Фінансова діяльність підприємства (2000)

Ключовими вартісними економічними категоріями ринкової економіки є "гроші", "ціна", "прибуток" і "фінанси". Спільними для них є щонайменше дві важливих обставини: по-перше, їхнє існування пов'язане з дією товарно-грошових відносин і, отже, з необхідністю здійснювати в грошовій формі розподіл і перерозподіл матеріальних і духовних благ, створюваних і накопичуваних у суспільстві; по-друге, кожна з них міцно пов'язана з усіма іншими й водночас кожна виражає специфічні, притаманні лише їй сторони економічних (виробничих) відносин.

В умовах товарно-грошових відносин прямий, у натурально-речовій формі, розподіл створеного суспільного продукту неможливий, задоволення потреб відтворення як на загальнодержавному рівні, так і на рівні окремих юридичних осіб, окремих громадян відбувається за допомогою грошей, шляхом створення цільових грошових фондів у відповідних ланках народногосподарського організму. Саме цим визначається суть фінансів та їхнє місце в системі виробничих відносин ринкової економіки.

Отже, фінанси — це система певних економічних відносин, за допомогою яких у грошовій формі шляхом формування й використання спеціальних (централізованих і децентралізованих) цільових фондів у суспільстві здійснюються процеси розподілу національного багатства, сукупного суспільного продукту і національного доходу з метою досягнення завдань соціально-економічного розвитку, що стоять перед суспільством.1.1

Сутність фінансів ринкової економіки

Дуже важливим для розуміння фінансів як економічної категорії є чітке розрізнення між поняттями "гроші" та "фінанси". На жаль, на практиці це робиться далеко не завжди. Якщо гроші — це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, товар, у якому виражається вартість усіх інших товарів, то фінанси — це певні економічні відносини, що здійснюються за допомогою грошей. Розмірковуючи аналогічно, можна стверджувати, що хірургія — це лікування за допомогою рук і скальпеля, проте хірургія, з одного боку, а рука і скальпель, з іншого — то різні речі. Або ще більш загальна аналогія: рух є формою існування матерії, але це не означає, що рух є матерією.

Необхідність у формуванні грошових фондів найрізноманітнішого призначення виникає як у держави, так і в усіх суб'єктів розподільної діяльності (підприємств, фізичних осіб). Ця необхідність породжує певні економічні відносини, які відрізняються від використання грошей у всіх їх функціях насамперед абстрагуванням від еквівалентного товарного обміну і підпорядкуванням суб'єктивним міркуванням, пов'язаним з вирішенням тих чи інших завдань на тому чи іншому рівні, що, проте, виникають як об'єктивні потреби суспільства (держави, колективу, індивіда).

Так, держава може по-різному розпорядитися національним багатствам у процесі первинного розподілення в грошовій формі (наприклад закріплення всього або лише частини національного багатства за відносно відокремленими трудовими колективами). У різноманітних формах воно може вилучати чистий дохід у підприємств для формування державного бюджету, встановлювати різні форми оподаткування населення. Не менша багатоваріантність існує під час прийняття рішень щодо використання коштів, мобілізованих державою на загальнонаціональні потреби. По-різному можуть використовуватися кошти, Що є в розпорядженні первинних ланок народногосподарської системи — підприємств усіх форм власності, а також у фізичних осіб.

Держава через своє фінансове законодавство регламентує і регулює фінансові відносини в суспільстві. Сукупність юридичних норм у цій сфері, які зафіксовані у правових актах вищих органів законодавчої та виконавчої влади, формує спеціальну галузь права — фінансове право. На його основі ґрунтується вся фінансова діяльність держави, а також ті сторони фінансової діяльності підприємств, інших господарюючих суб'єктів і громадян, які підлягають державному правовому регулюванню.

Беручи до уваги практичну діяльність держави, спрямовану на організацію фінансових відносин і розробку конкретних форм їх прояву та використання в суспільстві, правових норм регулювання, можна констатувати важливу рису фінансових відносин — їхню імперативність (від лат. imperativus — владний, наказовий). Проте погляд на фінанси як суто імперативні відносини (а таку думку висловлюють деякі вітчизняні вчені-економісти) не має серйозних підстав, бо позбавляє фінанси властивостей об'єктивної економічної категорії. Фінанси існують не тому, що існує держава; потреба суспільства в використанні фінансів об'єктивна, держава за їх допомогою здійснює розподіл і перерозподіл національного багатства й суспільного продукту на цільові частини.

Фінансова наука і практика покликані вивчати закономірності розвитку фінансових відносин, вишуковувати їх оптимальні форми з метою досягнення найвищої ефективності суспільного виробництва і його соціальних цілей.

