Соціальна економіка (2003)

Відмітною особливістю "лібералізму" як течії наукової думки є традиція відстоювання беззастережного принципу свободи (Liberty - свобода). "Лібералізм" як напрям соціально-економічної, політичної та філософської думки не обмежується суто економікою, але однією із засадничих основ вважає ідею необмеженої індивідуальної свободи, яка базується на приватній власності на засоби виробництва. Суто в економічній сфері традиційними цінностями лібералів були принципи "економічної свободи" і "вільної конкуренції" на основі гри "вільних ринкових сил" самонастроювання і саморегулювання економіки. "Класичний лібералізм" відводить державі роль "нічного сторожа", втручання якого може лише шкодити економічним і соціальним процесам.

З традиційним лібералізмом неолібералізм об'єднує, насамперед, ідея індивідуальної свободи на базі приватної власності, а також усі цінності ринкової форми господарювання. Водночас "неолібералізм" відрізняється від "традиційного лібералізму" епохи "вільної конкуренції" тим, що він не заперечує важливої ролі держави і навіть її втручання в соціально-економічні процеси. Але об'єктом цього втручання, на відміну від кейнсіанців, ліберали вважають не сам процес відтворення, а "інституційні основи", що забезпечують діяння ринкового механізму конкуренції і "спонтанного порядку".

Методологія неолібералізму. Суто методологічно неолібералізм увібрав в себе ідеї традиційного "лібералізму", "нової історичної школи", як наступниці інституціонально-соціологічного напрямку та "неокласичні ідеї". Однак вбираючи дещо з перелічених напрямів і шкіл, неолібералізм суттєво від них відрізняється.

На відміну від неокласики, "неоліберали" не надають "маржиналізму" самостійного, а тим більше, вирішального значення. Неоліберали, безперечно, поділяють цінності методології маржиналізму, але не вона знаходиться в центрі їхньої уваги.

Методологічно неолібералізм найбільш близький до "нової історичної школи", для якої властива трактовка суспільно-історичного процесу як повільної, поступової еволюції. Залежно від поступової зміни певних рис соціально-економічного устрою (форм організацій соціального і економічного життя, механізмів управління економікою) такий підхід вирізняє різні "порядки", "ступені" і "стилі" господарчого устрою.

Неоліберали зосереджують свою увагу не на кількісних аспектах капіталістичного відтворення, а на якісних, інституціональних проблемах. Вони вважають, що розв'язавши "інституційні проблеми" можна позбутися й кількісних диспропорцій. Тому в неоліберальній теорії проблема темпів економічного зростання (якій "неокласики" надавали першорядного значення) не відіграє помітної ролі.

До засадничих основ "неолібералізму" слід віднести також вчення про "два типи соціально-економічного устрою ", яке поділяють усі прибічники концепції. Це вчення вважається наріжним каменем усієї методології неолібералізму. За визначенням теоретика неолібералізму В.Ойкена, соціально-економічний лад є "сукупність реалізованих на практиці господарчих форм, в яких відбувається повсякденний господарчий процес".1 Усі відомі нам комбінації соціально-економічних устроїв можна звести до двох основних типів - ''центрально-керованого господарства" (Zentral geleitere Wirtshaft) та "господарство спілкування" або "економіка обміну" (Verkehrz Wirtshaft), яке частіше називають "ринковою економікою".

Методологія "неолібералізму" суттєво відрізнялась і від кейнсіанських підходів. Неолібералізм виробляв свої засад-ничі принципи майже одночасно із становленням "кейнсіанства", під час кризи 1929-1933 р. Однак на противагу "кейнсі-анцям", які вбачали основну недугу капіталізму у постійному дефіциті ефективного попиту, що потребує державного втручання, неоліберали джерелом усіх бід вважали підрив "досконалої конкуренції", процеси монополізації, які руйнують діяння "ринкових регуляторів" виробництва. На їхню думку, конкуренції найбільше шкодять "олігополії" та "монополії". На ринках праці такими монополіями є профспілки, а тому держава має їх законодавчо обмежувати. Водночас "неоліберали" (зокрема, В.Ойкен) категорично заперечували закономірний характер процесів монополізації і не визнавали об'єктивних законів суспільного розвитку.

Ідеологічно неолібералізм іноді поділяють на "праве крило" і "ліве крило".