Менеджмент інвестиційної діяльності (2003)

В інвестиційному менеджменті ризик і прибуток розглядаються як дві взаємозалежні і взаємозумовлені економічні категорії; передбачається, що можливість одержання прибутку та його обсяг залежать від рівня ризику, властивого конкретному об'єкту інвестування.

Під ризиком розуміють можливу небезпеку втрат, що випливає зі специфіки різноманітних видів діяльності людини або окремих явищ природи.

Управління ризиком — особливий вид підприємницької діяльності, спрямований на пом'якшення впливу ризику на результати діяльності підприємства, фірми, компанії.

Інвестиційний ризик в управлінні — специфічна діяльність інвестиційного менеджера в умовах невизначеності й ситуації неминучого вибору варіантів управління.

Інвестиційні проекти залежно від їх цільової спрямованості та інших характерних ознак мають різний рівень ризику, і високоприбутковий варіант вкладення капіталу може виявитися настільки ризиковим, що його реалізація буде вважатися абсолютно недоцільною. Проте повне ухилення від інвестиційних заходів, пов'язаних з ризиком, найчастіше означає також відмову від отримання можливого прибутку, обсяг якого вищий, ніж за державними цінними паперами.

Ефективна організація управління ризиком дає змогу з високою ймовірністю спрогнозувати настання ризикової події і вжити необхідних заходів щодо зниження рівня ризику. Науково обґрунтований поділ ризиків за окремими ознаками для досягнення поставлених інвестиційних цілей дає можливість чітко визначити місце кожного ризику в їх загальній системі.

Управління інвестиційним ризиком передбачає визначення обсягу ресурсів (причому з найменшими витратами на їх залучення), необхідного для зменшення ймовірності несприятливих результатів і локалізації негативних наслідків прийнятих рішень. Процес управління ризиком поділяється на декілька етапів: аналіз, опрацювання, керівництво і контроль.

Аналіз ризику починається з його ідентифікації (ототожнення), у процесі якої визначається природа ризику і описуються усі ризикові ситуації, що потенційно існують і можуть виникнути в діяльності підприємства; визначаються кількісні характеристики ризику стосовно його виникнення. Кінцева ціль процесу ідентифікації ризику — реальний прогноз ситуації за можливих умов реалізації інвестиційної пропозиції.

Наступними кроками в процесі аналізу ризику є виявлення можливих варіантів рішень конкретної проблеми та визначення економічних наслідків, що можуть виникнути в результаті реалізації прийнятого управлінського рішення. Тут також дається ґрунтовна характеристика побічних ефектів, що можуть негативно вплинути на кінцеву ефективність інвестицій. У підсумку необхідно здійснити інтегральну оцінку ризику, властивого конкретному інвестиційному проекту.

На етапі опрацювання спочатку передбачається диференціювати виявлені та попередньо оцінені проектні ризики за ступенем їхнього впливу на результати діяльності підприємства. В підсумку це дасть змогу, враховуючи систематизацію результатів аналізу людського фактора, визначити оптимальну політику попередження ризику і систему безпеки підприємства в ризикових ситуаціях. Фінансовий аспект опрацювання ризику дає змогу з'ясувати, які фінансові джерела формування інвестиційних ресурсів необхідні в конкретній ситуації за певного рівня ризику.

Проблема вибору методу фінансування інвестиційних програм відображається на етапі керівництва ризиком, головною функцією якого є визначення ціни ризику — специфічного показника, що враховує частку страхування та самострахування в компенсації негативних наслідків впливу ризику, витрати на попередження ризику і захист від нього тощо. У деяких країнах навіть щорічно публікуються дані про ціну ризику для конкретних підприємств. На основі цього показника визначаються необхідні обсяги фінансових ресурсів, що мають бути спрямовані на забезпечення заходів щодо попередження та компенсації негативних наслідків ризикової діяльності підприємства. Таким чином, управління ризиком впливає і на сам процес формування інвестиційної стратегії підприємства.

Для забезпечення узгодження фактичних результатів із прогнозованими при ухваленні рішення передбачається постійний моніторинг, або контроль ризику, який є елементом зворотного зв'язку в системі управління ризиком на підприємстві.

