library.if.ua

Планування на аграрному підприємстві (2004)

7.5.3. Обґрунтування планових посівних площ, виробництва і використання продукції рослинництва

При плануванні посівних площ сільськогосподарських культур на підприємстві виходять з:

— потреби в конкретних видах продукції рослинництва;

— конкурентоспроможності (ефективності) окремих культур;

— обмежень у сівозмінах, земельних, трудових, фінансових і матеріальних ресурсах.

Обчислюючи планову потребу в продукції рослинництва, ураховують:

1. Попит на продукцію певного виду, асортименту та якості на ринку.

Основними напрямами реалізації продукції рослинництва можуть бути:

— реалізація продукції за договорами з переробними, сільськогосподарськими, заготівельними, торговельними та іншими організаціями. При цьому особливу увагу приділяють виконанню державних і регіональних замовлень (за їх наявності) на продукцію;

— поставки за міжгосподарською кооперацією;

— експорт продукції;

— поставки відповідно до бартерних договорів;

— реалізація на міських ринках, у власних магазинах, ларках, населенню.

2. Внутрішньогосподарські потреби в продукції рослинництва:

— створення основних і страхових насіннєвих і фуражних фондів, а також задоволення потреби в кормах і насінні особистих господарств населення;

— видача і продаж продукції працівникам відповідно до чинного в господарстві положення про оплату праці;

— виділення для громадського харчування та у фонд допомоги;

— використання для переробки на підсобних промислових виробництвах господарства.

Рівень конкурентоспроможності визначають окремо щодо товарних і кормових культур. Перші оцінюють, як правило, за такими показниками: рівень рентабельності виробництва продукції, вихід валового або чистого доходу. Перевагу віддають показникові, що найповніше враховує умови конкретного господарства. Наприклад, для господарств з надлишком трудових ресурсів головним показником є максимальний вихід валового доходу з 1 га площі посіву. Для більшості господарств таким показником буде максимум чистого доходу. Рівень конкурентоспроможності кормових культур (їх ефективність) характеризують такі показники: вихід кормових одиниць з 1 га посіву; якість кормів за виходом протеїну з 1 га і вміст його в одній кормовій одиниці; собівартість 1 ц кормових одиниць (детальніше див. підрозд. 7.4.4).

Необхідність урахування у процесі планування посівних площ обмежень у сівозмінах випливає з чітких вимог щодо чергування культур. Наприклад, типова польова 10-пільна сівозміна в господарствах Лісостепу України передбачає таке чергування культур: 1 — багаторічні трави; 2 — озима пшениця; 3 — цукрові буряки; 4 — кукурудза на зерно; 5 — горох, соя; 6 — озима пшениця; 7 — цукрові буряки, соняшник; 8 — кукурудза на силос і зелений корм; однорічні трави на зелений корм; 9 — озимі пшениця, жито, рапс; однорічні трави на зелений корм; 10 — ярі зернові (ячмінь, овес) з підсівом багаторічних трав. Подібні сівозміни забезпечують таку структуру посівних площ (%): зернові — 45—55, технічні — 18—20, картопля та овочеві — 1—5, кормові — 25—35.

Що ж стосується обмежень у земельних ресурсах, то з прийняттям у 1998 р. Закону України «Про оренду землі» [6] воно стало не таким жорстким: у підприємств з’явилась реальна можливість збільшити (зменшити) земельні ресурси за рахунок оренди землі.

Виходячи з визначеної потреби в продукції рослинництва (П) і запланованої врожайності сільськогосподарських культур, визначають розміри їх посівних площ. З цією метою для культур, де господарство користується насінням власного виробництва, застосовують формулу

Пп=(П-Фн)/(У-Нв)

де Пп — площа посіву, га; Фн — фонд насіння, ц; У — урожайність, ц/га; Нв — норма висіву, ц/га.

Зіставлення загального підсумку потреби посівних площ з наявною площею ріллі показує її дефіцит чи неповне використання. Дефіцит ліквідується за рахунок:

зміни в структурі посівних площ у напрямку розширення площ більш урожайних культур;

розширення площ пожнивних і повторних посівів;

підвищення планової врожайності культур за рахунок додаткових агротехнічних заходів. Завищення врожайності з метою формального збалансування потреби в продуктах та їх виробництва є неприпустимим;

зменшення потреби в певних видах продукції;

планування придбання продукції на ринку (наприклад, картоплі в особистих господарствах населення);

розширення виробництва на орендованих землях.

