library.if.ua

Міжнародна торгівля (2001)

4.2. Національний рівень регулювання міжнародної торгівлі.

У складному комплексі торговельно–політичних засобів регулювання міжнародної торгівлі в останні десятиріччя простежується тенденція до розширення спектра методів та інструментів державного впливу на зовнішньоторговельні процеси. Поглиблення процесів інтернаціоналізації світової економіки, зростаюче значення зовнішньоекономічних, і насамперед торговельних, відносин для національних господарств, розвиток міжнародної кооперації зумовлюють дедалі тіснішу інтеграцію і взаємозалежність зовнішньої торгівлі та внутрішньої економіки, що є одним із проявів глобалізації світових товарних ринків. Ці процеси стимулюють розширення використання внутрішніх економічних та адміністративних важелів регулювання ввезення та вивезення товарів поряд з традиційними методами прикордонного зовнішньоторговельного регулювання. Зміщення акцентів зовнішньоторговельної політики у бік національних економік веде до все більшого використання в торговельно–економічних цілях кредитно–фінансових, адміністративних та інших засобів внутрішньої економічної політики.

Сучасна система національних форм регулювання зовнішньої торгівлі являє собою доволі складну сукупність контролюючих, регулюючих і стимулюючих заходів, які можна класифікувати за такими критеріями: місце виникнення (застосування) регулюючих оптимізаційних заходів; походження інструментів регулювання; об'єкт регулювання (експорт або імпорт); характер впливу на об'єкт регулювання.

За місцем виникнення інструменти регулювання міжнародної торгівлі поділяються на три основні групи: превентивне правове регулювання, прикордонне регулювання та заходи з обмеження продажу і споживання іноземних товарів (рис. 4.6).



Валютно–кредитне регулювання стосується всіх стадій здійснення експортно–імпортної угоди. Така система діє цілеспрямовано: обмеження передбачаються в міжнародних угодах і національних правових нормах, імпортні обмеження зустрічають товар на кордоні і супроводжують його на всьому шляху до кінцевого споживача. Ці заходи обмежують конкурентоспроможність іноземних товарів на кожному з етапів імпортної угоди (домовленість — ввезення — платіж — продаж усередині країни — споживання). На будь–якому з цих етапів імпорт може бути об'єктом одночасного впливу кількох інструментів, тобто регулювання імпорту має кумулятивний ефект (рис. 4.7).



Незважаючи на багатоплановість заходів регулювання міжнародної торгівлі, вихідними є митно–тарифні інструменти. Це — найстаріший і колись єдиний метод протекціонізму, і сьогодні за ступенем впливу на імпорт, поширеністю і важливістю він посідає пріоритетні позиції.

Засоби регулювання зовнішньої торгівлі, що не входять до сфери митно–тарифної політики, з початку 60–х років в економічній літературі і діяльності міжнародних економічних організацій стали називатися нетарифними обмеженнями (НТО) або нетарифними бар'єрами. Раунди багатосторонніх переговорів щодо зниження ставок мита, які відбулися в рамках ГАТТ, та досягнуті на них домовленості підвищили роль нетарифних бар'єрів і посилили інтерес урядів до застосування нетарифних заходів як інструментів, компенсуючих пом'якшення дії митно–тарифного регулювання.

За походженням інструменти регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на тарифні та нетарифні. До тарифних належать: мито та його види, структура митного тарифу, методи визначення країни походження товару та митної вартості, товарна класифікація тарифу.

Нетарифні обмеження — це велика група адміністративних, фінансових, валютних та інших заходів регулювання експорту та імпорту товарів і послуг (рис. 4.8).



Слід зазначити, що усталеного визначення нетарифних обмежень досі не існує. Міжнародні інститути та державні органи регулювання вкладають у це поняття різний зміст. Найбільшого поширення дістала класифікація, розроблена Секретаріатом ГАТТ. Вона об'єднує під терміном «нетарифні обмеження» п'ять основних груп заходів (табл. 4.1)



За об'єктом регулювання інструменти зовнішньоторговельної політики поділяються на експортні, тобто оптимізуючі, зважаючи на передбачувані цілі товару, регіональну структуру вивезення товарів і послуг, та, відповідно, — імпортні, які регулюють різні параметри національного імпорту. Така класифікація широко застосовується урядовими інститутами різних країн у практичних цілях, а також міжнародними організаціями для оцінки спрямованості зовнішньоторговельних політик країн. Певним недоліком такого поділу є те, що одні і ті самі інструменти можуть одночасно і не завжди прогнозовано впливати як на експорт, так і на імпорт (наприклад, валютні курси, валютні обмеження, митні податки тощо). До основних інструментів впливу на обсяги, динаміку та структуру імпорту належать: ліцензії та квоти, «добровільне» обмеження експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, імпортні податки, імпортні депозити, компенсаційні мита, антидемпінгові мита, технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютні курси та валютні обмеження.

