Економічна історія (2000)
ТЕМА 7. ГОСПОДАРСТВО ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
До нової світової війни призвели ряд причин, серед них найголовнішими слід вважати забуття умов Версальської угоди, всебічна підтримка з боку Заходу німецького реваншизму та мілітаризму, а також найгостріші протиріччя та суперництво між країнами-лідерами. Друга світова війна стала найбільшою економічною катастрофою XX сторіччя. До неї було втягнуто більше 70 держав і більше ніж 4/5 населення планети. Людські жертви перевищили 50 млн чол.; було знищено національне багатство на 316 млрд дол. Майже всі країни-учасниці вийшли з війни економічно знесиленими. Руйнування зачепили не лише Європу, але й Північну Африку, Далекий Схід та Південно-Східну Азію. Надзвичайно сильно постраждав світовий транспорт: зруйновано мости, залізничні колії, численні порти (за свідченням історика-економіста Ван-дер-Веє здатними до експлуатації залишалися в Європі лише Бордо та Антверпен). Не вистачало й рухомого складу залізниць, істотно скоротився торговельний флот.
Численні жертви, моральне та фізичне виснаження населення, зруйнована інфраструктура створювали надзвичайні перешкоди в справі відбудови світового господарства і перш за все Європи, жертви якої були найбільшими. До того ж надзвичайний занепад сільського господарства, обумовлений нестачею знарядь праці, скороченням поголів’я худоби, нестачею добрив, знищенням великої кількості господарств у ході воєнних дій ще більше загострював ситуацію. Відродженню промисловості перешкоджала також відсутність сировини, напівфабрикатів, знищені транспортні зв’язки. Обладнання більшості підприємств за роки війни застаріло, деякі заводи були зруйновані або демонтовані. Промислове виробництво скоротилося більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем.
За роки війни значно впав життєвий рівень, що призвело до високої смертності населення від недоїдання. Безумовно, завершення війни принесло певні позитивні зміни, проте через падіння рівня продуктивності праці та інших негативних явищ (недовантаження обладнання, неефективне використання земельних ресурсів тощо) бідність залишалася надзвичайно поширеною у повоєнному світі.
Надзвичайно негативним фактором став підрив національних валют. Країни, які воювали, фінансували свої видатки за рахунок збільшення кількості паперових грошей та емісії державних позик. Відразу після війни ситуація ще більше погіршилася, адже країни, які звільнилися від окупації, фінансували відбудову власного господарства також за рахунок випуску нових грошей та додаткових позик. Усе це призводило до зростаючих інфляційних явищ. У переможених країнах ситуація була ще гіршою. Для покриття видатків окупації та збитків, завданих війною, вони застосовували ще більшу емісію, в той час коли нестача матеріальних благ тут була ще більш відчутною.
Лише США, займаючи більш вигідну позицію в роки війни, зуміли отримати певні вигоди. Промислове виробництво тут за ці роки подвоїлося, ряд стратегічних галузей різко збільшив обсяги свого виробництва: алюмінієва промисловість — у 6 разів, літакобудування — в 16, виробництво штучного каучуку — в 400 раз тощо. США виробляли 2/3 світового промислового виробництва, володіли майже 2/3 світового золотого запасу.
Досить складна ситуація в Європі, надзвичайно повільний рух щодо відбудови її економічного потенціалу робив цілком необхідним надання певної допомоги. Таку допомогу могли надати лише США. Спеціально створена при президенті комісія, діяльність якої була спрямована на аналіз допомоги іноземним державам, підтвердила катастрофічний стан західноєвропейської економіки, відзначила значне зниження її довоєнного виробництва і високу потребу в імпорті та втрату Європою практично всіх джерел отримання іноземної валюти. Комісія також підтвердила існування «ножиць цін» між промисловістю та сільським господарством, руйнування єдиної системи внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Було очевидним, що без відповідної допомоги, яку могли надати лише США, Європа не зможе вийти з повоєнної кризи.
