Менеджмент інвестиційної діяльності (2003)

1.3.1. Обґрунтування необхідності та основні методи державного регулювання інвестиційної сфери економіки

Ефективне здійснення підприємством господарської діяльності у довготерміновій перспективі та забезпечення високих темпів розвитку, підвищення конкурентоспроможності за умов переходу до ринкової економіки великою мірою визначаються рівнем інвестиційної активності та масштабами інвестиційної діяльності. У макроекономічному аспекті інвестиційна діяльність є процесом закладання майбутнього економіки країни, оскільки зростання обсягів інвестицій сьогодні є підґрунтям високих темпів зростання валового внутрішнього продукту країни в майбутньому. За макроекономічне сприяння інвестиційній діяльності підприємств відповідають органи державної влади країни. Управління інвестиційною діяльністю є свідомим впливом держави на об'єкти та інвестиційні процеси, а також на учасників цих процесів за допомогою економічних та регулюючих методів, що здійснюється з метою надання необхідної спрямованості інвестиційній діяльності та отримання бажаних результатів.

Нагромадження капіталу є найважливішим об'єктом державного регулювання. Виробництво, привласнення та капіталізація прибутку завжди є головною метою інвестиційної діяльності в ринковій економіці. Тому державна політика заохочення нагромадження насамперед відповідає інтересам господарюючих суб'єктів, забезпечуючи процеси простого та розширеного відтворення.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики і визначається планами і програмами розвитку народного господарства, бюджетами та передбаченими в них обсягами державного фінансування. При цьому створюються пільгові умови для інвесторів, які здійснюють інвестиційну діяльність у найважливіших для задоволення суспільних потреб напрямках, і насамперед у напрямку технічного вдосконалення виробництва та впровадження відкриттів і винаходів.

Інвестиційна політика держави є складовою економічної політики щодо забезпечення довготермінового розвитку економіки і становить систему заходів, спрямовану на формування централізованих та децентралізованих фондів фінансових ресурсів, у результаті цільового використання яких забезпечується ефективність процесів розширеного відтворення економіки. Отже, державна інвестиційна політика є сукупністю макроекономічних підходів і рішень, що визначають напрямки інвестування, мобілізують засоби підприємств та створюють сприятливий інвестиційний клімат за допомогою податкових, амортизаційних пільг, методів грошово-кредитного регулювання, забезпечують інституційну визначеність в управлінні процесом залучення, планування та реалізації інвестицій.

Основними стратегічними цілями інвестиційної політики є такі: створення сприятливого інвестиційного клімату і стимулювання припливу капітальних вкладень у виробництво; інвестиційне забезпечення структурної перебудови економіки; мобілізація всіх джерел інвестиційних ресурсів та їх ефективне використання; стимулювання розвитку промислової сфери економіки; забезпечення зростання валового внутрішнього продукту і створення умов для нарощування внутрішніх інвестиційних ресурсів.

У держави є як важелі прямої дії у вигляді централізованих державних капітальних вкладень в об'єкти загальнодержавного значення, розвиток державного сектору економіки, так і засоби непрямого регулювання інвестиційного середовища за допомогою бюджетної та грошово-кредитної політики (так звані економічні методи державного регулювання). Основними економічними системами управління інвестиційною діяльністю є система оподаткування, фінансово-кредитна система, система платежів за виробничі та природні ресурси, система економічних стимулів та санкцій, цінова система.

Дієвим суб'єктом інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою є її фінансово-кредитна система, до якої входять найрізноманітніші структури: національні, комерційні, інвестиційні та ощадні банки; товарні, фондові, трудові біржі; торгово-посередницькі фірми; комерційні центри; страхові, брокерські, дилерські компанії; інвестиційні інститути як спеціалізовані учасники фондового ринку; пенсійні фонди.

Грошово-кредитна політика держави — це сукупність заходів у сфері грошового обігу, спрямованих на регулювання господарської кон'юнктури шляхом впливу на стан грошового кредиту та грошового обігу. Грошово-кредитна політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи, яка, по суті, репродукує зростання або скорочення коштів в економічній системі, впливає на темпи інфляції в країні. Грошово-кредитне регулювання, спрямоване на стимулювання кредиту та грошової емісії, дістало назву кредитної експансії, спрямоване на стримування та обмеження, — кредитної рестрикції. Таке регулювання здійснюється переважно через центральний національний банк країни (наприклад НБУ) шляхом впливу на попит і пропозицію на залучені кошти.

Методи (інструменти) грошово-кредитного регулювання поділяються на дві групи: загальні (впливають на ринок позикових капіталів у цілому) та селективні (призначені для регулювання конкретних видів кредиту або кредитування окремих підприємств, регіонів).

Основними загальними методами грошово-кредитного регулювання є такі.

