Економічна історія (2000)
ТЕМА 12. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (20—30-ТІ РР. ХХ СТ.)
Розвиток людського суспільства у 20—30-х роках ХХ ст. багато в чому визначили неоднозначні результати Першої світової війни (серпень 1914 — листопад 1918 рр.). Війна винищила мільйони людей, руйнувала колосальні продуктивні сили, знищила матеріальні та духовні цінності. Разом із тим, вона стала безпосередньою причиною розвалу трьох багатонаціональних імперій (Російської, Австро-Угорської, Оттоманської) і однієї мононаціональної (Німецької), що обумовило появу численних державних новоутворень, з яких не всім удалося утвердитися на світовій геополітичній арені як самостійній державі.
Наприкінці війни серйозну спробу відновити свою незалежність і державність зробила й Україна, землі якої були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Будучи членами різних антагоністичних воєнно-політичних угрупувань, що протиборствували у війні, ці держави поступово втрачали свій воєнно-економічний та людський потенціал. Першою на межі економічної і воєнно-політичної катастрофи опинилася царська Росія як більш слабка за економічною міццю та рівнем організації. Її армія і флот, державний апарат, народне господарство та суспільство виявилися не готовими до довготривалої війни. Вже за перші півроку воєнних дій стратегічні запаси імперії майже вичерпалися. Війську бракувало як важкої, так і легкої зброї, боєприпасів, продовольства, амуніції. З’явилися ознаки продовольчих труднощів у тилу. Для забезпечення гостро необхідними матеріальними, фінансовими та людськими ресурсами Російська імперія почала прискорювати перебудову своєї економіки на воєнний лад. За прикладом провідних країн Антанти і Троїстого союзу, ця перебудова відбувалася на основі розгортання державного регулювання. В згаданих країнах запровадили державну монополію на хліб та інші товари; тверді ціни; продовольчу розкладку; карткову систему розподілу продовольчих і непродовольчих товарів; мережу громадського харчування; державний контроль за виробництвом і розподілом продукції; трудову повинність; регулювання зовнішньоторгових зв’язків; визначили організаційну структуру промисловості й сільськогосподарського виробництва тощо. В царській Росії цей комплекс заходів так і не вдалося впровадити в життя в повному обсязі, не в останню чергу через відсутність консенсусу між урядом — виразником політичних і майнових інтересів поміщицько-дворянського стану — і вітчизняною буржуазією, між капіталом і працею. Так, проігнорувавши з суто політичних мотивів ініціативу промислових кіл щодо регулювання господарської діяльності через організації підприємців, царський уряд швидко перебрав на себе справу створення спеціальних органів з вирішення основних питань функціонування воєнної економіки. В серпні 1915 р. ним було організовано чотири Особливих наради з питань оборони, палива, перевезень і продовольства. Головну роль у системі регулюючих органів відігравала перша з них, голова якої мав найбільше повноважень. У своїй роботі наради спиралися на розгалужену мережу регіональних і місцевих органів. Зокрема, воєнне виробництво дев’яти українських губерній регулювали Київське, Харківське, Одеське і Катеринославське регіональні відділення.
З цими фактично державними регулюючими органами співпрацювали суто громадські організації — особливі воєнно-промислові комітети (ВПК), які створила буржуазія в травні 1915 р. для допомоги уряду в посиленні воєнного виробництва, протидії корупції в процесі розподілу воєнних замовлень. В Україні діяло чотири обласних ВПК, які контролювали виробництво в одній чи декількох губерніях. ВПК не вдалося налагодити дієвий громадський контроль за розподілом воєнних замовлень, а також налагодити співробітництво між капіталістами і трудящими за допомогою так званих робітничих груп при них. Робітничий клас країни відкинув ідею співпраці з роботодавцями через їхнє невгамовне прагнення до надприбутку на основі масштабних спекуляцій і зловживань. Свій внесок у піднесення обороноздатності зробили й органи земського і міського самоврядування. Так, створений ними в 1915 р. Всеросійський Союз земств і міст (Земгор) організував виробництво взуття, одягу, зброї і частково боєприпасів на підприємствах місцевої, дрібної і кустарної промисловості. Здійснена за допомогою вказаних чисельних регулюючих органів перебудова промисловості й сільського господарства не дала очікуваних результатів. Зростання воєнного виробництва відбулося в основному за рахунок різкого скорочення цивільного виробництва.
