакову продукцію за допомогою різних технологічних процесів, характеризуються різними факторами розміщення (виробництво аміаку з природного газу тяжіє до магістральних газопроводів; виробництво аміаку з коксівного газу — до коксохімічних виробництв).

Вирішальне значення для розміщення багатьох виробництв має ресурсний фактор. Різні галузі та їхні структурні підрозділи через свою виробничо-технологічну специфіку розрізняють за показниками енерго-, матеріале-, водо-, трудо- і капіталомісткості, які враховують витрати зазначених ресурсів на виробництво одиниці продукції. У зв'язку з посиленням ролі екологічних факторів у розміщенні виробництва актуальними є показники екологоємності виробництва (нормативів і стандартів), які характеризують рівень зменшення негативного впливу виробництва на навколишнє природне середовище.

Велике значення для розміщення виробництва мають транспортний та споживчий фактори. Одним з методів урахування транспортного і споживчого факторів розміщення виробництва є виробничо-збутове зонування — визначення економічних меж рівнозначних виробничо-транспортних витрат. Раціональний радіус перевезення продукції Р розраховується згідно з приведеними витратами на одиницю продукції в пунктах ПІ, П2 з урахуванням відстані між ними Д і транспортних витрат на 1 тонно-кілометр при перевезенні від одного пункту до другого ТІ і від другого до першого Т2:

Р = (П2 - ПІ + Т2Д) : (ТІ + Т2).

Розраховуючи збутові зони, слід звертати увагу й на те, що в реальному житті на межі зонування можуть впливати політичні, соціальні та інші фактори. Тому такі розрахунки є лише теоретичними оптимальними моделями збутового районування.

При розміщенні наукоємних виробництв враховуються наявність наукових центрів і висококваліфікованих кадрів, можливості навчання їх.

На розміщення багатьох підприємств впливають кілька факторів. Наприклад, для виробництва калійних добрив основним є сировинний фактор, тоді як для виробництва паперу велике значення крім сировинного має й фактор постачання водою.

Залежно від рівня впливу факторів на розміщення виробництва галузі промисловості класифіковані за факторами розміщення. За рівнем матеріаломісткості виробництва можна вирізнити такі групи галузей: високо-, середньо- і нематеріаломісткі. Високоматеріаломісткі галузі мають чітко визначену сировинну орієнтацію. Серед них — окремі галузі кольорової металургії, чорна металургія, важке машинобудування, лісова промисловість та ін. До групи енергоємних виробництв належать: виробництво синтетичного каучуку, хімічного волокна, синтетичних смол, пластмас, алюмінієва промисловість тощо; до групи трудомістких галузей — приладобудування, радіотехнічна, текстильна, взуттєва, швейна тощо; до галузей, зорієнтованих на споживача, належать нафтопереробна, сільськогосподарське машинобудування, меблева, хлібопекарська тощо. Отже, залежність галузі від певних факторів розміщення визначає вибір місця розташування підприємств на території.

У зв'язку із значною диференціацією економічних, соціальних і природних умов на території країни кожен з регіонів має специфічну сукупність умов розміщення у своїх межах. На основі цього можна визначити райони (сприятливі або несприятливі) для розміщення в них конкретних типів підприємств. Так, територія України в цілому несприятлива для розміщення ресурсомістких, особливо водомістких та енергоємних підприємств, тому що, по-перше, майже вся територія належить до вододефіцитних регіонів (особливо південна й південно-східна частини), деякі можливості, але невеликі, для розміщення водомістких виробництв можуть бути на півночі, на північному заході; по-друге, в країні вичерпані можливості розвитку традиційних видів енергетики, а нові або не виправдали себе (атомна енергетика), або ще не мають значної науково-технічної бази для розвитку. Мало резервів має держава і для розміщення великих гірничодобувних підприємств (відкритої розробки) на основі відчуження земельного фонду, бо основна частина земель має сільськогосподарське значення.