У протилежному разі, коли не вся площа ріллі зайнята посівами, планують:

розширення посівів найбільш ефективних культур;

передачу землі в оренду.

В обох випадках неприпустиме порушення сівозмін.

Посівні площі зернових культур доцільно планувати окремо з виробництва продовольчого і фуражного зерна. На жаль, це не передбачено формами планової документації й методичною літературою. У трьох ґрунтово-економічних зонах України в структурі зерна переважає продовольче, значну частину якого згодовують худобі. Раціони худоби не збалансовані за білком і мають низьку енергетичну насиченість, що знижує продуктивність худоби і призводить до значних перевитрат кормів з розрахунку на одиницю продукції.

Співвідношення зерна продовольчого і фуражного мало чим відрізняється в цих зонах. Багаторічний досвід країн з ринковою економікою свідчить про доцільність збільшення питомої ваги зернофуражних культур, у першу чергу, у зоні Полісся, де якість продовольчого зерна є низькою. У цій зоні доцільно збільшити питому вагу фуражного зерна з 40 до 60—65%.

На особливу увагу серед зернофуражних культур заслуговують кукурудза і соя. З розрахунку на одну голову великої рогатої худоби в Україні й у США припадає 0,26 га кукурудзи. Але американські фермери збирають її на зерно 90% і 10% — на силос, а в Україні відповідно 25 і 75%. У практиці кукурудзосіяння не тільки США, а й Канади, Китаю, Франції, Югославії та інших країн переважає зерновий напрям, а в нас — на силос і зелений корм, хоч практично на всій території вона може давати зерно.

Доцільно також розірвати ланку сівозміни «кукурудза на силос — озима пшениця». Майже щорічно та пшениця, яку висівають після кукурудзи, — зріджена, її доводиться або насівати, або пересівати, що пов’язано з великими нераціональними витратами. Досліди Українського дослідного інституту кормів, що проведені в зоні Лісостепу, переконливо свідчать про те, що в разі сівби після силосної кукурудзи одержано: зерна озимої пшениці — 36, ярого ячменю — 44, кукурудзи — 84, сої — 28,4 ц з 1 га. Тобто вигідніше сіяти зернофуражні культури, а не пшеницю.

У всьому світі, крім України, вже давно надзвичайно високими темпами нарощується виробництво сої — найціннішої білково-олійної культури. Вона займає перше місце у світі серед олійних, зернобобових культур і багаторічних трав. В Україні сою можна вирощувати практично в усіх областях зони Лісостепу, Степу та лісостепових районах Полісся. За розрахунками Інституту кормів УААН площі під сою в Україні в найближчі роки потрібно розширити до 500 тис. га, а в перспективі — до 1 млн га. На жаль, спостерігається протилежна тенденція: за 1991—1997 рр. посівні площі сої скоротились зі 100 до 14 тис. га. У зоні соєсіяння більш продуктивною буде ланка сівозміни «соя — кукурудза», яка має широке застосування в США і Канаді, ніж ланка «горох — озима пшениця», що поширена в Україні. Інститут кормів рекомендує для фермерів і КСП освоювати коротку сівозміну з кукурудзою, соєю та люцерною.

Ряд господарств України, ураховуючи кон’юнктуру ринку, частково замінюють посіви озимої пшениці на яру. Це дозволяє поставляти на ринок тверду пшеницю, зерно якої характеризується високим вмістом білка (18—24%), що на 2—6% більше, ніж в озимої. Крім того, така пшениця має відмінні хлібопекарські якості, дозволяє виробляти вищі сорти манної крупи, макаронів і вермішелі. Ціни на тверду пшеницю на 20—30% вищі, ніж на озиму.

Посівні площі технічних культур визначають відповідно до потреб у товарній продукції, яку щодо окремих культур повністю, а щодо інших частково, згідно з договорами контрактації, продають як сировину для переробної промисловості.