Облікова (залікова) ставка національного банку, за якою він продає кредитні ресурси комерційним банкам, збільшуючи або зменшуючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій (дисконтна політика). Підвищення облікової ставки за кредитами спонукає інші кредитні установи скорочувати позики, спричинює підвищення відсоткових ставок і, зрештою, скорочення кредитних операцій.

Встановлення та коригування мінімальних норм обов'язкових страхових резервів, які фінансові інститути країни зобов'язані зберігати в центральному банку; тим самим відволікається певна частина їхніх коштів від активного використання для кредитування та інвестування.

Проведення державними установами операцій на ринку цінних паперів, таких як емісія державних зобов'язань, торгівля ними та їх погашення. Наприклад, купівля центральним банком у комерційних банків державних цінних паперів, банківських акцептів тощо за ринковим або заздалегідь оголошеним курсом збільшує залишки на їхніх резервних рахунках. Операції на відкритому ринку є гнучким інструментом регулювання ліквідності комерційних банків, а отже, й інвестиційного попиту.

До селективних (вибіркових) методів грошово-кредитного регулювання належать такі.

Контроль окремих видів кредитів, що здійснюється з метою перерозподілу обмежених позикових капіталів (інвестицій) на користь окремих галузей у періоди особливої напруженості на ринку капіталів, а також зменшення загального обсягу споживчого попиту (здійснюється щодо кредитів під заставу біржових цінних паперів, споживчих позик на купівлю товарів у розстрочку, іпотечного кредиту).

Регулювання ризику та ліквідності банківських операцій. Оскільки ризик банківської діяльності визначається співвідношенням виданих кредитів і власних коштів банку, то за допомогою численних законів, інструкцій і т. ін. уряд країни регулює операційну діяльність банків та намагається вплинути на це співвідношення.

У світовій практиці операції з цінними паперами вважаються найдієвішими методами грошово-кредитного регулювання інвестиційної діяльності. Встановлюючи вигідні умови (у вигляді ціни чи дивідендів) для своїх цінних паперів, держава стимулює їх купівлю юридичними чи фізичними особами, тим самим зменшуючи кількість вільних грошей, які можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему, і навпаки.

Кредитна експансія проводиться в періоди економічного спаду, коли необхідно активізувати ринкову кон'юнктуру, підвищити інвестиційну активність, збільшити обсяги виробництва і зайнятість. Вона здійснюється шляхом зниження офіційних ставок центральних банків і розширення лімітів на їх облікові та ломбардні операції, зміни (або скасування) норм обов'язкових резервів кредитних установ, збільшення обсягів купівлі у комерційних банків іноземної валюти і зниження відсоткових ставок за цими операціями, скасування кількісних обмежень на кредити.

У випадку, коли економічне зростання супроводжується галузевими диспропорціями, "перегріванням" ринкової кон'юнктури, спекуляціями, біржовою активністю та зростанням цін центральні банки проводять політику кредитної рестрикції. Подорожчання та обмеження кредитних ресурсів змушує інвесторів вкладати кошти тільки в найбільш ефективні, найприбутковіші проекти, сприяє зростанню державних інвестицій, залученню коштів на депозити фінансово-кредитних установ.

Оскільки ринкова економіка розвивається циклічно (періоди швидкого зростання й активного інвестування змінюються економічними кризами, падінням темпів, а іноді й абсолютних значень ВВП), головна мета державного регулювання — вирівнювати циклічні коливання, гальмуючи надлишкову інвестиційну активність у періоди піднесення та штучно стимулюючи інвестиції перед спадами виробництва.

Непряме державне економічне регулювання здійснюється також засобами бюджетної політики. Бюджетні важелі — це встановлена державою система різних видів податків, що практично визначають таку систему перерозподілу доходів підприємств і громадян країни, яку держава вважає (на певному етапі розвитку економіки) оптимальною для формування прибуткової частини бюджету та збереження у підприємств і підприємців ринкових стимулів до роботи та отримання прибутків. Податки є головним засобом мобілізації фінансових коштів для покриття державних інвестицій. Державне регулювання за допомогою податків вирішальною мірою залежить від вибору податкової системи, рівня податкових ставок, видів та розміру податкових пільг.

Зменшуючи податкові ставки на прибуток, держава збільшує чисті прибутки підприємств, створює додаткові стимули для інвестування, здійснення господарської діяльності, зростання зайнятості та пожвавлення ринкової кон'юнктури. Змінюючи рівень непрямих податків, держава впливає на фонд споживання в цілому та рівень цін.