Проте Україна, відносно забезпечена трудовими ресурсами, високим науковим потенціалом, відчуває дефіцит товарів народного споживання, тому майже вся територія сприятлива для розвитку і розміщення підприємств легкої, харчової, машинобудівної промисловості і галузей науково-технічного прогресу. Однак, вибираючи місця локалізації, необхідно поглибити районну диференціацію факторів розміщення, обґрунтовану аналізом таких територіальних балансів різних ресурсів:

обсяг ресурсних можливостей і забезпечення виробництва сировиною обґрунтовується балансовими й промисловими запасами ресурсів району;

забезпечення виробництва ресурсами багатоцільового призначення (паливно-енергетичні, лісові, водні, земельні тощо) здійснюється відповідно до територіальних балансів з цих видів ресурсів з урахуванням плати за використання їх;

потреба трудових ресурсів розглядається з урахуванням забезпечення як основного виробництва, так і інфраструктури на основі трудових територіальних балансів, які виробляють за допомогою демографічних показників руху населення.

У перспективі найбільше впливатиме на вибір району розташування виробництва районна диференціація ринкових цін, деяких тарифів, податків та інших економічних важелів господарської діяльності.

На третьому етапі на основі вибраних місць розташування підприємств та обсягів виробництва розробляють кілька можливих напрямів (варіантів) розвитку галузі.

Для всіх варіантів розрахунку визначають обсяги і технології виробництва, одноразові (капітальні вкладення) й поточні (на експлуатацію) витрати, які обчислюють за діючими нормативами й стандартами виробництва.

Після вироблення варіантів розміщення оцінюють їх економічну ефективність із застосуванням економіко-математичних методів та обчислювальної техніки. Критерії оцінки ефективності можуть бути різними, в тому числі й максимальні прибутки при певних витратах. Це фактично означає аналіз можливих прибутків підприємства або галузі при фіксованих коштах, які можна спрямувати на створення або реконструкцію їх.

Крім того, використовують також метод мінімізації приведених витрат, які обчислюють за формулою

Вп= С + ЕяК,

де С — собівартість продукції з урахуванням транспортування до споживача; Е — нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень (в цілому у господарстві він становить на сучасному рівні 0,12); К — капітальні вкладення.

З усіх варіантів розвитку вибирають той, що має найменші приведені витрати. Це й буде оптимальний варіант розташування виробництва.

Приклад розрахунку приведених витрат. Є три можливих варіанти розміщення цементних заводів у різних районах. Вихідні дані й результати розрахунків оптимального варіанта наведені в табл. 15.



Отже, оптимальним є третій варіант розміщення заводу.

Оптимальний варіант доповнюється галузевими показниками рівня інтенсифікації виробництва: фондовіддачі, рентабельності, продуктивності праці тощо. На основі вибраного варіанта уточнюють і розробляють інші показники розвитку галузі.

Можна використовувати ще один, так званий "мішаний" спосіб оцінки ефективності. Він складається з порівняння доходу (обсягу чистої продукції у вартісному вираженні, або прибутку) і витрат (теж приведених) на його виробництво:

С + Е К

де Е — економічна ефективність; Д — річний доход підприємства або галузі; С + EJ(. — приведені витрати.

Може бути й кілька варіантів. Проте найефективнішим вважають той, що дає змогу одержати найбільший доход (прибуток) при найменших витратах.

Отже, розглянуті методи обґрунтування розміщення і розвитку галузі або підприємства є по суті економічною експертизою (оцін кою) перспективного розвитку виробництва.

Велике значення на сучасному етапі мають також інші оцінки нового розвитку і розміщення. По-перше, до них належить екологічна оцінка. Згідно з чинним законодавством всі прогнозові розробки (схеми розвитку й розміщення галузей виробництва, а також регіональні схеми розвитку й розміщення продуктивних сил), техніко-економічне обґрунтування нових і реконструкція старих підприємств, а також проекти будівництва їх, усі нові технології, нові товари, обладнання та інша продукція повинні обов'язково проходити екологічну експертизу. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування всіх програм і проектів. Мета екологічної експертизи — визначення екологічної безпеки будь-якої господарської діяльності. Критерієм екологічної оцінки є спеціально вироблені стандарти й нормативи природного середовища та впливу на нього людської діяльності. До екологічної експертизи належать:

оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС);

прогнозування стану природного середовища;

висновки і рекомендації щодо зменшення негативного впливу;

експертні висновки про можливості реалізації проекту.

