library.if.ua

Міжнародна інвестиційна діяльність (2002)

5.3. Стратегія залучення і використання іноземних інвестицій

Сучасна стратегія щодо розвитку іноземного інвестування в Україні формується у контексті завдань із забезпечення умов для довготривалого економічного зростання. Криза внутрішнього інвестування актуалізує проблему залучення іноземних інвестицій (рис. 5.14).



Падіння обсягів капітальних вкладень, які являють собою інвестиції у відтворення основних фондів, певною мірою характеризують загальний стан інвестиційного процесу в Україні. Крім значного зниження обсягів амортизаційних відрахувань, великий вплив на інвестиційну ситуацію має те, що в структурі ціни української продукції собівартість скорочується поволі і незначно, а прибуток — швидко і значно. Додатковою причиною є те, що у українському ВВП зростає частка продукції паливно-енергетичного, металургійного та хімічного комплексів — з одного боку, і знижується частка продукції машинобудування та галузей, які виробляють продукцію споживчого призначення, з іншого боку. Враховуючи те, що попит на продукцію машинобудування та продукцію споживчого призначення падає, а фінансові ресурси накопичуються, як правило, саме в цих галузях з високим рівнем переробки продукції, то, як результат, Україна має неприйнятно низький обсяг капітальних вкладень.

Сучасна інвестиційна політика України повинна орієнтуватись на нарощування інвестиційних ресурсів, послідовного збільшення частки капітальних вкладень у ВВП, поліпшення структури інвестиційних джерел та оптимізації напрямів їх вкладення. З цією метою Уряд має розробити та забезпечити ефективну реалізацію довготермінової стратегії розвитку інвестиційного потенціалу, його ефективне використання передусім у реальному секторі економіки.

Для нормалізації процесу відтворення норма чистих заощаджень повинна зрости не менше як до 20% ВВП. Інструментами реалізації цього завдання можуть стати:

послаблення податкового навантаження та товаровиробників;

інтенсивне оновлення основних фондів засобами амортизації;

всебічний розвиток системи лізингу машин і обладнання;

зменшення витратного навантаження на економіку з боку незадіяних виробництв, виведення з експлуатації фізично зношених основних фондів;

запровадження ефективної системи страхування інвестицій;

узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики із завданням інвестиційної стратегії.

Значний потенціалі інвестиційних ресурсів мають домашні господарства. У країнах з розвинутою ринковою економікою чверть національних заощаджень формулюється за рахунок цього джерела. Уряд має забезпечити впровадження системи заходів для посилення довіри населення до вітчизняних кредитно-фінансових установ шляхом гарантування повного збереження коштів та одержання сталого відсоткового доходу.

Дальшого розвитку мають набути фінансова інфраструктура, медичне і соціальне страхування, страхування приватного житла, транспортних засобів, емісія цінних паперів для продажу населенню, підтримка приватних інвестицій у житлове будівництво.

Потрібно відновити інвестиційну діяльність держави. Починаючи з 2001-го р., передбачити виділення централізованих капіталовкладень у розмірі не менше 0,5% ВВП.

Необхідно забезпечити оптимізацію державних інвестицій. Перевага у визначенні напрямів державного інвестування повинна надаватися галузям, які мають важливе значення для забезпечення життєздатності економіки і є малопривабливими для приватних інвесторів, а також галузям, що забезпечують створення інфраструктури.

Держані інвестиції слід використовувати як засіб створення первинних умов для залучення приватних та іноземних інвестицій у розвиток пріоритетних галузей. Особливої уваги вимагають інвестиційні проекти зі змішаним фінансування — з використанням державної частки інвестицій як гарантії цільового спрямування інвестиційних ресурсів та можливістю дальшої приватизації.