Перша світова війна обумовила значні, причому в основному негативні, зміни в економіці України. Напередодні війни це був один із найбільш розвинутих аграрно-індустріальних регіонів Російської імперії, який багато в чому визначав її воєнну міць. У 1913 р. питома вага валової продукції крупної промисловості України у загальноросійському виробництві становила 20,7%, а металообробної — 20,2%. В результаті ж багатомільйонних мобілізацій в армію, реквізицій, бездарного господарювання, організаційного колапсу, інфляції тощо економіка України з кожним воєнним роком усе більше занепадала. Загальна дезорганізація економічного життя позначилася в першу чергу на промисловості. Надприбутки, які давало виконання воєнних замовлень, викликало відкриття воєнних виробництв і закриття цивільних. Протягом 1914—1917 рр. у країні відкрилося 940 підприємств і закрилося близько 1800. На діючих підприємствах катастрофічно бракувало робочої сили, особливо кваліфікованої.
Виходячи із стратегічного значення продукції провідних галузей промислового комплексу України, царський уряд здійснив ряд заходів із забезпечення їх необхідною робочою силою. Зокрема, для задоволення настійних вимог підприємців Донбасу і Кривбасу уряд почав надавати відстрочки від призову в армію особам, які ставали до роботи в шахтах і рудниках, направляти туди військовополонених і засуджених. У 1917 р. в кам’яновугільній промисловості Донбасу працювало вже 280 тис. осіб (проти 168,4 тис. осіб у 1913 р.), які видобули 24,3 млн т вугілля (проти 25,3 млн т в 1913 р.). Через низьку кваліфікацію гірників воєнного набору та слабкий технічний рівень вугледобувної промисловості різко знизилась якість вугілля. Збереження обсягів виробництва за рахунок збільшення працюючих зовсім не виправдало себе в металургійній промисловості України. Незважаючи на зростання тут чисельності робітників у 1917 р. порівняно з 1913 р. в два рази, випуск основних видів її продукції навпаки скоротився. В 1917 р. порівняно з 1913 р. металургійні та споріднені підприємства України виробили: чавуну — 66,6%, сталі — 66,7, прокату — 52,2, залізної руди — 53,6%. Ще більший спад виробництва був притаманний підприємствам, що виготовляли товари широкого вжитку.
Перша світова війна згубно вплинула і на продуктивні сили сільського господарства України. По-перше, через мобілізацію селян-чоловіків до армії в аграрному секторі гостро постала проблема робочої сили. Ручна або частково механізована праця, яку виконували чоловіки, виявилася не під силу жінкам і дітям. На кінець 1917 р. вже одна третина селянських господарств не мала чоловіків. Різні форми вербування, залучення біженців і військовополонених тільки частково вирішили проблему браку робочої сили на селі. По-друге, майже припинилося поповнення і оновлення сільськогосподарської техніки і реманенту в поміщицьких і селянських господарствах, де й до війни рівень механізації й особливо машинізації був вкрай низький. Водночас припинилася поставка мінеральних добрив. По-третє, негативна дія двох попередніх факторів підсилювалася в результаті зменшення основної тяглової сили на селі — робочих коней, які реквізовувалися у селян і поміщиків для потреб армії.
Найбільше від дії цих основних факторів постраждало землеробство, дещо менше — тваринництво. Так, загальна посівна площа в Україні зменшилася в 1917 р. порівняно з 1913 р. на 21,3% і становила 19 млн га. Валовий збір хлібів і вівса становив у 1917 р. 183,8 млн ц, або зменшився порівняно з 1916 р. на 8,8%. Незважаючи на скорочення врожаю, поміщики і заможні селяни мали певні запаси товарного хліба, які через недолугу цінову політику уряду та воєнної адміністрації, погану роботу транспорту село притримувало.