Методика еколого-економічної оцінки проектів включає чотири етапи.

Перший етап полягає в оцінці екологічного допуску виробництва. При цьому сумарний обсяг викиди виробництва не може бути більшим, ніж гранично допустима концентрація (ГДК) у повітрі й воді:

С : ГДК< 1,

де С. — фактична концентрація і-ї речовини; ГДК. — гранично допустима концентрація і-ї речовини.

Якщо цього співвідношення не можна додержати, то розрахунок здійснюють за формулою

УГДВй 1,

де У— обсяг викидів забруднювальних речовин; ГДВ — гранично допустимий викид цих речовин.

У зв'язку з розробкою нових нормативів і стандартів ГДК і ГДВ можна замінити іншими показниками.

Другий етап. На цьому етапі розраховують і порівнюють витрати на охорону середовища за проектним і базовим (прийнятим за норматив чи еталон) варіантом:

де 3. — приведені витрати у ї-й варіант будівництва; Вб — приведені витрати на базовому підприємстві.

З кількох варіантів вибирають оптимальний.

Третій етап пов'язаний з потребою подолання негативного впливу в регіонах, де забруднення більше за ГДК, тобто необхідна мінімізація негативного впливу забруднювальних речовин. У загальному вигляді критерієм екологічної оптимальності проекту є мінімум впливу об'єкта будівництва на природне середовище:

П = Р + к -> min,

де Рм— ресурсомісткість об'єкта (Р = 2 QR/A, де О — обсяг спожитого ресурсу; R — економічна оцінка ресурсу; А — річний обсяг виробництва продукції); кз — коефіцієнт забруднювального впливу об'єкта будівництва (кз =£ (R'V')/A, де R' — економічна оцінка одиниці умовних викидів; V — умовний обсяг викидів у повітря або воду; А — річний обсяг виробництва продукції).

Врешті вибирають мінімальний за показниками варіант.

Четвертий етап полягає у оцінці економічної ефективності природозахисних заходів:

Е = [(С6 - Q + (Кб - К)Ея\ А+ (У - У6) Л,

де С6, С — поточні витрати базового і проектованого підприємства на одиницю продукції; Кб, К — питомі капітальні вкладення; А — річний обсяг виробництва; У, У6 — річне запобігання втратам на одиницю продукції.

З усіх варіантів вибирається один — з найбільшим ефектом.

Можуть бути й інші методики оцінки екологічної ефективності проекту.

Разом з екологічною експертизою (оцінкою) раціональності розвитку й розміщення виробництва необхідно оцінювати також соціальну небезпеку таких розробок. Проте це справа майбутнього, оскільки немає вітчизняного досвіду в цій галузі знань. Соціальна безпечність проектів розвитку виробництва, яка враховує безробіття, соціальне напруження, національні особливості й народні традиції, рівень та особливості життя населення, — це найважливіший фактор поліпшення економічного розвитку країни. Методи регулювання цього фактора можуть бути різними: правовими, адміністративними, економічними. Наприклад, впровадження плати за трудові ресурси в деяких великих містах країни вже стало гальмівним фактором зростання населення.

Крім зазначених етапів економічної, екологічної та соціальної оцінки прогнозів і проектів розміщення виробництва необхідний ще один, останній етап, який складався б з рекомендацій для органів влади, правових організацій та інших урядових структур. Йдеться про рекомендації щодо змін у податковій політиці, інші заходи щодо регулювання розміщення й розвитку об'єктів господарства. Наприклад у СІЛА гірничодобувну промисловість регулюють як адміністративно-законодавчі, так і економічні заходи: орендна система видобутку корисних копалин, рентні платежі за розробку надр (роялті), система податків стимуляційного і гальмівного характеру (знижка на "виснаження надр", на інвестиції й прискорення амортизації гірничого обладнання тощо).