Світовий досвід показує, що у трансформаційному періоді іноземні інвестиції на певний час стають важливим фактором економічної стабілізації, а при продуктивному їх використанні — і одним із факторів економічного зростання. За умов, коли у ближчій перспективі практично неможливо створити загальні сприятливі умови для суттєвої активізації іноземної інвестиційної діяльності в Україні, зусилля повинні акцентуватись на формуванні ефективних механізмів її селективного регулювання (рис. 5.15)



Серед факторів, що зумовлюють доцільність такого підходу, слід також відзначити:

вичерпність потенціалу преференційного режиму для українсько-зарубіжних ПІІ та іноземних інвесторів в цілому, відсутність прямої кореляції між посиленням стимулюючих заходів та масштабами і, особливо, результативністю іноземної інвестиційної діяльності;

негативний вплив на мотивацію іноземних інвесторів практики багаторазових змін у загальному нормативно-правовому регулюванні;

необхідність ефективнішого використання реально залученого в економіку України іноземного підприємницького капіталу;

наявність обгрунтованих національних пріоритетів реалізації іноземних інвестицій, елементів диференційованого підходу до їх залучення та регулювання у теорії та практиці господарювання.

Методологічну основу формування системи селективного регулювання іноземної інвестиційної діяльності становлять кількісні та якісні критерії щодо:

загальних обсягів залучення іноземних інвестицій – з урахуванням співвідношення внутрішніх та зовнішніх джерел фінансування національної економіки, зовнішньої заборгованості і забезпечення критичного імпорту;

розміру та термінів конкретних іноземних інвестицій – з визначенням його мінімальної межі для входження в поле пільгового режиму;

суб’єктів іноземного інвестування – задля оптимізації структури капіталу з точки зору його інституційної природи (державний, приватний, міжнародних організацій, змішаний) та цільової орієнтації (прямі і портфельні інвестиції), а також оцінки позитивних та негативних аспектів інвестиційної діяльності в країні транснаціональних корпорацій;

джерел іноземних інвестицій (первинних та реінвестицій) та їх видів (фінансові, товарні, інтелектуальні).

Оцінка загальних обсягів залучення іноземних інвестицій має важливе значення практично для кожної приймаючої країни з огляду на специфіку інвестиційної політики. З методологічної точки зору ця проблема є надто актуальною і для України. Тільки через точне визначення таких критеріїв можливо досягти не лише короткотермінового економічного успіху, але й закласти основу для формування позитивних довготермінових тенденцій розвитку національної економіки в умовах глобалізації.

Світовий досвід засвідчує, що для стабільного економічного росту інвестиції повинні бути на рівні 19-25% від ВВП. Інвестиційна ситуація в Україні тривалий час розвивалася в умовах скорочення обсягів нагромадження, суттєвого падіння його частки у ВВП, різкого скорочення бюджетних капіталовкладень, слабкої інвестиційної мотивації приватних підприємницьких структур. У порівнянні з 1991 р. внутрішні капіталовкладення в Україні скоротилися більш ніж у 10 разів і становлять 13,4% до ВВП (1998 р.) проти 18,6%. За таких умов наростає моральне і фізичне старіння національних основних фондів, що обумовлює постійне падіння прибутковості. В свою чергу, падіння прибутковості промислової діяльності з причини технологічного відставання веде до формування попиту лише на дешевий капітал, а високий ризик іноземного інвестування обумовлює збільшення вартості пропонованого капіталу.



Одночасно дія цих факторів і призводить до зменшення обсягів та збільшення вартості капіталу в Україні, тобто збалансовані пропозиція та попит капіталу з точки А, як це мало б місце для країни з високою прибутковістю та низьким ризиком, в українських умовах зміщуються в точку Б (див. рис. 5.16). Об’єктивне обмеження прибутковості зберігає в Україні тенденцію попиту на дешевий капітал і при наявності пропозиції капіталу з високою вартістю призводить до появи дефіциту капіталу в наростаючих обсягах.

При всій різноманітності методів антикризового регулювання, головною складовою, що забезпечила у свій час подолання наслідків періодичних криз і привела до зростання економіки, була активізація інвестування.