З кожним воєнним роком все більше погіршувалося матеріальне становище міського населення, особливо робітників, які існували за рахунок заробітної плати. Збільшення робочого дня за рахунок понадурочних робіт, зростання низькооплачуваної жіночої і дитячої праці, необґрунтоване штрафування обумовили зменшення реальної заробітної плати. Зокрема, реальна заробітна плата київського робітника складала в 1916 р. 54,8% рівня 1912 р., а в 1917 р. — вже 38,5%. На різке падіння життєвого рівня, політичне безправ’я українські робітники відповідали розгортанням страйкового руху. Зокрема, в Україні до лютого 1917 р. відбулося більше 350 страйків, в яких взяли участь 300 тис. осіб. У міру поглиблення продовольчої, сировинної, паливної і транспортної кризи, розгортання антивоєнної та революційної пропаганди тощо, ідея повалення царизму набувала все більше прихильників серед різних верств суспільства.
В результаті буржуазно-демократичної революції 27 лютого 1917 р. в Петрограді було повалено царське самодержавство і влада перейшла до Тимчасового уряду, який фактично став виразником інтересів капіталістів і поміщиків. Йому почали протистояти на місцях ради робітників і селян різної політичної орієнтації. Зокрема, в Україні було організовано Центральну раду, яка поряд з вирішенням соціально-економічних проблем добивалася української автономії в складі федеративної Російської республіки. В ході здійснення національно-державницьких завдань їй вдалося, незважаючи на протидію Тимчасового уряду, добитися від нього в липні 1917 р. визнання її виконавчого органу — Генерального секретаріату найвищим крайовим органом управління в Україні. Цей еволюційний шлях творення української державності перервав більшовицький переворот у жовтні 1917 р., який усунув від влади Тимчасовий уряд і тим самим поставив країну на грань громадянської війни. Бажаючи захистити український народ від її страхіть, Центральна рада своїм Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі Російської федерації. Цим же Універсалом передбачалася ґрунтовна програма соціально-економічних перетворень. Право приватної власності «на землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, кабінетські та церковні землі» — скасовувалося. Вся земля визнавалася власністю всього трудового народу й передавалася йому без викупу. На території республіки встановлювався на всіх підприємствах восьмигодинний робочий день. Для «доброго впорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання і кращої організації праці» Центральна Рада приписувала Генеральному секретареві праці разом з представництвом від робітничого класу встановити державний контроль над продукцією України. Зазначалося, що в УНР забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо.
Двовладдя, що встановилося в Україні, призвело до розподілу її території на дві частини; більша з них підпорядковувалася Центральній Раді, менша — креатурі Москви — українському ЦВК. Останній 17 грудня 1917 р. опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. В результаті між двома слабкими державними утвореннями розпочалася запекла братовбивча війна, яка завершилася перемогою Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), при прямій воєнній, матеріальній і фінансовій підтримці Російської Федерації. Не останню роль у поразці УНР доби Центральної Ради відіграла її внутрішня слабкість внаслідок грубих помилок у проведенні соціально-економічної, воєнно-політичної, дипломатичної політики. Скасування приватної власності на землю залишилося на папері через відсутність ефективного механізму його реалізації. Своїм зволіканням у вирішенні земельного і робітничого питання Центральна Рада різко звузила свою соціальну базу. Трагічним для УНР стало запрошення німецько-австрійських військ для спільних дій проти військ радянського уряду. Союзники-окупанти здійснювали в Україні загарбницьку військово-економічну політику, яка повинна була забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині. Вона переслідувала також і більш далекосяжну мету — назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її в такому стані. Про це з відкритим цинізмом писав А. Шмідт, один із співробітників командуючого Східним фронтом Гофмана в «Deutshe politik»: «Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвинутої промисловості центральних держав». Однак слабкий державний апарат УНР не забезпечував збір і відправляння в країни німецько-австрійського блоку продовольства та цінної промислової сировини, не міг стримати національно-визвольний рух народних мас проти нових окупантів. Виходячи з цього, останні організували палацовий переворот і передали державну владу гетьману Скоропадському. У внутрішній політиці він стояв на твердих державницьких позиціях. Виступаючи проти анархії, економічної розрухи, безробіття, загрози голоду, він обіцяв «негайно збудувати таку Державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Як прибічник правих поглядів, він виступав за відновлення в повній мірі права приватної власності — як фундаменту культури і цивілізації. Відновлювалася також повна свобода по укладенню купчих з купівлі-продажу землі. В земельному питанні Скоропадський прийняв сторону крупних землевласників. Для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів допускалося відчуження земель від великих землевласників за дійсною їх вартістю. Такі новації гетьмана не сприяли зростанню кількості його прихильників серед селянства. Робітничому класу обіцялося тверде забезпечення його прав.
