Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

Збільшення розміру підприємства не обов’язково означає підвищення ефективності виробництва. На Заході невеликі сімейні ферми при виробництві багатьох культур є ефективнішими, ніж великі ферми. Однак фермери всіх за розмірами ферм прагнуть збільшити розміри своїх підприємств у пошуках вищого доходу, а не підвищення ефективності господарювання, його прибутковості і зниження собівартості одиниці продукції.

З технічного боку розмір ферми відбиває фізичні взаємозв’язки між ресурсами й виходом продукції при однаковій для всіх ферм ціні на сільськогосподарську продукцію. При цьому існує прямий зв’язок між розмірами ферми та ефективністю виробництва. Слід зазначити, що розмір підприємства і його масштаб  різні поняття. Масштаб підприємства передбачає постійну пропорцію між ресурсами та відбиває ситуацію зміни рівнів собівартості одиниці продукції і обсягів виробництва, а також обсягів використання ресурсів, але при стабільному співвідношенні між видами ресурсів. Отже, масштаб підприємства відображає фіксовану структуру ресурсів на певний момент часу. Насправді навіть теоретично важко мінімізувати собівартість одиниці продукції в умовах зміни обсягів виробництва при стабільній структурі ресурсів.

Термін «розмір підприємства» відображає загальний взаємозв’язок між собівартістю одиниці продукції та розміром підприємства при змінній структурі ресурсів. При цьому також відрізняють технічний економічний розмір від ринкового економічного розміру підприємства. У першому випадку відображаються фізичні взаємозв’язки між ресурсами та обсягом виробництва продукції при стабільних цінах як на ресурси, так і на продукцію. У другому випадку передбачаються різні рівні цих цін при різних обсягах виробництва продукції. Наприклад, велике підприємство може мати скидки при закупівлі значних партій ресурсів, а також певні переваги на ринках сільськогосподарської продукції.

З позиції теорії система диференційованих оптимумів розглядається в площині моделі чистої конкуренції. З цих же позицій розглядається взаємозв’язок між розміром підприємства та ефективністю виробництва. Ця умовність необхідна для побудови всіх економічних взаємозв’язків усередині системи диференційованих оптимумів. Насправді сільське господарство не є однозначно галуззю, яка функціонує в умовах моделі чистої конкуренції, хоча б тому, що існують бар’єри для входження в галузь нових підприємств. Одним із таких основних бар’єрів є необхідність мати певний розмір підприємства, який би відповідав оптимальному, найбільш ефективному розміру, або хоча б наближався до нього. Основною проблемою тут є розмір земельної площі для створення сільськогосподарського підприємства. Насамперед це пов’язано з відносно високими цінами на землю, а отже, зі значними капіталовкладеннями під час придбання землі. Однак може бути й штучне стримування розширення розмірів сільськогосподарських підприємств.

Розглянемо, як впливатиме політика обмеження розмірів сільськогосподарських підприємств на формування їхніх виробничих витрат. На рис. 4.2 показано вплив політики обмеження розміру земельної площі, на якій можна організувати сільськогосподарське підприємство. Зокрема це безпосередньо стосується фермерських господарств в Україні, де законодавчо встановлено їх граничний розмір до 50 га ріллі.

Якщо в умовах нормального функціонування ринкової моделі чистої конкуренції (рис. 4.2,а) усі підприємства в довгостроковому періоді досягають свого оптимального розміру в точці В на кривій ПСВд, що відповідає обсягу виробництва О1, то при обмеженні розмірів підприємств вони зможуть виробляти продукцію тільки в обсязі О2. Нові підприємства будуть входити в даний ринок до моменту, коли ПСВд досягне свого мінімуму в точці А. При цьому простежуватиметься загальне підвищення собівартості одиниці продукції (ПСВд), однією з причин чого є зростання цін на ресурси, спричинене збільшенням кількості сільськогосподарських підприємств, а отже, збільшенням попиту на ресурси. Як наслідок, підвищаться ціни на сільськогосподарську продукцію, адже її пропозиція на ринку знижується при загальному зниженні ефективності виробництва. Так спрацює ринковий механізм за умови, що всі ресурси в довгостроковому періоді будуть змінними. Якщо ж при обмеженні розміру підприємств земля виступає як постійний ресурс (рис. 4.2,б), то віддача від неї знизиться з FG при обсязі виробництва продукції О1 до ДЕ при обсязі виробництва продукції О2. При цьому ціна на сільськогосподарську продукцію може не змінюватися до досягнення обсягу виробництва О3 і собівартості одиниці продукції в точці С, де вона дорівнює ціні. Причиною цього є те, що неефективність роботи підприємства компенсується зменшенням віддачі від землі у вигляді ренти. Від цього втрачають землевласники, і при нормальному функціонуванні ринкової економіки вони змушені були б змінити напрямок використання землі. Однак у ситуації, коли використання землі контролюється державою, а економіка працює з певними обмеженнями, розмір підприємства може знижуватися до обсягу виробництва О3. Подальше зниження обсягу виробництва і підвищення собівартості продукції не дасть змоги здійснювати просте відтворення і підприємства будуть змушені припиняти свою діяльність, якщо ціна на сільськогосподарську продукцію не зросте.