Отже, управління ризиком є важливим та ефективним засобом зменшення негативних наслідків можливих помилок у процесі прийняття інвестиційних рішень для підприємства. Послідовність реалізації основних функцій управління ризиком головним чином орієнтується на зняття можливих факторів невизначеності в діяльності підприємств. Ефективний механізм нейтралізації інвестиційних ризиків має обов'язково містити такі складові, як безпосереднє дослідження можливостей попередження ризику; оцінювання методів і перспектив обмеження ризику; оптимізація прийнятих управлінських рішень; аналіз впливу диверсифікації на зниження рівня ризику; поділ ризику шляхом передачі його підрядникам і страхування; розробка стратегії і тактики керівництва, а також політики управління ризиком.

Змістовна сторона управління ризиком вимагає обов'язкового порівняння характеристик і можливостей ризику, отриманих у процесі його аналізу й оцінки; на цій основі здійснюється виявлення альтернатив, за якими ступінь ризику залишається прийнятним (наявні альтернативи ранжуються за принципом прийнятності ризику — ризик прийнятний цілком, частково або неприйнятний узагалі). У разі, якщо ризик є цілком неприйнятним, перед системою управління ризиком постає завдання його поділу і передачі партнерам відповідно до визначеної процедури. Ухвалення рішення про поділ і передачу ризику обґрунтовано послідовно реалізованими стадіями управління ризиком: поділ причин ризику, поділ зобов'язань, поділ наслідків ризику.

Щодо раціоналізації процесу ухвалення рішення про поділ і передачу ризику діють такі вимоги:

сторона, що передає ризик, повинна приймати достатньо обґрунтовані рішення й удосконалювати систему управління ресурсами;

сторона, що приймає ризик, повинна поєднувати власні технічні й організаційні умови з вимогами переданих робіт і можливостями вжиття заходів щодо усунення ризику.

Невід'ємним елементом формування ефективного механізму управління ризиком має бути прогноз, який є найважливішим способом обмеження ризику в діяльності підприємства. Прогноз розглядається як елемент попередження ризику, оскільки інформація про одержання певних значень показника передбачає відповідну реакцію з боку керуючої системи.

При виборі інвестиційного проекту, оцінці його ефективності відповідно враховуються можливі фактори невизначеності та ризику. Згідно із сучасною практикою інвестиційного аналізу реальних проектів більшості підприємств визначено, що найбільш суттєвими ризиками є такі:

ризик затримки початку реалізації проекту;

ризик несвоєчасного закінчення будівельно-монтажних робіт за проектом;

ризик суттєвого збільшення кошторисної вартості проекту;

ризик невиходу на заплановані показники зовнішньоекономічної діяльності у зв'язку з новими правилами ліцензування, квотування, новими процедурами митного, валютного регулювання тощо;

ризик зниження запланованого рівня ефективності господарської діяльності у зв'язку з державним регулюванням рівня цін, посиленням податкового регулювання;

ризик, пов'язаний з нестабільністю економічного законодавства і поточної економічної ситуації;

ризик несприятливих соціально-політичних змін у країні або регіоні;

невизначеність природнокліматичних умов, можливість стихійних лих;

ризик помилкового вибору інвестиційного проекту;

ризик незабезпечення інвестиційного проекту достатнім фінансуванням;

ризик неповноти і неточності інформації про фінансовий стан і ділову ситуацію підприємств-партнерів;

маркетингові ризики поточного постачання ресурсів, необхідних для реалізації інноваційного проекту;

ризик витрат і зменшення доходів;

ризики посилення конкуренції;

ризики, пов'язані з недостатнім рівнем кадрового забезпечення, та ін.

За кожним із видів ризиків визначається їх рівень, а також загальний рівень ризику за інвестиційним проектом. Таким чином, передбачити можливі втрати, пов'язані з ризиком, та зменшити їх вплив, оцінити вартість цих витрат та заходів, що мають запобігати їм, — основне завдання управління ризиком на підприємстві.

Для формування ефективно діючого організаційного механізму управління ризиком передбачається можливість застосування низки методів його обмеження в діяльності підприємства. До найбільш поширених методів нейтралізації інвестиційних ризиків належать: диверсифікація, страхування, хеджування та розподіл інвестиційних ризиків.

Під диверсифікацією розуміють процес розподілу фінансових ресурсів інвестування між різними об'єктами вкладення (активами), які між собою безпосередньо не пов'язані. Застосовується переважно банками-кредиторами та інвесторами, що фінансують та реалізують одночасно портфель інвестиційних проектів, для зниження галузевих та регіональних ризиків.