У зовнішній політиці гетьман Скоропадський продовжив лінію Центральної Ради. Його правління позначилося ще більшими поступками на користь німецько-австрійських окупантів. Нові економічні договори, укладені між гетьманським урядом і Німеччиною та Австро-Угорщиною, значно розширювали масштаби пограбування України. Так, згідно з економічним договором (від 10 вересня 1918 р.) на 1918/19 господарський рік гетьманський уряд надавав право вивезти м’яса худоби до 11 млн пудів, а також овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 46 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м’ясних товарів (за місяць), 2,5 млн пудів цукру.
Восени 1918 р. німецько-австрійська окупація України зазнала краху, а з нею і гетьманський режим. За листопад—грудень 1918 р. пряма спадкоємниця Центральної Ради — Директорія відновила контроль УНР над значною територією України. Порівняно з попереднім періодом її соціально-економічна політика була більше поміркованою. Директорія декларувала свою відданість інтересам селян і робітників, але конкретних кроків для поліпшення їх становища майже не зробила. Маєтки великих землевласників підлягали експропріації, але строки і порядок поділу землі не визначалися. Місцева адміністрація силою придушувала робітничі страйки, забороняла профспілки. Зовнішня політика була переорієнтована на країни Антанти, проте здійснювалася дуже непослідовно. За надання допомоги нові союзники зажадали від Директорії таких поступок на свою користь, які фактично зводили нанівець суверенітет України. Так, згідно з пунктом 5 воєнної угоди між Францією і Директорією «уся фінансова, торгова, промислова і воєнна політика України протягом п’яти років, з дня підписання договору, ведеться під безпосереднім контролем представників французького уряду».
Під тиском переважаючих сил Червоної Армії та внутрішньої слабкості УНР доби Директорії припинила своє існування, як і її попередниці — УНР доби Центральної Ради та Українська держава. Усі вони не витримали експансії тоталітарного режиму, який встановили більшовики в жовтні 1917 р. в Росії. В умовах збройної боротьби більшовицька партія форсувала реалізацію положень своєї програми по заміні ринкової економіки безтоварним, тобто комуністичним виробництвом, яким керують із одного центру. Країна була перетворена на воєнний табір на основі методів насилля, націоналізації нетільки крупної, але й середньої і навіть дрібної промисловості. Комплекс цих заходів одержав назву політики «воєнного комунізму». Її важливою складовою частиною була продовольча розкладка. Вона і прямий продуктообмін обумовили згортання вільної торгівлі й натуралізацію господарських відносин.
В ході формування нової організаційної структури управління економікою Російської Федерації в грудні 1917 р. була створена Вища рада народного господарства (ВРНГ). Паралельно на місцях створювалися обласні (губернські) і районні ради народного господарства (раднаргоспи), якими керувала ВРНГ. Їх діяльність контролювалася відповідною Радою робітничих, солдатських і селянських депутатів.
