library.if.ua

Економічна політика (2004)

2. Методологічні аспекти інституціональних факторів в економічної системи.

Якісні зрушення в соціально-економічних процесах, зміна парадигми економічної теорії вимагають оновлення теоретичних підходів до аналізу економічної політики. Соціалізація та гуманізація економічних відносин, відхід від економічної детермінації суспільного життя підносять значення над-економічних факторів соціального розвитку. Здійснення економічної політики, враховуючи лише економічні, виробничі умови - масштаби індустріалізації країни, наявність відповідного науково-технічного потенціалу, рівень монополізації економіки тощо – не відповідає домінанті соціальних умов економічного розвитку та виявляється малопродуктивним. Сьогодні на перший план виступають такі параметри економічної політики, як врахування історичних традицій, духовного складу населення, системи ціннісних настанов, рівня правосвідомості, словом, все те, що визначається в якості інституціональних складових соціально-економічної системи. Усвідомлення цих обставин й обумовило розгляд того теоретичного підґрунтя, на базі якого можна розробити адекватну умовам конкретної країни економічну політику.

Розгляд інституціональних аспектів економічної політики, на нашу думку, є необхідним, оскільки саме інститути (в їх класичному розумінні як сукупність формальних та неформальних норм та правил) є тим середовищем, де виявляють себе економічні закони, саме через інститути знаходить свій вираз економічна політика. В той же час, інститути як фактори духовного, культурного, ідеологічного та політичного характеру, формують зміст економічної політики, є тим навколишнім середовищем, що активно впливає на характер економічного розвитку.

Важливість інституціонального підходу при проведенні соціально-економічних перетворень зараз усвідомлюється багатьма вітчизняними економістами, тому що він дозволяє:

об’єктивно оцінити ідеологію, стратегію і практику українських реформ;

проаналізувати і визначити коло суб’єктів, з якими буде пов’язано зміцнення та розвиток української державності, громадянського суспільства та цивілізованого ринку;

поставити питання про співвідношення ринкових перетворень, ринкових реформ та тією ціннісною, економіко-правовою та організаційною основою, яка в нашому розумінні визначається як інституціональна база та інфраструктура ринкових реформ.

Інституціональний підхід до вивчення економіки передбачає розгляд проблеми економічних суб’єктів. В зв’язку з цим на передній план висуваються три найкрупніші метасуб’єкти: правова держава, громадянське суспільство і ринкова економіка.

Держава як один з найпотужніших соціальних інститутів займає найважливіше місце в спрямуванні економічного розвитку національних економік наприкінці ХХ ст. Особливо це стосується країн, що розвиваються. Вони є класичним прикладом тому, як інститути впливають на економічні перетворення та економічну політику. Сучасні західні теорії не змогли передбачити стрімкого економічного зростання країн Східної Азії, тому що не можна було уявити, що інституціональні трансформації в суспільстві вплинуть на систему економічних інтересів приватного сектору та виведуть ці країни на динамічний шлях економічного розвитку, а явно обмежений бюрократичний механізм зможе ефективно управляти цим розвитком.

Досвід реформування постсоціалістичної економіки підтверджує стратегічну важливість інституціонального аспекту трансформації, його панівну роль в порівняні з економічною політикою. Зруйнувавши за короткий час старі інститути, які забезпечували певну виробничу, фінансову, соціальну стабільність в суспільстві, реформатори не змогли так швидко створити каркас ринкової економіки, який гарантував би сталість системи на макро- та мікрорівні, - тобто численні інститути, які не існували при соціалістичній системі. Темпи та послідовність конкретних економічних реформ, на що звертали уваги на початкових етапах трансформації, зараз вже виявляються не стільки важливими в порівнянні з перебудовою системи інститутів. Конкретні дії держави залежать від національної специфіки та стану економіки в кожний момент. Але вона відповідальна за головну передумову перехідного періоду – не допустити занепаду інститутів, забезпечити “м’яку” зміну інституціональної системи, уникнувши конфліктів між старим і новоствореними інститутами.

На сучасному етапі ми спостерігаємо послідовний процес становлення нового метасуб’єкта економіки – інститутів громадянського суспільства, які набирають все більшу силу в регулюванні соціально-економічних процесів. Це такі інститути, як різного роду угоди, конференції, асоціації – спілки промисловців та підприємців або асоціації банкірів чи торгово-промислові палати, які вже не є елементами держави. Але вони й не є структурами ринкової економіки. Це – інститути громадянського суспільства. Сюди також входять профспілки, інститути соціального партнерства, товариства споживачів, екологічні рухи. Вони активні учасники та суб’єкти регулювання економічних та соціальних процесів, але не є, повторюємо, інструментом держави або ринку.

