Фінансова діяльність підприємства (2000)

Доступ до позичкового фонду, що формується у господарстві в силу причин, про які йшлося у попередньому матеріалі, підприємство за сучасних умов має через систему комерційних банків.

В Україні сформувалася дворівнева кредитно-грошова система. Згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність" банківська система складається з Національного банку України та мережі комерційних банків, у тому числі колишніх державних спеціалізованих (Промін-вестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк, Ощадний банк). До банківської системи належить також Експортно-імпортний банк (Ексімбанк), хоча валютні операції й усе, що пов'язане з обслуговуванням зовнішньоекономічної діяльності підприємств, здійснюють (поряд з Ексімбанком) й інші банки, якщо »вони мають на це дозвіл (ліцензію) Національного банку.

Національний банк є центральним державним банком України, Ті емісійним центром. Саме він проводить державну політику в сфері грошового обігу та кредиту, координує роботу комерційних банків, здійснює контроль за їх діяльністю.

Безпосередньо підприємства він не обслуговує, виступаючи в ролі "банку банків". Усі підприємства мають рахунки і найрізноманітніші партнерські відносини з комерційними банками. Створюються вони з участю або без участі державної власності як акціонерні товариства і Діють, подібно до інших комерційних підприємств, з метою одержання прибутку. Тобто головним принципом діяльності комерційних банків є реалізація економічних інтересів їх власників. Специфіка реалізації цього принципу в банківському бізнесі полягає в тому, що економічні інтереси банку можуть задовольнятися максимальною мірою лише тоді, коли його діяльність відповідає економічним інтересам його клієнтури, тобто суб'єктів підприємництва та фізичних осіб.

Одним із найважливіших принципів банківської комерції є принцип "усе для клієнта". Помилковою є думка про те, ніби банк має змогу постійно збільшувати свою прибутковість за рахунок, наприклад, різкого підвищення процентів за кредит, а також інших методів "обдирання" клієнтів. Подібна тактика банку погіршує економічне становище останніх, відштовхує їх від банку, а це призводить до того, що успіхи банку будуть нестійкими, короткотерміновими; такий банк неминуче почне втрачати клієнтуру і, отже, програвати в конкурентній боротьбі між банками. Цю обставину фінансова служба підприємства повинна враховувати, формуючи свої відносини з банками, як, до речі, і те, що банк — підприємство суто партнерське. Всі взаємовідносини між ним і підприємством мають добровільний характер, починаючи з законодавчо закріпленого права підприємства вибирати собі обслуговуючий комерційний банк, а банку — приймати чи не приймати на обслуговування те чи інше підприємство.

Основна функція комерційних банків — здійснення на договірних засадах кредитного, розрахункового й касового обслуговування підприємств та організацій. Усі напрями партнерських відносин між підприємством і комерційним банком, у тому числі в галузі кредитування, регулюються двосторонніми договорами. В них фіксуються умови, за яких банк здійснює ведення рахунків клієнтів, кредитування, безготівкові розрахунки за їх дорученнями, касове обслуговування, втому числі проведення інкасації та перевезення грошових знаків, довірчі операції, консультативні послуги, які пов'язані з банківською діяльністю, тощо.

Законодавством України встановлено, що кожне підприємство має право відкривати поточний рахунок в одному або кількох комерційних банках за власним вибором. Поточний рахунок використовується для проведення всіх розрахунково-касових операцій (платежі підприємства своїм постачальникам, до державного бюджету, зарахування коштів, які надходять підприємству від покупців, видача готівки для виплати заробітної плати робітникам і службовцям підприємства тощо). Що ж до інших банківських операцій, у тому числі відкриття депозитних рахунків, одержання й погашення кредитів, то підприємство має право вступати в партнерські відносини не тільки з банками, у яких відкриті його поточні рахунки, а й з іншими банками. Цим створюються умови для конкуренції банків між собою, для боротьби за клієнтуру, що сприяє впровадженню ринкових відносин і поліпшенню банківської справи в країні.

Кредитні ресурси комерційних банків, за рахунок яких вони мають змогу надавати позички підприємствам, формуються за рахунок їх статутних капіталів і залучених коштів — залишків грошових коштів на поточних та інших рахунках своїх клієнтів, депозитів, а також кредитів Національного банку, міжбанківських кредитів інших комерційних» банків.

Основним документом, який регулює кредитні відносини між підприємством і банком, є кредитний договір. Підприємство і банк самостійно виробляють форми своїх договірних відносин, тому кредитні договори можуть складатися або один раз на рік, або на кожний випадок одержання кредиту підприємством, а кредити можуть надаватися одноразово або відповідно до відкритої кредитної лінії.

Форма кредитного договору вільна. Будь-яких спеціальних інструкцій щодо складання кредитних договорів між комерційним банком і підприємством Національний банк не видає.

Якщо у підприємства виникає потреба в одержанні банківського кредиту, воно звертається в банк з пропозицією про укладення договору (угоди). Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У будь-якому разі воно має вміщувати інформацію про необхідну суму кредиту, його цільове спрямування, форми забезпечення та строки погашення.