На ВРНГ були покладені функції з організації всього народного господарства і фінансів, вироблення загальних норм регулювання економічного життя країни, об’єднання і погодження діяльності місцевих РНГ і економічних наркоматів. Після створення Ради робітничої і селянської оборони (згодом Ради праці й оборони) ВРНГ став органом керівництва тільки промисловості, капітальним будівництвом і автомобільним транспортом. З завершенням масової націоналізації ВРНГ почала керувати підприємствами, що перейшли у власність держави. Для цього було перебудовано її апарат: поряд з виробничими відділами функціонували главки і центри, які й здійснювали керівництво підприємствами. Вони керували не тільки крупними, але й дрібними підприємствами. Місцеві ж раднаргоспи керували найдрібнішими підприємствами. Така система управління одержала назву «главкізму» і була заходом вимушеним. Завдяки крайній централізації управління вдалося раціонально розподіляти обмежені економічні ресурси і зберегти в умовах розрухи промисловість.
В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комунізму» почався з відновленням радянської влади на початку 1919 р. Враховуючи місцеві умови, її заходи впроваджували помірними темпами. 11 січня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про порядок націоналізації підприємств. Керівництво цим процесом здійснювали Укрраднаргосп та його главки — Укрголовцукор, Укрголовспирт тощо. За короткий строк були націоналізовані підприємства провідних галузей промисловості й транспорту: металургійної, машинобудівної, хімічної, харчової, легкої тощо. Зокрема, тільки в цукровій промисловості було одержавлено понад 200 заводів, на яких працювали більш як 100 тис. робітників.
Одночасно з націоналізацією промисловості вирішувалася і продовольча проблема. На початку 1919 р. низкою декретів в українському селі було запроваджено продовольчу розкладку. Її обсяг визначили в 140 млн пудів. Їх розверстали між губерніями і повітами, а вже ті доводили відповідні завдання для кожного села і селянського господарства. Була заборонена хлібна торгівля на базарах. Улітку 1920 р. вся Україна була оголошена територією державних заготівель. Тут було заготовлено 71,5 млн пудів хліба (проти 10,5 млн пудів у 1919 р.).
У мирних умовах вирішення продовольчої проблеми на основі збереження нееквівалентного обміну між містом і селом було неможливим. За свій хліб та інші продовольчі товари і сировину селяни вимагали не знецінені радянські гроші, а предмети широкого вжитку, сільськогосподарську техніку і реманент Задовольнити цей попит було несила майже повністю одержавленій, зруйнованій і керованій збюрокраченим апаратом промисловості.
На кінець громадянської війни стало ясно, що воєнний комунізм як політика і як тип господарської системи себе не виправдав. Соціалістична «держава – фабрика», являючи собою продукт матеріалізації марксистських схем побудови комунізму в трактовці радикального крила російської соціал-демократії, ідеї тотальної мілітаризації економіки і всіх інших сфер діяльності людини, нічого не могла поробити з деструктивними процесами, що проходили в її надрах. В. І. Ленін та інші партійні діячі прийшли до висновку, що наступаючий економічний і політичний крах країни і суспільства — результат не тільки несприятливого розвитку конкретно-історичних подій, але й самої системи «воєнного комунізму».
