Фондовий ринок (1999)

У будь-якій торгівлі є дві сторони: одна продає товар, інша — купує. Відбувається обмін товару на гроші. Спонукальний мотив простий: одна сторона має товар, але хоче одержати гроші, а інша — має гроші, але хоче одержати товар. Точно те саме відбувається і на фондовому ринку під час торгівлі цінними паперами. Один із суб’єктів ринкових відносин має надлишок грошей тому, що його доходи перевищують витрати, але він не має можливості (або бажання) активно зайнятися використанням надлишку своїх грошей у господарській діяльності. У нього так звана надлишкова фінансова позиція. Іншому, навпаки, бракує коштів тому, що його витрати перевищують (або незабаром перевищуватимуть) доходи, але він має можливість (або бажання) активно використати грошові кошти в господарському обороті. У такому разі говорять про дефіцитну фінансову позицію. У кожного з потенційних учасників фондової операції різні ситуації й різні потреби. Саме це стає основною причиною, що спонукає їх здійснити купівлю-продаж товару, який є предметом торгівлі на фондовому ринку. Якщо купівля-продаж відбулися за однакових фінансових позицій сторін (немає ні надлишку грошей, ні їхнього дефіциту), то можна впевнено стверджувати, що це сталося зовсім не з економічних міркувань.

Кожна сторона купівлі-продажу на фондовому ринку має певні цінності: або цінний папір, або гроші. І в цьому розумінні кожна сторона одночасно є продавцем, оскільки продає цінність, що в неї є, і покупцем, оскільки купує іншу цінність. Але гроші є більш універсальною цінністю, ніж цінні папери, тому заведено вважати (і це цілком справедливо) продавцем того суб’єкта, котрий продає цінні папери, а не гроші. Цінний папір як боргове зобов’язання є товаром — особливим, але товаром.

Випуск цінних паперів в обіг називають також емісією, а особу, котра випускає цінні папери (здійснює емісію), — емітентом (слово “емітент” походить від латинського “той, що випускає”). Часто ототожнюють емітента і продавця цінних паперів. Але це не зовсім коректно. Справді, емітент, який випускає цінні папери, завжди є продавцем: для того він їх і випускає, щоб продавати. Але перший-ліпший продавець цінних паперів не завжди є емітентом. Останній може продати свої цінні папери посереднику. Посередник спочатку є покупцем цінних паперів, а потім, торгуючи ними, стає продавцем. Поняття “емітент” і “продавець” збігаються на первинному ринку цінних паперів, але не збігаються на вторинному, де відбувається їх перепродаж.

Із сказаного видно, що навіть досить просте питання про учасників купівлі-продажу цінних паперів поступово ускладнюється в міру деталізації й розгляду в різних аспектах. У всякому разі класифікація таких учасників є достатньо складною і не завжди точно визначеною. Ось що про це пише О. А. Гришина: “Зважаючи на різноманітність операцій з фондовими цінностями і багатогранність функцій, які можуть виконувати різні учасники ринку цінних паперів, навряд чи можливо встановити для них якусь одну, докладну класифікацію” (цит. за: [5]). На підтвердження цієї думки достатньо нагадати принаймні деякі класифікаційні ознаки, які доводиться обов’язково брати до уваги: відношення до власності, цільове призначення, категорія емітента (інвестора), належність до первинного чи вторинного ринку, форма здійснення функцій, вид особи (юридична чи фізична) і т.д., і т.п. Орієнтуючись на ту чи іншу ознаку, можна щоразу мати новий класифікатор — залежно від мети, котру має бути досягнуто в результаті класифікації. Є класифікації дуже оригінальні. Прикладом може бути класифікація В. В. Колесника, котрий пропонує поділяти учасників ринку цінних паперів на основних та інфраструктурних. У першу групу пропонується включити емітентів, інвесторів, посередників, інститути-регулятори і спеціальні державні органи регулювання ринку цінних паперів, а в другу — депозитаріїв, клірингово-розрахункові установи, трастові інститути, агентів з трансферу, реєстраторів, продавців ринкової інформації, спеціальні гарантійні фонди [17]. П. Ю. Бороздін пропонує поділяти учасників фондового ринку не на емітентів та інвесторів, а на продавців і покупців цінних паперів [8]. У [33] пропонуються такі основні групи учасників ринку цінних паперів: 1) головні учасники; 2) інституціональні інвестори; 3) індивідуальні інвестори і 4) професіонали. Ю. М. Лисенков і Н. В. Фетюхіна [19] виокремлюють чотири групи: а) інституціональні учасники ринку цінних паперів (фондова біржа, інвестиційна компанія, депозитарій, інвестиційний фонд та ін.); б) посередники біржового та позабіржового обігу цінних паперів (брокер, дилер, маклер, спеціаліст та ін.); в) учасники вексельного обігу (векселедавець, векселеутримувач, кредитор та ін.); г) інші учасники ринку цінних паперів (акціонер, інвестор, емітент, гарант та ін.).