Основними інструментами регулювання експорту є митно–тарифні засоби та кількісні обмеження, а з метою стимулювання експортного виробництва та експорту вживається широка група заходів, дія яких ґрунтується на наданні національним суб'єктам господарювання певних пільг: податкових, кредитних, зі страхування та організаційно–інформаційної підтримки.

За характером впливу на об'єкт регулювання інструменти регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на дві групи: адміністративні та економічні. Адміністративні методи мають прямий, юридично зафіксований, заборонний або дозволяючий характер і базуються на розроблених національних законах, підзаконних актах, інструкціях, положеннях відповідних структур державної влади. На відміну від адміністративних, економічні методи мають непрямий характер, тобто не регламентують дії, а впливають на економічні інтереси суб'єктів економічної діяльності шляхом фінансових, валютно–кредитних та організаційних механізмів (рис. 4.9).



1. Адміністративні методи регулювання зовнішньої торгівлі.

1.1. Превентивне (від лат. preventivus — запобіжний) правове регулювання — це сукупність інструментів правового характеру, за допомогою яких здійснюється вплив на напрями, умови, обсяги зовнішньої торгівлі до початку виконання експортно–імпортної угоди. До них належать міжнародні торговельні договори, угоди, протоколи та застереження в угодах.

1.1.1. Міжнародні торговельні договори та угоди — вид міжнародних договорів та угод, що регулюють торговельно–економічні відносини між країнами. Торговельні договори, договори про торгівлю та мореплавство, торговельні угоди створюють договірно–правову базу торговельно–економічних відносин між країнами, встановлюють принципи взаємовідносин, визначають їх правовий режим, сферу застосування (регулювання митного обкладання, застосування нетарифних обмежень, розвиток транспортних зв'язків, торговельної та пов'язаної з нею діяльності), надають право створювати торговельні представництва на території один одного. Угоди про торгівлю та платежі встановлюють кількість і номенклатуру товарів, що поставлятимуться у період дії угоди, та містять зобов'язання сприяти обопільній торгівлі, а також домовленості щодо здійснення та регулювання платежів між господарюючими суб'єктами даних країн. До торговельних договорів та угод належать також податкові Угоди, угоди про режим інвестування, домовленості про транзит товарів тощо. Спеціальні торговельні угоди конкретизують зобов'язання сторін: про сприяння в будівництві об'єктів, про співробітництво в окремих галузях економіки, торгівлі тощо.

1.1.2. Застереження в угодах — спеціально зазначені в договорах умови, згідно з якими регулюватимуться відносини сторін, що домовляються, в разі настання непередбаченої раніше, але цілком вірогідної події. Об'єктом застереження можуть бути всі аспекти та умови виконання торговельної угоди або контракту. Найбільшого поширення дістали захисні застереження — умови угод та контрактів, що передбачають можливості зміни початкових умов договору в процесі його виконання з метою захисту від різних ризиків. Захисні застереження діють за принципом «якщо..., то...». Країна, юридична або фізична особа, що включила захисне застереження в міжнародну угоду або контракт, отримує можливість, не порушуючи умов угоди відмінити надану пільгу, поступку, преференцію або ввести додаткові заходи, якщо склалась ситуація, що вимагає таких дій.

У міжнародно–правовій практиці застосування захисних застережень регулюється двосторонніми і багатосторонніми угодами. Для країни захисне застереження дає змогу підвищити гнучкість і маневреність зовнішньоторговельної політики, вибірково, відповідно до національних інтересів, скасовувати попередні поступки та вводити нові торговельні бар'єри.

Крім того, в торговельних угодах і контрактах застосовуються такі основні застереження.

«Валютне застереження — умова, що включається в угоди для страхування кредитора та експортера від ризику падіння курсу валюти платежу з моменту укладання контракту до моменту його оплати.

