Фондовий ринок (1999)

Фондовий ринок, як уже говорилося, — це не тільки цінні папери, не лише його учасники, а й дії, які вони виконують, оперуючи цінними паперами. Ясна річ, що перед виконанням будь-якої дії необхідно прийняти певні рішення — як діяти, чи діяти взагалі (бездіяльність, між іншим, — це теж своєрідна дія). Особливо це стосується фондового ринку, де навіть незначна помилка може призвести до великих неприємностей. Рішення приймають усі учасники фондового ринку: одні щодо випуску і (або) продажу цінних паперів і залучення капіталу, інші — у розрахунку на придбання цінних паперів і вкладення капіталу, треті — з метою мати зиск із надання фондових послуг.

Фондовий ринок — це ринок, а на ринку продають і купують. Продавець і покупець мають протилежні інтереси (перший хоче продати дорожче, другий — купити дешевше), але обидва заінтересовані у здійсненні торговельної угоди і намагаються знайти відповідь на стереотипні питання:

— що продати (купити);

— скільки продати (купити);

— кому продати (купити);

— де продати (купити);

— коли продати (купити);

— за скільки продати (купити);

— як продати або купити (на яких умовах, яким способом)?

Відповісти треба послідовно на кожне з цих семи питань для того, щоб прийняти головне рішення — укладати чи не укладати торговельної угоди.

Готовність прийняти відповідне рішення визначається цілями, що їх бажано досягти купівлею чи продажем цінних паперів. Продавець цінних паперів продає їх з метою вирішити певні проблеми своєї господарської діяльності: освоїти випуск нової продукції, модернізувати стару, збільшити випуск, обновити обладнання для підвищення якості продукції, удосконалити технологію, погасити борги, реінвестувати кошти в інші об’єкти тощо.

Покупець цінних паперів має свої мотиви для інвестування. Це розміщення тимчасово вільних коштів у дохідні активи, формування постійного джерела доходу, одержання доступу до управління акціонерними товариствами, перепродаж цінних паперів для отримання спекулятивного доходу (на різниці цін).

І продавець, і покупець можуть брати собі за мету через продаж і купівлю цінних паперів зміцнити свої позиції на ринку і усунути конкурентів.

Уточнивши цілі, заради яких варто ризикнути, майбутні учасники фондової угоди намагаються зібрати достатню кількість (але не надлишок!) необхідної інформації — достовірної, повної та свіжої.

Емітентові потрібна така інформація:

— цінні папери — види, кількість в обігу, ринковий курс, дохідність;

— інвестори — реальні й потенційні, у тім числі зарубіжні, їхні можливості, імовірність одержання від них капіталу;

— емітенти-конкуренти — хто які папери випускає, на яких умовах, за якою ціною, хто може бути потенційним інвестором;

— кон’юнктура на ринку цінних паперів — попит, пропонування, баланс, дефіцит, тенденції;

— розміщення цінних паперів — особливості розміщення в різних країнах, обмеження, пільги, інфраструктура.

Виходячи з цілей емісії та зібраної інформації, емітент приймає рішення з таких питань: який вид цінних паперів слід емітувати, в якій кількості, з якими термінами погашення, з якою періодичністю, за якою вартістю, на яких умовах, з якими пільгами та вимогами, якому інвесторові віддати перевагу, чи запрошувати посередників і яких саме, які джерела можуть бути використані для погашення боргу і виплати відсотків, що може бути заставою, хто може дати гарантію.

Інвестора, зі свого боку, інтересує така інформація:

— об’єкти інвестиції — фактична й перспективна рентабельність (у країні, галузі, регіоні), можливість виробництва певної продукції на окремих підприємствах, оцінка фінансового стану емітентів і взагалі всіх можливих реципієнтів;

— цінні папери — ринковий курс, умови придбання, дохідність (за видами паперів);

— інвестори-конкуренти — загальні відомості, їхні можливості, наміри;

— надійність інвестування — ліквідність, гарантії, умови страхування.

Виходячи з цілей інвестування та отриманої інформації, інвестор приймає рішення з питань: в який об’єкт слід вкласти свій капітал, в якому розмірі та на яких умовах; який цінний папір вибрати для цього, як можна використати кошти (власні, позичкові) для купівлі цінних паперів.

Практично для кожного з названих завдань, з якими доводиться стикатися як емітентові, так і інвестору (особливо останньому), є кілька варіантів розв’язування. Слово “доводиться” тут не має сенсу фатальної необхідності. Навпаки, що більший вибір, то більше шансів на те, що пощастить справді знайти найліпше. Якщо немає достатньої кількості альтернатив, не можна говорити про вибір узагалі. Це стосується і видів цінних паперів, і об’єктів вкладення капіталу, і способів забезпечення надійності виконання фондових контрактів, і поглядів на це посередників і консультантів, нехай навіть поглядів цілком протилежних: ще Геродот казав: “Якщо не висловлено протилежних думок, то немає з чого вибрати найліпше”.

Вибір остаточного рішення з великої кількості альтернативних (можливих) рішень є найдосконалішим методом обгрунтування, найліпшим методичним підходом. Але не завжди найліпше є і найпростішим. До різноманітності рішень додається різноманітність їхніх характеристик. Якщо, наприклад, із трьох видів цінних паперів один забезпечує отримання найбільшого доходу в найкоротший термін і з високою надійністю, то тут все просто: гра варта свічок. Але таке трапляється досить рідко. Значно частіше буває так, що один папір дає невеликий дохід, інший — є найнадійнішим, а третій забезпечує отримання доходу в найкоротший термін. Що ж вибрати?