Кредитний договір визначає права й зобов'язання позичальника і банку, за допомогою яких реалізуються основні принципи банківського кредитування: строковість, поворотність, платність, забезпеченість кредитів товарно-матеріальними цінностями або відповідними витратами виробництва, цільовий характер позичок. Зокрема, банк зобов'язується в певні строки надати кредит підприємству на умовах і на цілях, визначених договором. Фіксується домовленість щодо суми кредиту, строку його погашення, процентної ставки за кредитом, обсягу прав банку, пов'язаних з використанням наданого кредиту та забезпеченням його поворотності, інші домовленості (наприклад, спрямування валюти позички: або на оплату товарно-матеріальних цінностей, або на поточний рахунок, або для використання в інший спосіб).

Зі свого боку підприємство зобов'язується використати кредит за призначенням, здійснити заходи для своєчасного повернення боргу, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом у встановленому розмірі. Договорами звичайно передбачається збільшення процентної ставки за затримку повернення позички понад обумовлений строк, що спонукає підприємство здійснювати заходи щодо додержання принципу строковості кредитування.

З метою гарантування повернення виданих позичок комерційні банки в процесі кредитування підприємств постійно вивчають стан кредитоспроможності позичальників і матеріальну забезпеченість кредитів (кредитоспроможність — це здатність позичальника своєчасно здійснювати розрахунки за всіма видами своїх зобов'язань господарської діяльності). Основні критерії оцінки кредитоспроможності підприємства, які приймаються до уваги банками, такі:

відсоток забезпеченості діяльності позичальника власними коштами (не менш як 50%);

репутація позичальника, у тому числі за критерієм своєчасності повернення кредитів, одержаних раніше;

забезпеченість продукції підприємства збутом та ін.

З метою матеріальної забезпеченості й забезпечення повернення кредитів чинним законодавством передбачені певні положення, які банки використовують у взаємовідносинах зі своїми позичальниками.

По-перше, при складанні кредитних угод банк має право обумовити видачу кредиту укладанням договору застави. Предметом такого договору є майно (або майнові права), яке не може бути відчужене підприємством-позичальником та на яке може бути накладене стягнення при невиконанні зобов'язання на погашення позички. Конкретно об'єктами застави можуть бути основні засоби, виробничі запаси, готова продукція, товари, цінні папери; їх вартість має бути достатньою для погашення кредиту, процентів за користування ним, а також для сплати штрафних санкцій за затримку повернення позички.

По-друге, банк має право вимагати до видачі кредиту подання підприємством гарантії третьої юридичної особи; така гарантія — це зобов'язання гаранта погасити борг за позичкою в разі її несплати підприємством-позичальником. Кредитування під гарантію банки застосовують щодо підприємств, фінансове становище яких, за їх оцінкою, визнається нестійким (наприклад, якщо підприємство функціонує збитково або якщо воно має низькі показники ліквідності, суть яких викладена у розділі 13).

Щодо таких підприємств банки мають право запроваджувати також кредитування на умовах страхування кредитного ризику. В такому разі підприємство для одержання банківського кредиту спочатку звертається в страхову компанію і укладає з нею договір на страхування кредитного ризику. Банк також має право вимагати від підприємства переуступити йому право вимоги від страхової організації сплати страхового відшкодування у разі несплати боргу в установлений строк. Тоді між підприємством, страховою організацією та банком укладається відповідний договір. В будь-якому разі одержання кредитів на умовах страхування кредитних ризиків пов'язане зі значними додатковими витратами для позичальників.

По-третє, банки в процесі кредитування мають право вимагати від підприємств подання всієї необхідної інформації і звітності для контролю за використанням кредиту, фінансовим станом і станом обліку та збереження заставленого майна (бухгалтерські баланси, дані про залишки товарно-матеріальних цінностей тощо), здійснювати перевірки на місці стану забезпеченості кредитів як за даними бухгалтерського обліку, так і в натурі.

У кредитних договорах в обов'язковому порядку передбачається відповідальність підприємства-позичальника за використання не за цільовим призначенням одержаного кредиту у вигляді штрафу в розмірі до 25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту, а якщо для кредитування банк використовує кредитні ресурси Національного банку, штраф складає не менше 25 відсотків. Причому за порушення цієї норми чинного банківського законодавства комерційний банк несе матеріальну відповідальність перед Національним банком України (у разі якщо кредит виданий за рахунок кредитних ресурсів НБУ).

При порушенні підприємством строків повернення кредитів і затримці сплати процентів банк у встановленому чинним законодавством порядку вживає заходів щодо стягнення боргу на свою користь. Примусове стягнення таких боргів здійснюється банком, якщо це передбачене договором. У разі неможливості стягнення боргів з підприємства банк має право порушити в суді справу про банкрутство підприємства-боржника.

Банк за законом зобов'язаний зберігати банківську таємницю та забезпечувати конфіденційність інформації щодо операцій, здійснюваних клієнтами, в тому числі операцій з видачі, повернення кредитів, сплати процентів.