Гранично централізовані, понадбюрократичні структури влади, що визнавали тільки одні методи керівництва економікою і суспільством — воєнно-комуністичні — і після перемоги над протистоячими силами, як і раніше спиралися на насильство. В мирних же умовах це спрацьовувало: люди бажали бути вільними виробниками вільної країни, а не бійцями трудових армій. Економічна неспроможність системи воєнного комунізму обумовила політичну кризу 1920—1921 рр., яскравим проявом якої стали селянські повстання проти продрозкладки і додаткових реквізицій, кронштадтський заколот
Навесні 1921 р. збанкрутіла політика «воєнного комунізму» була замінена новою економічною політикою (НЕП). Проте треба зразу ж зазначити, що в момент створення нова економічна політика не становила собою чітку програму переходу до товарно-грошових відносин, ринку, тим більше госпрозрахункового чи ринкового соціалізму. Проголошена Х-м з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., вона лише трохи прочинила двері для проникнення товарно-грошових відносин у народне господарство, що, до речі, і не планували її автори. Офіційно з’їзд прийняв рішення про заміну розкладки як способу державних заготівель продовольства, сировини і фуражу натуральним податком. Резолюція з’їзду була законодавчо закріплена декретом ВЦВК від 21 березня 1921 р. Згідно з законом допускалася свобода торгівлі в рамках місцевого обороту і паралельно з нею обмін надлишків селянської продукції на товари промисловості й сільськогосподарського виробництва.
Отже, господарські зв’язки міста і села повинні були розвиватися за двома напрямами: по лінії товарообміну (в натуральній формі) і місцевої ринкової торгівлі. Передбачалася така техніка здійснення товарообміну: сільськогосподарські машини та устаткування, реманент, добрива, інші промислові товари повинні були передаватися державою кооперації, а та — розподіляти їх серед селян в обмін на надлишки продуктів і фуражу. Ці товари і продукти повинні були належати державі. Товари ж самої кооперації обмінювалися між кооперативами, а також між кооперативами і приватними особами.
Запроваджений замість відміненої продрозкладки продподаток був значно меншим за останню за розмірами. Доводився продовольчий податок до селян заздалегідь, до початку польових робіт Після виконання поставок з податку в селянських господарствах залишалася значна частина виробленого продукту, яким селяни могли розпоряджатися за власним розсудом. У цілому по країні продподаток 1921/22 р. був визначений у розмірі 240 млн пуд. хліба замість 423 млн пуд. продрозкладки, встановленої на 1920/21 р. Крім того, намічалося зібрати шляхом так званого товарообміну ще 160 млн пуд., який в майбутньому, як гадали, і стане єдиним джерелом одержання сільськогосподарських продуктів і сировини. В Україні розмір податку на 1921 р. становив 117 млн пуд. на зернові культури проти 160 млн пуд. розкладки у 1920 р.
Явна невдача із впровадженням натурального товарообміну змусила кооперативні й державні підприємства та організації брати дедалі більшу участь у вільній торгівлі, що стихійно відроджувалася. Раднарком, бажаючи ввести цей процес у законні рамки, прийняв 9 серпня 1921 р. «Наказ про проведення в життя основ нової економічної політики», яким дозволяв там, де це можливо і вигідно, перехід до грошової форми обміну. 17 жовтня 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли декрет, яким надавав право сільськогосподарським колективам вільно розпоряджатися надлишками виробленої продукції, що залишались у них після виконання державних податків. 26 жовтня 1921 р. РНК своєю постановою скасував обов’язковий безгрошовий товарообмін і «твердий еквівалент». Восени 1921 р. РНК надав також право кооперації проводити обмін у трьох будь-яких формах: у вигляді натурального обміну, змішаного і просто купівлі-продажу за гроші. Таким чином, партія і вищі державні органи влади змушені були відійти від повного відкидання та стримування розвитку товарно-грошових відносин до безпосереднього регулювання торгівлі й грошового обігу. Певний час вирішенню цього завдання заважали фактичний розпад фінансово-кредитної системи, дефіцитний державний бюджет, стрімке знецінювання радянських грошей.