Для відповіді на це питання можна скористатися одним із таких методів:

— вибір за одним показником;

— метод ранжування показників;

— рейтинговий метод.

Перший із названих методів (вибір за одним показником) передбачає три способи:

а) вибір об’єкта за одним показником — без урахування інших показників і без будь-яких обмежень;

б) вибір об’єкта за одним показником з відкиданням інших (другорядних, доповнюючих, супровідних). Суть цього способу полягає в тім, що вибір слід вважати обгрунтованим лише тоді, коли на рішення, що грунтується на одному показнику, вибраному як головний, не впливатимуть суттєво інші показники, або якщо такий вплив незначний і може бути прийнятним. В іншому разі рішення на основі цього способу не приймаються і робляться спроби продовжити процедуру вибору;

в) вибір об’єкта за одним показником з урахуванням певних обмежень, що накладаються іншими показниками.

Метод вибору на підставі ранжування (другий з названих) передбачає розподіл показників за зменшенням їхньої значущості (важливості) для здійснення фондової операції. Найважливішому показникові надається перший ранг, а найменш важливому — останній ранг. При цьому, сказати б, “нюанси” важливості за різних обставин до уваги не беруться: показник першого рангу завжди важливіший за показник другого рангу, у свою чергу, показник другого рангу завжди важливіший за показник третього рангу і т.д.

Цей метод можна ускладнити через “зважування” кожного рангу за ступенем значущості, використовуючи для цього коефіцієнти або бали. Тоді різниця між суміжними показниками стає чіткіше вираженою.

Рейтинговий метод вибору переважного об’єкта інвестиції (третій з названих) передбачає наявність достатньо широкої характеристики об’єкта, яка в процесі роботи внаслідок поступового синтезу показників спрощується до однозначних виразів. Розглянемо один із способів рейтингової оцінки докладніше.

Спочатку відібрані показники ранжуються, наприклад, так:

1 ранг — дохідність інвестицій;

2 ранг — рентабельність продукції;

3 ранг — термін отримання доходу на капітал;

4 ранг — перспектива ринку збуту;

5 ранг — надійність інвестиції.

У даному прикладі прийнято коефіцієнти значущості, показані в табл. 18.

За опрацювання табл. 19 бралося до уваги, що чим більше в наборі об’єктів, тим (здебільшого) більше відмінностей у рівні відповідних показників. Якщо для набору з чотирьох об’єктів ця різниця становить 1:2, то для набору з десяти об’єктів це співвідношення збільшується до 1:4, тобто рівень того чи іншого показника об’єкта, який займає в наборі перше місце, у чотири рази вищий за рівень показника об’єкта, котрий опинився на десятому місці. У нашому прикладі набір складається з чотирьох об’єктів, що зайняли чотири місця. Згідно з табл. 19 переносимо константи у табл. 18:

На підставі проранжованих показників, кожний з яких одержав своє місце, та з даних матриць оцінок (табл. 18) складаємо табл. 20, до якої спочатку заносимо перелік показників. Далі визначаємо показник із використанням для цього наявної інформації про стан справ на кожному з об’єктів. Наприклад, з першого рядка перше місце отримує об’єкт А, де зафіксовано найвищу дохідність інвестицій, а четверте (останнє з даного набору об’єктів) — об’єкт Г. Так само розподіляються об’єкти з інших рядків. На цій підставі проставляємо місця в табл. 20.

Висновок: найвищий рейтинг має об’єкт В.

У табл. 20 занотовуємо відповідні оцінки з табл. 19. Оскільки об’єкт А зайняв перше місце за терміном окупності, то з табл. 19 беремо оцінку 12 і проставляємо в табл. 20 в рядку 1, графа 2. Але за рентабельністю продукції об’єкт А виявився на третьому місці, тому в рядку 2, графа 2 проставляємо оцінку 3,9, узяту з табл. 19. Об’єкт В за показником рентабельності продукції зайняв перше місце, тому береться оцінка 6, а об’єкт Г — четверте місце, тому для нього береться оцінка 3 і т. д.

Коли всі комірки табл. 20 будуть заповнені, треба підсумувати кожну графу. Спочатку підсумовують непарні графи (1, 3, 5 і 7) табл. 20 для обчислення середніх місць, які зайняли об’єкти. Для цього результати за кожною з указаних граф діляться на кількість показників (у нашому випадку на 5):

Об’єкт В зайняв найвище місце і заслуговує на переважний вибір.

Після обробки парних граф (2, 4, 6 і 8) матимемо показник рейтингу. Перше місце в нашому прикладі зайняв об’єкт В, який має найвищий рейтинг, що дорівнює 22,5.

У цьому прикладі показано тільки один з можливих способів рейтингового оцінення. Цілком можливі й інші.

З метою отримати більш обгрунтоване рішення рекомендується користуватися одночасно кількома методами вибору, складаючи на підставі одержаних результатів зведену таблицю.

Ми розглянули загальну схему прийняття рішення. Для того щоб наповнити її конкретним змістом, далі спинімося на питаннях щодо складу критеріїв обгрунтування, розрахунку економічного ефекту, оцінки рівня надійності (ризику) та оцінки фінансового стану емітента.