Але ані західноєвропейським, ані американським інтересам не відповідала роль США як постачальника сировини та товарів першої необхідності на доброчинних засадах. Тому на перший план виходить програма співробітництва, яка повинна була базуватися на таких критеріях: більша самоокупність економічного відродження Європи, підвищення віддачі від американської допомоги та відповідність до чергового оновлення технологічної бази, яке розпочалося наприкінці 40-х років у США. За таких умов США виступили своєрідним «спонсором» повоєнної відбудови Європи.
5 червня 1947 р. держсекретар США Дж. Маршал, виступивши в Гарварді, представив зміст програми, спрямованої на відбудову та розвиток Європи. Програма була розрахована на чотири роки і передбачала розв’язання таких завдань: модернізація інфраструктури; збільшення обсягів виробництва (зокрема в енергетиці та металургії); більш рівномірне розміщення важкої індустрії (зконцентрованої традиційно в зоні Руру); раціоналізація виробництва сільського господарства та легкої промисловості і, нарешті, забезпечення грошової та фінансової стабілізації. До послуг європейських країн надавався американський економічний досвід та професійні експерти.
Основний принцип плану передбачав, що Європа повинна сама взяти на себе ініціативу його перетворення в життя: країнам, зацікавленим у поєднанні зусиль, спрямованих на відбудову економіки, необхідно було виробити узгоджену програму, яка б спиралася на процес багатосторонньої координації та кооперації зусиль.
Досить цікавим аспектом реалізації плану Маршала було вирішення питання щодо джерел фінансування окремих елементів плану.
Усі поставки було розділено на три складових:
предмети найважливішої життєвої необхідності — продукти харчування, паливо, одяг, з умовою, що щорічний приріст ресурсів європейських країн супроводжувався відповідним скороченням американських асигнувань. У зв’язку з тим, що більшість європейських країн була не в змозі оплатити відповідні поставки, більшість з них йшла у вигляді дотацій, а власна валюта, отримана за реалізацію американських продуктів, використовувалася урядами європейських країн для скорочення дефіциту бюджету (а отже, і темпів інфляції), для нарощування виробництва таких важливих продуктів, як сталь, цемент, шахтне, енергетичне, текстильне обладнання, калійні добрива, нафтопродукти тощо;
промислове обладнання, у фінансуванні поставок якого переважали міжнародні позики;
сировина, сільськогосподарські машини, промислові товари, запасні частини фінансувалися під гарантії американського уряду через спеціальне відділення експортно-імпортного банку США.
Таким чином, план Маршала був перш за все орієнтований на забезпечення «вузьких місць» у постачанні західноєвропейського виробництва, імпорт сировини та матеріалів, необхідних для європейської економіки, на відбудову та оновлення основного капіталу.
Але треба пам’ятати, що умови для країн-учасниць цього плану були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисловості та надання повної свободи приватному підприємництву, що супроводжувалося помітним гальмуванням тих галузей західноєвропейської індустрії, які були конкурентами США, зниження тарифів на імпорт американських товарів, обмеження торгівлі з соціалістичними країнами тощо.
Досить висока результативність плану Маршала разом з реалізацією власних економічних програм повоєнного відродження проявилася в істотному зростанні випуску продукції в базових галузях країн-учасниць за 1948—1951 рр. більше, ніж уполовину, а за окремими видами продукції ще більше: калійних добрив — на 65%, сталі — на 70%, цементу — на 75%, транспортних засобів — на 150%, нафтопродуктів — на 200%. Прогресивні зміни зачепили й експорт, який в цілому зріс на 49 пунктів.
У 40 — середині 60-х років одним з провідних факторів економічного піднесення став перший етап третьої науково-технічної революції, пов’язаний із розвитком хімії та нафтохімії (синтетичні волокна та пластмаси), реактивної авіації, атомної енергетики, телебачення, виробництва транзисторів та ЕОМ. Затверджуються «жорсткі варіанти» автоматизації, напівавтоматичні технології, інтенсивне розширення НІДДКР.
