Соціальна економіка (2003)
3. "Науковий соціалізм (комунізм)" К. Маркса і Ф. Енгельса
Головним надбанням соціалістичної думки XIX ст. (і таким, що позначилося на розвитку людства у ХХ-му ст.) вважається марксистське вчення. Воно пов'язане з ім'ям свого засновника Карла Маркса (1818-1883р.) - видатного мислителя, гуманіста, енциклопедиста, вченого, філософа, соціолога, автора одного з найвідоміших творів "Капітал", який став взірцем наукової праці для численних послідовників і наступних поколінь дослідників.
Як зазначалося, на відміну від своїх попередників "соціалістів -утопістів", К.Маркс розробив і створив досить строй-ну і цілісну систему "наукової перебудови" тодішнього капіталістичного (експлуататорського за своєю суттю) суспільства на принципово нових "соціалістичних (комуністичних) засадах".
З ім'ям К.Маркса пов'язана ідея побудови безкласового суспільства вільних і "рівних громадян", в якому не буде експлуатації людини людиною, приватну власність буде знищено, потреба в державі як органі насильства одного класу над іншим відімре, а розвиток суспільства з єдиного центру буде свідомо керованим. Весь історичний процес Маркс розумів як боротьбу класів, а ключем до заміни однієї суспільно-економічної формації іншою бачив у революціях як "локомотивах історії" (це положення марксисти вважають найбільшим внеском у філософію, історію та філософію історії).
Будучи енциклопедично освіченою людиною, Маркс розробляв свою "наукову конструкцію майбутнього суспільства" на основі вивчення різних напрямів і течій наукової думки -філософії, права, соціології, економіки, тощо.
В цілому марксистське вчення вважають синтезом трьох головних джерел - німецької філософії, французького соціалізму і англійської класичної "політекономії".
Аналізуючи марксистське вчення як цілісну філософську, політичну і соціально-економічну конструкцію, треба одразу розставити наголоси та пріоритети. Виходячи з матеріалістичного розуміння історичного процесу, Маркс і марксисти першорядного значення надавали розвитку продуктивних сил, які визначають собою і розвиток виробничих відносин, і зміни надбудови. Усталеною традицією в усіх монографіях, підручниках і дослідженнях численних біографів стало характеризувати К.Маркса найперше як видатного економіста, відсуваючи на задній план його філософські, правові, соціологічні та інші здобутки. Дійсно, якщо проаналізувати науковий доробок К.Маркса, ми побачимо, що економічній складовій "революційної перебудови" суспільства Маркс надає першорядного значення, а головний твір Маркса "Капітал" вважають суто економічним твором (хоча це не зовсім справедливо, особливо для четвертого тому - "теорії додаткової вартості").
Ця усталена традиція - наголошувати на Марксі як на економісті і вважати "марксистське вчення", найперше, економічним вченням - невірна. Добре розібравшись в економічному устрої капіталістичного способу виробництва і піддавши нищівній критиці соціально-економічні суперечності цього ладу, які і мають "зруйнувати і поховати цей несправедливий експлуататорський лад" на основі переможної пролетарської революції, Маркс в жодному своєму творі не дає економічного обґрунтування майбутнього суспільства ані на першій фазі (соціалізм), ані, тим більше, на другій, вищій фазі (комунізм). Набагато більше суто економічних міркувань з приводу устрою майбутнього суспільства ми знаходимо у творах щойно розглянутих "соціалістів - утопістів", зокрема у Ш.Фур'є та Р. Оуена.
Усе вчення під назвою "марксизм" менш за все можна вважати економічною конструкцією" (оскільки її просто не існує).
Нижче ми більш докладно зупинимося на деяких економічних міркуваннях К.Маркса та його послідовників. Тут лише зауважимо, що комплексне марксове вчення було підпорядковане ("апріорі") "соціалістичній (комуністичній) ідеї", а сама ця ідея, як було показано вище, в принципі, несумісна з економічною наукою як такою.
В науковій літературі існує багато найрізноманітніших визначень соціалізму. Якщо лишити осторонь усі морально-етичні, філософські, правові та інші прикмети цього ладу, то, з суто економічної точки зору, соціалізм (комунізм) являє собою соціально-економічний устрій (порядок), за якого держава (центр) планує, організує, розподіляє, перерозподіляє на базі загальнонародної суспільної власності весь вироблений продукт, повністю підпорядковує собі діяльність-усіх структур, виробничих колективів і окремих агентів виробничого процесу.
