Соціальна економіка (2003)

Вище ми розглянули взаємодію Людини із світом соціальної економіки і вплив останньої на Людину. Проте Людина взаємодіє не тільки зі світом соціальної економіки, але з усім навколишнім середовищем, і навіть із Всесвітом. Людина здійснює обмін з навколишнім середовищем не тільки енергією, інформацією або речами, але й усіма своїми властивостями, певні з яких не завжди безпечні.

Проблема людини та її діяльності в навколишньому середовищі стає все більш актуальною, оскільки саме в Людині опосередкована природа з розвитком цивілізації, її численними зв'язками і взаємозалежностями. Сучасні умови виробництва потребують від людини все більшого - урахування можливих наслідків її діяльності. Вона за суттю своєю водночас є актом і особистим, і громадським (суспільним), а тому впливає як на саму людину, її цілі, цінності, подальший розвиток, так і на соціальне і природне середовище. В.І.Вернадський першим усвідомив, що людина - досить активна серцевина біосфери, її вторгнення в навколишній світ породжує т.зв. "ноосферу" - продукт діяльності людини. Йому також належить думка про те, що прагматичний утилітаризм, який взагалі властивий людині, має поступитися місцем гуманізації в широкому розумінні. Він наполягав на тому, що освоєння природи на Землі і навколишнього середовища у Всесвіті необхідно здійснювати на принципах гармонії людської діяльності із світом, в якому вона реалізується. В.І.Вернадський писав: "В останні віки з'явився новий фактор, який збільшує кількість вільних хімічних елементів, переважно газів і металів, на земній поверхні. Ще більший вплив людина справляє повною зміною лику Землі, тим, що виробляється нею у все більших і більших розмірах в міру розвитку культури і поширення впливу культурного людства. Земна поверхня перетворюється в міста й культурну землю і різко змінює свої хімічні властивості. Змінюючи характер хімічних процесів і хімічних продуктів, людина здійснює роботу космічного характеру. Вона є з кожним роком все більш значним фактором в мінеральних процесах земної кори і мало-помалу змінює їх напрямок".

В.І.Вернадський добре усвідомив і попереджував людство, що його активна діяльність, як серцевини біосфери, може спричинитися до необоротних і невідшкодовних наслідків в природі. Він попереджував, що не тільки з інтересів всесвітньої Гармонії, а насамперед, у власних інтересах людини і людства в цілому не слід порушувати у гірший бік середовище і всесвіт: це прямо чи посередньо позначається на генетиці Людини, зменшує можливості її повноцінного життя і завдає невиправної шкоди для природного розвитку наступних поколінь.

Згідно із сучасними науковими уявленнями, "природа" і "суспільство" являють собою надзвичайно складні системи. Обидві системи тісно зв'язані і впливають одна на одну. Суспільна система, хоча і тісно пов'язана з природною, може розглядатися окремо від неї, оскільки має власні закономірності. Так, процеси, що відбуваються в природі, характеризуються переходом від менш вірогідних станів до більш вірогідних. Щодо суспільства - то тут процеси рухаються від менш доцільних до більш доцільних.

"Економіку" часто вважають опосередкованою підсистемою двох вищезазначених - "природа" та "суспільство". З цієї точки зору "економічна система" трансформує природні ресурси у сприйнятні до споживання суспільством матеріальні блага. Якщо поглянути на систему "природа - суспільство" з економічної точки зору, то на "вхід" цієї системи поступають природні і трудові ресурси, а на "виході" ми отримуємо "продукти", які задовольняють суспільні і особисті потреби. Залежно від сигналів на "вході" і "виході" формується внутрішня структура економічної (соціально-економічної) системи, яка забезпечує її цілісність. Внутрішній стан цієї системи, як і будь-якої іншої, включає сукупність елементів і зв'язків між ними.

Економічна система складається з певних елементів і зв'язків між ними, з певних підсистем: виробництва, розподілу, обміну і споживання. Однією з центральних є категорія виробничих факторів. "Традиційно" виробничі фактори поділяються на землю, працю та капітал (діаграма 5).

З економічної точки зору важливим також є вирізнення понять "виробничі ресурси" і т.зв. "природні" блага. Під "виробничими ресурсами" розуміють обмежені стосовно економічних потреб ресурси - природні і трудові. Обмеженість є суттєвою характеристикою виробничих ресурсів. Вона визначається співвідношенням між потребою і наявним запасом того чи іншого ресурсу. Іншими словами, лише ті елементи, запаси яких менші за потребу в них, відносяться до виробничих ресурсів і отримують економічну оцінку. Ті ж елементи (також потрібні з виробничої точки зору), потреба в яких менша від запасу, до складу виробничих ресурсів не входять. Вони утворюють т.зв. "природні блага".

