Історія економічних учень (1999)

2. Історична школа

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали в тім, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об’єднує їхні теорії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги. З цього методу скористались і камералісти, наприклад Гегель і Савіньї, котрі сприймали історичний розвиток суспільства як позитивну практику, культуру і мораль — як прояви гуманістичного духу, а державу — як найголовніше в ієрархії суспільних явищ.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п’ятдесят років був професором Лейпцизького університету. Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. 1843 р. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». Йому належить «Історія англійської політичної економії ХVI—XVII століть» (1851), п’ятитомник «Система політичної економії» (1854—1894), «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874). Рошер був не лише провідним німецьким економістом, а й (протягом тривалого часу) лідером нового напрямку в розвитку політекономії.

У «Системі політичної економії» він пише: «Наша мета просто описати економічну природу людини і її економічні бажання, дослідити закони і характер рішень, що їх прийнято для задоволення цих бажань…. Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями із національного життя, наприклад з історії права, політичної історії та історії цивілізації».

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнану теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причини національних особливостей розвитку економічних процесів.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння машинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства. Його практичні рекомендації фактично є порадником щодо використання можливостей суспільства з метою його самовдосконалення.

Теза: «Таку користь можуть отримати німецькі промисловці від критичного переосмислення історії для вирішення сучасних проблем за конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках» — набуває особливого значення, коли з позицій історичного аналізу він дає рекомендації з розвитку фіскальної політики, регулювання торгівлі, відносин між найманими робітниками та власниками, організації професійного навчання і навчання наук та мистецтва, зв’язуючи всі ці напрямки ідеєю взаємозалежності та загального розвитку нації.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Poшер обов’язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв’язує класичну теорію із життям.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід’ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути учасником цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878), який вивчав історію й економіку в Бреслау і посів там викладацьку посаду. За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Гільдебранд був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після повернення 1861 р. до Німеччини викладав у Ієнському універ- ситеті, з 1863 р. став засновником і редактором «Щорічника економіки та статистики», активно цікавився соціальними реформами і навіть був одним із керівників організації «Verein für Socialpolitik» (з 1872).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів».

Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію: не визнає об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закони економічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції, які можна простежити, вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики.

Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фаза натурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитної економіки. За основу періодизації Гільдебрант бере способи організації обміну продуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичній політекономії, особливо щодо питань виробництва та обміну.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вартості. Її Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.

Якщо зважити на те, що теорії історичної школи завойовували своє місце в боротьбі з теоріями соціалізму, то ідея кредитного господарства, яке вирішує всі соціальні проблеми, забезпечує рівність та справедливість, є надто привабливою, бо вона, по-перше, передбачає досягнення мети засобами еволюційного розвитку, а, по-друге, уважає власність недоторканою, оскільки вона є основою еволюції.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Рошера, ні в Гільдебранта.

Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії узагальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаються незмінними, вона просто не може бути правильною.

Кніс критикує Рошера за визнання об’єктивності законів та використання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і взаємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільнозначущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Зрозуміло, що, простежити формування цих ідей можна було, лише користуючись історичним методом дослідження. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Цей напрямок протистояв космополітизму класичної школи та геополітизму Англії. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.