Крім загальних методів обґрунтування розвитку й розміщення виробництва застосовують багато спеціальних методів. У цілому можна використати таку класифікацію методів:

загальні: системний аналіз; історико-порівняльні методи; картографічні;

спеціальні (математичні): факторний аналіз; методи економі-ко-математичного моделювання: а) балансові; б) оптимізаційні (або моделі оптимального планування) — матричні, сітьові тощо; в) економіко-статистичне моделювання (кореляційні, регресивні, графоаналітичні, методи індексів тощо).

У розрахунках використовують також затверджені техніко-економічні й нормативні показники, а тому виділяють і методи з такою самою назвою: техніко-економічні, нормативні.

Найбільше значення для дослідження взаємозв'язків між підприємствами різних галузей мають балансові розрахунки видів ресурсів, готової продукції. Балансові методи використовуються для аналізу, прогнозування й регулювання розвитку динамічних систем з постійними потоками ресурсів і продукції ( витрати — випуск", "виробництво — споживання", "завезення — вивезення", в загальному вигляді "прибуток — витрати"). Типові баланси застосовуються у прогнозуванні й управлінні економікою (баланси трудових ресурсів, палива й енергії, грошових витрат тощо).

Для розміщення виробництва, врахування його зв'язків з підприємствами інших галузей використовуються міжгалузеві баланси. Приклад загальної моделі міжгалузевого балансу подано у табл. 16.



В основі цього методу — економіко-математична матрична модель, в якій у рядках (горизонталях) показано розподіл продукції j-ї галузі.

По колонках (вертикалях) показана структура вартості продукції

галузі: її матеріальні витрати, витрати на робочу силу V., чистий

доход т., а вся продукція виражається рівнянням

х. = Т.Х.. + V. + лі..

Рівність правих частин обох рівнянь є необхідною умовою міжгалузевого балансу.

Модель має чотири квадранти: І — розподіл між галузями проміжної продукції; II — речова структура національного доходу — кінцева продукція Y (її важливі складові частини: фондова продукція /, необхідна продукція Z, кінцева продукція У); III — вартісна структура національного доходу (в цілому у народному господарстві обсяг кінцевих показників II і III квадрантів має бути однаковим); IV квадрант — крім загальної суми крайніх рядків і колонки (їх рівність — третя обов'язкова умова міжгалузевого балансу) показує доходи трудящих і підприємств невиробничої сфери внаслідок перерозподілу доходу, утвореного в сфері матеріального виробництва.

Міжгалузеві баланси розробляють як у межах країни, так і в регіонах (територіальні баланси). Територіальні баланси розробляють для земельних, лісових, водних і трудових ресурсів тощо. Такий баланс використовується й у простій формі — без III і IV квадрантів. Його можна використовувати також у внутрішньогалузевих розрахунках.

З інших економіко-математичних методів заслуговує на увагу моделювання. Вироблення галузевих і територіальних схем, складання балансів є власне створенням певних моделей розвитку й розміщення виробництва. Найпростішим з них, але надійним для одержання достовірного результату є закрита виробничо-транспортна задача (табл. 17).



Із пунктів 1 і 2 (постачальники) необхідно відправити вантаж (продукцію) у кілька пунктів — А, Б, В (споживачі).

Відомо: 1) кількість продукції, яку має кожний постачальник аі (а. — 3000 т, а2 — 6000 т), тобто його потужність; 2) величину попиту на продукцію Ь/ЬА — 1000 т, ЬБ — 4000 т, Ьв — 4000 т); 3) розміри витрат на перевезення 1 т продукції кожного постачальника кожному споживачеві С.. (С/л — 2 тис. грн., С^ — 4 тис. грн., СІВ — 6 тис. грн., С2А — 5 тис. грн., С^ — 3 тис. грн., Cw — 1 тис. грн.).

Необхідно знайти найефективніший варіант зв'язків між постачальниками і споживачами, тобто X.. — невідома кількість продукції, яку слід перевезти від 1-го постачальника j-му споживачеві.