Загалом економічне зростання забезпечується збільшенням обсягів основних факторів виробництва — праці і капіталу. Згідно двохфакторної моделі економічного зростання, яка була побудована П. Дугласом і Х. Коббом на основі оцінки впливу зростання основного капіталу і кількості працюючих в промисловості США на обсяги виробництва, збільшення витрат праці і капіталу на певну величину веде до зростання ВВП на таку ж величину. З дослідження Е.Денісона видно, що основним фактором, який визначив економічне зростання повоєнних Японії та Німеччини, був капітал (відповідно 2,1 і 1,41 відсотка), що забезпечило цим країнам темпи зростання ВВП відповідно 8,81 і 6,27 відсотка. Капітал відіграв вирішальну роль у повоєнних економічних процесах і в інших країнах, які на сьогодні є розвинутими.

В країнах з перехідною економікою використання капіталу як такого дає значно нижчий (у порівнянні з країнами з розвиненою економікою) ефект. Це в певній мірі пояснюється тими обставинами, що ціни в таких країнах незначно реагують на попит і пропозицію, фактори виробництва не реагують на економічні стимули, наявні недосконалість ринку та високий рівень монополізації, структурна недосконалість економіки тощо. Проблеми та труднощі економічного розвитку у трансформаційний період пов’язані з тим, що внутрішнє споживання є занадто великим, а заощадження — від’ємними, що, в свою чергу, не дозволяє збільшити обсяги ВВП.

За таких умов без масштабного залучення іноземного капіталу у формі кредитів, прямих та портфельних інвестицій стають неможливими не тільки економічне зростання, а й усталена економічна стабілізація.

Разом з тим, важливо забезпечити певний баланс між обсягами внутрішнього та зовнішнього фінансування національної економіки. Світовий досвід, зокрема, показує, що зовнішні (іноземні) інвестиції формують незначну частину сукупних капіталовкладень у національні економіки (табл. 5.27).



В Україні останніми роками сформувався дещо однобічний підхід до цієї проблеми, орієнтований на пріоритет зовнішнього фінансування та інвестування національної економіки. Розуміючи, що в умовах внутрішньої кризи іноземний капітал може на певний час стати відчутним фактором стабілізації економіки, важливо передбачити і можливі негативні наслідки превалювання іноземного інвестування з точки зору перспектив національної конкурентоспроможності.

Одночасно важливо враховувати реальний міжнародний інвестиційний потенціал.

За оцінками, базові галузі національної економіки потребують протягом найближчих 10—15 років обсяги інвестицій, у розмірі 50—70 мільярдам доларів США, тобто орієнтовно 4—5 мільярдів доларів на рік. Разом з тим вільні світові інвестиційні ресурси є достатньо обмеженими. Так, за інформацією Світового банку, потреба в інвестиціях більш ніж у 200 разів перевищує їх пропозицію. Враховуючи, що більшість розвинених країн протягом останніх 4—5 років переживали стадію економічного підйому (у США, наприклад, індекс Доу-Джонса-30 у період з 1995 по 1999 рр. зріс з 3850 до 9600 пунктів), а Україна знаходилась у стадії кризи, наш ринок навряд чи виглядає достатньо привабливим для іноземних інвесторів. Серйозними конкурентами на міжнародних інвестиційних ринках на сьогодні є і окремі динамічні економіки країн, що розвиваються, і перехідні економіки, що вийшли із трансформаційної кризи (Угорщина, Польща, Чехія).

Загалом за період 1991—1996 рр. 24 країни Центральної, Східної та Південно-Східної Європи отримали 46 млрд. дол. США прямих інвестицій. Питома вага східноєвропейських країн з перехідною економікою у щорічних обсягах прямого інвестування складає 3—5%. Та навіть якщо абстрагуватися від усіляких пересторог, то слід визначити, що можливості освоєння іноземних інвестицій в таких обсягах є малоймовірними. Конкретні інвестиційні пропозиції українських підприємств є непривабливими вже на передінвестиційній стадії. Так, із 758 проектів, поданих для участі у Міжнародному Форумі “Інвестиційні проекти для України” (1996 р.), за оцінками експертів UNIDO лише 77 мали високий інвестиційний потенціал. Тобто мова йде не тільки про залучення великих іноземних інвестицій, а й про можливості їх ефективного освоєння.