Посівні площі під картоплею в Україні за 1990—1997 рр. зросли на 144 тис. га (на 10%). Однак виробництво картоплі практично перемістилось із господарств суспільного сектору в господарства населення: якщо останні вирощували в 1990 р. 71% картоплі, то в 1997 р. — 97%. Тобто в більшості господарств суспільного сектору картоплю вирощують тільки для задоволення внутрішньогосподарських потреб: громадського харчування, дитячих дошкільних закладів і на насіння з урахуванням втрат під час зберігання й установленого порядку сортооновлення. У поліських і приміських спеціалізованих господарствах, де картопля є важливою товарною культурою, крім внутрішньогосподарських потреб, валові збори картоплі з урахуванням виходу стандартної продукції мають задовольняти потреби в реалізації за договорами і на міських ринках.

Плануючи площі посівів овочевих культур, ураховують насамперед роль овочівництва в господарстві. Якщо воно товарне, посівні площі овочевих культур мають забезпечувати потребу в овочах для реалізації за договорами контрактації, господарськими договорами, а також потреби дитячих дошкільних закладів, громадського харчування, реалізації населенню, для переробки на підсобних промислових виробництвах господарства. Обґрунтування розмірів посівних площ здійснюють щодо кожної овочевої культури окремо. Особливу увагу приділяють можливості збільшення виробництва найцінніших овочів — помідорів, огірків, цибулі, часнику, перцю тощо. Виробництво овочів, як і картоплі, практично перемістилось із господарств суспільного сектору в господарства населення: якщо останні в 1990 р. вирощували 27% овочів, то в 1997 р. — 82%. Особливості планування в особистих господарствах населення висвітлено в підрозд. 7.7.

Посівні площі кормових культур планують, намагаючись передбачити якомога повне забезпечення потреби в різноманітних високоякісних кормах як громадської худоби, так і худоби, що утримується в господарствах населення. Посівні площі однорічних і багаторічних трав, кукурудзи на зелений корм у план господарства записують з попередньо розрахованого плану організації зеленого конвеєра, який складають для безперебійного забезпечення тварин високоякісними зеленими кормами в літньо-пасовищний період (табл. 7.13).

У ньому загальну потребу в зелених кормах розбивають за місяцями і декадами. Роблять це згідно з даними помісячного руху поголів’я худоби (табл. 7.7) і місячних норм споживання зелених кормів за статево-віковими групами і видами тварин. Потім розраховують помісячне надходження зелених кормів із природних і культурних пасовищ. Різницю забезпечують за рахунок сіяння трав, площу яких розраховують шляхом ділення необхідної кількості зеленої маси на планову врожайність відповідних культур.



Потребу в грубих кормах задовольняють сіном з багаторічних та однорічних сіяних трав, з природних кормових угідь, а також побічною продукцією зернових культур — соломою, половою. Виробництво сінажу, як і силосу, планують з урахуванням використаної зеленої маси за формулою

В=Зм*С/(100-П)

де В — вихід сінажу, т; Зм — зелена маса, використана для одержання сінажу, т; С — вміст сухої речовини у зеленій масі, %; П — вологість сінажу, %.

У загальну площу посівів включають площі під усіма культурами, з яких передбачають зібрати врожаї у плановому році, у тому числі під озимими культурами, багаторічними травами висіву попередніх років, посіви в міжряддях садів, на тимчасово розораних луках і сіножатях, крім посівів багаторічних трав з метою докорінного чи поверхневого їх поліпшення. Не включають посіви на зелене добриво, пожнивні й повторні посіви, а також озимі на зелений корм, сіно, сінаж, після використання яких площі планують засіяти ярими культурами. Останні при цьому планують у складі відповідних ярих культур і включають у загальну площу посівів.

Загальна площа посівів багаторічних трав може бути меншою за ту, що планують за напрямами використання (на сіно, зелену масу і насіння). Пояснюється це тим, що при одному напрямі використання площі всіх укосів ураховують один раз, а врожайність і валовий збір показують у цілому за всі укоси. Якщо з однієї площі планують виробництво продукції різної за цільовим призначенням (на зелений корм, на сіно чи насіння), то в плані її показують за всіма напрямами використання. Це слід ураховувати не лише під час планування, а й оцінюючи досягнутий рівень урожайності в господарствах та їхніх структурних підрозділах.