Інфляційне застереження — умова, що передбачає зміну рівня оплати, вартості у зв'язку з інфляційним підвищенням цін.

Податкове застереження — умова, згідно з якою кожна сторона зобов'язується за свій рахунок сплатити всі податки та збори відносно цієї угоди на території своєї країни; регулює відносини між експортерами та імпортерами стосовно сплати податків.

Патентне застереження — умова експортного контракту, відповідно до якого експортер зобов'язується поставляти патентно чистий товар (на момент укладання контракту), а імпортер повинен не пізніше відповідного терміну, в разі надходження інформації, повідомити експортера про права та домагання третіх осіб.

Ескалаторне застереження — умова контракту, що дозволяє врахувати зростання витрат на виробництво (реалізацію) при розрахунках за товари/послуги.

У міжнародній контрактній справі застосовуються й інші застереження: щодо прихованих дефектів, щодо страйку, арбітражне, про підвищення або зниження ціни тощо.

1.2. Торговельні режими — це умови торговельно–економічних відносин між даною країною та іншими державами, що визначаються відсутністю або наявністю між ними відповідних торговельних угод та їх змістом.

Звичайний режим існує між державами в разі відсутності міжнародної торговельної угоди і не передбачає надання однією державою іншій на взаємній основі або в односторонньому порядку будь–яких пільг у торгівлі. Такі країни застосовуватимуть до товарів, що ввозяться, максимальні ставки мита (за умови використання складного митного тарифу).

Режим найбільшого сприяння — принцип міжнародних торговельно–економічних відносин, згідно з якими держави на взаємній основі надають одна одній переваги та пільги стосовно ставок мита і митних зборів, податків тощо, якими користується та (або) користуватиметься будь–яка третя держава. Режим найбільшого сприяння є головним у діяльності ГАТТ. Він передбачає надання на багатосторонній основі митних пільг, а також преференцій стосовно внутрішніх податків і зборів, якими обкладається виробництво, обробка та обіг імпортованих товарів. Поширення режиму найбільшого сприяння веде до створення рівних умов для конкуренції в зовнішній торгівлі.

Преференційний режим — особливий пільговий режим здійснення торговельно–економічних зв'язків, що надається однією державою іншій без поширення на треті країни. Найчастіше застосовуються такі інструменти преференційного режиму, як мінімізація або повне скасування мита, пільгове кредитування та страхування експортно–імпортних операцій, спеціальний валютний режим тощо. Преференції надаються на підставі укладених двосторонніх і багатосторонніх угод, участі в регіональних інтеграційних угрупованнях, наднаціональних міжнародних організаціях.

Дискримінаційний режим як сукупність дискримінаційних заходів різного характеру (митно–тарифних і нетарифних) застосовується однією країною стосовно іншої, як правило, в разі виникнення між ними напружених відносин або конфронтації. Заходи дискримінації в торгівлі можуть застосовуватися і на колективній основі (ембарго, економічна блокада, бойкот).

1.3. Митне регулювання — комплекс заходів та інструментів впливу на міжнародну торгівлю, що реалізуються через митну систему. Оскільки ці заходи підпорядковані меті зовнішньоторговельної політики, то їх називають митною політикою. Митне регулювання здійснюється за допомогою нижченаведених складових:

– митний тариф;

– митні платежі;

– митні процедури.

1.3.1. Митний тариф — систематизований перелік товарів і відповідних ставок мита, які застосовуються для розрахунку ввізного (імпортного) або вивізного (експортного) мита на зазначені товари. В митному тарифі товари об'єднані в групи за походженням (промислові, рослинні, мінерали тощо) та ступенем їх обробки (сировина, напівфабрикати, готові вироби). По кожному товару зазначається ставка мита, якою він обкладається.

Правова основа митної системи держав створюється законами про митний тариф та нормами його застосування. Закони визначають принципи побудови митного тарифу, товарну класифікацію, правила і положення, що визначають митні процедури, ставки мита на окремі товари. Ці нормативні акти періодично переглядаються, доповнюються та змінюються відповідно до цілей зовнішньоторговельної політики. Законодавча влада завжди відігравала провідну роль у формуванні та розвитку митних систем держав, але в останні десятиріччя спостерігається тенденція передачі дедалі більшої частини функцій стосовно застосування митних тарифів, їх часткової зміни, маневрування ставками мита у компетенцію органів виконавчої влади. Це пов'язано з прагненням урядів досягти більшої гнучкості та дійовості митних тарифів, зробити їх оперативнішими щодо оптимізації міжнародної торгівлі країни. В цілому можна зазначити, що митно–тарифні заходи за формою мають адміністративний характер, а за економічним змістом і характером дії належать до ринкових регуляторів зовнішньоторговельного обігу.