На швидкості розповсюдження і результативності все нових і нових заходів нової економічної політики, а отже, і темпах відбудови народних господарств чотирьох радянських республік негативно позначалася їх слабка координованість у справі подолання економічної кризи та забезпечення обороноздатності. З метою поглиблення консолідації своїх економічних і воєнних потенціалів, вирішення завдань національно-культурного будівництва тощо Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) і Закавказька Радянська Федеративна Соціалістична республіка (ЗРФСР) створили нову союзну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Його утворення офіційно було проголошено І Всесоюзним з’їздом Рад 30 грудня 1922 р. В «Декларації про утворення СРСР» зазначалося, що даний Союз радянських республік закріплює на принципах взаємної рівності їх тісний економічний і політичний зв’язок і водночас забезпечує самостійність національно-культурного будівництва і необхідні гарантії вияву господарської ініціативи кожного з членів Союзу. Однак, через невироблення реального механізму захисту цих гарантій, уже на кінець 20-х років обюрокрачені загальносоюзні органи влади звели нанівець господарські та інші права союзних республік.
Продовольчий податок як форма заготівель сільськогосподарських продуктів застосовувався три роки. У 1922/23 р. замість 18 продуктових податків запровадили єдиний натуральний податок, який вираховувався в хлібних одиницях (жито, пшениця). В 1923/24 р. було дозволено вносити податок (за бажанням селян) продуктами і грошима. З 1924/25 р., коли було здійснено перехід до грошового оподаткування селян, продподаток як форма заготівель сільськогосподарських продуктів державою перестав існувати.
Така стрімка еволюція податкової системи від натуральної форми до грошової, від натурального товарообміну до вільної торгівлі пояснюється тільки одним: розповсюдженням в умовах радянської дійсності нових відносин — ринкових (хоча і не в повному обсязі), які так підвищували заінтересованість селян в обробітку землі, піднесенні рівня агрокультури, що швидка відбудова сільського господарства стала неминучою.
Відбудова сільського господарства розпочалася і була здійснена в основному на базі дрібнотоварних одноосібних селянських господарств. Громадське господарство на той час становило зовсім незначну частку у всьому аграрному виробництві. Селяни тільки переходили від простої і найбільш доступної для них споживчої кооперації (яка займалася переважно заготівлею і збутом продукції) до виробничої. Навіть на середину 20-х років усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або понад 30% селянських господарств. При цьому на досить низькому рівні залишався процент охоплення сільськогосподарського виробництва колгоспами. В 1925/26 господарському році вони об’єднували тільки 1,2% загальної кількості селянських господарств України і 1,4% їх земельної площі. В загальній масі колективних господарств превалювала артільна форма (51,9%), комуни становили 5,8% ТСОЗи — 42,3%.
Матеріально заінтересовані у виробництві й реалізації продукції мільйони селянських господарств розширювали посівні площі і підвищували рівень агрокультури і тим самим — урожайність. У 1926 р. в Україні було засіяно 24,1 млн га, тобто на 5,3% більше, ніж у 1913 р. Валовий збір зерна в республіці становив: у 1923 р. — 154,2 млн ц.; у 1925 р. — 172,5; у 1926 р. — 169,1; у 1927 р. — 173,4 млн пуд.
Зі зростанням валових зборів зерна збільшувались і його заготівлі, але не без проблем. На розмірах заготівель позначалася низька товарність зернового виробництва. Питома вага товарної зернової продукції в усій валовій продукції зернового виробництва України становила: у 1923/24 р. — 25,1%, у 1924/25 р. — 15,6, у 1925/26 р. — 22,9%. Порівняно з дореволюційним періодом (1909—1913 рр.) товарна продукція зернового господарства України знизилась у 1923—1929 рр. майже наполовину.
Низький рівень товарності зерна в цілому пояснюється насамперед здрібненням селянських господарств та їх натурально-споживчим характером. Якщо в 1921 р. їх було 4146,7 тис., у 1925 р. — 4960,6 тис., то в 1928 р. — 5173,8 тис. Зі збільшенням кількості господарств зменшилась і забезпеченість їх посівною площею, реманентом. У 1928 р. — в Україні налічувалось 40,1% безреманентних господарств (проти 29,9% у 1921 р.). Отже, протягом 20-х років селянське виробництво базувалося в основному на малопродуктивній ручній праці. Гальмом для технічного переоснащення сільськогосподарського виробництва були слабкі фінансові можливості селян і недостатній випуск сільськогосподарських машин і реманенту вітчизняною промисловістю та малий довіз їх з-за кордону.