Так, в агрофірмі «Перемога» Кагарлицького району на 1998 р. запланували всього 2711 га посівів, що включають 1073 га озимих і ярих зернових культур, 410 га технічних, 3 га картоплі, 3 га овочевих і 1222 га кормових культур. Із 315 га багаторічних трав 50 га призначені на сіно, 83 га — на сінаж і 217 га на зелений корм, насіння і для виробництва зневоднених кормів. Крім названих площ планом передбачено 63 га пожнивних, що не включаються в загальну площу посівів.

Виходячи із запланованої врожайності й посівних площ, обчислюють валовий збір продукції. При цьому валовий збір зернових і технічних культур визначають у початково оприбуткованій фізичній (бункерній) і заліковій масі чи масі після доробки (крім невикористовуваних відходів, усихання під час доробки зерна, а також без урахування знижок при реалізації продукції). Маса зерна після доробки включає повноцінне зерно і зернові відходи в перерахунку на зерно за відсотком його вмісту в зернових відходах.

Щодо кукурудзи на зерно качани перераховують у фізичну масу зерна за відсотком його виходу із качанів, що склався у господарстві. Потім фізичну масу зерна перераховують на базову вологість (22%) за формулою

Уб=К*Уф/(100-Вб)

де Уб — урожайність чи вихід продукції при базовій вологості, ц/га; К — вміст сухої речовини в масі врожаю, %; Уф — урожайність чи вихід продукції при фізичній (початково оприбуткованій) вологості, ц/га: Вб — вологість зерна базова, %.

Слід підкреслити істотну невідповідність у методиках обчислення врожайності, валової продукції в порівняльних цінах і вартісних показників продуктивності праці та собівартості продукції. Так, перші три показники обчислюють за фізичною масою продукції, що необ’єктивно завищує ці показники для окремих культур на 5—15%. Собівартість одиниці продукції зернових, олійних культур, сировини тютюну і махорки визначають за заліковою масою, а цукрових буряків — чомусь за фізичною масою. У той же час за фабричні цукрові буряки заводи розраховуються з господарством за заліковою масою.

Усе це викривлює показники роботи господарств та їхніх структурних підрозділів, не сприяє захисту ґрунту (за підвищеної фізичної засміченості коренів на заводи вивозяться сотні тисяч тонн гумусу), не узгоджує інтересів партнерів цукробурякового підкомплексу в досягненні кращих кінцевих результатів. Не випадково сільськогосподарські підприємства, здійснюючи оцінку роботи внутрішньогосподарських підрозділів, оплату праці та матеріальне стимулювання, застосовують показники залікової, а не фізичної маси. Тому доцільно показник урожайності, трудомісткості, валової продукції в порівняльних цінах та вартісні показники продуктивності праці із зазначених культур обчислювати за заліковою масою (масою після доробки).

Заключним, зведеним розділом плану виробництва і використання продукції рослинництва є баланс її надходження і витрат, в якому показують плановий рух продукції рослинництва та окремих продуктів її переробки (жом, макуха, комбікорм і трав’яне борошно). Наявність продукції на початок року, включаючи товарну частину, насіннєві, фуражні, основні й страхові фонди, записують на основі даних обліку та очікуваних розрахунків. У надходження включають продукцію, що надійде з урожаєм, яку передбачено купити, одержати від обміну та у вигляді насіннєвих і фуражних позичок та продукцію, що її планують закупити в населення, а у витрати — продаж продукції за державним і регіональними замовленнями. Відповідно до укладення договорів планують реалізацію продукції переробним підприємствам, міжгосподарським підприємствам, а також бартерні поставки за матеріально-технічні ресурси (паливно-мастильні матеріали, добрива, пестициди, лісоматеріали тощо). Після визначення обсягів використання продукції на забезпечення виробничих потреб, для громадського харчування, продажу і видачі в рахунок оплати праці встановлюють можливі обсяги продажу споживчій кооперації та на міських ринках. Наявність продукції на кінець планового року обчислюють додаванням наявної продукції на початок року і всіх видів надходження, з наступним відніманням продажу і всіх видів витрат.