Меті повоєнного відродження служила широка система заходів, яка визначала зміст багатьох національних економічних програм. Так, у ряді країн пройшла націоналізація промисловості, банків, фінансових установ, транспорта, запроваджено адміністративний, а з середини 50-х років й економічний контроль за цінами та заробітною платою. Широко застосовувалися найрізноманітніші методи державного регулювання, яке до кінця 60-х досягло найвищого рівня, державне підприємництво, пряме та непряме регулювання, програмування.
Надзвичайно важливо розглянути національні програми та моделі економічного відродження та повоєнного розвитку провідних держав, з’ясувати основні тенденції та його напрямки.
Сполучені Штати Америки вийшли з Другої світової війни наймогутнішою державою. Хоча вони й понесли досить істотні людські втрати (до 500 тис. чол.), але матеріальні втрати були мінімальними. Промисловість у роки війни зазнала надзвичайного піднесення, обумовленого переведенням економіки на воєнні рейки, що забезпечило не лише зростання інвестицій, але й підвищення зайнятості та продуктивності праці. Завдяки цьому національний дохід США за роки війни зріс більше ніж вдвічі; у 1945 р. в США вироблялося половину світового національного продукту. В той же час війна значно ослабила основних економічних суперників США: Німеччина та Японія зазнали поразки і не могли змагатися із США за ринки збуту й сировини, їх промисловий потенціал був знекровлений і майже знищений, а союзники — Франція та Англія, хоч і перемогли у війні, але потрапили у фінансово-економічну залежність від США.
Відразу після війни США зуміли швидко та ефективно переорієнтувати свою економіку на випуск мирної продукції: до середини 1947 р. перехід був фактично завершений, чому сприяли ряд державних заходів, серед яких слід зазначити програми реконструкції для солдатів, що повернулися з фронту, зростання приватного споживання, прискорений розвиток, обумовлений урядовою політикою, спрямованою на розширення експорту. Взагалі політика уряду в цей період була спрямована на забезпечення більшої зайнятості населення. В 1948 р. було збільшено мінімальну заробітну плату, прийнято програму будівництва дешевого житла.
У політиці уряду США в 40-ві роки важливу роль відіграли початок холодної війни (що дало можливість обґрунтувати необхідність зростання воєнних витрат у державному бюджеті, а отже, і великих державних замовлень) та план Маршала. Саме за рахунок прибутків від воєнних замовлень були переобладнані підприємства, збільшено зайнятість, піднято заробітну плату. Війна в Кореї, яка розпочалася в 1950 р., дозволила ще збільшити воєнні видатки, що також забезпечувало зростання зайнятості населення. Але війна виявилася невдалою для США, в ній загинуло 54 тис. американців, та перемоги не було. Наступна адміністрація (президент Д. Ейзенхауер) змушена була її припинити. А піднесення економіки, обумовлене цією війною, виявилося нетривалим.
Досить важливим фактором, який обумовив уповільнення темпів економічного зростання в економіці США, став розпад колоніальної системи, що супроводжувався утворенням нових незалежних країн, деякі з котрих стали досить містким ринком для американських капіталів. Але відтік капіталів з країни, як відомо, негативно відбивається на стані її економіки.
Ще один фактор, що негативно впливав на економіку США в повоєнний період — це утворення двох нових промислових центрів у світовій економіці. Добре відомо, що в 50—60-ті роки на світову арену знов виходять та посилюють свої позиції провідні країни Європи та Японія, в той час як питома вага США у світовому промисловому виробництві істотно знижується. Утворення Європейського економічного співтовариства (1957 р.) сприяло підтримці більш високих темпів росту виробництва в Західній Європі та зміцненню її позицій на світовому ринку, перш за все за рахунок США. Вже наприкінці 60-х років західноєвропейські країни успішно проникли на внутрішній ринок США.
Що ж до Японії, то її повоєнний розвиток був якнайтісніше пов’язаний із новими світовими реаліями. Японія змушена була пристосовуватися до нової структури світового господарства, розвивати зовсім нові для себе галузі. Швидка торговельна експансія Японії досить швидко набрала глобального характеру, японська продукція почала успішно долати митні бар’єри США. Все це досить позитивно вплинуло на економічну ситуацію в країні.