Захист національного інвестиційного ринку називається протекціонізмом, який здійснюється насамперед за допомогою високих митних податків та зборів на товари, що імпортуються, податків на іноземні інвестиції, обмежень або заборони ввезення окремих товарів. Підвищення митних податків призводить до зниження зовнішньоторговельного обороту, посилення з боку іноземних торговельних партнерів жорстокості умов національного експорту, згодом можливе і подорожчання вітчизняних товарів. Однак зниження або скасування митних податків тягнуть за собою надзвичайне загострення конкуренції на внутрішньому ринку (часто не на користь національного товаровиробника).

Податкова система має бути достатньо гнучкою, щоб стимулювати розвиток галузей або регіонів, підприємств, які відповідають цілям державної інвестиційної політики. Досить широко застосовуються знижки з податків на прибуток, що спрямовується на наукові дослідження та розробки, впровадження їх результатів у виробництво, на капітальні вкладення або створення нових робочих місць, охорону навколишнього природного середовища. Широко впроваджується диференційоване оподаткування розподіленого (на виплату дивідендів) та нерозподіленого прибутку (на розширення діяльності підприємств). Зниження ставок на нерозподілений прибуток стимулює самофінансування інвестицій, але у разі одночасного підвищення податку на розподілений прибуток (на суму дивідендів) можливі падіння курсів акцій підприємства та скуповування їх зовнішніми інвесторами, і навпаки.

Зазначимо, що із загальним зниженням податкових ставок надходження до бюджету країни не обов'язково будуть скорочуватися. Як показує світова практика здійснення таких заходів, навпаки, за рахунок активізації господарської та інвестиційної діяльності підприємств приводить до збільшення надходжень до бюджету (навіть у короткотерміновій перспективі, не кажучи вже про довготермінову), цьому сприяє також вихід економіки з "тіні".

Проте практика надання економічно необґрунтованих податкових пільг (виявляється в кількості створених спеціальних вільних економічних зон, пріоритетних галузей тощо) не сприяє підвищенню ефективності інвестицій.

Особливу роль у звільненні чистого прибутку від податків шляхом включення до витрат виробництва відіграє прискорене амортизаційне списання основного капіталу. Перерахування його до амортизаційного фонду та використання на фінансування інвестицій на сьогодні є головним методом стимулювання нагромаджень для інвестицій та важливим інструментом впливу на господарський цикл. Пільги щодо амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних засобів, видів устаткування.

Прямі (адміністративні) методи державного регулювання базуються на силі державної влади та реалізуються за допомогою засобів заборони, дозволу та примусу (вони не пов'язані зі створенням додаткових матеріальних стимулів або небезпекою фінансових збитків). Застосування цих методів у більшості розвинених держав обмежується насамперед охороною навколишнього середовища, соціальним захистом, грошовими реформами, антимонопольними заходами, але роль таких методів значно зростає під час кризових явищ в економіці країни. Із розвитком ринкової економіки функції прямого впливу держави на інвестиційний процес постійно звужуються, це дає змогу більше уваги зосередити на методах опосередкованого впливу, які держава як учасник інвестиційного процесу реалізує через свої інститути.

Важливе значення має метод податкового регулювання інвестиційної діяльності з використанням інвестиційного кредиту. У світовій практиці господарювання він становить знижку з нарахованої суми податку, що підлягає виплаті в розмірі певного відсотка від вартості придбаного обладнання чи устаткування. Ставка податкового кредиту варіюється у значних межах залежно від терміну служби придбаного обладнання (максимальний розмір — 7—10 %, а мінімальний — 2—3 % загальної вартості інвестованих в обладнання коштів).

Ціна та ціноутворення, що є складовими цінової системи, в інвестиційній діяльності також виконують регулюючу функцію. У розвиненій ринковій економіці ціни є основним інструментом урівноваження попиту та пропозиції на товари і послуги, в адміністративно керованій системі (економіці) — це інструмент впливу з боку уряду. Наприклад, при здійсненні інвестиційної діяльності на промислову продукцію, перелік якої визначено Кабінетом Міністрів України, встановлюються фіксовані ціни й тарифи; на продукцію або послуги виробничо-технічного призначення у певних галузях фінансовими органами країни встановлюються договірні оптові ціни з урахуванням гранично можливого рівня рентабельності (визначається у відсотках до собівартості продукції).

Динаміка і структура цін відображають загальний стан економіки країни. Водночас самі ціни значно впливають на структуру господарства, умови здійснення інвестицій, стійкість національної валюти, соціальну сферу.

До інших основних форм впливу держави на інвестиційний процес, крім вже зазначених відносять регулювання об'єктів і сфер інвестування; роздержавлення та приватизацію, ліцензування і квотування експорту та імпорту інвестицій, державний лізинг і стандартизацію; експертизу інвестиційних проектів.

Прийняття законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність, належить до найважливіших умов реалізації інвестиційної політики. Законодавчі акти регулюють інвестиційну діяльність господарюючих суб'єктів у різних організаційно-економічних умовах.