Найбільш поширена (хоч і найменш оригінальна) класифікація учасників фондового ринку поділяє їх на три групи:

1. Емітенти, тобто продавці цінних паперів (вони ж споживачі інвестиційного капіталу).

2. Інвестори, тобто покупці цінних паперів (вони ж вкладники грошових коштів і утримувачі цінних паперів).

3. Посередники, тобто особи, які надають ті чи інші послуги щодо здійснення фондових операцій емітентам та інвесторам.

Слово “емітент” стає титулом особи, яка випускає цінні папери. Емітентом у нашій країні може бути, як правило, юридична особа (уряд, органи місцевої влади, підприємства, банки, біржі і т.п.) і лише в окремих випадках — фізична особа. Випускаючи цінні папери, емітент одержує гроші, що йому потрібні, передовсім для організації або розширення своєї діяльності, а також для інших цілей у господарському обороті. Законодавство чітко регламентує таку вимогу до емітента, як виконання зобов’язань, що випливають з умов випуску цінних паперів. Емітент випускає цінні папери від свого імені, тому він несе відповідальність за них. Наприклад, у разі порушення оголошеного у проспекті емісії або меморандумі обсягу випуску цінних паперів, емітент зобов’язаний протягом місяця повернути інвесторам надлишок одержаних ним коштів. Якщо емітент не виконав цю вимогу, то безпідставно одержані ним кошти стягуються через суд.

Слово “інвестор” походить з лат. “одягати”: гроші, що їх вкладають (інвестують) в нове діло можна розглядати образно як гроші “в новому одязі”. Відтак інвестиція — це вкладення грошей у діло: виробництво, торгівлю або іншу господарську, у тім числі підприємницьку, діяльність. Дякуючи інвестиціям, вільні гроші не накопичуються у вигляді заощаджень, а “працюють”, забезпечують дохід.

Українське законодавство точно визначає поняття інвесторів у цінні папери — це фізичні та юридичні особи, котрі придбали цінні папери з метою одержання доходу від вкладених коштів або здобуття відповідних прав. Інвестор є власником придбаних ним цінних паперів, тобто має право господарського користування та оперативного управління ними. Інвестор набуває цінні папери від власного імені і за власний рахунок. Він дістає титул зареєстрованої особи після того, як його прізвище вноситься до реєстру із зазначенням кількості належних йому паперів певної номінальної вартості.

Інвестором може стати будь-хто. Для цього потрібні лише бажання і, зрозуміло, певна сума грошей. Непотрібна ні реєстрація інвестора, ні ліцензування (якщо тільки він не виявляє наміру придбати контрольний пакет акцій, забезпечивши собі провідну роль в управлінні акціонерним товариством). У процесі приватизації інвесторами стають громадяни, які одержали акції. У міру поліпшення матеріального становища населення, кількісного збільшення так званого середнього класу роль індивідуальних інвесторів (приватних осіб) зростатиме. На жаль, поки що провідна роль в інвестуванні належить у нашій державі не індивідуальним, а інституціональним інвесторам.