Економічна ситуація в Японії у повоєнний період була надзвичайно складною. Країна програла Другу світову війну (капітуляцію підписано 2 вересня 1945 р.) і була окупована американськими військами.
Економіка країни знаходилася у стані руїни. Промислове виробництво досягало в 1945 р. лише 28,5% від рівня 1935—1937 рр.; легка промисловість зовсім перестала існувати. Війна забрала 2 млн людських життів, на 1/4 знищено житло.
Програму, аналогічну плану Маршала, було розроблено для Японії Дж. Доджем — радником командувача окупаційними військами генерала Д. Макартура.
На відміну від європейського плану, ця програма не передбачала надання Японії потужної матеріальної допомоги, але передбачала розробку та реалізацію ряду заходів, спрямованих на повернення від мілітаризму до лібералізації господарської системи та запуску механізму вільної конкуренції, за які отримала назву «зворотного курсу». З метою реалізації цієї програми були проведені надзвичайно важливі реформи, що забезпечували розвиток підприємницьких структур, необхідних для успішного функціонування ринкового господарства.
Серед найголовніших реформ слід, перш за все, згадати розпуск дзайбацу — компаній, які утримували акції вертикальних концернів (холдингів), за рахунок чого відбувалася демонополізація економіки. Акції пущено у вільний продаж; з-під контролю холдингів, таким чином, вийшло багато фірм, на місці «надмонополій» утворилися нові фірми. Завдяки прийнятому в 1947 р. антимонопольному закону отримали правовий захист свобода торговельних угод та доступ до джерел фінансування.
Дуже важливу роль у повоєнній відбудові японської економіки мала аграрна реформа (1947—1950 рр.), яка передбачала викуп поміщицьких земель державою і наступний перепродаж їх селянам. В умовах гіперінфляції земельні ділянки (не більше 1 га) дісталися селянам майже задарма; типовим стало приватне селянське господарство на власній землі, що в свою чергу сприяло розширенню місткості внутрішнього ринку, звільнювало значні трудові ресурси.
За рекомендацією керуючого Детройтським банком Дж. Доджа в 1950 р. було здійснено радикальну бюджетну реформу, відповідно до якої було запроваджено принципи суворого збалансування статей бюджету та його бездефіцитності, що дозволило зупинити інфляцію та зняти контроль над цінами.
Перетворення передбачали структурну перебудову економіки. Оскільки Японія не мала власного сировинного потенціалу, але мала значний трудовий, тут створюється багатогалузевий комплекс сучасних переробних галузей, які б враховували забезпечення експорту та заміщення імпорту. Було також забезпечено поєднання механізмів ринкового господарства з державною підтримкою приватного нагромадження, виходячи з принципу пріоритетів, які мінялися з розвитком структурної перебудови. Так, якщо в 50-ті роки пріоритет надавався базовим галузям (металургія, хімія, гідроенергетика, суднобудування), то на початку 60-х — автомобільній промисловості, нафтопереробці та нафтохімії, а наприкінці 60-х — електроніці. Структурна перебудова проходить надзвичайно високими темпами: в 1955—1970 рр. середньорічний приріст ВНП перевищував 11%, норма валового нагромадження наближалася до 35% і була найвищою серед розвинутих країн світу.
Прийнята ще в 1946 р. Конституція Японії передбачала заборону мати країні власну армію, що, практично, позбавляло Японію воєнних видатків у бюджеті, а це надзвичайно позитивно вплинуло на її економіку.
Дуже важливим фактором «японського дива» є запровадження в країні сучасних методів управління та організації праці. Серед них варто згадати колективні форми стимулювання та відповідальності, систему довготривалого та довічного найму, просування по службі «за старшинством» та ін.
Отже, за 30 повоєнних років Японія із зруйнованої, з жорстко мілітаризованою економікою країни перетворилася на велику індустріальну державу. Вона займає одне з перших місць у світі за розвитком продуктивних сил, науково-технічному потенціалу, нагромадженому матеріальному багатству та рівню життя населення. Вже в 70-ті роки вона виходить на друге місце в світі. Після подолання енергетичної кризи країна перейшла до помірних темпів зростання 4—5% на рік.
