Інформаційні системи у фінансово-кредитних установах (1999)

5.1. Види систем міжбанківських розрахунків

У разі виконання банком розрахунків за дорученням клієнтів можливі два варіанти: або обидва клієнти, між якими виконуються розрахунки (платник і одержувач), є клієнтами одного й того самого банку, або один із клієнтів (одержувач коштів) є клієнтом іншого банку.

Згідно з першим варіантом виконання платежу означає переміщення суми платежу з рахунку платника на рахунок одержувача в одному й тому самому банку зі здійсненням відповідного бухгалтерського проведення. Це внутрішньобанківська операція, оскільки обидва рахунки перебувають в одному банку й операції з ними можуть бути виконані безпосередньо.

Другий варіант полягає в тому, що рахунок одержувача перебуває в іншому банку, а отже, з виконанням платежу постає потреба взаємодії між банками та виконання міжбанківських платежів: сума з рахунку платника в одному банку має бути спочатку перерахована на рахунок банку-одержувача, а вже потім — на рахунок клієнта-одержувача.

За наявності такого роду платежів доводиться здійснювати взаємні платежі між банками. Розрахунки між банками за взаємними платежами можуть виконуватися на «чистій» (нетто) або «валовій» (брутто) основі. Існують відповідно два види систем міжбанківських розрахунків: на чистій основі, або система «нетто», і на валовій основі, або система «брутто».

Щодо системи на чистій основі, то її учасники не здійснюють розрахунку за кожним платіжним дорученням окремо, а протягом певного часу нагромаджують свої вимоги та зобов’язання. По закінченні цього періоду розрахунки виконуються з огляду на взаємний залік дебіторської та кредиторської заборгованості і виводиться один «чистий» результат (чиста заборгованість).

У разі багатостороннього заліку розрахунки здійснюються у спеціально відведеному для цього місці — кліринговій (заліковій) палаті, де і визначаються «чисті» залишки учасників з урахуванням для кожного банку всіх відправлених і отриманих платежів за обліковий період.

У клірингових операціях реальні гроші участі не беруть. Вони присутні лише як розрахункові. Завдяки цьому стає можливим вивільняти кошти, які обслуговують грошовий обіг, й забезпечувати економію кредитних ресурсів банків. Розрахунки у кліринговій палаті ведуться протягом операційного періоду, після закінчення якого до визначеного моменту Т усі банки, які мають дебіторську заборгованість за багатосторонніми розрахунками, покривають свої зобов’язання, переказуючи відповідні суми на рахунок клірингової палати. Вона, у свою чергу, спрямовує отримані грошові кошти до банків, які мають чисту кредитну заборгованість за багатосторонніми розрахунками. Очевидно, що наприкінці зазначених розрахунків сума зобов’язань усіх банків має дорівнювати нулю.

Незважаючи на те, що остаточні розрахунки переносяться на кінець клірингового циклу, розглянутий механізм взаєморозрахунків набув доволі значного поширення під час обробки масових платежів на невеликі суми, бо саме в такому разі він дає змогу значно скоротити потребу банків-учасників у ліквідних коштах, зменшивши водночас кількість розрахункових операцій, виконуваних у самих банках (загальна кількість операцій не зменшується, відбувається лише їх перерозподіл, причому основна частина виконується в кліринговій палаті, яка бере за це відповідну плату).

Клірингові розрахункові палати як інструмент виконання міжбанківських розрахунків характерні для країн з розвиненою банківською інфраструктурою. Скажімо, у Великій Британії таких палат 13. У США функціонують 32 автоматичні розрахункові палати Федеральної резервної системи.

Коли йдеться про валову основу (система «брутто»), розрахунок виконується за кожним платіжним дорученням окремо, перерахуванням грошових коштів, що є в розпорядженні учасників розрахунків. Така система потребує наявності в її учасників значно більших ліквідних коштів порівняно з чистою системою, оскільки кошти, що надходять, майже не використовуються для розрахунків за відправлюваними платежами. Це головний її недолік. Водночас система має важливу перевагу: розрахунок є остаточним раніше, ніж у системі на чистій основі.

Суть обох систем, їх характерні особливості наочно ілюструє наведений далі приклад здійснення розрахунків між трьома банками.

Нехай протягом певного розрахункового періоду склалася така ситуація.

1. Банк А відправляє чотири платежі до банку Б на суму відповідно 100, 150, 200 і 300 гр. од. і три платежі до банку С на суму відповідно 200, 250 і 400 гр. од.

2. Банк Б відправляє до банку А два платежі по 100 гр. од. кожний, і один до банку С на 459 гр. од.

3. Банк С відправляє до банку А п’ять платежів: 100, 200, 300, 400, 500 гр. од. і до банку Б три платежі по 150, 250 і 350 гр. од.

Для проведення міжбанківських розрахунків можна скласти табл. 5.1.



У разі валової системи розрахунків справджуються такі міркування.

1. Банк А виконує та обробляє 7 операцій з відправлення платежів (4 у Б і 3 у С) на суму 1600 гр. од. і 7 операцій з отримання платежів на суму 1700 гр. од. (із банку Б — 2, із банку С — 5), тобто загальна кількість операцій, що їх виконує банк А, дорівнює 14.

2. Загальна сума платежів, які регулює банк А, його оборот за цей період становить 3 300 гр. од. (1600 + 1 700).

3. Підсумкове сальдо цього банку на кінець розрахункового періоду є позитивним і дорівнює 100 гр. од.

Виконуючи розрахунки на чистій основі, тобто з урахуванням взаємозаліку, міркуємо так.

1. Банку А наприкінці розрахункового періоду буде виведено один кредитовий платіж у 100 гр. од., а отже, загальна кількість платежів, що їх здійснить банк, одиниця.

2. Сума платежу дорівнюватиме розміру підсумкового сальдо, збільшеному на + 100 гр. од.

Нехай Зп — вхідний залишок банку А на початок розрахункового періоду. Тоді в разі системи «нетто» вихідний залишок Зв визначатиметься за формулою

Зв = Зп + 100.

За системи «брутто» цей залишок може визначатися так:

Зв = Зп + (100 + 100 + 200 + 300 + 400 + 500) – – (100 + 100 + 200 + 300 + 200 + 250 + 400) = Зп + 100.

Більш того, якщо взяти до уваги розрахунки в режимі реального часу, то Зв обчислюватиметься послідовним уточненням його значення протягом усього розрахункового періоду. Отже, значення Зв упродовж розрахункового періоду визначатиметься 14 раз, причому проміжні його значення залежно від послідовності надходження платежів можуть бути й від’ємними. Коли значення Зв від’ємні, можливий тимчасовий дефіцит коштів, через який банкові доводиться іноді призупиняти розрахункові операції до того моменту, коли дефіцит буде ліквідовано.

За валової системи зростає трудомісткість виконання розрахункових операцій у самих банках, оскільки кожне платіжне доручення доводиться обробляти окремо. Це певною мірою стримувало широке впровадження таких систем. Проте завдяки прогресу в галузі автоматизації та телекомунікаційній сфері стало можливим оперативно обробляти дані, стежити за зміною залишків на рахунках, а також передавати інформацію на великі відстані. Зазначений прогрес забезпечує можливість створення систем валових розрахунків у режимі реального часу (СВРРЧ). Такі системи розглядаються центральними банками як ефективний механізм обробки платежів, а точніше — незначної кількості платежів на великі суми.

Система електронних міжбанківських розрахунків Національного банку України також працює як система розрахунків на валовій основі в режимі реального часу, оскільки кожний платіжний документ обробляється нею окремо й з урахуванням результатів обробки попереднього документа.