Сьогодні проблема регулювання обсягів залучення іноземного капіталу в економіку України є актуальною на практичному рівні лише стосовно крупних кредитів, в тому числі від міжнародних фінансових організацій. Щодо прямого іноземного інвестування, то без рішучих заходів така проблема матиме певний час лише науково-методичний інтерес.

По-перше, обсяги ПІІ в Україну залишаються незначними, як у абсолютному й порівняльному кількісному вимірах, так і з точки зору їх впливу на ключові макроекономічні показники і пропорції.

По-друге, важко очікувати різкого поліпшення інвестиційного клімату в Україні, з огляду на сучасну спрямованість законодавчих та інституціональних макроекономічних заходів.

Масштабне і водночас ефективне портфельне іноземне інвестування видається проблематичним навіть у середньотерміновій (3-5 років) перспективі, що обумовлено незрілістю інфраструктури фондового ринку України. Його прискорена лібералізація може привести до залучення спекулятивного капіталу з руйнівними наслідками для мікро- і макроструктур економіки України. Не випадково, що і в більш успішних перехідних економіках не спостерігається суттєвого зростання обсягів портфельних інвестицій.

Принципово важливою для перспектив розвитку іноземного інвестування є проблема зовнішньої заборгованості. Справа не тільки в обсягах зовнішнього боргу, хоча на початок 2000 р. він сягає небезпечних рівнів з позиції економічної безпеки держави (табл. 5.28)



На сьогодні не менш загрозливими є наступні обставини: по-перше, обмежені наявні можливості та низький потенціал обслуговування зовнішнього боргу призводить до необхідності його постійної реструктуризації, що дуже нагадує славнозвісні “боргові піраміди”. У 2000 р. Україні вдалося уникнути дефолту і реструктуризувати зовнішню комерційну заборгованість (табл. 5.29), однак це проблему вирішує лише частково.



По-друге, загальна тенденція нарощування обсягів обслуговування зовнішнього боргу супроводжується виникненням “піків”, коли у короткий термін необхідно мобілізувати на такі цілі значні ресурси, оскільки ми маємо нераціональну структуру зовнішнього боргу з превалюванням короткотермінових приватних кредитів (рис. 5.17).



Зважаючи на можливість не лише позитивного, а й негативного впливу іноземного кредитування та інвестування на національну економіку в умовах їх глобальної залежності, важливо посилити регулятивну функцію держави щодо пропорцій внутрішнього і зовнішнього інвестування. Важливо, щоб по-перше, заходи відповідної політики повинні бути синхронізованими із масштабами і напрямами ринкової трансформації. З одного боку, вирішення сучасних проблем інвестування є передумовою здійснення успішних ринкових реформ, а з іншого – притік інвестицій та їх ефективне використання неможливі без успіху ринкових трансформацій. Інвестиції, таким чином, є і передумова, і, одночасно, наслідок проведення ефективних економічних реформ. І якщо за вихідне беруться реформи, то зв’язок визначається етапністю ринкових перетворень (лібералізація, приватизація, макроекономічна стабілізація, пожвавлення економіки з переходом до економічного зростання). Відсутність явного і усталеного пожвавлення економіки багато в чому обумовлена саме відсутністю пріоритету формування інвестиційного потенціалу при реалізації економічних перетворень. Вихід, що забезпечить у таких умовах внутрішню і зовнішню інвестиційну активність, а значить, і подолання кризи, бачиться в пошуку варіантів динамічної і оживляючої стабілізації.

Важливе значення має оцінка потенціалу іноземного інвестування в ракурсі розмірів конкретних інвестицій – малих, середніх, великих. Очевидною є доцільність сприяння розвитку в Україні малого, середнього та крупного міжнародного бізнесу. Механізми ж стимулювання, зокрема, українсько-зарубіжних підприємств, слід застосовувати у випадках “кваліфікованих іноземних інвестицій” з урахуванням ступеня їх відповідності якісним критеріям селекції.