Сучасний митний тариф є складним торговельно–економічним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі, включаючи кілька обов'язкових елементів, від яких залежить ефективність і дійовість тарифу в цілому. До цих елементів належать:

– система товарної класифікації тарифу;

– структура тарифу;

– ставки мита;

– метод визначення країни походження товару.

За формою митний тариф є таблицею, яка поєднує всі ці елементи і за допомогою якої розраховується розмір мита (рис. 4.10).



Системи тарифної класифікації товару (міжнародні товарні номенклатури) є докладними переліками товарів, що розподілені за певною класифікаційною системою. Поділ товарів за групами в митних тарифах є складним торговельно–економічним інструментом: чим докладнішою є товарна система, тим ефективніше тариф може бути використаний у протекціоністських цілях. Питання розробки єдиних принципів класифікації товарів для митних цілей виник ще до Другої світової війни, а в повоєнний час тенденція до уніфікації номенклатури митних тарифів посилилась. До кінця 80–х років у міжнародній торгівлі використовувались такі класифікатори товарів:

– Стандартна міжнародна торговельна класифікація ООН — Standard International Trade Classification (SITC) — розроблена ООН за ознакою ступеня обробки товарів та з метою зіставлення й аналізу показників розвитку зовнішньої торгівлі різних країн, а також для дослідження товарної структури міжнародної торгівлі;

– Єдина товарна номенклатура зовнішньої торгівлі країн — членів РЕВ (остання редакція 1984 р.) — класифікація товарів, що застосовувалась у зовнішній торгівлі між соціалістичними країнами;

– Брюссельська митна номенклатура — до 1988 р. офіційна товарна номенклатура Ради митного співробітництва, яку використовували майже всі індустріально розвинуті країни.

Для класифікації товарів у міжнародній торгівлі на сьогодні застосовують: Стандартну міжнародну торговельну класифікацію ООН (3–я редакція 1986 р.) та Гармонізовану систему опису і кодування товарів (Harmonized Commodity Description and Coding System), розроблену Радою митного співробітництва на основі Брюссельської митної номенклатури та з урахуванням інших товарних класифікацій.

Гармонізована система опису і кодування товарів (ГС) — це міжнародні правила щодо класифікації та статистичної інформації по товарах, що надходять у зовнішню торгівлю. ГС включає нову міжнародну уніфіковану товарну номенклатуру (НГС) — детальний багатоцільовий перелік імпортних та експортних товарів, що поділені за спеціальною класифікаційною схемою, алфавітний покажчик до ГС, пояснення до ГС, а також ключ переходу до системи. Гармонізована система відповідає сучасним потребам митних органів, статистичних служб, суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності і забезпечує порівнянність національних статистичних даних, тісну узгодженість між зовнішньоторговельною і промисловою статистикою різних держав. Ця система тарифної класифікації товарів набула чинності з 01.01.88. До неї приєдналась більшість країн світу. Україна, ще в складі СРСР, почала перехід на використання ГС з 01.01.91.

Основними елементами номенклатури ГС є система класифікації та система кодування.

Класифікація товарів здійснена за такими ознаками:

– походження товару;

– вид матеріалу, з якого виготовлено товар;

– призначення товару;

– хімічний склад товару.

Система класифікації має шість ступенів:

– розділи (21);

– групи (96);

– підгрупи (33);

– товарні позиції (1241);

– підпозиції (3553);

– субпозиції (5019).

Класифікаційна схема ГС подана в табл. 4.2.



Система кодування в ГС дозволяє представити інформацію в зручній для збору, обробки та передачі формі, а також здійснювати її комп'ютерне опрацювання. Код кожного товару має шість Цифр: перші дві вказують на товарну групу, наступні чотири (разом з двома першими) — товарну позицію, а повні шість (разом з чотирма попередніми) — субпозицію.