У найбільш загальному вигляді виробничі ресурси можуть бути представлені: предметами праці - елементи природи, що вперше виділені з неї, або такі, що пройшли попередню обробку; засобами праці - елементи природи, за допомогою яких обробляються предмети праці; трудовими ресурсами -робоча сила як сукупність фізичних та інтелектуальних сил людини, що витрачаються для продуктивного поєднання засобів праці з предметами праці. Єдність двох перших - засоби виробництва, а усіх трьох разом - продуктивні сили суспільства.

У ході історичного розвитку змінюється роль і значимість конкретних видів виробничих ресурсів. Так, якщо в традиційній аграрній економіці ключовими виступали такі ресурси, як ручна праця, худоба і земля, то перехід до індустріальної стадії висунув на перший план машини і сировину, що виробляються промисловістю. Становлення ж постіндустріального суспільства перетворює на головний виробничий ресурс освіту, інформацію, науку. Остання є якісно відмінним виробничим ресурсом. Наукові знання як продукт являють собою інформацію про закони розвитку природи і суспільства, способи їх практичного застосування. Внаслідок реалізації наукових досягнень розвиток продуктивних сил все більшою мірою здійснюється шляхом матеріалізації людських знань і меншою - за рахунок поширення обсягу традиційних ресурсів, що залучаються до господарського обігу.

І все ж невірно протиставляти освіту і науку таким виробничим ресурсам, як засоби виробництва і робоча сила. Освіта і наука не відокремлюються від них і не додаються до них, як якийсь окремий ресурс, а навпаки, "протинають" їх, піднімаючи на якісно новий і більш високий ступінь.

Ця тенденція "проникнення" освітянсько-наукового фактору в інші фактори виробничого процесу, втілення їх досягнень у виробництво, тобто процес перетворення на безпосередню продуктивну силу носить назву технологічного прогресу. Суть цього - у постійному доланні обмеженості людських сил і можливостей. Технологічний прогрес може відбуватися і еволюційно, і революційно. Причому, в реальній дійсності обидві форми співіснують у певній комбінації, перетікають одна в одну. Еволюційний технологічний процес означає поступове нагромадження і втілення нововведень у виробництво. При цьому технологічні досягнення здійснюються в межах фундаментальних наукових уявлень, що вже склалися. Коли ж йдеться про технологічну революцію, то відбувається перегляд, переоцінка найфундаментальніших наукових принципів, що спричиняються до перевороту в продуктивних силах. Поєднані у процесі виробництва ресурси стають його факторами. Технологічний спосіб виробництва характеризується певним поєднанням виробничих ресурсів, певним набором такого поєднання. Результат такого поєднання - вироблена продукція. Взаємозв'язок між нею і факторами виробництва втілюється у показниках "економічної ефективності" (див. діагр. 5). Остання являє собою обсяг продукції, що припадає на одиницю виробничих ресурсів.

Економічний аналіз можна вести з позицій як однофакторного, так і багатофакторного підходів: у першому випадку порівнюється випуск продукції з певним фактором, у другому - зі зваженою певним чином сукупністю виробничих ресурсів.

Аналіз економічної ефективності дозволив сформулювати один з фундаментальних економічних законів - закон т.зв. "спадаючої ефективності". Цей закон, особливо у варіанті "спадаючої родючості землі", пов'язують з ім'ям Т.Мальтуса. Суть закону полягає в тому, що кожен додатковий приріст одного з факторів виробництва при фіксованих значеннях інших факторів призводить до зменшення приросту продукту. Зменшення додаткового приросту продукту пов'язане з тим, що зростаючий обсяг одного з факторів виробництва поєднується з фіксованим обсягом інших факторів. Цей закон підтверджується будь-яким контрольованим експериментом у галузі економіки, стосується будь-якого фактору виробництва і тому носить загальний характер.

Продукт, що створений в результаті технологічного поєднання факторів виробництва, призначений для задоволення суспільних потреб. Отже, він відбиває зв'язок, що об'єктивно складається між структурою суспільних потреб і складом виробничих ресурсів. Суспільні потреби завжди первинні стосовно виробничих ресурсів. Випереджальний розвиток структури суспільних потреб стосовно динаміки і складу виробничих ресурсів - економічна закономірність. Тому суспільство може ставити лише завдання мінімізації такого відставання, а не цілковитого його усунення.

Громадські потреби поділяються на дві основні групи: виробничі і невиробничі. Одна частина виробленого продукту, що утворює внутрішній річний обіг предметів праці в процесі виробництва, є проміжним продуктом. Інша його частина, що включає засоби праці, приріст запасів предметів праці і предмети споживання, становить кінцевий продукт.

Створений в процесі виробництва продукт поступає в сферу реалізації, де здійснюється його розподіл і обмін.