З Другої світової війни, як і з Першої, Німеччина виходить переможеною. Її втрати у цій війні значно перевищують втрати у попередній. Економіка знаходиться в жахливому стані. Зруйновані міста та села, залізничні та автошляхи, порти. Відповідно до міжнародних угод Німеччина поділена на чотири зони окупації. В країні водночас функціонували декілька економічних порядків — окупаційних владних структур та місцевого самоврядування. Надзвичайно велику роль відігравав «чорний ринок». Масове безробіття, знецінення грошей, нестача продовольства, яка пом’якшувалася лише завдяки допомозі США, практичний перехід до натуральних відносин, що охоплював усі сфери суспільного життя, визначав і надзвичайно низький рівень ділової активності та високий рівень спекуляцій.
Оздоровлення економіки Німеччини вимагало рішучих заходів. Активні пошуки концепції економічного відродження привели до формування та впровадження ідеї соціального ринкового господарства, автором якої був міністр економіки Баварії професор Людвіг Ерхард. Відповідно до розробленої ним програми вирішальна роль відводилася ринку — регулятору всієї економіки, здатному забезпечити найнижчі ціни при максимальній господарській продуктивності, що в свою чергу повинно було надати можливість провадити ефективну соціальну політику.
Першим кроком у реалізації програми була грошова реформа, яка стала важливою передумовою загальної реформи економічного механізму. Вранці 21 червня 1948 р. рейхсмарка була проголошена недійсною. Кожний німець отримував 40 нових дойчмарок, потім до них додавалися ще 20; гроші на банківських рахунках та готівку частково (половина від усієї суми) можна було обміняти у співвідношенні 1:10. Пізніше другу половину обмінювали 1:20. Підприємства, отримавши готівку для виплати першої зарплати, для наступних виплат повинні були заробити гроші за рахунок реалізації своєї продукції. Були ліквідовані зобов’язання банків та установ колишнього рейху. В кінцевому підсумку розміри грошової маси (готівки та банківських депозитів) було скорочено більше ніж у 14 разів.
Через 3 дні після грошової реформи була проведена реформа цін, які були відпущені на свободу. Розрегулювання цін та заробітної плати відбувалося поступово, але швидкими темпами. Успіх реформи був очевидним: зникає «чорний ринок», магазини наповнилися товарами, зростання цін призупинилося приблизно через півроку. До початку 1950 р. було перевершено довоєнний рівень виробництва.
Успіх економічної реформи багато в чому був обумовлений поєднанням сприятливих факторів, з яких найважливішими були наявність матеріальної бази, що збереглася від попереднього періоду (на території ФРН, утвореної в жовтні 1949 р., було зосереджено німецьку металургійну та сталеливарну промисловість, а також хімічну, машинобудівну та ін.; за таких умов повоєнний розквіт країни відбувається досить швидко); порівняно дешева робоча сила; тривало відкладений та незадоволений попит населення, який активно впливає на виробництво. Стабілізація фінансової та грошово-кредитної системи стали необхідною передумовою успіху. Поставити ж «на рейки» зруйновану економіку лише з допомогою цих заходів було неможливо. Сам Ерхард з цього приводу казав, що «вирішальний щасливий поворот був результатом комбінації двох компонентів — валютної реформи та політики ринкової економіки».
Надзвичайно важливим було й те, що уряд міцно тримав у руках важелі управління, своєчасно корегуючи економічний курс. Держава підтримувала галузі, які відчували труднощі, особливо вугільну промисловість, металургію, електроенергетику; інвесторам та підприємцям надавалися податкові пільги. Але основою «добробуту для всіх» став дрібний та середній бізнес, підприємництво у виробничій сфері.
Реформа, проведена урядом Ерхарда, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Вже до початку 60-х років вона повернулася в десятку найбільш економічно розвинутих держав світу. Ще 1953 р. був названий «роком споживача». Зростання продуктивності праці та заробітної плати супроводжувалося не зростанням, а стабілізацією роздрібних цін, навіть їх зниженням; акцент народногосподарської енергії переміщується в бік виробництва товарів широкого споживання. В 1954 р. вдвічі було перевищено рівень виробництва 1936 р. ФРН стає провідною країною Західної Європи, випереджаючи в своєму розвитку своїх колишніх переможців. Країна стоїть у витоків європейської інтеграції, ставши ініціатором створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). До початку 60-х років на її частку припадало більше 60% видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, майже 40% експорту та 35% імпорту ЄЕС.