З урахуванням системи класифікації та системи кодування ГС була вдосконалена Стандартна міжнародна торговельна класифікація (табл. 4.3).



Класифікацію товарів на рівні груп тут здійснено: за видами сировини, з якої виготовлено товар; за місцем товару в міжнародній торгівлі. Товари кодуються за допомогою п'яти цифр: перша — товарний розділ, друга (разом з першою) — товарна група, три (включаючи дві попередні) — товарна підгрупа, чотири (з попередніми) — товарна позиція, п'ять (з попередніми) — субпозиція. На основі цієї класифікації можливо визначити порівнянні показники обсягів і структури експорту та імпорту різних країн, а також за допомогою спеціального «ключа» переводити товари з цієї класифікації в інші.

Для статистики міжнародної торгівлі застосовується також Класифікатор товарів за укрупненими економічними угрупованнями ООН. Нині діюча редакція видана в 1989 р. (класифікаційна схема подана в табл. 4.4).



Класифікатор товарів за укрупненими економічними угрупованнями базується на товарах, включених до ГС і SITC. Усі товари, перелічені в цих класифікаціях, поділені на сім груп відповідно до їх призначення, а всередині кожної групи — за ступенем обробки. Крім того, деякі товари об'єднані в групи за принципом промислового або особистого споживання, а деякі — залежно від терміну користування.

У Класифікаторі також визначені такі основні поняття.

Сировинні товари — продукти сільського господарства, лісового господарства, рибальства і полювання або будь–які корисні копалини, вартість яких незначно залежить від обробки.

Напівфабрикати — продукти, що вимагають подальшої обробки або включені до складу інших товарів, перш ніж вони стали знаряддям виробництва або предметом споживання.

Готові вироби — всі промислові вироби, призначені для споживання і використання в домашньому господарстві, а також капітальне обладнання для промисловості, сільського господарства і транспорту, промислові товари нетривалого користування, що застосовуються в промисловості як матеріали і паливо.

Готові промислові товари короткотермінового користування, Призначені для промисловості, — товари з терміном користування рік і менше.

Готові вироби тривалого користування — вироби з терміном споживання більше року, призначені для промисловості, а також для державних і приватних установ, класифікуються як капітальне обладнання, крім зброї, яка класифікується як товари, не віднесені до інших категорій.

Споживчі товари (нехарчові) нетривалого користування — товари з терміном споживання рік або менше, включаючи товари, що використовуються державними і приватними установами.

Товари середньострокового користування — товари з терміном використання понад 3 роки, а також товари з терміном використання від 1 року до 3, але з високою вартістю.

Структура тарифу — кількість колонок (ставок мита стосовно кожної товарної позиції), що застосовуються в тарифі. Простий (одноколонковий) митний тариф передбачає одну ставку мита для кожного товару, незалежно від країни його походження. Складний (багатоколонковий) митний тариф встановлює по кожному з товарів кілька ставок мита, залежно від країни походження товару (торговельного режиму).

Загальною тенденцією є ускладнення митного тарифу, тобто застосування кількох ставок мита з метою здійснення тиску на одні країни та стимулювання торгівлі з іншими в інтересах національної зовнішньоторговельної політики. У складному тарифі найвища ставка мита, як правило, є автономною, тобто встановленою державою. Вона максимальна і застосовується до товарів тих країн, з якими не укладено торговельних договорів та угод. За нею слідує нижча, в більшості випадків конвенційна ставка, що застосовується до товарів з країн, яким надано режим найбільшого сприяння в торгівлі та укладені відповідні торговельні угоди. Складні тарифи передбачають також особливо низькі, пільгові або преференційні ставки мита. Іноді вони взагалі відсутні, тобто товар може ввозитися без сплати мита. Крім того, в складному тарифі передбачено можливість введення додаткових, особливо високих антидемпінгових і компенсаційних ставок мита.

Ставки мита. Мито — це державний грошовий збір (податок), що стягується через митні установи із суб'єктів зовнішньоторговельної діяльності за перетин через кордон держави товарів, цінностей і майна. Мито стягується за товари, що ввозяться, вивозяться, а також транзитні товари. Функціями мита є:

– створення бар'єру, що підвищує ціну імпортного товару та робить його менш конкурентоспроможним (в ціновому аспекті) порівняно з товарами національного виробництва;

– ціновий захист внутрішнього ринку; створюючи різницю в цінах на одні й ті ж товари на світовому і внутрішньому ринках, мито дозволяє національним фірмам підвищувати ціни місцевих товарів та отримувати додатковий прибуток;

– збільшення прибуткової частини державного бюджету.