При цьому "принципи еквівалентності" в економічних стосунках усіх агентів соціалістичного виробництва повністю спотворюються: однією рукою в особі держави та її органів центр усе забирає, а іншою - дещо надає своїм "господарюючим" суб'єктам. В цьому і полягає економічна суть соціалізму (комунізму), яка підпорядкована провідній ідеологічній меті цього устрою - досягненню "повної рівності" і "соціальної справедливості". Соціалізм (комунізм) - це "порядок", заснований на принципах "соціального егалітаризму" (рівності). Проголошуючи принцип "соціальної рівності" як основоположний, "соціалістичний (комуністичний) порядок", так само послідовно заперечує принцип "економічної рівності", тобто "еквівалентності" в економічних відносинах агентів. Лишаємо осторонь у даному випадку морально-етичну сторону цього принципу і розглядаємо лише економічний принцип.
Отже, даючи загальну характеристику "марксизмові" як комплексній теорії революційної трансформації капіталізму у принципово новий лад на принципово нових (філософських, політичних і морально-етичних) засадах, треба знов і знов підкреслити, що менш за все і К.Маркс і усі його численні послідовники опікувалися економічною складовою проблеми. Сказане, зовсім не означає, що Маркс не лишив сліду в історії суто економічної думки, а тому розглянемо деякі його економічні погляди.
б) Економічне вчення і логіка К. Маркса
Заслуговують на увагу погляди Маркса щодо "соціальної справедливості" та "рівності". Згідно теорії К.Маркса єдиним джерелом вартості, отже й доходу, є праця. У створенні нової вартості бере участь лише один фактор - робітник, власник робочої сили. Усі інші види доходів в капіталістичному суспільстві - капіталістичні прибутки у різних формах (торговий прибуток, позичковий процент, рентні доходи, підприємницька винагорода) - являють собою перетворені форми "додаткової вартості", тобто є результатом неоплаченої праці робітників.
"Соціальна справедливість" розподілу доходів, за Марксом, полягає в тому, щоб усі вони були поставлені в залежність від "суспільно-необхідних витрат праці" на виробництво товарів. Проблему "рівності" Маркс розв'язує виміром частки кожного працівника, знову таки, працею, від якої залежать і доходи. При цьому діє принцип трудових зусиль: враховується як кількість праці (відроблені години), так і якість праці (витрати складної праці зводяться до простої).
Водночас Маркс застерігає від зазіхань на отримання "повного продукту праці". У "Критиці Готської програми" Маркс позначив, що учасники виробництва в новому суспільстві не можуть претендувати на отримання "повного неурізаного продукту праці".
Надзвичайно багато уваги Маркс приділив процесу нагромадження капіталу та його впливу на становище робітничого класу. Він відкрив, як йому здавалося, "загальний закон капіталістичного нагромадження", згідно із яким на одному полюсі капіталістичного суспільства зосереджується багатство, а на іншому - абсолютно і відносно погіршується становище робітничого класу. З часом капіталістичні продуктивні сили стають несумісними з капіталістичними відносинами. Відбувається соціалістична революція.
Ретельний аналіз численних положень Марксової економічної теорії виявляє, що переважна їхня частка є перевикладом основних положень англійської політекономії - переважно А.Сміта і Д.Рікардо. Своїм власним відкриттям сам Маркс вважав положення про двоїстий характер праці, що створює вартість товарів. В умовах товарного виробництва праця виробників, з одного боку, є конкретною і створює споживні вартості, а з іншого - вона абстрактна і створює вартість товарів. Як і будь - який інший товар, робоча сила, також має дві властивості - вартість і споживну вартість. "Тайна експлуатації", за Марксом, полягає в тому, що робоча сила продається й купується за вартістю, але її вартість, або ціна у вигляді заробітної плати, нижча від вартості створюваного нею продукту. На цьому і базується усе обґрунтування розглянутих процесів експлуатації праці капіталом - логічний виклад певних постулатів про працю, яка створює додаткову вартість Для капіталіста.