Що ж до Франції, то вона у післявоєнні роки стає батьківщиною капіталістичного планування та програмування. Вже в 1946 р. тут створюється Генеральний комісаріат з планування. А до початку 60-х років виконуються три плани, які хоча й носять індикативний (необов’язковий) характер, але спрямовані на модернізацію національного сектора економіки та відбудову господарства (1947—1953 рр.), зміцнення конкурентоспроможності приватних фірм (1954—1957) та перехід від протекціонізму до «відкритої економіки» (1958—1961 рр.).
Французьке планування ґрунтується на розподілі кредитів, податкових заохоченнях і державних інвестиціях з метою прискорення виконання планів. Створений спеціальний фонд (Фонд соціально-економічного розвитку) дозволяє здійснювати інвестування в державний та приватний сектори економіки. Податкові заохочення сприяють активізації діяльності, яка сприяє виконанню планів. Так, фірми, які допомагають реалізовувати заплановану програму регіонального розвитку, частково або повністю звільняються від податків.
Великобританія вийшла переможницею з Другої світової війни, але втрати її були надзвичайно великими. Економіка потребувала надзвичайних заходів для виведення її з кризового стану.
У липні 1945 р. після перемоги на виборах до влади приходить лейбористський уряд на чолі з К. Еттлі, який розпочав реформи, спрямовані на перехід до «демократичного соціалізму». Так, з метою підтримки повної зайнятості провадиться часткова націоналізація базових галузей — енергетики, транспорту, кам’яновугільної та сталеплавильної промисловості, а також інфраструктури. До кінця 40-х років більше 20% британської промисловості були під безпосереднім контролем держави. В руках держави опинилися Англійський банк, авіаційні компанії, аеропорти та автомобільні шляхи. Власникам націоналізованих підприємств сплачувалася компенсація (загальна сума — 2,5 млрд фунтів стерлінгів).
Націоналізація повинна була надати англійському урядові потужний інструмент економічної політики. Але лейбористський уряд діяв за принципами короткотермінової кейнсіанської політики та регулювання зайнятості, загальна довготермінова політика не склалася навіть стосовно до націоналізованих галузей через відсутність координації дій на рівні інститутів управління. Підприємства окремої галузі хоч і знаходилися під контролем спеціального органу (ради), не підтримували тісних взаємозв’язків із відповідним міністерством, дирекція кожного підприємства була автономною та вільною в своїх діях.
Досить важливими були заходи уряду лейбористів щодо підтримки фунта стерлінгів. На початку 1947 р. було проголошено політику економії, під якою передбачалося заморожування заробітної плати та доходів, та обмеження споживання шляхом збереження запровадженої в роки війни карткової системи. Крім того, запроваджені в роки війни високі прямі податки, які досить істотно скоротили різницю в доходах різних верств населення, продовжували діяти й у повоєнний час. Податки та жорстке нормування втримали ціни, але оскільки карткова система зберігалася до 1954 р., рівень життя англійців залишався низьким.
До того ж політика уряду, спрямована на досягнення рівноваги платіжного балансу, виявилася недостатньо ефективною. Встановлення безпосереднього контролю над імпортом та обмеження експорту позитивно вплинули на платіжний баланс, але не змогли повністю забезпечити його рівновагу. Уразливість платіжного балансу Великобританії серйозно заважала економічному розвитку країни в повоєнний час. Економічні труднощі загострилися з початком розпаду Британської колоніальної імперії, адже країна втратила традиційні джерела сировини та ринки збуту.