Подальший розвиток продуктивних сил сільського господарства вимагав його технічної реконструкції, але за такої роздрібненості виробництва воно було неможливим. Дрібні, розрізнені індивідуальні селянські господарства, виробництво яких було підпорядковано, головним чином, задоволенню особистих і власних господарських потреб, не були придатними ані до підвищення товарності, ані до технічної реконструкції.
Загалом націленість партійно-державних органів на першочергову відбудову сільського господарства виправдала себе. Незважаючи на великі труднощі, сільське господарство з багатьох показників досягло довоєнного рівня, а в подальшому навіть перевершило його. Країна повністю забезпечила себе продовольством і сільськогосподарською сировиною, відновила експорт хліба за кордон.
Успіхи сільського господарства допомогли відродити промисловість. У свою чергу відновлювана промисловість сприяла подальшим досягненням сільськогосподарського виробництва, забезпеченню змички між містом і селом, становленню ринку в масштабах країни.
Важливе значення у втягуванні промисловості, транспорту і всього державного сектора у стихійно відроджувані ринкові відносини мало їхнє переведення на комерційні засади та господарський розрахунок, запровадження оренди, концесій та твердої валюти. Організація роботи і взаємовідносин державних і кооперативних підприємств на основі переважно економічних методів управління відбувалася в умовах певного протистояння партійно-господарської номенклатури, значна частина якої не бажала відмовлятися від заснованих на насильстві і наказах та «воєнно-комуністичних» методах побудови нового суспільства. Однак, уже на середину 1922 р. значна кількість підприємств, підпорядкованих ВРНГ і місцевим раднаргоспам, була знята з безплатного державного постачання, і їм було надано право повністю реалізовувати свою продукцію на ринку. На державному постачанні залишилися ті підприємства, основним споживачем продукції яких була сама держава. В основному це були суто воєнні виробництва, паровозобудівні й металургійні заводи тощо. В 1923 р. із 13697 державних підприємств СРСР уже 4212 (тобто 30,8%) знаходились на госпрозрахунку.
Проте широкому впровадженню госпрозрахунку заважав ряд причин: брак основних і оборотних коштів, економічно підготовлених кадрів, відсутність розвинутого постачально-збутового апарату, тривала неприбутковість підприємств важкої індустрії тощо. До того ж багато із переведених на госпрозрахунок підприємств практично не зуміли налагодити роботу на засадах самофінансування й окупності. В зв’язку з цим державні промислові підприємства стали об’єднуватися в трести. Трести перейняли на себе всю повноту відповідальності за організацію виробництва і якість продукції. Вони перебували в підпорядкуванні головних управлінь ВРНГ або безпосередньо її Президії. З часом трест став основною госпрозрахунковою ланкою в організаційній структурі виробництва. Саме трест, особливо середини 20-х років, був юридичною особою і суб’єктом самостійних майнових прав. Підприємства, що входили до складу тресту, прав юридичної особи, виробничої, комерційної і фінансової самостійності не мали.
Джерелами самофінансування трестів була амортизація, кредити банків, прибуток, у зв’язку з чим трести намагались одержати найбільший прибуток. Найважливіший момент їх діяльності — послідовне застосування принципу матеріальної зацікавленості до всіх робітників незалежно від того, яку посаду він посідає. Підвищенню віддачі робітників сприяли прогресивні форми оплати праці (відрядна, акордна), премії з прибутку. «Нагородні», що виплачувалися членам правління, знаходились у прямій залежності від розмірів одержаного трестом прибутку.
Як основна промислова госпрозрахункова одиниця трест проіснував приблизно дев’ять років. Певна річ, протягом цього періоду організаційні форми трестів, їх соціально-економічна сутність не залишалися у своєму первісному вигляді: зі зміною господарської системи вони еволюціонували, причому в більшості випад