Іншою умовністю, що також є необхідною при аналізі системи диференційованих оптимумів, є часові періоди, в яких проводиться аналіз, а саме короткостроковий і довгостроковий періоди. У короткостроковому періоді можна змінити обсяги виробництва, не змінюючи розміру підприємства, тобто такий результат отримують за рахунок більш ефективного використання фіксованих ресурсів. У довгостроковому періоді змінюються як розмір підприємства або обсяги використання всіх ресурсів, так і рівень цього використання. Крім того, ряд побічних чинників впливають на функціонування системи диференційованих оптимумів, а саме: рівень інфляції, система й рівень податків, прогнозні очікування на ринках землі, капіталу та сільськогосподарської продукції.

Собівартість продукції в короткостроковому періоді формується в умовах, коли один або більше ресурсів є фіксованими, тобто постійними. Якщо обсяг виробництва зростає, то з підвищенням змінних виробничих витрат собівартість одиниці продукції знижується спочатку високими темпами, адже питомі постійні витрати також знижуються високими темпами, а потім ці темпи уповільнюються. Досягнувши свого мінімуму (рис. 4.3, точки А,Б,В,Г), питомі виробничі витрати починають зростати. Отже, криві питомих виробничих витрат у короткостроковому періоді (ПСВк1,2.3,4) відображають різні обсяги використання ресурсів, а звідси  й різні розміри підприємства. Для кожного розміру підприємства найвища ефективність використання ресурсів досягається в точці, де собівартість одиниці продукції мінімальна (А,Б,В,Г). Обсяг виробництва продукції в цих точках показує як розмір підприємства, так і рівень найвищої ефективності використання постійних ресурсів. Крива сумарних питомих виробничих витрат довгострокового періоду (ПСВд) являє собою точки найнижчої собівартості одиниці продукції в короткострокових періодах, які можна отримати при різних розмірах підприємства й тих самих цінах на ресурси і технологіях виробництва. Зниження собівартості одиниці продукції в довгостроковому періоді за рахунок збільшення масштабів виробництва досягається завдяки застосуванню нових технологій, більш високої спеціалізацї праці й менеджменту, ефективнішому використанню капіталу і ширшим можливостям використання побічної продукції. Підвищення питомих виробничих витрат у довгостроковому періоді означає, що зазначені чинники почали переростати свої оптимальні розміри і працюють уже не на зниження, а на підвищення собівартості продукції.

Оскільки сільське господарство не є однозначно галуззю з досконалою конкуренцією в теоретичному розумінні цього поняття, то потрібно мати на увазі, що йдеться лише про потенційну ефективність виробництва в довгостроковому періоді, а не про її фактичний рівень. Справді, при цих рівнях цін на ресурси і сільськогосподарську продукцію, якості ресурсів і технологій виробництва крива питомих витрат довгострокового періоду являє собою обсяги виробництва продукції при найефективнішому використанні ресурсів. Однак реально досягти такої ефективності використання ресурсів досить складно. Як правило, фактична собівартість одиниці продукції вища, адже не завжди використовується та технологія виробництва, що закладається в розрахунок кривої ПСВд, можуть бути помилки в менеджменті й плануванні. Отже, крива ПСВд відбиває потенційну ефективність, тоді як фактична собівартість одиниці продукції може не збігатися і, як правило, не збігається з розрахунковою.

Важливим моментом при розрахунку питомих виробничих витрат і їх кривих як у короткостроковому, так і довгостроковому періоді є методика визначення виробничих витрат, пов’язаних з власністю на землю, капітал, неоплаченою працею фермера і членів його сім’ї, а також з менеджментом. Існують три основні методики. Перша  залишкова, коли виробничі витрати за всіма переліченими видами витрат визначаються як залишок від загальної суми витрат; друга методика передбачає залишковий підхід лише при визначенні витрат, пов’язаних з менеджментом; третя методика є поєднанням двох попередніх. Від методики визначення зазначених видів витрат значною мірою залежить розрахунковий розмір підприємства, рівень питомих виробничих витрат у довгостроковому періоді, а також нахил кривої сумарних питомих виробничих витрат довгострокового періоду. Чим вищі названі витрати, тим більше крива ПСВд зміщується праворуч вгору і нахил її також збільшується, що показує вищу ефективність більших за розмірами підприємств порівняно з меншими підприємствами. Наприклад, урахування у витратах сум, пов’язаних з неоплаченою працею фермера і членів його сім’ї, одразу засвідчить, що велика ферма є більш ефективною, ніж мала, адже питома вага названих витрат у великій фермі буде значно нижчою, ніж у малій, а отже, ці витрати у великій фермі менше вплинуть на зниження прибутку. Детальніший аналіз існуючих методик визначення виробничих витрат, пов’язаних з власністю на виробничі ресурси, дається в наступних розділах.