Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

Сільське господарство функціонує як складова частина економіки окремої країни, водночас цю галузь можна розглядати як складову частину світової економіки. З таких позицій всі чинники й джерела формування виробничих витрат у сільському господарстві можна класифікувати на три групи:

зовнішньоекономічні, тобто такі, що формуються під впливом зовнішньоекономічних чинників і, насамперед, світової сільськогосподарської спеціалізації й міжнародної торгівлі;

міжгалузеві, тобто такі, що визначають ціни на сільськогосподарську продукцію і на ресурси для сільського господарства;

внутрішні, тобто такі, що мають місце безпосередньо в процесі сільськогосподарського виробництва (рис. 2.8).

З іншого боку, всі чинники та джерела формування виробничих витрат у сільському господарстві в більш загальному вигляді можна поділити на такі, що мають пряму, й такі, що мають непряму дію.

Узагальнення факторів і джерел формування виробничих витрат у сільському господарстві показує їх досить великий діапазон. Однак стрижнем усієї цієї сукупності знову ж таки виступають ціни як на сільськогосподарську продукцію, так і на виробничі ресурси, що формуються під впливом попиту та пропозиції.

У свою чергу, ряд чинників, у тому числі ціни, визначають відповідні рівні попиту й пропозиції. Так, попит на продукт у формалізованому вигляді можна виразити так:

Особливістю попиту на сільськогосподарську продукцію є те, що з розвитком економіки темпи зростання доходів населення випереджають темпи підвищення попиту на неї. Більше того, цей процес супроводжується зміною структури попиту, коли попит на певні види продуктів узагалі знижується (так звані низькоякісні продукти). Пояснюється це тим, що з розвитком економіки й підвищенням доходів населення лише незначна частина приросту доходів витрачається на продукти харчування. Більша ж частина йде на промислові товари й послуги. Однак і та незначна частина приросту доходу, що виділяється на продукти харчування, здебільшого використовується не на збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, а на її переробку, підготовку до споживання.

Як показує світовий досвід, еластичність попиту на сільськогосподарську продукцію завжди нижча, ніж на продукцію промисловості, а це означає, що зростання доходів населення спричинятиме уповільнення темпів підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію й прискорюватиме темпи підвищення попиту на промислову продукцію та послуги.

Цей висновок дуже важливий з точки зору формування виробничих витрат у сільському господарстві. Передусім, це пов’язано із системою ціноутворення як на сільськогосподарську, так і на промислову продукцію, що використовується в сільському господарстві. Згідно з класичною теорією ринкової економіки, зростання реальних доходів населення має забезпечувати рівновелике підвищення як попиту, так і пропозиції на продукти в економіці загалом. Чинниками, що забезпечують таке рівновелике підвищення, є зростання авансувань у виробничі фонди й запровадження у виробництво нової техніки та технологій. При цьому особливістю цього процесу є те, що зростання авансувань у фонди здійснюється, як правило, в промисловості та сфері послуг, а нова техніка й технології як результат фондового переоснащення промисловості й науки  в сільськогосподарському виробництві. Зазначені процеси супроводжуються зростанням цін на продукцію промисловості та послуги і зниженням цін на продукцію сільського господарства. Графічно цей механізм зображено на рис. 2.9.

На рис. 2.9,а ми можемо простежити, що зі зростанням як пропозиції, так і попиту на сільськогосподарську продукцію ціни на неї знижуються. Враховуючи те, що попит на продукцію галузі нееластичний і його зростання з підвищенням доходів населення є проблематичним, зниження цін на продукцію сільського господарства є стійкою закономірністю. За цих умов лише запровадження нової техніки й технології, а також певні структурні зміни в самих сільськогосподарських підприємствах (ураховуючи також їх укрупнення або, навпаки, розукрупнення), що сприяли б зниженню собівартості одиниці сільськогосподарської продукції, можуть збалансувати зниження цін на неї й забезпечити можливості відтворення в сільському господарстві. Така ситуація диктує й напрямки державної аграрної політики.

Крім того, протидіючим чинником зниження собівартості продукції в сільському господарстві є закономірність підвищення цін на промислову продукцію (рис. 2.9,б). Це ще більше зумовлює необхідність підвищення продуктивності використання ресурсів у сільському господарстві, запровадження прогресивних техніки і технологій, проведення структурних змін. Усе зазначене сприятиме підвищенню як пропозиції на сільськогосподарську продукцію, так і попиту на неї. І, як наслідок, мають уповільнюватися темпи зниження ціни на сільськогосподарську продукцію. Водночас це спричинює й те, що підвищення пропозиції і в сільському господарстві, і в промисловості має приблизно однакові темпи. Згідно з неомальтузіанською теорією, яка мала досить широкий відгук з-поміж економістів країн Заходу, темпи зростання кількості населення за рахунок країн, що розвиваються, перевищуватимуть темпи збільшення технологічних інновацій. Такі стрімкі темпи зростання кількості населення в цих країнах (через кожні 37 років населення Землі подвоюється), згідно з теорією неомальтузіанства, змусять країни, що розвиваються, залишати світові ринки сільськогосподарської продукції, аби мати змогу забезпечити власні потреби. В результаті пропозиція продукції сільського господарства на світовому ринку скоротиться, що спричинить зростання ціни на неї. Чинником, що змушує ці країни виходити із світових ринків сільськогосподарської продукції, є й такий: еластичність попиту за доходом у населення тут значно вища, ніж у розвинених країнах, і зі збільшенням кількості населення темпи зростання попиту на продукцію сільського господарства випереджатимуть темпи приросту населення. У табл. 2.1 наведено приклади еластичності попиту за доходом в окремих країнах світу.

Аналізуючи показники таблиці, можна зробити висновок, що зі зниженням валового національного продукту на душу населення, а отже, середньодушових доходів прослідковується явна тенденція до підвищення рівня еластичності попиту за доходом. Так, якщо в США майже половина всіх продуктів харчування має від’ємну еластичність попиту за доходом, а за іншими продуктами вона не перевищує 0,3, то ми можемо простежити поступове збільшення еластичності в інших країнах. У Швеції, Франції, Бразилії, Індії та Індонезії цей показник майже за всіма видами продуктів харчування дорівнює або більший за одиницю. При цьому валовий національний продукт на душу населення в Індонезії в 64,5 раза нижчий, ніж у США.

Згідно із зазначеними закономірностями попит на сільськогосподарську продукцію на світовому ринку загалом має зростати, що зумовлює підвищення світових цін на неї. Отже, і перша причина (відносне зниження пропозиції сільськогосподарської продукції на світовому ринку), і друга (підвищення попиту на цю продукцію) впливають на зростання цін на продукцію сільського господарства. З огляду на викладене можна було б зробити висновок про підвищення доходів в аграрному секторі економіки. Однак насправді цього не відбувається з ряду причин. По-перше, сільське господарство пов’язано з використанням обмежених ресурсів. А це означає збільшення виробничих витрат сільськогосподарських підприємств з нарощуванням пропозиції своєї продукції. Через те, що виробничі ресурси обмежені, зростання попиту на них однозначно зумовлює зростання цін на них. Більше того, в умовах нарощування використання певних видів ресурсів (змінних) при фіксації інших видів (постійних) починає спрацьовувати закон зниження віддачі ресурсів, а це означає знову ж таки зростання собівартості сільськогосподарської продукції. У такій ситуації доходи аграрних підприємств мають тенденцію до зниження.