І коли ми говоримо про модифікацію функцій держави в реальному житті, то в цьому випадку мова йде про передачу функцій державного регулювання не ринку, а інститутам громадянського суспільства, які включаються в цей механізм.

Інституціональні підходи в економіці напряму пов’язані з проблемами економічного розвитку. Якщо економічне зростання можна описати в термінах класичної теорії, то економічний розвиток не можна розглядати без врахування інституціональних факторів, точно так же як і соціальні зміни. Економічне зростання є збільшення кількості цінностей, що маються в розпорядженні суспільства. Економічний розвиток передбачає появу нових цінностей або нових способів збільшення виробництва цінностей (інновацій).

Інституціональні дослідження базуються на вченні про людину (екзистенціоналізм), її поведінки, моралі тощо та пов’язані з проблемами етики в економіці. Етична поведінка є продукт певних інститутів, таких як релігія, система освіти, виховання.

Таким чином, значення неекономічних або, точніше, нематеріальних факторів в економічному механізмі повинно бути визнано принаймні як не менш важливими, не “вторинними”, не похідними чи “надбудовними”. Цей методологічний “відхід” ще не усвідомлюється переважною більшістю вітчизняних економістів. Проте, існують свідомі спроби (Ю.Пахомов, В.Геєць) перейти до розуміння економічного розвитку через соціально-культурні фактори [1].

Методологічно проблема врахування духовних, морально-етичних, соціально-культурних факторів в системі економічних відносин вирішується в рамках інституціональної теорії, виходячи з наступних посилок.

По-перше, класична політекономія вивчала винятково раціональні, матеріалізовані (уречевлені) відносини, в рамках яких індивід існував в міру його раціонального функціонування на ринку – в якості “економічної людини”. Традиційно, складові процесу суспільного виробництва визначалися як речі – засоби праці, речі – предмети праці, речі – продукти праці. Більш того, сам суб’єкт праці включався в економічний процес у своєрідній матеріальній, предметній, речовій формі – або як розмовляючий засіб праці, або як товар – робоча сила, в якому висвітлена здатність людини до праці. Відповідно, і виробничі відносини не могли бути ні чим іншим, окрім відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних продуктів, речей.

Звичайно, людина ніколи не була лише агентом виробничих відносин та елементом продуктивних сил. Вона завжди була “соціальною” – здатною любити, дружити, творити. Але пануючим типом людини була економічна (в широкому розумінні, носієм соціально-економічної ролі) людина, завершеним образом якого став homo economicus.

У зв’язку з цим, на нашу думку, неправомірно говорити про “первинність” виробничо-економічних відносин, про “базис” та “надбудову” тощо. В економічному досліджені можна сконцентруватися на певному типі факторів чи взаємодій та починати з них як з вихідного пункту аналізу (в тому числі, і з суспільного виробництва). То можуть бути, наприклад, духовні (С.Булгаков), або соціально-культурні (П.Сорокін) фактори, або широка соціально-технологічна (Н.Кондратьєв), чи етико-економічна (А.Сен) сторона проблеми.

Найважливіша властивість суспільства – бути об’єктно-суб’єктною системою – може трактуватися по-різному. В класичній теорії економічна система розглядалася як об’єктивна, базисна структура суспільства, а соціально-політична сфера отримувала статус суб’єктної структури. В інституціональній економіці об’єктивно необхідне ототожнювалося з системністю, яка формувалася суспільними інститутами, що охвачували всі ланки життєдіяльності суспільства як дещо єдине, цілісне.

По-друге, на відміну від неокласичної доктрини, яка розглядає економічну систему як механістичну спільність ізольованих один від одного індивідів (“атомізм”) та виводить властивості системи виходячи з властивостей її складових елементів (індивідів), інституціоналісти наполягають на важливості зв’язків між елементами у формуванні властивостей як самих елементів, так і системи в цілому. Цей підхід, що визначається поняттям “холізм” (цілісність) або “органіцизм”, означає переважання соціальних відносин над психофізичними якостями індивідів, що визначає сутнісні властивості економічної системи. “Органічний” підхід поділяли також деякі представники класичної школи, але ні в кого з них, крім К.Маркса, ця ідея не займала центрального місця. Зростання суспільного багатства, обмін, розподіл та споживання матеріальних благ пояснювались переважно з позицій інтересів та преференцій ізольованого індивіду (або “домогосподарства”). Тим часом сучасна наука все більшою мірою зосереджується на вивченні взаємодії між елементами системи, дотримуючись методичного підходу, обгрунтованого теорією систем та кібернетикою.