Страхування ризиків інвестування — один із найбільш поширених способів запобігання або зниження інвестиційних ризиків, передбачає передачу окремих ризиків страховій компанії (страхувальнику). Тобто при укладенні відповідної угоди у разі виникнення ризикової ситуації інвестор має отримати від страхової компанії компенсацію втрат, пов'язаних із цим ризиком.

Як правило, до основної групи проектних ризиків, які підлягають страхуванню, належать:

ризики від нещасних випадків на виробництві, захворювань, пошкодження майна, викрадення транспортних засобів (згідно з чинним законодавством підлягають обов'язковому страхуванню);

прямі майнові збитки, пов'язані з перевезеннями, роботою обладнання, поставкою матеріалів;

непрямі збитки, спричинені демонтажем і переміщенням пошкодженого майна, повторним встановленням обладнання, неодержанням орендної плати.

Страхування інвестицій не обмежується лише об'єктами, які будуть впроваджені внаслідок реалізації інвестиційного проекту. Як відомо, процес управління інвестиційними ризиками також спрямований на забезпечення своєчасного завершення підрядником робіт при витратах у межах визначеної замовником суми. Для страхового захисту від такого ризику передбачається укладення угоди, за якою інвестор купує страховий поліс страховика, котрий сам безпосередньо не бере участі в цьому інвестиційному проекті. У цьому випадку страхування поширюється тільки на інвестиційний процес і не охоплює об'єктів, створених у результаті інвестицій. Отже, до таких видів страхування переважно належать: страхування будівництва; страхування на випадок зриву поставок будівельних матеріалів під час будівництва; страхування кредитів, що спрямовуються на забезпечення інвестицій тощо.

Останнім часом розвиток ринкових відносин суттєво розширив сферу страхування фінансового ризику підприємств і передбачає можливість страхування не лише одержання прибутку, а й рівня цін, стабільності надходжень сировини від постачальників тощо. Проте ризики, пов'язані з нестабільністю внутрішньополітичного життя країни — реципієнта інвестицій (наприклад, можливі втрати, пов'язані з конфіскацією, громадянською війною, зміною політичного курсу уряду, зміною суспільно-політичного устрою тощо), не можуть охоплюватися страховими компаніями. Страхування подібних ризиків передбачає створення державних гарантійних фондів, які забезпечують захист інвестицій приватних осіб в економіку тієї чи іншої країни.

Зазвичай у бізнес-плані необхідно окремо зазначити організаційні заходи щодо видів ризику, які не підлягають страхуванню. До таких ризиків, як правило, належать можливість неправильного вибору проекту, коливання кон'юнктури ринку, зміни цін і попиту, соціальна нестабільність. З цією метою на підприємстві може створюватися фонд комерційного ризику, величина якого коливається від 5 до 15 % загального обсягу прибутку. Далі переглядається рентабельність проекту з урахуванням заходів, що плануються.

У сучасній господарській практиці нейтралізації інвестиційних проектних ризиків найчастіше передбачається можливість застосування таких видів страхування.

Страхування експортних кредитів (застосовується для страхування економічних, комерційних та політичних ризиків).

Страхування різноманітних внесків у капітал інвестиційного проекту (застосовується у формі страхування іноземних інвестицій від ризиків конфіскації, націоналізації та інших політичних ризиків). Таке страхування може здійснюватися, крім національних інституцій, і Багатостороннім агентством з гарантій інвестицій, що входить до групи Світового банку.

Страхування вантажів при постачанні машин, обладнання та інших інвестиційних товарів (умови страхування залежать від умов постачання INCOTERMS). Передбачає захист від матеріальних втрат або ушкоджень будь-яких вантажів, що перевозяться морським, повітряним чи залізничним транспортом. Тут кожна відправка вантажу страхується стосовно всього процесу його переміщення зі складу вантажовідправника до складу вантажоотримувача.

Страхування ризиків, пов'язаних із будівельними роботами та зривом поставок будівельних матеріалів.

Страхування комерційних, технічних та інших ризиків на виробничій фазі проектного циклу.

Інші види страхування, пов'язані з експлуатацією об'єкта інвестування.

