library.if.ua

Мотивація персоналу (2002)

2.3. Державне регулювання заробітної плати

Ринок як одне з великих досягнень людської цивілізації пройшов випробування часом і довів свою значну життєву силу. Є всі підстави стверджувати, що новітня історія не знає жодного прикладу високорозвиненої, мобільної, гнучкої, ефективної економіки без ринку.

Водночас ринок слід розглядати як складову моделі соціально-економічного розвитку, а не як її всеохоплюючу систему. Ринкової економіки, яка б функціонувала виключно на принципах саморегулювання, у світі практично не існує. Ринок справляє величезний вплив на економічні, соціальні відносини, але він не в змозі їх упорядкувати, привести в систему з урахуванням інтересів усіх соціальних сил суспільства. Іншою важливою складовою ефективно функціонуючої моделі соціально-економічного розвитку є державне регулювання.

Ринкове і державне регулювання — це єдиний економіко-правовий та організаційно-економічний механізм, який має постійно пристосовуватися до постійно змінних у часі та просторі внутрішніх і зовнішніх умов господарювання, що підтверджується всім світовим досвідом і зафіксовано наукою.

Важливою складовою державного регулювання економіки є участь держави у формуванні, регулюванні та розвитку соціально-трудових відносин, провідною складовою яких є розподільні відносини. Багатоманітність функцій держави у цій сфері випливає з її статусу та ролі у життєдіяльності суспільства в цілому. Виступаючи в різних ролях — власника засобів виробництва і роботодавця, законодавця, ініціатора соціального діалогу, арбітра, посередника, примирювача, гаранта прав і свобод членів суспільства — держава не може не відігравати суттєвої ролі у формуванні політики доходів у цілому і заробітної плати зокрема.

Світовий досвід свідчить, що нині жодна країна з найрозвиненішою ринковою економікою не обходиться без активного втручання держави в процеси регулювання заробітної плати, хоч методи, сфера, масштаби державного впливу, звичайно, є різними.

В економічній системі, що ґрунтується на ринкових відносинах, втручання держави в заробітну плату має, з одного боку, переважно непрямий соціально орієнтований характер, а з другого — передбачає пряму участь у визначенні умов оплати праці.

Одночасно зауважимо, що масштаби державного втручання у визначення умов оплати праці залежать і від дієвості системи соціального партнерства, від того, скільки і яких питань у галузі соціальної політики, у тому числі оплати праці, стає предметом соціального партнерства і «відокремлюється» від держави. Але за будь-яких умов достатньо поширена думка про те, що за умов ринкової економіки регулювання оплати праці здійснюється виключно стихійними процесами формування ціни робочої сили на ринку праці, є помилковою.

В останні роки в Україні відбувався активний процес становлення системи державного регулювання заробітної плати, складові елементи якої формувалися з урахуванням світового досвіду, конвенцій і рекомендацій Міжнародної організації праці. Ураховуючи масштаби державної власності в Україні, брак багатьох ринкових механізмів, недосконалість системи соціального партнерства, важелі втручання держави в економічні процеси на макрорівні, у тому числі і в регулювання заробітної плати, об’єктивно мають бути значними, але не можуть переходити допустимої межі.

Відповідно до Закону України «Про оплату праці» (ст. 5) до основних суб’єктів організації заробітної плати належать органи державної влади та місцевого самоврядування.

Сфера державного регулювання оплати праці відповідно до ст. 8 Закону України «Про оплату праці» поширюється на визначення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, визначення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній чи комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, котрі фінансуються або дотуються з бюджету, на регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також на оподаткування доходів працівників.

Роль держави у сфері заробітної плати полягає також в організації перспективних наукових досліджень і вивченні зарубіжного та вітчизняного досвіду; науково-методичному забезпеченні формування тарифної системи, удосконаленні тарифно-кваліфікаційних довідників; проведенні єдиної політики з тарифікації робіт; організації розробки нормативів трудових витрат на масові технологічні процеси тощо.

Важливим завданням держави й надалі має бути сприяння проведенню переговорів між основними соціальними силами суспільства з метою врегулювання соціально-трудових відносин, запобігання масовим трудовим конфліктам.

Одним з основних елементів державного регулювання заробітної плати є визначення і гарантування мінімального її рівня. Мінімальна заробітна плата відповідно до Закону України «Про оплату праці» — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче за який не може оплачуватися виконана працівником місячна (погодинна) норма праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати за роботу в надурочний час, у важких, шкідливих, особливо шкідливих умовах праці, на роботах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я, а також премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальна допомога.

У разі, коли працівникові, який виконав місячну (годинну) норму праці, нараховано заробітну плату нижче законодавчо встановленого її розміру, підприємство проводить доплату до належного рівня.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати згідно із Законом України «Про оплату праці» (ст. 9) визначається з урахуванням:

вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни;

загального рівня середньої заробітної плати;

продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про оплату праці» розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України на подання Кабінету Міністрів, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету з урахуванням пропозицій, вироблених на переговорах представників професійних спілок, власників або вповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди.

Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари й тарифів на послуги за згодою сторін колективних переговорів.

До державних норм і гарантій відносять також норми оплати праці за роботу в надурочний час, у святкові, неробочі та вихідні дні, у нічний час; за час простою не з вини працівника; за продукцію, що виявилася браком не з вини працівника. Держава регулює й гарантує доплати працівникам молодшим вісімнадцяти років за скорочену тривалість робочого дня, оплату щорічних відпусток, за час виконання державних обов’язків та підвищення кваліфікації, за обстеження в медичному закладі, за переведення за станом здоров’я чи через вагітність на легшу, нижчеоплачувану роботу; за різних форм виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів; за переїзду на роботу до іншої місцевості; за службових відряджень тощо.

Перелік державних норм і гарантій щодо оплати праці та порядок їх застосування визначено статтею 12 Закону України «Про оплату праці».

Нині в Україні держава має користуватись і такими важелями втручання в політику доходів і організацію заробітної плати, які вже давно не використовують країни з ринковою економікою, наприклад, регулюванням коштів, що спрямовуються на оплату праці підприємствами-монополістами. Чому західні країни не регулюють фонд оплати праці підприємств-монополістів і використовують, як правило, непрямі методи втручання в політику заробітної плати на підприємствах? Пояснення тут одне: там спрацьовує антимонопольне законодавство, а тому власник, який постає в різних іпостасях (колективний, приватний), завжди заінтересований в одному — конкурентоспроможності виробництва, що залежить передусім від мінімізації витрат. При цьому критерієм мінімізації, межею дозволеного є міра заінтересованості працівників у продуктивній, достатньо оплачуваній праці. В Україні здебільшого такого власника ще немає, а якщо і є, то лише де-юре. Немає в нас і конкурентного середовища, повноцінного товарного ринку тощо.

Отже, нині нам необхідні як достатньо сильні позиції держави у визначенні політики заробітної плати, так і дійове, адекватне сучасному стану базисних відносин договірне регулювання оплати праці, сутність якого розглядається нижче.

Оцінюючи дії органів законодавчої й виконавчої влади щодо регулювання заробітної плати на підставі Закону України «Про оплату праці», можна дійти висновку, що жоден з важелів державного впливу на організацію заробітної плати протягом останніх років належним чином не спрацьовував. Недосконалою була й залишається практика встановлення мінімальної заробітної плати, регулювання фонду оплати праці на підприємствах-монополістах, оподаткування доходів працівників, установлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній і комунальній власності, захисту заробітної плати за хронічних затримок її виплати та інфляційних процесів. Через недосконалість державної економічної політики на організацію заробітної плати, її рівень та динаміку значний вплив справляють чинники, які за нормальних умов взагалі не визначають порядок оплати праці. Ідеться про кризу платежів, заборгованість із виплати заробітної плати, «бартеризацію» економіки, значний податковий прес у частині, що стосується нарахувань на фонд оплати праці, тощо.

Протягом періоду ринкової трансформації економіки суттєвою перешкодою у проведенні належної державної політики у сфері оплати праці було сприйняття владними структурами та ідеологами ринкових реформ в Україні заробітної плати тільки крізь призму дефіциту державного бюджету та інфляційних процесів. Тому практичні дії владних структур протягом цих років (особливо у 1993—1995 рр.) були спрямовані не стільки на реформування, скільки на постійне обмеження заробітної плати за одночасної «обвальної» лібералізації цін.

Ефективність організаційно-економічного механізму регулювання заробітної плати у найближчий період значною мірою залежатиме від того, якою буде державна політика заробітної плати, наскільки вдало використовуватимуться органами державної влади прямі й непрямі важелі впливу на рівень, структуру і динаміку заробітної плати.

Посилення ролі держави в регулюванні оплати праці має здійснюватися за такими напрямами:

а) узгодження складових економічної політики, включаючи структурну, цінову, податкову, зовнішньоекономічну тощо, і реалізація заходів, спрямованих на посилення соціальної ефективності реформ, на зростання заробітної плати одночасно з реформуванням інших складових механізму господарювання;

б) формування сучасного повноцінного ринку праці і використання ринкового саморегулювання як важливої складової впливу на параметри заробітної плати;

в) підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади у реалізації законодавчо визначених повноважень щодо встановлення умов і розмірів оплати праці;

г) законодавче забезпечення розвитку соціального партнерства;

д) активізація діяльності органів державної виконавчої влади й місцевого самоврядування як суб’єктів соціального партнерства у формуванні угод на національному, галузевому, регіональному (територіальному) рівнях;

е) запровадження додаткових заходів, спрямованих на захист заробітної плати;

є) посилення контролю за дотриманням законодавства з оплати праці.