Розмір мита визначається за допомогою ставок мита, які є частиною митного тарифу та класифікуються за різноманітними ознаками (рис. 4.11).



За об'єктом регулювання (напрямом товарного потоку) ставки мита діляться на: імпортні, експортні та транзитні.

Імпортні ставки мита є центральним інструментом митно–тарифного регулювання імпорту в зовнішньоторговельній політиці держави. Об'єктом регулювання є імпортні потоки, стосовно яких встановлюються повні, пільгові та преференційні ставки мита, тобто застосовується складний тариф.

Експортні ставки мита регулюють національний експорт і використовуються обмеженим колом країн. При цьому застосовується простий тариф — кожній товарній позиції відповідає одна (вивізна) ставка мита.

Транзитні ставки мита встановлюються за товари інших держав, що перетинають митну територію даної країни. В сучасній практиці митно–тарифного регулювання цей вид ставок застосовується дуже рідко внаслідок того, що країни транзиту заінтересовані у збільшенні товаропотоків через їх територію. Тому більшість країн віддають перевагу різного роду зборам (дозволяючим, гербовим, статистичним), а також стягують плату за провіз вантажів територією даної держави, що робить зовнішньоторговельну політику прозорою та ліберальною.

За методом розрахунку розміру мита ставки поділяються на чотири види (рис. 4.12).



Адвалорна — це ставка мита, зазначена у митному тарифі у вигляді відсотка від ціни товару. Мито, розраховане помноженням цього відсотка на ціну товару (партії), теж називатиметься ад вал орним.

Специфічна — це ставка мита, зазначена у митному тарифі у вигляді певної грошової суми з одиниці товару, ваги, обсягу, потужності тощо.

Змішана (комбінована) —. це ставка мита, зазначена у митному тарифі у вигляді як відсотка від ціни товару, так і певної суми із зазначеної одиниці виміру товару. Змішане мито розраховується як сума підрахунку мита за адвалорною та специфічною ставками.

Альтернативна — це ставка мита, зазначена у митному тарифі у вигляді як відсотка від ціни товару, так і певної суми із зазначеної одиниці виміру товару. Альтернативне мито розраховується окремо як адвалорне і як специфічне, але стягуватися буде найбільша сума.

Різниця між адвалорного та специфічною ставками мита мають не тільки суто технічний (розрахунковий) характер. Ці ставки по–різному реагують на коливання цін. Так, при підвищенні цін грошові доходи від адвалорного мита змінюються пропорційно зміні цін, а рівень захисту внутрішнього ринку залишається незмінним. У даному разі адвалорні ставки є ефективнішими, ніж специфічні. Але за умов падіння цін останні є надійнішими і виконують свої функції — протекціоністську і фіскальну. Тому за довгострокової тенденції до зростання світових цін спостерігається значне збільшення частки адвалорних ставок мита в митних тарифах.

Залежно від країни походження товару ставки мита поділяються на:

– максимальні, які встановлюються для країн, з якими не укладені торговельні договори;

– мінімальні, які надаються країнам, що користуються режимом найбільшого сприяння;

– преференційні, діючі стосовно окремих країн або груп країн (членів інтеграційних угруповань).

Крім ставок мита, розмір яких встановлено заздалегідь і зафіксовано в митному тарифі, митні органи держав мають право на введення додаткових, особливо високих антидемпінгових і компенсаційних ставок мита, рівень яких значно перевищує розмір максимальних ставок тарифу.

Ставки мита можна класифікувати і за характером походження на автономні та конвенційні. Автономна ставка мита визначається відповідними державними органами та затверджується країною самостійно, а не на підставі двосторонніх або багатосторонніх угод. Вона може цілеспрямовано встановлюватися країнами на високому рівні з метою початку дво– або багатосторонніх переговорів щодо їх зниження в обмін на бажані для країни поступки.

Конвенційною називається ставка мита, що розраховується, обґрунтовується, погоджується в процесі укладання договору та остаточно фіксується після його підписання сторонами. Конвенційні ставки мита можуть бути результатами як двосторонніх, так і багатосторонніх угод.