У процесі розподілу вироблений продукт спрямовується у виробниче і невиробниче використання. Способом розподілу вироблених засобів праці є виробничі капітальні вкладення.

З матеріальної точки зору вироблений продукт поділяється на засоби праці, предмети праці і предмети споживання.

Перші два споживаються продуктивно в процесі відтворення (постійно повторюваному процесі виробництва), предмети споживання використовуються - невиробничо.

З точки зору вартості, вироблений продукт поділяється на вартість спожитих засобів праці (амортизація), спожитих предметів праці (поточні матеріальні витрати), необхідного продукту (оплата праці), додаткового продукту (призначений для поширення виробництва).

Між секторами економіки, що випускають засоби виробництва, предмети праці, предмети споживання, виникає обмін. Він пов'язує між собою виробництво, розподіл і споживання. Обмін надає кожному з учасників економічної системи необхідні йому матеріальні блага та ресурси (схема 1).

У процесі суспільного відтворення між окремими секторами економіки відбувається обмін у вигляді матеріально-речових і грошових потоків. Отже, має відбутися взаємозаміщення в натурі і за вартістю.

Сектор, що створює засоби праці, спрямовує частину вироблюваного ним продукту в сектори, що виробляють предмети праці і предмети споживання. Пропорції процесу реалізації регулюються законом попиту і пропозиції, теоретичну розробку якого пов'язують з ім'ям А.Маршала. Під попитом розуміють об'єм суспільної потреби, виражений в грошах. Пропозиція - це обсяг виробленої продукції, що потрапила на ринок.

Для того, щоб осягнути діяння усієї соціально-економічної системи, треба добре розумітися, з одного боку, на її окремих елементах (гроші, банки, біржі, ціни) та поведінці агентів на фінансових ринках і ринках товарів домашнього господарства (формування попиту), а з іншого боку - поведінці постачальників і виробників (формування пропозиції). З цієї точки зору, одна з центральних проблем діяння реальної соціально-економічної системи - досягнення загальної рівноваги на макрорівні, тобто приблизна рівновага попиту й пропозиції одночасно на численних ринках безлічі товарів і послуг, капіталів і робочої сили. Ця чудодійна, на перший погляд, пропорційність, збалансованість, узгодженість дій мільйонів "домашніх господарств", фірм, банків, бірж та інших елементів системи, хоча й безперервно порушується, однак знов і знов відновлюється. Без цього не може існувати жодна соціально-економічна система (схема 2).

Досягається це взаємодією двох сил - ринку і держави. Але збагнути принципи роботи соціально-економічної системи в цілому можна тільки усвідомивши, як діє економічний механізм не в "розібраному вигляді", а в "зборі", тобто у реальному існуванні. При цьому слід чітко розуміти, що окремі елементи і форми економічної організації людство виробляє упродовж тисячоліть. Вони об'єктивно вироблялися повсякденною економічною практикою в процесі тривалої економічної історії.

З настанням нової технологічної ери - періоду науково-технічної революції (II половина XX ст.) - людство увійшло у таку стадію свого розвитку, коли відбулися якісні зміни в системі "людина - суспільство - природа".

Віднині подальший розвиток людської цивілізації, як такої, вже не залишає можливості для "вільного" вибору, для бажання чи небажання розвиватися так чи інакше. Людство починає наближатися до вичерпання можливостей природи "нейтралізовувати" відходи людської життєдіяльності. Людство підійшло до такого рубежу у своєму розвиткові, коли утворюється єдність природної екосистеми і виробничої, соціальної та інших систем штучного походження. В цих умовах виникла реальна загроза руйнування надзвичайно крихкої єдності систем штучного і природного походження, а як наслідок - великою ймовірністю є загибель цивілізації.

Взаємодія між суспільством, природою і людиною має враховувати не тільки інтереси людини і суспільства, але й "інтереси" природи. І прагнення людей переглянути свої "взаємини" з природою, сформувати якесь здорове навколишнє середовище зумовлене не тільки забрудненням або нестачею вільного простору. Йдеться про підвищення інтересів самої людини, її особистості в загальному цивілізаційному процесі. З цієї точки зору, сучасна, суто економічна парадигма, не може не формуватися в межах єдиної "соціо-економо-екологічної" спільноти.

Складна система "людина - суспільство - природа" розвивається і саморозвивається у складних взаємостосунках усіх своїх елементів. Суспільні інтереси, здебільшого, складаються і розвиваються залежно від усієї єдиної системи "людина - суспільство - природа". Особливості взаємодії всіх перелічених елементів системи, кінець-кінцем, визначають співвідношення між економічними і позаекономічними складовими конкретної системи суспільних інтересів. Ці особливості формують ціннісні орієнтири в межах конкретної економічної епохи, виявляють суспільні уявлення про тип державності, напрями економічного зростання, зрештою про те, що саме вважати економічним і соціальним прогресом.