Регулювання об'єктів і сфер інвестування визначає загальні вимоги до їх вибору і формує найбільш пріоритетні напрямки вкладення капіталу. Наприклад в Україні відповідно до державної програми залучення іноземних інвестицій пріоритетними сферами інвестування визнані такі: агропромисловий, лісопромисловий, паливно-енергетичний і металургійний комплекси; машинобудування, легка, медична і хімічна промисловість; зв'язок, транспортна і соціальна інфраструктури.

Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється відповідно до законодавства і гарантує інвесторам право брати участь у приватизації окремих підприємств і об'єктів незавершеного будівництва, право бути акціонером. Прискорення приватизації часто дає змогу істотно активізувати інвестиційну діяльність. Як показує досвід, чим більше країна просунулася шляхом приватизації, тим охочіше іноземні інвестори вкладають капітал у різні інвестиційні проекти.

Експертиза інвестиційних проектів є обов'язковою для об'єктів, що реалізуються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів. Інвестиційні проекти, здійснення яких фінансується за рахунок інших джерел, підлягають державній експертизі щодо дотримання екологічних та санітарно-гігієнічних вимог. Проекти, для здійснення яких іноземні інвестори в Україні намагаються отримати додаткові податкові, митні та інші пільги, оцінюються за особливими критеріями. Поряд із належністю до пріоритетних сфер економіки, такі інвестиційні проекти мають сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах; забезпечувати впровадження ресурсозберігаючих і екологічно безпечних технологій; орієнтуватися на зниження енерговитрат і раціональне використання сировинної бази України; бути конкурентоспроможними на міжнародному ринку. Експертизу таких проектів здійснює Агентство міжнародного співробітництва та інвестицій (АМСІ), спираючись на висновки створеної цією організацією незалежної експертної комісії.

Регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави покладено в Україні на Національний банк. Відповідно до чинних нормативних актів є певні умови надання індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами інвестицій за кордон:

резиденти (постійно функціонуючі представники) можуть здійснювати інвестиції за межі України, взявши участь у спільно створених з іноземними юридичними або фізичними особами підприємствах; створивши за кордоном філії підприємства, що повністю належать вітчизняним інвесторам; придбавши нерухоме та рухоме майно, цінні папери тощо;

інвестиції за кордон здійснюються резидентами виключно за рахунок власних коштів; використання для цього позичкових (запозичених) коштів заборонено;

усі види грошових інвестицій за кордон мають здійснюватися лише у безготівковій формі й тільки через кореспондентські рахунки уповноважених банків у банках країн інвестування;

усі надходження в іноземній валюті (прибуток або дивіденди) від інвестиційної діяльності за кордоном мають бути зараховані на валютні рахунки резидентів.

Загальну схему важелів державного регулювання умов здійснення інвестиційної діяльності показано на рис. 1.5.



Отже, створення сприятливого інвестиційного клімату в державі, галузі, регіоні або на окремому підприємстві пов'язане з чітким регулюванням інвестиційної діяльності. Інвестиційний клімат формується під впливом різноманітних політичних, інституційних, правових, економічних і соціальних чинників: політична і фінансова стабільність, ступінь державного втручання в економіку; рівень загальноекономічного розвитку країни; рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури; характеристика банківської сфери; стабільність національної валюти; характеристика податкової системи; вартість та кваліфікація робочої сили; купівельна спроможність населення; наявність та доступ до факторів виробництва; рівень криміногенних та інших ризиків.

Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату та інвестиційної привабливості окремих галузей чи регіонів здійснюється за допомогою державного регулювання інвестиційної діяльності через податкові пільги та канікули, пільгові кредити, державні субсидії, заохочення створення підприємств із іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (спеціальних) економічних зон.

Прямі бюджетні інвестиції в державний сектор, система соціальних бюджетних програм впливають на загальну структуру сукупного попиту, що у свою чергу стимулює виробництво та інвестування. Але роль держави в інвестиційному процесі не обмежується бюджетним фінансуванням державного сектору і таких дорогих капіталомістких процесів, як стимулювання науково-технічного прогресу, відтворення кваліфікованої робочої сили, інвестування у виробничу інфраструктуру. Держава здійснює інвестування галузей і виробництв, продукція яких має загальнонаціональне значення і які найближчим часом не підлягають приватизації, або тих, де держава є замовником та споживачем продукції (оборонна промисловість, окремі об'єкти загальнодержавної інфраструктури — магістралі, термінали тощо). З держбюджету інвестуються збиткове виробництво продукції агропромислового комплексу, а також ті виробництва, де спостерігається спад (агрегати, вузли, запасні частини, які споживаються вітчизняними виробниками) тощо.