У сучасній митній практиці найбільшого поширення дістали конвенційні ставки мита, розроблені і погоджені під час раундів багатосторонніх торговельних переговорів у рамках Генеральної Угоди про тарифи і торгівлю (табл. 4.5).



За реальним впливом на об'єкт регулювання (експорт та імпорт) ставки мита поділяються на номінальні та ефективні.

Номінальна ставка мита — фактичний розмір ставки, зафіксований у митному тарифі, а ефективна — це розмір ставки, який реально та ефективно захищає внутрішній ринок, або регулює експорт і транзит. Усі діючі ставки мита вважаються номінальними. Якщо вони виконують свої функції, то номінальні ставки можуть бути одночасно й ефективними. У разі неефективності існуючої, номінальної ставки мита, розраховується рівень ефективної ставки. Існують різні методи розрахунку ефективних ставок мита, серед яких найпростішою і поширенішою на практиці є формула, розроблена ЮНКТАД:

L = N – п т – S / v

де L — ефективна ставка мита; N— номінальна ставка мита на готову продукцію; S — номінальна ставка мита на сировину; т, v — коефіцієнти, що демонструють частку вартості сировини в ціні товару (т) та частку вартості, доданої в процесі обробки; п — кількість видів сировини, що застосовуються для виробництва товару.

Ефективність ставки мита залежить не від її рівня (чим вище — тим краще), а визначається співвідношенням цін на даний товар на внутрішньому і світовому ринку. Проілюструємо це на умовному прикладі (табл. 4.6).



Якщо товар коштує на внутрішньому ринку 7 тис. дол., а на світовому — 5 тис. дол., то ефективним бар'єром на шляху його ввезення буде ставка мита на рівні 40—50 %, оскільки вона підвищить ціну товару до рівня внутрішнього ринку і зробить Для конкурента експорт економічно недоцільним. З часом, наприклад, ціна товару на внутрішньому ринку знизиться до 5,5 тис. дол., а світова залишиться на тому ж рівні. У даному разі рівень ефективної ставки мита становитиме вже тільки 6— 10 % вартості товару.

Отже, можна дійти висновку, що зниження середнього рівня митного обкладання ще не дає підстав для твердження, що реальний захист внутрішнього ринку відповідно зменшився.

Крім специфіки ставок мита, на остаточний розмір мита впливає також метод визначення митної вартості товару, особливо за сучасної тенденції розширення кількості адвалерних ставок мита.

При визначенні митної вартості товарів держави користуються різними методами, які регламентуються документами ГАТТ (ст. 7 Угоди; Кодекс митної вартості від 1981 p.). Згідно зі згаданою статтею ГАТТ митна вартість товару повинна ґрунтуватися на його фактичній вартості. При цьому під фактичною вартістю розуміється ціна, за якою цей чи аналогічний товар продається або пропонується до продажу в такий час і в такому місці, які визначаються законами країни — імпортера в умовах повної конкуренції. У разі, коли фактична вартість не може бути визначена цим методом, то вона базуватиметься на еквіваленті такої вартості.

Кодекс митної вартості розширив можливі варіанти оцінки митної вартості і запропонував застосування п'яти методів:

– «ціна угоди», тобто реально сплачена імпортером сума (при цьому допускається включення до неї цілого переліку додаткових витрат покупця — комісійні, брокерські витрати, витрати на ліцензійну винагороду, вартість пакування тощо);

– ціна ідентичного товару;

– ціна аналогічного товару;

– продажна ціна за одиницю ідентичного або аналогічного товару, ввезеного у той же час;

– розрахункова ціна товару.

У Кодексі зазначається, що методи 2—5 визначення митної вартості товару застосовуються у зазначеній послідовності тільки в разі неможливості визначення «ціни угоди» (метод 1). Крім того, на розсуд сторін залишено питання щодо включення в митну вартість товару витрат на страхування і фрахт. У Кодексі також чітко заборонено використання як бази розрахунку внутрішньої національної ціни, що до цього було значно поширено в митній практиці індустріально розвинутих країн.

Уругвайський раунд багатосторонніх переговорів у рамках ГАТТ вніс доповнення у Кодекс, яке дає право митним органам вимагати додаткової інформації, якщо є сумніви щодо правильності заявленої вартості імпортованих товарів. Якщо і додаткова інформація не задовольняє вимоги митної служби, то митна вартість визначається згідно з Кодексом.