Виступаючи проти неокласичного атомізму деякі представники інституціоналізму допускаються протилежних крайнощів. Наприклад, американський економіст К.Ейрс розглядає економічну поведінку індивіду виключно як продукт соціально-культурних умов. Але не зважаючи на подібний “методологічний екстремізм”, більшість представників сучасного інституціоналізму (К.Поппер, А.Кестлер) поділяють прийняту сучасною наукою думку щодо дуалістичного характеру елементів системи. Кожний елемент має “незалежні” властивості як автономна одиниця, намагаючись їх підтримувати та функціонувати як “ціле”, та “залежні” властивості, що визначаються приналежністю елементу до системи (цілого). Таким чином, система визначає властивості складових її елементів, але не повністю, а частково. В свою чергу, властивості системи вбирають в себе характеристики своїх елементів, але мають і особливі властивості, які не представлені в жодному з її елементів.

Згідно з сучасною науковою думкою, економіка розглядається як еволюційна відкрита система, що зазнає постійного впливу зовнішнього середовища (культури, політичних умов, природи тощо) та реагує на них. Тому інституціоналізм відкидає найважливіший постулат неокласичної теорії – прагнення економіки до рівноваги, розглядаючи її як нетиповий та дуже короткостроковий стан. Дія факторів, сприяючих наближенню системи до рівноваги, пересилюється більш потужним зовнішнім впливом, а також внутрішніми (ендогенними) силами, які зароджують в системі стан “напруги”, нескінчений процес змін та розвитку.

Інституціональна економіка розглядає такі фактори як сукупність норм та правил (інститутів), за допомогою яких структуруються та спрощуються відносини та взаємодія між економічними суб’єктами.

Згідно цієї теорії людина схильна діяти на основі самопідтримуючих соціокультурних норм (звичок, стереотипів) та загальноприйнятої практики – різноманітних “рутин”. Вони стають орієнтиром в дуже складному та мінливому світі, який неможливо пізнати людині.

Таким чином, звички та стереотипи мислення, що поділяє більшість членів суспільства називають інститутом. Інститути спочатку виникають на базі людських інстинктів та найпростіших потреб; сприяючи їх задоволенню, вони набувають самопідтримуючого характеру та, згідно з принципом оберненого зв’язку, формують стереотипи мислення.

При цьому відокремлюються культурні фактори формування інститутів, що походять від традицій, звичаїв (неформальні інститути), та правові, соціально-політичні (формальні) фактори, що передбачають зворотний, активний вплив держави та пов’язаних з нею інститутів на економічних суб’єктів. Хоч інститути можуть застарівати, набуваючи архаїчного характеру, в цілому вони створюють ту соціально-культурну тканину, без якої діяльність людини неможлива: інститути формують зв’язки між людьми, усувають відмінності в індивідуальній поведінці та, що найголовніше, роблять поведінку індивідуума зрозумілою та передбачуваною для інших, що полегшує управління економічною системою. З іншого боку, розглядаючи інститути як здебільшого юридичні, а також неформальні норми, можна сказати, що вони обмежують діяльність людей, утворюючі певні рамки їх поведінки.

Особливості формальних та неформальних інститутів проявляються в швидкості їх зміни. Так формальні правила (юридичні закони) можуть змінюватися моментально. В системі інститутів вони утворюють свого роду зовнішній, поверховий слой, здатний швидко змінюватися. Неформальні інститути (загальноприйняті звичні стереотипи та норми поведінки, що укоренилися в індивідуальній та суспільній свідомості), які складають найміцніше ядро системи інститутів, повільно, з трудом піддаються змінам. Неформальні норми та правила при всіх змінах навколишнього середовища змінюються поступово, в міру формування альтернативних моделей поведінки організацій та індивідів у відповідності з новим сприйняттям ними вигод та витрат.