Критики Маркса вважали, що його "теорія додаткової вартості" є взагалі умоглядною теоретичною конструкцією, а його "однофакторна теорія" вартості (вартість створюється лише працею) не витримує критики і не підтверджується практикою. В цьому сенсі набагато більшої уваги заслуговує теорія "факторів виробництва" Ж.Б.Сея - теорія, що є основою сучасної економічної науки про "факторний аналіз".
За життя Маркса його вчення в цілому, економічне зокрема, піддавали нищівній критиці його численні опоненти. Але це були, здебільшого, лише "словесні баталії", які не могли бути ані підтверджені, ані спростовані тому, що "марксизм" існував лише в теорії і ніяких спроб його практичного втілення ніде й ніколи не робилося.
Інша доля судилася "марксизмові" після смерті його засновника в 1883 р.
в) Подальша соціально-економічна еволюція марксизму.
Після Маркса "марксизм" перестав бути єдиним напрямком і розпався на ряд течій, які протистояли одна одній.
Найперше, Бернштейн звернув увагу на те, що Маркс, виходячи з "гегелівської діалектики суперечностей", надмірно перебільшив найбільш гострі форми та "очікувані результати політичної боротьби" і це призвело його до апріорних, певною мірою, фаталістичних висновків.
Бернштейн спростував одне з головних положень Марксової теорії - про зубожіння пролетаріату. Аналізуючи фактичний хід соціально-економічного процесу взагалі, індустріального зокрема, Бернштейн дійшов висновку, що ані "відносного", ані, тим більше, "абсолютного зубожіння" робітничого класу не відбувається. Промисловий пролетаріат не прагне революційного повстання. Він доводив, що покращення свого становища трудящі можуть домогтися через профспілки, кооперацію, "виробничі товариства".
Один з висновків Бернштейна полягав в тому, що капіталізм можна демократизувати. Соціально-економічні суперечності капіталістичного суспільства можуть бути значною мірою послаблені і подолані шляхом завоювання більшості у парламенті та проведенням демократичних реформ. "Ліберальні порядки" сучасного суспільства, - твердив Е. Бернштейн, - "нема потреби нищити: їх треба лише розвивати далі". Завдання професійних спілок "полягає в тому, щоб зламати абсолютизм капіталу і дати робітнику можливість безпосереднього впливу на ведення індустрії". Великого значення він надавав масовому розповсюдженню акцій серед населення, що призведе до зростання "середніх верств" - основи демократичного суспільства.
Зрештою, Бернштейн переглянув і основні положення "наріжного каменю" всього Марксового вчення - теорії додаткової вартості, їй він протиставив свою теорію "економічної власності". Дослідивши конкретний рух заробітної плати і цін, він дійшов висновку, що реальна практика не підтверджує положень Марксової теорії і що вся теоретична конструкція Маркса не узгоджується з реальним життям.
Кінець-кінцем, аналізуючи реальний хід історичного процесу, Бернштейн піддав сумніву головний висновок "марксизму" - про перемогу комуністичного суспільства: він висловив сумнів щодо майбутнього у вигляді "комунізму". Широко відомим став афоризм Бернштейна "рух - усе, кінцева мета -ніщо," спростовував революційне підґрунтя "марксизму", а, натомість, пропонував "завоювання демократії, вироблення політичних і господарчих органів демократії" як необхідну умову соціалізму.
Сьогодні, кидаючи ретроспективний погляд на реальний хід суспільно-історичного процесу, слід визнати правоту Берн-штейна порівняно з Марксом. Представники сучасної соціал-демократії і сьогодні значною мірою спираються на теоретичні погляди і висновки Бернштейна, які покладено в основу практичних дій (приміром, "лейбористи" в Англії).
В подальшому Марксове вчення зазнавало все більш гострої критики з боку численних його опонентів. До числа крупних соціалістів-теоретиків, що ревізували висновки марксизму, відносять лідерів німецького і австрійського соціал-демократичного руху Карла Каутського (1854-1938 pp.) і Рудольфа Гільфердінга (1877-1941 pp.). Вони заперечували марксову ідею про диктатуру пролетаріату, виступали за класовий компроміс, висунули теорії "організованого капіталізму" та "ультраімперіалізму" як основи для мирного вростання капіталізму в соціалізм. їхній "ревізіонізм" і "реформізм" полягав в тому, що процеси "соціалізації" мають відбуватися поступово, шляхом "пропаганди і подання голосів", що треба використовувати усі економічні важелі (банківські й фінансові інститути, системи оподаткування, тощо).