Метод визначення країни походження товару. Це необхідно для правильного розрахунку розміру мита — залежно від країни походження застосовуються різні ставки мита. Активізація інтеграційних процесів, створення зон безмитної торгівлі, розповсюдження преференційних угод, з одного боку, та поглиблення міжнародної виробничої і технічної кооперації, розвиток транснаціональних корпорацій — з іншого, зробили проблему визначення країни походження товару дуже актуальною. Єдиного міжнародного нормативного акту щодо визначення країни походження товару поки не існує. В рішеннях Уругвайського раунду зазначено, що в рамках COT передбачається створення єдиних правил і процедур визначення країни походження товару.

У більшості держав країною походження імпортного товару вважається та, де товар було повністю вироблено або суттєво перероблено (чи оброблено). При цьому під категорію повністю вироблених у даній країні товарів підпадають такі:

– корисні копалини, видобуті в межах її території або економічної зони;

– рослинна продукція, вирощена на її землях;

– живі тварини, вирощені на території країни;

– продукція, одержана в ній від живих тварин;

– вироблена в ній продукція мисливського, риболовецького і морського промислів;

– продукція морського промислу, здобута або вироблена у Світовому океані суднами даної країни, а також суднами, орендованими (зафрахтованими) нею;

– вторинна сировинна й відходи, які є результатом виробничих та інших операцій, що здійснюються в даній країні;

– товари, вироблені в даній країні лише з продукції, вказаної в попередніх пунктах.

Переробка або обробка товарів у даній країні вважається достатньою, якщо:

– декларовані товари класифікуються за іншою тарифною позицією, ніж матеріали або вироби, вироблені для їх виготовлення, що виходять з третіх країн;

– у вартості декларованих товарів частка доданої вартості становить не менше 50 %.

Не підлягають під категорію достатньої переробки товарів такі операції:

– збереження товарів під час їх зберігання або транспортування;

– підготовка товарів до продажу і транспортування (подрібнення партії, формування відправлень, сортування і перепакування);

– прості складальні операції;

– змішування товарів (компонентів) без надання одержаній продукції характеристик, що суттєво відрізняються від їх вихідних складових.

В останні десятиріччя сформувались певні тенденції в застосуванні мита як метода регулювання зовнішньої торгівлі. Основними серед них є:

– зниження рівня (розміру) ставок митного оподаткування, що зумовлено відносним вирівнюванням цін на світовому ринку; однак цей факт не є беззаперечним доказом реального зниження рівня протекціонізму щодо внутрішнього ринку;

– посилення захисту внутрішнього ринку не шляхом загального (тотального) підвищення ставок мита на товари, а за рахунок вибіркового збільшення ставок мита на окремі товари та зниження їх рівня, насамперед на необхідну сировину і товари, що входять складовими в готову продукцію;

– тарифна ескалація, тобто пряма залежність імпортних ставок мита від ступеня обробки товарів;

– збільшення частки адвалорних ставок мита в митних тарифах, що зумовлено тенденцією до зростання світових цін, спрощенням системи тарифної класифікації товарів, нерегламентованістю питання щодо визначення митної вартості товарів;

– зниження номінальних ставок мита у поєднанні із заходами щодо збереження і навіть посилення інших елементів митного регулювання (митні податки та збори, митні процедури);

– зворотна залежність рівня ставок імпортного мита від рівня економічного розвитку країни;

– заміна експортних ставок мита на інші, гнучкіші, як тарифні, так і нетарифні методи регулювання експортних потоків, що зумовлено загальною тенденцією до посилення стимулювання експорту в країнах;

– заміна транзитних ставок мита на різноманітні види зборів і податків, які мають обґрунтовані ший та ліберальніший характер, що пояснюється прагненням транзитних країн до збільшення обсягів транзиту товарів.

Митні платежі — всі види платежів, що стягуються митними органами країни з товарів і транспортних засобів, які перетинаються митний кордон, а також в інших випадках, передбаченими національними законодавствами. До митних платежів належить:

– мито (custom duty);

– митні податки (custom tax);

– митні збори (custom fei).

Мито — один з видів митних платежів, що стягується митними органами з товарів, цінностей та майна, що перевозяться через кордон країни, передбачених митним тариф