Слід мати на увазі, що безпосередньо здійснити вибір найбільш доцільної форми страхування кожного конкретного ризику, властивого інвестиційному проекту, можливо лише оцінивши його загальний рівень; це може бути:

розподіл негативних фінансових наслідків ризиків серед інвесторів та учасників проекту;

розробка відповідних профілактичних заходів щодо запобігання ризикам;

отримання документальних гарантій захисту від окремих видів ризиків від місцевих органів самоврядування;

створення відповідних резервних фондів;

зовнішнє страхування найбільш суттєвих ризиків. Іншим поширеним методом нейтралізації інвестиційних

ризиків є хеджування — процес страхування ризику від можливих збитків шляхом переносу ризику зміни ціни з однієї особи на іншу; може застосовуватись різними учасниками проекту (кредитором — для захисту від відсоткового ризику; проектною компанією — для захисту від зниження цін на продукт). Хеджування здійснюється шляхом укладання контракту — хеджу — між стороною, що страхує ризик (хеджером), та стороною, що бере ризик на себе (спекулянтом). Предметом контракту можуть бути різні активи — товари, валюта, акції, облігації тощо.

Хеджування передбачає укладання протилежних ф'ючерсних угод за різними видами контрактів і може здійснюватись на підвищення або зниження цін. Хеджер прагне знизити ризик, спричинений невизначеністю цін на ринку, продаючи форвардні, ф'ючерсні чи опціонні контракти. Це дає йому змогу спрогнозувати доходи чи витрати. У свою чергу, спекулянт прагне одержати прибуток, граючи на різниці цін, і тим самим бере за такими угодами весь ризик на себе.

Ф'ючерсний контракт — стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (або продати) у майбутньому цінні папери, товари або інші цінності на визначених умовах і в обумовлений час, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

Є три види біржових угод із використанням ф'ючерсних контрактів:

купівля-продаж реальних активів або цінних паперів з постачанням у майбутньому періоді;

купівля-продаж ф'ючерсних контрактів на певну кількість активів або цінних паперів;

ліквідація позиції за ф'ючерсними контрактами під час постачання активу.

Отже, механізм хеджування полягає в тому, що підприємство, зазнаючи збитків як продавець, має можливість отримати прибутки в такому самому розмірі, як покупець ф'ючерсних контрактів.

У сучасній практиці значного поширення набув також механізм розподілу інвестиційних ризиків між учасниками проекту, який передбачає частковий трансферт партнерам фінансових ризиків за окремими операціями. Розподіл ризиків відбувається між учасниками проекту при розробці фінансового плану на підставі підписання різних угод, контрактів, договорів, а також за рахунок створення банківських синдикатів або підрядно-будівельних консорціумів тощо.

Застосовуються переважно такі напрями розподілу ризиків:

1) розподіл ризиків між підрядниками інвестиційного проекту (щодо невиконання календарного плану будівельно-монтажних робіт, їх низької якості тощо);

розподіл ризику між підприємством і постачальниками сировини та матеріалів. Він здійснюється відповідно до міжнародних правил "ШКОТЕРМС-90", які передбачають регулювання розподілу ризиків, пов'язаних із пошкодженням майна (активів) у процесі їх транспортування і здійснення вантажно-розвантажувальних робіт;

розподіл ризику між учасниками лізингової операції. Підприємство-лізингоодержувач переносить ризик морального старіння позиченого активу, ризик втрати ним технічної продуктивності, а також інші ризики, що обумовлюються в контракті, на лізингодавця (за відповідних умов дотримання встановлених правил експлуатації об'єкта, що лізингується).

Розподіл ризику між учасниками реалізації проекту може бути кількісним та якісним.

Для кількісного розподілу ризику в проектах найдоцільніше використовувати методи встановлення послідовності управлінських рішень, основою яких є "дерево ймовірностей та рішень".

Оскільки проблема вибору послідовності рішень щодо надання переваги тому чи іншому замовленню вирішується безпосередньо на стадії формування портфеля замовлень, вона має подвійний характер, зумовлений участю в інвестиційному проекті не менш як двох сторін: покупця (замовника) та продавця (підрядника). При формуванні портфеля замовлень покупець прагне по можливості зменшити вартість контракту, при цьому всі вимоги щодо термінів та якості мають бути дотримані, а підрядник водночас прагне отримати максимальний прибуток.

Якісний розподіл ризику передбачає розширення або звуження кількісного складу потенційних інвесторів та учасників проекту. Чим меншу частку ризику замовники проекту мають намір взяти на себе, намагаючись тим самим перекласти його на сторонніх інвесторів, тим важче буде залучити до фінансування проекту досвідчених інвесторів.