На відміну від Маркса, теоретики соціал-демократії були переконані, що для перебудови суспільства однієї лише політичної влади недостатньо. Для докорінної соціально-економічної трансформації суспільства необхідні передумови економічного, морального, соціального та інтелектуального характеру. На їхню думку головні зміни мають відбутися саме в економіці: "Всякі зміни в суспільстві, - писав К.Каутський, - в кінцевому рахунку зводяться до змін в економічному фундаменті суспільства". Практичними діями в межах існуючого ладу може бути реальна участь працівників (робітників і службовців) в управлінні виробництвом ("господарча демократія"), створення "зразкових підприємств", об'єднання галузей, встановлення контролю над виробництвом. Внаслідок таких дій "соціалізм" з абстрактної теорії стане практичною діяльністю, спрямованою на поліпшення життєвих умов трудящих: "Трудящі не можуть розгорнути своїх сил поза демократією, за відсутності можливості організації самостійних спілок і без свободи всередині цих спілок і всередині держави".
Р.Гільфердінг, як крупний теоретик фінансового капіталу, вважав, що пролетаріат через свій свідомий виконавчий орган має оволодіти фінансовим капіталом і це буде рівнозначне
оволодінню найважливішими сферами крупної промисловості, що "надзвичайно полегшить перші кроки політики соціалізму у перехідний період". Можна тільки дивуватися, як сучасно звучать ці висновки для деяких rope-реформаторів нашої "пост-соціалістичної перебудови".
Оцінюючи в цілому теоретичну спадщину т.зв. "соціал-реформизму" чи "ревізіонізму," можна констатувати з позицій сьогодення, що реальний хід реальних історичних подій у XX столітті виявив їхню більшу "реалістичність" порівняно з "умоглядними Марксовими конструкціями". Упродовж цього бурхливого і буремного століття наступники Бернштейна і Каутського створили потужний соціал-демократичний рух, який неодноразово отримував владу в країнах Європи - Англія, Австрія, Франція, Швеція, Іспанія, Італія. Соціал-демократичні уряди цих країн, проводячи свою конкретну соціально-економічну політику, намагалися поєднати досить суперечливі процеси планування і діяння ринкового механізму, розподіл за працею і капіталом, приватну і суспільну (колективну) власність з притаманними їм процесами, демократію і державне управління. Сьогодні важко заперечити, що здійснювана з різною мірою успішності така політика призвела до радикальних змін в традиційному капіталізмі "епохи Маркса". Ідеї "реформістів" та "ревізіоністів" стали надбанням сучасних соціально-економічних теорій.
Говорячи про чисельних опонентів Марксового вчення, не можна обминути і його численних прибічників і прихильників, т.зв. "ортодоксальних марксистів". Історії судилося перевірити "Марксову теорію" на практиці в умовах величезної і багатонаціональної країни - Росії.
г) Ленінізм - сталінізм як соціально-економічна практика
Наступна розробка "Марксового вчення" належить В.І.Леніну (1870-1924 pp.), який не тільки творчо розвинув "марксизм", але очолив Жовтневу соціалістичну революцію в Росії, заснував Радянську державу і комуністичну партію.
В нових історичних умовах суто теоретично В.Ленін доповнив "Марксів" аналіз капіталізму дослідженням закономірностей розвитку його "вищої і останньої стадії - імперіалізму", теоретично обґрунтував, що концентрація і централізація виробництва й капіталу "впритул підводить до соціалізму", а це робить неминучою переможну пролетарську революцію, дещо підправив "Марксове вчення про можливість перемоги соціалізму одночасно в багатьох розвинених країнах" можливістю революції у "найслабшій ланці ланцюгу імперіалізму". В.Ленін не тільки знову відродив Марксову ідею про "диктатуру пролетаріату", але й розвинув її, доводячи, що "соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання". В період перших років побудови нового суспільства (період "воєнного комунізму") на шляху жорстокого централізованого управління і диктатури, у повній відповідності з "Марксовою доктриною" провадив "експропріацію експропріаторів", але дуже скоро зрозумів, що здобутки переможної революції поставлені під загрозу, що і змусило його "переглянути точку зору на всю справу соціалізму". Це змусило вождя пролетарської революції докорінно змінити тактику (період НЕПу) і зробити поступки дрібному підприємництву, торгівлі і кооперації, тобто пожвавити суто економічні процеси всупереч політичним.