Успіхи господарського розвитку провідних країн світу, досягнення НТР посилили процеси концентрації та централізації виробництва. Ці тенденції обумовили інтернаціоналізацію виробництва: зросло число міжнародних монополій, транснаціональних корпорацій, утворюються інтеграційні об’єднання. Створене в 1957 р. Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) являє собою зразок механізму міждержавного регулювання соціально-економічних процесів. До 1992 р. тут ліквідовано бар’єри на шляху руху товарів, капіталів, робочої сили. Нині ЄЕС дає близько 90% європейського промислового виробництва та включає 15 країн (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Нідерланди, Данія, Італія, Іспанія, Ірландія, Люксембург, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція).
Характеристика економічного розвитку світу в 60—90-і роки тісно пов’язана з другим етапом сучасної НТР, який наступив з другої половини 60-х років, коли були створені та запроваджені ЕОМ четвертого покоління.
У 60-ті роки почали застосовувати лазери, інтегральні схеми. У 70-ті роки здійснилася мікропроцесорна революція, впроваджені волоконно-оптичні способи передачі інформації, промислові рóботи, отримала розвиток біотехнологія. У 80-ті роки винайдено спосіб виготовлення надміцної кераміки, впроваджені великі інтегральні схеми, генна інженерія, термоядерний синтез, комп’ютери п’ятого покоління. Ці досягнення всебічно зачепили суспільне життя: галузеву структуру економіки, технологію та форми організації виробництва, відносини власності, соціальну структуру суспільства.
В провідних країнах світу до 70-х років завершено комплексну автоматизацію виробництва та розпочато перехід до нового технологічного укладу в усіх сферах економіки. В ці роки отримали розвиток засоби праці, що поєднували комплексну механізацію з електронною технікою. До них відносяться автоматичні лінії, автоматизовані дільниці, цехи, підприємства, верстати з ЧПУ, оброблювальні центри тощо.
Отримало розвиток безлюдне виробництво за рахунок витіснення живої робочої сили робототехнікою, підприємства оснащувалися гнучкими виробничими системами. Якщо раніше переважали трудомісткі технології та використовувалася відносно дешева робоча сила, то на цьому етапі здійснено перехід до ресурсо- та трудозберігаючих технологій, екологічно чистих, а отже, й капітало- та наукоємних.
Зміни в галузевій структурі господарства проявилися в зниженні частки галузей виробничої сфери у ВНП за рахунок підвищення кількості зайнятих у галузях науки, охорони здоров’я, культури, інфраструктури (транспорт, зв’язок, торгівля, фінанси). Такі провідні в минулому галузі промисловості, як металургія, текстильна, суднобудування, видобувні галузі поступилися новим, наукоємним галузям — електронно-обчислювальному машинобудуванню, атомному енергомашинобудуванню, приладобудуванню, ракетно-космічній промисловості, фармацевтиці, виробництву складного медичного устаткування. Уособленням НТР стали комп’ютери, електронний зв’язок, аерокосмічна техніка. Провідною галуззю стає інформатика, вона — найважливіший елемент сучасних продуктивних сил. Наука стає індустрією знань — для структурних змін сучасного господарства притаманний високий рівень витрат на НДДКР (близько 3% ВНП). В обробній промисловості доля наукоємних галузей досягає 45—50%. Для сфери послуг притаманна висока розгалуженість (диверсифікованість). У цілому економіка еволюціонувала в напрямку «суспільства високої технології».
У соціальній структурі суспільства зменшилася частка безпосередніх виробників. На провідні позиції вийшла науково-технічна інтелігенція, що забезпечила вирішальний внесок у розвиток продуктивних сил на сучасному етапі. Зросло значення «нового середнього класу», до якого входять представники управлінського апарату, частина інтелігенції, вищі верстви робітників та фермерів. Змінилась і структура зайнятості — тепер найбільше число трудящих працює у сфері інформатики та послуг.
В умовах третьої НТР відбувається становлення нових господарських форм. Якщо до 70-х років були розповсюджені конгломерати, які об’єднували різні фірми, пов’язані між собою лише фінансовим керівництвом, то з початку 70-х років їх створення припинилося. Індивідуалізація процесу праці внаслідок широкого впровадження ЕОМ на виробництві зміцнила позиції дрібного та середнього бізнесу в нових галузях економіки.