Підставимо цифрові показники у табл. 18.



Щоб розв'язати оптимізаційну задачу розміщення, слід врахувати приведені витрати на виробництво продукції (для кожного варіанта розміщення складають матрицю); знаходять F . для цієї матриці, а потім з них вибирають мінімальний результат, який і буде оптимальним.

Для споживача Б вигідніше одержати всю продукцію від постачальника 1. Це означає, що максимальний ефект для всієї системи не забезпечує оптимальних показників для окремих її елементів.

Різноманітним методам економічного моделювання присвячено багато праць. У зв'язку з розвитком ринкової економіки можливе виникнення й нових математичних методів оцінки і прогнозування економічної ситуації.

Економіко-математичне моделювання треба використовувати дуже обережно. Це пов'язано з тим, що економічні системи (об'єкти моделювання) настільки складні, що навіть докладне моделювання їхніх складових частин потребує значної кількості обмежень і генералізації, що наперед спрощує реальну картину. Тому навіть добротна модель виявляє тільки деякі напрями й тенденції, а отже, її необхідно доповнювати додатковими науковими обґрунтуваннями.

Розглянемо, чим відрізняються методи економічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва у високорозвинених країнах світу порівняно з іншим досвідом.

Розвиток і розміщення галузей на перспективу у західних країнах досліджують на двох рівнях: 1) на окремих підприємствах, у фірмах, компаніях; 2) у вигляді державних програм сприяння розвитку капіталомістких галузей, а також галузей, які відчувають труднощі, і подальшому розвитку тих, що перебувають у "депресивному" стані розвитку, та ін.

До початку 80-х років відділи стратегічного планування (стратегічного маркетингу) було створено на більшості великих та середніх підприємств. В основному вони розробляли короткострокові (на 1—2 роки) плани розвитку, в яких розглядалися також і проблеми розміщення. Тепер розробляють прогнози розвитку на 3— 5 років і більше. Ці розробки мають міжгалузевий характер, оскільки практично не існує однопрофільних (1—2 види продукції) компаній. Обов'язковим їх елементом є регіональні, а також міжнародні (для ТНК) дослідження.

У межах перспективного планування виникла ще одна нова наука — вивчення поведінки людей, в тому числі у регіональному аспекті — географія поведінки. Ця сфера досліджень більше стосується сфери стратегічного менеджменту — питань ухвалення рішень про подальший розвиток і розміщення підприємств.

З конкретних методів досліджень найбільш поширені три класи: 1) експертні оцінки; 2) методи екстраполяції (перенесення сучасних тенденцій розвитку на майбутні процеси); 3) методи економетричного моделювання (тобто математико-економічне моделювання). Ефективним вважають метод регресійних рівнянь.

За часом прогнозування 65 % розробок припадає на короткострокові прогнози, 26 % — середньострокові і тільки 9 % — на тривалі.

Особливістю усіх розробок є те, що основним критерієм ефективності в них вважали мінімізацію витрат з метою отримання максимального прибутку (що характерно і для наших розробок). Тепер максимально пріоритетне врахування якості продукції, яку виробляють (витрати можуть бути більшими, ніж можливі, за рахунок підвищення рівня якості товару).

На державному рівні галузеві розробки перспективного характеру здійснюються на основі досліджень великих компаній та фірм. Спеціальні дослідницькі центри розробляють багатоваріантні прогнози розвитку окремих галузей і сфер господарства, а потім на їх основі створюють спеціальні державні програми, 'за допомогою яких провадиться відповідна економічна й науково-технічна політика.

Так, у СІЛА діють федеральні програми розвитку енергетики, транспорту, освоєння космосу та ін.; у Великобританії — програми освоєння Північного моря, модернізації вугільної промисловості, транспорту і зв'язку. Значний досвід у цій сфері мають також Японія, Німеччина, Франція.

Отже, як показує короткий аналіз досвіду галузевих досліджень у високорозвинених країнах, в Україні необхідно перебудувати сферу стратегічного планування з урахуванням як західного, так і власного досвіду.