Вищенаведене визначення фінансів дає ключ до розкриття ролі і місця фінансових важелів у господарському механізмі. Слід наголосити, що воно, на відміну від традиційного трактування фінансових відносин у межах процесів розподілу і перерозподілу лише сукупного суспільного продукту (або валового національного продукту) і національного доходу, поширює дію фінансових відносин на формування, динаміку й використання всієї сукупності загальнодержавних, групових та особистих фондів, усіх ресурсів, накопичених суспільством на певний момент, що формують національне багатство суспільства. Тлумачення фінансових процесів у відриві від руху всіх складових національного багатства вступає у явну суперечність з реальною практикою розбудови ринкових відносин в Україні та інших незалежних державах колишнього Союзу РСР. Найяскравіше ця суперечність проявляється в аналізі фінансових відносин, що формуються в процесі приватизації майна державних підприємств. Одним з важливих елементів приватизації на її початковому етапі було створення державою спеціального грошового фонду, що розподілявся порівну між усіма громадянами країни для безкоштовного передання частини майна державних підприємств. Це фінансові відносини, проте очевидно, що вони пов'язані в основному не з процесом розподілу (перерозподілу) сукупного суспільного продукту, а саме з перерозподілом національного багатства країни. Це ж саме стосується відносин, що складаються під час купівлі громадянами або їхніми об'єднаннями акцій приватизованих підприємств за рахунок власних заощаджень.

Можна навести досить велику кількість й інших прикладів використання грошей, що опосередковують рух вартості поза межі сукупного суспільного продукту. Так буває, скажімо, якщо одне підприємство реалізує іншому підприємству недоамортизоване обладнання, яке виявилося для нього зайвим завдяки оновленню технології виробництва або переходу до випуску нової продукції. У зв'язку з цим у підприємства-продавця створюється фонд грошових коштів, який може бути використаний на розсуд трудового колективу на цілі технічного розвитку виробництва. Наведемо ще кілька прикладів: так, міністерство вилучає у підпорядкованого йому підприємства надлишок власних оборотних коштів, який створився внаслідок зменшення обсягу виробництва у даного підприємства, й передає вилучені кошти іншим підприємствам свого підпорядкування; група громадян за рахунок своїх заощаджень в ощадному банку створює статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю та ін. У таких випадках присутні розподільні й перерозподільні відносини за допомогою грошей, але стосуються вони не лише сукупного суспільного продукту, а всього національного багатства.

У ринковій економіці спектр виробничих відносин, що відображається у фінансах, виходить за межі розподілу лише як фази суспільного відтворення. Він охоплює передусім розподіл відповідної частини національного багатства, що являє собою державну власність, між відносно відокремленими державними підприємствами, установами, організаціями. Між відповідними юридичними особами (господарські товариства різних організаційно-правових форм функціонування — акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо), а також фізичними особами (громадянами) розподілена та частина національного багатства, що є приватною (груповою та особистою) власністю. Ці розподільні відносини виражаються у створенні й використанні статутних капіталів підприємств різних форм власності, інших грошових фондів, що перебувають у їхньому розпорядженні, особистих фондів громадян, що включають і заощадження.

Фінансові відносини охоплюють усі фази процесу відтворення, тобто виробництво, розподіл, обмін, споживання. Природно, що друга фаза суспільного відтворення найбільш насичена відносинами розподілу. В процесі розподілу сукупного суспільного продукту він має бути розподілений на засоби виробництва (основні та оборотні) і предмети споживання. Від того, наскільки правильно будуть вибрані пропорції цього розподілу, залежать темпи економічного зростання, ефективність суспільного виробництва. Національний дохід розподіляється на фонд споживання і фонд нагромадження, і від цього розподілу залежать темпи зростання економіки й народного добробуту, становище окремих класів і соціальних груп у суспільстві.

На інших стадіях суспільного відтворення також є розподільні і, отже, фінансові відносини. Це положення дуже важливе для правильного з'ясування ролі фінансів в економіці виробничої сфери; воно протягом десятиріч панування командно-адміністративної системи в нашій країні нехтувалося і практично не визнавалося.