З точки зору суб’єктів інвестування принципове значення для України мають інвестиційні взаємовідносини із транснаціональними корпораціями. На сьогодні в Україні реалізуються інвестиційні проекти ТНК, що оцінюються в десятки і навіть сотні млн. дол. США (табл. 5.30).





Є підстави очікувати у подальшому нових серйозних інвестиційних рішень з боку закордонних компаній. Зокрема, компанія “Шелл”, за словами керуючого директора об’єднання “Роял Датч/Шелл Груп”, готова інвестувати у розвиток газового комплексу України. Провідні європейські телекомунікаційні компанії, яким належить 49% статутного фонду спільного підприємства “Український мобільний зв’язок”, планують інвестувати протягом десяти років близько 1 млрд. дол. США.

Світовий досвід свідчить про певну трансформацію поглядів на “плюси” і “мінуси” інвестування ТНК у національні економіки. Акценти зміщуються на позитивний вплив ПІІ транснаціональних корпорацій, що пов’язано з можливостями прямого доступу до передових технологій, бо це не тільки розвиває експортний потенціал, а й створює нові робочі місця. Негативний вплив ТНК можна нейтралізувати заходами з транснаціоналізації національної економіки України, зокрема, шляхом формування фінансово-промислових груп, здатних забезпечити баланс національних інтересів з мотивацією зарубіжних ТНК.

Селекція іноземних інвестицій за термінами їх вкладення має враховувати два аспекти. Стимулювати потрібно насамперед середньо- та довготермінові іноземні інвестиції. Одночасно важливим резервом залучення іноземного підприємницького капіталу залишається стимулювання невеликих короткотермінових капіталовкладень, коли зменшуються ризики іноземних інвесторів, оперативно використовуються їх вільні ресурси.

Стимулювання середньо- та довготермінових первинних іноземних інвестицій і, особливо, реінвестицій може забезпечити розширення прав іноземних інвесторів на власність і їх активну участь у приватизації. Тим більше що це створить умови для обмеження “втечі” капіталів з України.

Впливаючи на видову структуру іноземного інвестування, необхідно орієнтуватись на перехід від товарних та фінансових інвестицій до інтелектуальних (“ноу-хау”) або матеріалізованих у сучасних технологічних процесах.

Напрями, галузева та регіональна структура використання іноземних інвестицій у їх вільній частині формуються у відповідності з певними пріоритетами.

Галузевій (секторіальній) селекції іноземних інвестицій передує аналіз конкурентоздатності і потенційних джерел внутрішнього та зовнішнього фінансування галузей (секторів) національної економіки з виділенням: а) галузей та виробництв, пріоритетних для іноземного інвестування; б) секторів та галузей, де діяльність іноземних інвесторів обмежується; в) галузей, закритих для іноземного капіталу. Подальша деталізація галузевих пріоритетів орієнтує іноземних інвесторів на конкретні інвестиційні проекти. Це, з одного боку, забезпечить їх адресність та ефективність, а з іншого – буде відповідати західній технології реалізації крупних зарубіжних інвестицій.

Спеціального обґрунтування потребують проекти із залученням іноземних інвестицій у сфері послуг. З одного боку, в галузевій структурі міжнародних інвестицій спостерігається довготермінова усталена тенденція до зменшення питомої ваги видобувних та обробних галузей і збільшення сфери послуг, що зумовлене загальним підвищенням ролі послуг у економічному житті, специфікою послуг, коли здебільшого виключається можливість експорту послуг окремо від капіталу, та розвитком матеріальної бази послуг, особливо у сфері комунікацій тощо. З іншого боку, саме у сфері послуг (банківська справа, телекомунікації, внутрішній транспорт тощо) традиційно діють обмеження для іноземного інвестування з метою захисту цих життєво важливих сфер від зовнішнього впливу.