Мікроелектроніка підвищила рентабельність дрібносерійного виробництва, внаслідок чого зменшується концентрація виробництва. Зростання дрібного бізнесу — загальносвітова тенденція. Різновидом дрібного бізнесу стали інноваційні венчурні фірми, інвесторами яких є впливові комерційні банки, пенсійні фонди монополістичних гігантів, великі страхові агенції.
Створення галузей на новій технічній та технологічній основі почалося в середині 70-х років, після світової економічної кризи 1973—1975 рр. На цьому етапі змінюється механізм державного регулювання; центр ваги з методів прямого регулювання переміщується на непрямі — через фінансово-кредитну систему.
Уряди провідних країн взяли курс на обмеження економічних функцій держави та вільний розвиток ринкових зв’язків. Тому у 80-х роках у всіх провідних країнах відбувається приватизація, тобто продаж приватним особам підприємств, які знаходяться у державній власності. В свою чергу процес дерегулювання веде до скорочення державних видатків, у зв’язку з чим знизилось й зростання витрат на соціальні потреби — охорону здоров’я, освіту, муніципальне житлове будівництво; скорочується також кількість осіб, які отримують допомогу.
Одночасно набирає розвитку «змішана економіка» — створення підприємств на основі вкладання капіталів приватних та державних.
Одним з найважливіших наслідків застосування електронно-обчислювальної техніки та сучасних засобів зв’язку є інтернаціоналізація господарського життя, коли економіка кожної країни, по суті, стала відкритою. Міжнародні підприємства перетворюються у багатогалузеві комплекси. Створюються потужні транснаціональні (ТНК) та багатонаціональні (БНК) корпорації, які відіграють істотну економічну роль у світовому господарстві.
У період, що розглядається, формуються три центри світового промислового виробництва: США, Японія, Західна Європа (ЄЕС). Незважаючи на те, що країни Західної Європи та Японія сильно постраждали в роки Другої світової війни, вони швидко ліквідували її наслідки, їх економіка розвивалася більш швидкими темпами, ніж економіка США. І за обсягами виробництва, і за обсягами експорту протягом практично всього повоєнного періоду спостерігалося випередження Японії та ЄЕС. ЄЕС перевищила ці показники США в 1950—1983 рр. удвічі, Японія — у вісім разів. У 1988 р. ВНП на душу населення Японії перекрив відповідний показник США. У 60–80-х роках «технологічний розрив» між цими центрами скоротився. Зберігаючи лідерство на ключових позиціях, США поступилися Японії в галузі електроніки (її частка у світовому експорті запам’ятовуючих пристроїв різної ємності досягає 60—90%), робототехніки, автомобіле- та суднобудування. Серйозні протиріччя спостерігалися через конкуренцію в зовнішній торгівлі між США та ЄЕС.
Незважаючи на те, що на цьому історичному етапі капіталістична система виграла змагання перед світом соціалізму (розпався в 1989 р.), успішний економічний розвиток провідних країн переривався кризами. Особливо глибокими та всеохоплюючими були кризи 1973—1975 та 1980—1982 рр., які відзначалися переплетенням циклічних криз перевиробництва зі структурними (сировинною, енергетичною, екологічною), а також галузевими кризами. Крім того, для сучасних криз притаманними є явища стагфляції — поєднання значного падіння виробництва із зростанням цін та інфляцією. Найбільші труднощі під час цих криз відчули енергоємні галузі — чорна та кольорова металургія, хімічна промисловість, автомобілебудування.
До кінця 80-х років у всіх провідних країнах продовжувалася гонка озброєнь, посилений розвиток воєнно-промислового комплексу (ВПК). Гонка озброєнь відволікала значні кошти від розв’язання соціальних програм у кожній з країн, а в загальносвітовому масштабі погіршувала екологічну обстановку, утруднювала розв’язання енергетичних проблем. І хоча з розпадом СРСР (1991 р.) проблема протистояння капіталізму та соціалізму практично зникла, перед людством залишається надзвичайно важливе завдання знищення нагромаджених запасів ядерної зброї.