Таким чином, формальні та неформальні інститути визначають економічну поведінку та результати, формують економічну політику у відповідності з економічними інтересами суб’єктів господарювання. Зміни інститутів змінюють характер та сприйняття економічної політики.

Серед сукупності інституціональних факторів економічної політики провідна роль належить ідеології як засобу координації інститутів. Ідеї та ідеології формують мисленні конструкції, які індивідууми використовують для того, щоб інтерпретувати навколишній світ та здійснити вибір. Більш того, структуруючи взаємодію людей, формальні інститути навмисно чи випадково “знижують ціну” діяльності у відповідності з чиїмись ідеями, і тому збільшують значення мислених конструкцій та ідеологічних стереотипів в процесі вибору.

Важливою функцією організованих ідеологій є узгодження економічних інтересів, досягнення задовільного рівня однорідності уявлень щодо відносин між людьми в тому чи іншому суспільстві як в позитивному, так і в нормативному плані. Це означає не лише схожість уявлень про те, яка “повинна бути” економічна політика, але й однорідність в розумінні взаємозв’язків між елементами економічної системи, що, в свою чергу, передбачає існування відповідного ідеології економічного механізму.

Таким чином, використання ідеології як засобу координації інститутів призводить до двоякого результату. Наприклад, в якості початкового поштовху вона може бути ефективно використана для зміни поведінки людей в потрібному напрямку, який не обов’язково співпадає з умовами максимізації їх добробуту в короткостроковому аспекті. Але, в той мірі, в якій ідеологія виявляється перепоною поведінці людей, пов’язаною з максимізацією їх добробуту, вона сама поступово починає руйнуватися, перетворюючись в набір чергових фраз, клише, догм.

Вдалим прикладом використання ідеології на рівні суспільства можна назвати ідею Л.Ерхарда щодо побудови в післявоєнній Німеччині “соціального ринкового господарства”, протестантизм, що дозволив розвинути дух підприємництва та утримувати його у відносно мирних рамках добровільного обміну. Прикладом експлуатації ідеології, що закінчився повним або частковим провалом, може бути СРСР. Безперечно, ідеологічні постулати сприймалися значною частиною населення, примушуючи їх поступитися власними особистими інтересами. Але їх тупе “вдолблювання” знецінювало ідеологічний заряд, незважаючи на намагання підкріпити його ідеєю з’єднання суспільства на основі протистояння загальному ворогу, обіцянками близькості “світлого майбутнього”. Періодично відновлюване “полювання на відьом” підривало довіру як необхідну умову укладання контракту, в тому числі і соціального, а також забезпечення надійності зобов’язань.

Розглядаючи інституціональні засади економічного розвитку, дуже важливо, на нашу думку, зупинитися на визначенні ролі культурної сфери в суспільному виробництві.

Матеріальне виробництво – це не більше, ніж передумова, що створює уречевлений, предметний світ для власне людського життя, яке проходить саме у сфері культури. При цьому під культурою розуміється сфера суспільного життя, в якій з’єднуються воєдино творча діяльність людини та її результати. Тим самим культуру можна визначити як активну, діяльну соціальну пам’ять людства.

При такому розумінні до сфери культури увійдуть не лише наука та мистецтво, які традиційно відносяться до соціокультурних галузей, але й виховання, освіта, весь той світ людського спілкування та, найголовніше, соціальної творчості, в якому панують закони невідчуженого творчого діалогу окремих осіб.

Таким чином, культуру можна визначити як ту частину суспільного відтворювального процесу, в якому створюються передумови та результати творчої діяльності, а також безпосередньо здійснюється творча праця з усім багатством її складових. Фактично, культура багато в чому визначається як над-економічна сфера, тому що результатом творчої праці є не стільки предметна реальність, скільки творчий зміст, що втілений в певній предметній формі.

Іншими словами, культура – це той світ, в якому “засобами виробництва” та результатом праці виступають ідеальні феномени, феномени культури, і в якому людина здійснює, вступаючи в діалог з предметами культури та іншими суб’єктами творчої праці, свій вільний та всебічний розвиток.

В той мірі, в якій існувала тенденція орієнтації економічного розвитку на прогрес людини, в цій мірі культура була та залишається найважливішою ціллю та найважливішим засобом соціально-економічного розвитку. Тому орієнтація суспільного розвитку на пріоритет культурної сфери виступає як стратегічна мета економічного розвитку, що орієнтований на майбутнє, на завтрашній, а не вчорашній день світового розвитку.