У контексті перспектив глобалізації небезпечною для України, на наш погляд, може стати переважно інфраструктурна, а не технологічно-інноваційна орієнтація. Переваги економіко-географічного положення України разом з гострою для неї проблемою енергозабезпеченя створюють умови для пріоритетного іноземного інвестування в міжнародні, регіональні і навіть глобальні транспортно-інфраструктурні проекти переважно у галузі енергопостачання. І якщо до останнього часу спостерігалась більш-менш диверсифікована галузева структура міжнародного інвестування, то найближчими роками слід очікувати її інфраструктурної “монополізації” в процесі практичної реалізації крупних проектів альтернативного енергозабеспечення. В той час, коли економічний розвиток переводиться на нову технологічно-інноваційну основу, зосередження вкрай обмежених інвестиційних ресурсів в одній сфері видається принаймні необґрунтованим.

Визначення регіональних пріоритетів розвитку іноземної інвестиційної діяльності має принципове значення для становлення національної економіки України як збалансованої системи галузевих та територіальних взаємовідносин. Нерівномірність територіального розміщення економічного потенціалу (на Донецьку, Дніпропетровську, Київську, Харківську і Луганську області припадає близько 50% національного доходу, а на інші області – в середньому лише по 2-3%) не тільки спричинює суттєві соціально-економічні диспропорції, а й обумовлює відповідну деформованість структури експорту та зовнішньоекономічних зв’язків у цілому. І це тоді, коли багато областей мають нереалізований експортний потенціал у сферах, які є для України пріоритетними – міжнародна транспортно-комунікаційна інфраструктура, міжнародний туризм тощо. Тим більше цікаво, що саме ці – незалучені достатньою мірою у міжнародні економічні зв’язки – області мають порівняно кращі умови для розвитку регіональних форм інтернаціоналізації, – зокрема для прикордонної торгівлі, створення вільних економічних зон, участі у субрегіональних інтеграційних угрупованнях. Тому в цілому і повинен забезпечуватись баланс галузевих та регіональних пріоритетів залучення та використання іноземних інвестицій у контексті структурної перебудови національної економіки.

Багатокритеріальні селективні підходи створюють середовище, в якому іноземні інвестиції реалізуються в умовах пільгового, обмежувального або національного режимів. Сучасними формами заохочення іноземної інвестиційної діяльності шляхом забезпечення пільгового режиму є: фінансово-кредитне та податкове стимулювання, стимулювання інфраструктурного забезпечення, стимулювання конкретних проектів, протекціоністські заходи (табл. 5.31).



Слід зазначити, що протекціоністські заходи (п.5 табл. 5.31) по захисту окремих галузей від зарубіжних експортерів є важливим стимулом для іноземних інвесторів, котрі переважно освоюють за допомогою прямих інвестицій ринки, закриті для зарубіжних товарів та послуг. Це, в свою чергу, робить доцільним узгодження та синхронізацію напрямів і конкретних форм регулювання іноземної інвестиційної та експортно-імпортної діяльності.

Виходячи з інтересів національної безпеки, враховуючи стан і перспективи розвитку сфер і галузей, важливих для життєзабезпечення країни, виділяються галузі, які будуть закриті для іноземного капіталу, та галузі, де участь іноземного капіталу так чи інакше обмежуватиметься: безпосередня експлуатація природних ресурсів, стратегічні об’єкти виробничої інфраструктури, телекомунікації, супутниковий зв’язок, банківська і страхова сфери. Типовими інструментами обмеження іноземної інвестиційної діяльності є обмеження на частку іноземного інвестора у СП; ліцензії та дозволи, високі ставки податків, обмеження на репатріацію прибутку, прямі галузеві (об’єктні) обмеження.

Обгрунтована обмежувальна політика забезпечує баланс між внутрішніми та зовнішніми джерелами інвестування у стратегічно важливих сферах та галузях, дає змогу цілеспрямовано проводити структурну перебудову національної економіки, захищає культурне середовище України від негативного зовнішнього впливу.

Для іноземних інвестицій, які не підпадають під пільгові або обмежувальні режими, застосовується національний режим. У процесі відбудови економіки України, фінансової стабілізації та подолання інвестиційної кризи, коли сформуються усталені прогресивні тенденції соціально-економічного розвитку, можливим і доцільним буде створення рівних умов функціонування і стимулювання для національних підприємств і підприємств з іноземними частковими або 100-процентними інвестиціями.