Тому при веденні переговорів всім учасникам реалізації проекту рекомендується бути максимально гнучкими щодо того, яку частку ризику вони згодні на себе взяти.

Іншим дієвим способом боротьби з ризиком є створення резерву коштів на покриття непередбачених видатків.

Цей резерв відображає, з одного боку, вартість та співвідношення потенційних ризиків, які впливають на реалізацію проекту, а з іншого, — розмір видатків, необхідних для подолання можливих перешкод у виконанні проекту.

Для визначення обсягу необхідних засобів, що мають бути спрямовані на формування резерву на покриття непередбачених видатків, та його переоцінки на підставі фактичних даних у процесі роботи над проектом можуть використовуватись методи кількісної та якісної оцінки потенційних наслідків ризиків. Такий аналіз є основною проблемою при створенні резерву, оскільки він вимагає значної концентрації висококваліфікованих фахівців на цій ділянці роботи над проектом.

Необхідно мати на увазі, що чим ретельніше проведене початкове оцінювання вартості інвестиційного проекту та її складових на окремих етапах його реалізації, на яких уточнювалися результати оцінювання, тим легше визначити обсяг резерву на покриття непередбачених видатків. Ґрунтовно проведене оцінювання ефективності проекту, як правило, в повному обсязі враховує реальний вплив потенційного ризику на проект, що дає змогу звести до мінімуму перевитрату коштів. В іншому випадку значна перевитрата коштів неминуча.

Є два основних підходи до визначення структури резерву на покриття непередбачених видатків. Згідно з першим підходом резерв поділяють на дві частини: загальний (покриває зміни у кошторисі, добавки до загальної суми контракту та інші аналогічні елементи) та спеціальний резерв (містить надбавки на покриття ризику цін, збільшення видатків за окремими позиціями, а також на оплату позовів за контрактами).

Другий підхід до створення структури резерву передбачає диференціацію непередбачених видатків за окремими видами витрат (на заробітну плату, матеріали, субконтракти тощо), але лише таких, які увійшли до початкового кошторису інвестиційного проекту. Тобто витрати, пов'язані з незадовільною роботою підприємства, не можуть бути компенсовані за рахунок такого резерву1. Рівень витрат, у свою чергу, за кожною категорією дає змогу кількісно визначити рівень ризику на окремих етапах реалізації проекту. Це дуже зручно для інвестиційних аналітиків, що свідчить про перевагу такого підходу стосовно використання на практиці.

Цільове використання резерву передбачає фінансування насамперед таких заходів:

виділення асигнувань для виявлених і раніше не передбачуваних робіт за проектом;

збільшення асигнувань на роботи, для виконання яких було виділено недостатньо коштів;

тимчасове формування бюджету на здійснення робіт, для яких необхідні асигнування ще не виділені;

компенсація непередбачених змін витрат на оплату праці основних робітників, накладних видатків і т. ін., що виникають у ході реалізації проекту.

Для забезпечення постійної наявності у резервному фонді достатніх обсягів засобів на покриття майбутніх ризиків має відбуватися регулярний моніторинг поточних видатків з резерву.

Серед інших поширених та ефективних інструментів управління інвестиційними проектними ризиками необхідно назвати такі: банківські гарантії; застави, депозити на спеціальних рахунках; кредити та акредитиви, а також безвідкличні документарні акредитиви; утримання частки платежів за контрактом; доручення; контракти з фіксованою ціною, вексельні інструменти і форфейтинг; особливі умови платежів за контрактом та банківські рахунки з особливим режимом; зобов'язання

1 Непередбачені видатки включаються до бюджету як самостійна стаття та затверджуються відповідальним керівником. засновників (спонсорів) проекту за податковими внесками до капіталу проекту тощо. Розглянемо їх детальніше.

Банківські гарантії на користь кредитора можуть бути: необмежені (тобто на весь термін кредитного договору на повну силу платіжних зобов'язань за договором) та обмежені (як у часі, так і за обсягом зобов'язань), у тому числі:

гарантія на завершення робіт за проектом (до пуску об'єкта в експлуатацію);

гарантія покриття непередбачених витрат за проектом на інвестиційній фазі;

гарантія покриття додаткових витрат позичальника щодо погашення кредитних зобов'язань на виробничій фазі у разі недостатності грошових потоків за проектом.

Гарантії на користь кредитора можуть передбачати гарантований платіж за першою його вимогою (безумовна гарантія) або ж лише у разі надання гаранту всього комплекту документів, які підтверджують порушення обов'язків позичальником (так звана умовна гарантія).