Вже на стадії виробництва кошти, які є у власності підприємства або, якщо мова йде про державне підприємство, належать йому на правах повного господарчого відання, мають бути розподілені для створення фонду основних засобів, фонду оборотних засобів, які на практиці звуться відповідно основними та оборотними коштами. Зробити це підприємство мусить таким чином, щоб були створені найсприятливіші умови для ефективного господарювання. Наприклад, якщо товариство з обмеженою відповідальністю, створивши мале підприємство, вкладає (авансує) всі кошти свого статутного капіталу в будівництво виробничого корпусу і на закупівлю необхідного обладнання, не створивши необхідних запасів сировини, матеріалів, то воно за таких умов просто не зможе розпочати випуск продукції. Фонд основних засобів має бути розподілений, у свою чергу, на кошти, які вкладаються на спорудження будівель, споруд, під'їзних шляхів та ін., що зветься пасивною частиною основних засобів, і такі, які йдуть на придбання і монтаж машин та устаткування або вкладаються у так звану активну частину основних засобів. У процесі авансування у виробництво оборотних коштів вони мусять бути розподілені таким чином, щоб за їх рахунок можна було створити необхідні запаси предметів праці (оборотні засоби) і щоб певна частина цих коштів була в розпорядженні підприємства для обслуговування його діяльності у сфері обігу, тобто в запасах готової продукції і в розрахунках (засоби обігу). Не викликає жодного сумніву, що оптимальність розподілу основних і оборотних коштів між відповідними елементами основних і оборотних засобів має неабиякий вплив на ефективність виробництва. Здійснення такого розподілу — це важливий елемент фінансової діяльності підприємств.

На інших стадіях суспільного відтворення також діють розподільні і, отже, фінансові відносини.

На стадії обміну здійснення актів купівлі-продажу саме собою не може належати до фінансових відносин, бо, як було сказано вище, останні не охоплюють еквівалентні обмінні операції. Наприклад, якщо підприємство А купує У підприємства Б сировину й передає продавцеві гроші згідно з її вартістю, то в результаті фонди оборотних коштів у продавця і покупця залишаються сталими, не збільшуються і не зменшуються у жодного з них. Та коли при актах купівлі-продажу відшкодування грошей покупцями не збігається за часом з моментом переходу товару в їхню власність (а така ситуація найтиповіша для сучасних товарно-грошових відносин), то у одного з контрагентів з'являється фонд грошових коштів у вигляді кредиторської заборгованості. Якщо покупець авансує продавця через попередню оплату товару, то цей фонд створюється у продавця, а якщо покупець має заборгованість за отриманий товар, то цей грошовий фонд з'являється у нього. У цих випадках відбувається перерозподіл грошових коштів між суб'єктами ринкових відносин і між ними виникають певні фінансові відносини, які регулюються чинним законодавством.

На стадії споживання перерозподільні відносини й відповідні їм фонди грошових коштів можуть виникати у зв'язку з відкладанням попиту, розривом між платоспроможним попитом і пропозицією товарів і послуг, а також з інших причин.

Фінансова система України, як і будь-якої іншої держави з ринковими умовами функціонування економіки, поєднує в собі централізовані (державні) фінанси й децентралізовані фінанси — фінанси підприємств і галузей народного господарства, фінанси населення. У складі децентралізованих фінансів (а це, насамперед, фінанси підприємств промисловості, будівництва, транспорту, торгівлі, сфери побутових та інших послуг різних форм власності) найбільшу питому вагу мають фінанси промисловості. І це не випадково.

Ця галузь матеріального виробництва в Україні дає щорічно найбільшу частину валового суспільного продукту. В ній зайнято близько 50 відсотків трудових ресурсів країни і 60 відсотків основних виробничих засобів. Причому 80— 85 відсотків дохідної частини державного бюджету — основної ланки централізованих фінансів України — щорічно формується (прямо чи опосередковано) за рахунок продукції, що створюється саме на промислових підприємствах різних організаційних форм і різних форм власності.

Форми і методи організації фінансів промисловості покладені в основу організації фінансів інших галузей народного господарства з урахуванням особливостей їх технології та економіки.

Використання фінансів дає змогу підприємствам виробничої сфери забезпечувати вирішення виробничих і соціально-економічних проблем свого функціонування. При цьому сфера фінансових відносин підприємств включає в себе відносини:

між підприємством і його засновниками (власниками) з приводу формування статутного капіталу (наприклад одержання коштів з державного бюджету, емісія акцій, надходження пайових внесків тощо);

між підприємством і державою у межах законодавства про оподаткування, соціальне страхування, формування загальнодержавних цільових грошових фондів (бюджетних та позабюджетних);

між підприємством і банками з приводу одержання й повернення кредитів, а також сплати процентів за користування ними;

між підприємством та його постачальниками й покупцями з приводу виконання господарських договорів і зобов'язань;

усередині підприємства — з приводу розподілу прибутку, що залишається у його розпорядженні після сплати податків та обов'язкових платежів;

між підприємством у цілому та його підрозділами з приводу розподілу коштів на формування фондів основних і оборотних засобів;

між підприємством і його працівниками з приводу створення фонду оплати праці, матеріального заохочення та ін.

Організація всіх вищезгаданих відносин базується на формуванні і русі фінансових ресурсів підприємств, їх ефективному використанні.