Важливо наголосити, що макроекономічний інтеграційний ефект за рахунок використання іноземних інвестицій досягається країнами, уряди котрих провадять системну політику, яка відбиває не лише макроекономічні пріоритети, а й враховує стратегічні аспекти інвестиційної поведінки іноземних фірм. Це принципово важливо для розвитку прямого іноземного інвестування.

Для дослідження проблем використання іноземних інвестицій в розвитку виробничо-експортного потенціалу підприємств України нами пропонується концепція “інвестиційних полів”. Ця концепція містить у собі макроекономічний підхід до вибору напрямків іноземного інвестування в національну економіку і враховує стратегічні особливості інвестиційної поведінки зарубіжних фірм.

Макроекономічну систему інвестування полів України (загального, виробничо-експортного, детермінуючого впливу іноземних інвестицій) формують внутрішні фактори конкурентоспроможності (національний “даймонд” за М. Портером) та відповідні інвестиційні пріоритети. Особливо важливою є оцінка тих секторів виробничо-експортного потенціалу, де мобілізуючий ефект іноземних інвестицій може бути найбільшим (поле детермінуючого впливу іноземних інвестицій).

Об’єднання специфічних параметрів інвестиційної привабливості України із загальними мотиваційними групами моделі OLI визначає основні рішення щодо масштабів інтерналізації та ризику і формує поле інвестиційних інтересів іноземних суб‘єктів міжнародного бізнесу (рис. 5.18).



Найбільшої уваги заслуговує, безперечно, зона А, в якій досягається баланс між мотивацією іноземних інвесторів і стратегічними інтересами підвищення міжнародної конкурентоспроможності українських підприємств. Ця зона є найважливішою з точки зору розробки комплексу стимулюючих заходів щодо залучення іноземних інвестицій, який би включав як макроекономічні рішення, так і рішення, що стосуються внутрішньонаціонального фінансування, насамперед розвитку інфраструктури.

Зауважимо також, що зміст подальших досліджень щодо результативності цих заходів має базуватися на розумінні динамічності конфігурації та розміру кожної із зон, що розглядаються, з урахуванням пріоритетності збільшення якісних та кількісних параметрів зони А. Саме на це мають орієнтуватися аналіз та пошук рішень відносно іноземних інвестицій, які дислокуються в зонах B, E i F та тих, які в зв’язку з можливими змінами в полі 4 можуть виникнути у зонах C, E та G (рис. 5.19).



В цілому, концепція “інвестиційних полів” дає змогу виділити ті галузі та підгалузі, де може бути досягнута найбільша результативність участі іноземного капіталу в мобілізації виробничо-експортного потенціалу підприємств України на основі збалансованості мотивації останніх з інвестиційними пріоритетами зарубіжних суб‘єктів міжнародного бізнесу.

Література

Бланк И. Инвестиционный менеджмент. — К.: МП «ИТЕМ» Ltd, «Юнайтед Лондон Трейд Лимитед», 1995.

Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. — К.: Наукова думка, 1998.

Лук’яненко Д. Г., Білошапка В. А. Концепція інвестиційних полів і аналіз впливу іноземного капіталу на розвиток виробничо-експортного потенціалу. — К.: КДЕУ, 1995.

Лук’яненко Д. Г., Білошапка В.А., Пестрєцова О. І. Спільні підприємства в Україні: Організація і умови ефективного розвитку: Підручник / За ред. Д. Г. Лук’яненка. — К.: Вид-во Хвиля-Прес”, 1995.

Пахомов Ю.М., Лук’яненко Д. Г., Губський Б. В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. — К.: Україна, 1997.

Пересада А. А. Інвестиційний процес в Україні. — К.: Вид-во “Лібра”, 1998.

Портер М. Международная конкуренция. Пер. с анг. / Под ред. и с предисловием В. Д. Щетинина. — М.: Международные отношения, 1993.

Соколенко С. И. Глобальные рынки ХХI столетия: Перспективы Украины — К.: Логос, 1998.

Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 р. — Урядовий кур’єр, 2000. — №6.