Справу В.І.Леніна продовжив І.В.Сталін (1879-1953 pp.). Ленінське вчення про можливість революції у "найслабшій ланці імперіалізму" він доповнив теорією про можливість "побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні". Хоча Сталін вважав себе вірним учнем "справи Леніна", він відкинув з "ленінізму" усе, що заважало, на його думку, якнайшвидшій побудові соціалізму в окремій країні, вдався до диктаторських методів, які теоретично обґрунтував ідеєю "загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму". Повсякденною практикою сталінського правління стали жахливі і нечувані "чистки" в партії і масові репресії серед решти населення. В роботі "Економічні проблеми соціалізму в СРСР" він трактував соціалістичне виробництво як "товарне виробництво особливого роду".
Після смерті Сталіна наступні керівники СРСР намагалися дещо змінити "технологію влади", "обновити", "вдосконалити" соціалізм, створити "розвинений" замість "недорозвиненого соціалізму". Усі ці зусилля виявилися марними - грандіозний "соціалістичний експеримент" завершився поразкою. Півторастолітня "епоха марксизму - ленінізму - сталінізму", якщо лічити від появи "Маніфесту комуністичної партії" (1848 p.), - закінчилася.
Сучасні подовжувачі "справи Маркса - Леніна - Сталіна" намагаються довести, що Маркс, мовляв, і не писав і не думав, і не казав нічого такого, що йому "приписують" наступні і не дуже "чесні послідовники", які підганяли економічне вчення під потреби ідеології.
Зовсім не дорікаючи Марксові за те, що його вчення не підтвердилося практикою (адже він щиро хотів ощасливити усе людство), знімаючи шляпу і вшановуючи пам'ять одного з найвидатніших розумів людства, сьогодні, підводячи підсумки, треба з усією відвертістю заявити, що "марксизм" як вчення не справдився не тільки на "російському ґрунті", але й в жодній з країн світу. Знов і знов наголосимо, що "Марксове вчення", будучи надзвичайно привабливим з філософської і морально-етичної точок зору, всупереч численним твердженням, не відбувся, найперше, саме через свою цілковиту економічну неспроможність.
Сьогодні, на порозі третього тисячоліття нової ери, треба визнати, що "науковий соціалізм (комунізм)" К.Маркса -"марксизм", з наступним його 74-річним практичним втіленням у вигляді "ленінізму-сталінізму" на 1/6 території земної кулі, а також спроби побудови соціалізму в інших кутках, регіонах, островах ("острів свободи" Куба), півостровах (південний В'єтнам, північна Корея) - не увінчалися успіхом.
Більше того, історія - ця "зла та іронічна насмішниця" влаштувала в різних кутках світу історичні п'єси з участю різних народів, поділених надвоє за соціально-економічним устроєм: західна і східна Німеччина, північний і південний В'єтнам, південна і північна Корея, материковий і острівний Китай. Народ - один, соціально-економічні системи - різні. Чим закінчилася ці історичні "експерименти" і що сталося у фіналі цих історичних "п'єс" (схожих на драми) - сьогодні загальновідомо.
Нема потреби знов і знов нагадувати про "західнонімецьке" або "південнокорейське" диво, про успіхи "азійських драконів" на фоні провалів, злиднів, голоду й страждань таких самих німців, корейців, в'єтнамців чи китайців, яким судилася інша доля - "будувати соціалізм".
"Соціалістичні експерименти" в різних країнах упродовж XX століття ще раз довели, що справа не в сході чи заході, півдні чи півночі, не в островах чи материках, а в об'єктивних соціально-економічних процесах, які або підтверджують або відкидають "думки та ідеї", іноді дуже привабливі. Теоретичні ідеї перевіряються життям і суспільною практикою.