Банківські гарантії можуть здійснюватися і на користь замовника проекту. Це, як правило, гарантії повернення авансу; тендерні гарантії; гарантії належного виконання контракту.

У разі надання замовнику проекту комерційного кредиту як засіб забезпечення платежу доцільно використовувати банківські гарантії на користь підрядника/постачальника. Спосіб реалізації і ступінь покриття будуть залежати від типу та умов гарантії (умовна, безумовна, обмежена, необмежена та інші).

Застави, депозити на спеціальних рахунках реалізуються у декількох формах. Матеріальні та грошові активи проекту можуть використовуватись як застава для покриття кредитних ризиків банку, активи підрядника (будівельна техніка та інше майно) — як застава для покриття можливих ризиків замовника за підрядним контрактом.

Депонування грошей учасником тендера або підрядником для покриття ризиків замовника проекту, що пов'язані, наприклад, із можливою несплатою імпортного мита за ввезення будівельної техніки із-за кордону, використовується як альтернатива банківської гарантії.

Утримання частки платежів за контрактом використовується для захисту інтересів замовника; за рахунок обумовлених відсотків за кожним платежем формується фонд для покриття можливих ризиків у зв'язку з реалізацією контракту.

Доручення для нейтралізації інвестиційних ризиків застосовується як альтернатива банківської гарантії для забезпечення належного виконання певного контракту. Угоди можуть бути найрізноманітнішого характеру, наприклад, контракти щодо постачання, договір підряду, домовленості про консультаційні послуги тощо. Доручення звичайно видається компанією, що має такий самий напрям діяльності, як і виконавець (постачальник, підрядник, консультант). Найчастіше довіреною особою виступає материнська компанія.

Як додаткова гарантія банку за ризиками перевищення кошторисних витрат все більшого поширення набувають контракти з фіксованою ціною. Цей інструмент нейтралізації інвестиційних ризиків використовується переважно для контрактів щодо виконання будівельно-монтажних робіт, оскільки постачання машин та обладнання звичайно здійснюється за фіксованими цінами. Виняток становлять лише довготермінові контракти, пов'язані з виготовленням унікальної, технічно складної продукції, але навіть у цьому випадку можливість суттєвого підвищення цін має додатково обумовлюватись.

Резервні кредити, призначені для покриття можливих витрат за проектом, передбачають відкриття позичальнику кредитної лінії на фіксовану суму протягом обумовленого періоду. Сума резервного кредиту перебуває в межах 10—25 % від суми основного кредиту. Відсоткові ставки за резервним кредитом звичайно вищі за ставки основного кредиту.

Вексельні інструменти як зобов'язання позичальника (замовника проекту) повернути заборгованість за комерційним кредитом мають деякі переваги порівняно з банківськими гарантіями. Ці переваги насамперед полягають у детальній регламентації використання векселя нормами кредитора. Вексель може бути авальованим, у такому разі банк дає гарантію сплати за векселем у вигляді напису (аваля) на ньому.

Захист постачальника (підрядника) від ризику неплатоспроможності позичальника здійснюється шляхом придбання банком векселів (або інших боргових зобов'язань) позичальника кредиту. Така банківська операція, пов'язана з використанням вексельних інструментів, отримала назву форфейтинг і може передбачатися у випадках постачання машин, обладнання та проведення підрядних робіт на великі суми, а також отримання довготермінових (5—7 років) комерційних кредитів (звичайний термін врахування векселів — 90—180 днів).

Різні види акредитивів використовують як інструмент захисту інтересів постачальника (підрядника). Якщо постачальник надає замовнику комерційний кредит; банк замовника відкриває на користь кредитора резервний акредитив, відповідно до якого банк здійснює платіж у разі невиконання боргових зобов'язань замовником. Безвідкличні документарні акредитиви належать до так званих непрямих гарантій. Сплата грошей банком, в якому замовник відкриває акредитив, здійснюється у разі надання документів, що підтверджують постачання товару або виконання робіт за проектом. Для більшої гарантії здійснення платежів постачальники (підрядники) можуть вимагати від замовника відкриття підтверджених акредитивів.