Інституціональні інвестори — це юридичні особи, для яких діяльність із залучення коштів від громадян та юридичних осіб, наступного їх інвестування в цінні папери інших емітентів і здійснення комерційних операцій з ними є основним або одним з основних джерел доходу й невід’ємною частиною їхньої діяльності. До інституціональних інвесторів належать інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства, страхові компанії та подібні до них організації. Деякі з них, наприклад інвестиційні компанії, поєднують інвестиційну діяльність з посередницькою.

Емітент та інвестор перебувають у певних правових відносинах, з яких найбільш значні — реалізація прав і їх передача. Реалізація прав — це відносини між емітентом та інвестором, тобто вертикальні відносини — зверху (від емітента) донизу (до інвестора) або навпаки. Прикладом таких відносин є виплата дивідендів або участь інвестора у справах акціонерного товариства. Передача прав (перехід прав) виражає відносини між двома інвесторами, тобто горизонтальні відносини, коли один з них відступає іншому свої права на цінні папери.

Згідно з “Концепцією функціонування й розвитку фондового ринку України” (1995) посередниками на фондовому ринку можуть бути:

підприємства, які спеціалізуються на роботі з цінними паперами і здійснюють посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів;

банківські установи, котрі поряд з іншими фінансовими функціями можуть здійснювати посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів, а також надавати позички, зв’язані з цінними паперами;

інвестиційні компанії, що поєднують функції фінансового посередника та інституціонального інвестора.

Для здійснення своєї діяльності посередники можуть створювати добровільні об’єднання, у тім числі фондові біржі. Фондова біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому відбувається торгівля цінними паперами та іншими фінансовими інструментами. Серед посередників фондового ринку передовсім назвемо інвестиційний фонд, інвестиційного управляючого, брокерів, дилерів, депозитарій (установа, що зберігає цінні папери та оформляє передавання прав власності на них), розрахунково-клірингові установи та реєстраторів.

Інвестиційні фонди, як правило, провадять найрізноманітнішу фінансову діяльність, — займаючись емісією, інвестуванням, реінвестуванням і торгівлею цінними паперами. Предметом емісії є інвестиційні сертифікати. Портфель цінних паперів фонд формує звичайно за рахунок коштів інвестиційних трастів, котрі створюються тимчасово. Як один з видів інвестиційних компаній інвестиційні фонди досить ефективно забезпечують колективне інвестування і мають в Україні велике майбутнє.

Діяльність з управління цінними паперами — це здійснення протягом певного терміну юридичним або індивідуальним підприємством від свого імені і за винагороду довірчого управління переданими йому у власність або належними іншій особі паперами (в інтересах цієї особи або вказаних нею третіх осіб). Предметом управління є не тільки цінні папери, а й кошти, призначені для інвестування в цінні папери, а також кошти й цінні папери, одержувані в процесі управління іншими цінними паперами. Інвестиційним управляючим звичайно є інвестиційна компанія, яка спеціалізується на цих функціях.

Брокерська діяльність — це виконання операцій з цінними паперами на підставі угоди брокера з його клієнтом і за рахунок клієнта. Угода має характер доручення або комісії, тому брокерська діяльність належить до комісійної діяльності.

Дилерська діяльність також полягає у здійсненні операцій з цінними паперами, але в цьому разі операції здійснюються від імені дилера і його коштом, що передбачає перепродаж цінних паперів третім особам або формування власного резерву цінних паперів. Дилерська діяльність визнається комерційною.

Депозитарна діяльність — це надання послуг зі збереження та передачі цінних паперів і зв’язаного з цим обліку, розрахунково-клірингова — здійснення збору, звіряння, коректування документів і проведення взаєморозрахунків. Нарешті, реєстратор — це юридична особа, котра веде реєстр власників іменних цінних паперів.