Особливі умови платежів за контрактом передбачають перш за все розробку та погодження з усіма зацікавленими сторонами графіка платежів за контрактом щодо постачання товару (виконання підрядних робіт). Це дає змогу захистити інтереси як замовника, так і постачальника (підрядника). Наприклад, після підписання контракту аванс на забезпечення перед постачальником (підрядником) зобов'язань замовника може становити 5—10 % суми контракту. Після прибуття робітників, будівельного обладнання та матеріалів на приблизно таку саму суму додатково може бути надано мобілізаційний аванс; 10—15 % суми контракту спрямовується на оплату з безвідкличного акредитиву рахунків постачальника (підрядника) при наданні документів, що безпосередньо підтверджують факт постачання.

Як правило, сума контракту, що залишилася, сплачується на умовах комерційного кредиту з різними графіками погашення. Замовник може виписати постачальнику (підряднику) прості векселі або підписати тратти (або переказані векселі) лише після надання підтверджувальних документів. Видачу векселів (тратт) на останні 5—10 % суми контракту доцільно здійснювати після завершення терміну гарантійної експлуатації об'єкта.

Можливість ефективної реалізації домовленостей щодо платежів за контрактом є лише у комплексному поєднанні інших інструментів нейтралізації інвестиційних ризиків, таких як юридичні гарантії та гарантії авансованого платежу, безвідкличні (і бажано підтверджені) документарні акредитиви тощо. Для захисту інтересів замовника від ризику неналежного виконання робіт іноді доцільно з кожного платежу здійснювати відрахування до спеціального фонду, який може використовуватися для покриття збитків та витрат, що виникають у замовника в гарантійний період.

Банківські рахунки з особливим режимом використовуються для депонування учасниками проекту грошових коштів як забезпечення зобов'язань перед іншими учасниками проекту (наприклад, депонування коштів учасників тендера, призначених для застави). Такі рахунки можуть відкриватися та управляються, наприклад, відповідно до трастового договору.

При використанні так званих рахунків "ескроу" (escrow accounts), що відкриваються позичальником на користь банку-кредитора і поповнюються за рахунок реалізації експортної продукції, передбачається зниження ризиків неотримання проектної виручки від реалізації продукції за кордон. Ці офшорні рахунки відкривають у банках за межами країни, в якій реалізується проект; переважно з цих рахунків здійснюється погашення основної суми боргу та відсотків.

Зобов'язання засновників (спонсорів) проекту за додатковими внесками в капітал проектної компанії надаються кредитору проекту для зниження ризику перевищення витрат за проектом. Цей інструмент використовується як додатковий або альтернативний інструмент фінансування непередбачених інвестиційних витрат. У свою чергу, так звані субординовані кредити, які засновники проекту зобов'язуються надавати у разі необхідності, можуть виступати альтернативою здійсненню додаткових внесків до капіталу проектної компанії. Погашення заборгованості за "субординованим" кредитом здійснюється тільки після виконання позичальником своїх платіжних зобов'язань за початковим банківським кредитом.

Отже, передінвестиційній аналіз ризиків, властивих проекту, передбачає спочатку здійснення їх ідентифікації на етапі розробки концепції та обґрунтування проекту; наступним етапом у процесі обґрунтування проекту передбачається проведення кількісного та якісного оцінювання ризиків проекту; вже у кінцевому підсумку здійснюється підготовка програми управління ризиками на інвестиційній та виробничій стадії проекту. Основні методи зниження ризику відповідно до рівня можливих втрат за проектом наведено у табл. 2.1.

Підводячи підсумки, з огляду на особливості діяльності українських підприємств, зазначимо такі основні напрямки реалізації функцій управління ризиком інвестиційного проекту:

характеристика ризику й опис ризикової ситуації на основі попередньо зібраної повної і всебічної інформації про стан об'єкта інвестування;

аналіз, опрацювання й оцінювання ризику;

формування рішення про запобігання ризику або його прийняття;

дослідження можливостей попередження інвестиційного ризику;

оцінювання методів і перспектив обмеження ризику;

оптимізація прийнятих рішень;

аналіз впливу диверсифікації на зниження рівня інвестиційного ризику;

обмеження обсягів ресурсів, що залучаються для реалізації проекту;

поділ інвестиційного ризику шляхом передачі його підрядникам, а також страхування;

розробка стратегії, тактики і політики управління інвестиційним ризиком.

Повна і послідовна реалізація основних функцій управління ризиком і переважна орієнтація їх на зняття факторів невизначеності дасть змогу будь-якому підприємству визначити головні пріоритети і проводити попереджувальну політику, спрямовану на зниження інвестиційних ризиків.