library.if.ua

Соціальна економіка (2003)

3. Родина у світі соціальної економіки

Стан економіки будь-якої країни відбивається найповніше в родині. Саме "сімейна економіка" або "домашнє господарство" являє собою первинну і найвизначнішу ланку усієї соціально-економічної системи в країні. Безперечно, сімейне життя - це сфера особливих відносин, і тут немає місця деяким товарно-грошовим відносинам, які властиві економіці в цілому. Однак, це не означає, що сім'я не підкоряється законам економіки взагалі, соціальної зокрема. Просто, певною мірою, діяння цих законів зазнає особливого впливу і являє собою предмет спеціального розгляду.

Одним з найвидатніших дослідників саме "сімейної економіки", який дещо по новому підійшов до розгляду цієї"економічної ячейки" суспільства, став Г.Беккер, американський економіст і соціолог, професор Чикагського університету. Він застосував комплексний підхід і довів, що більшість сфер людської поведінки підкоряється тим самим принципам, що й решта процесів виробництва і збуту товарів, за що й був відзначений Нобелівською премією 1992 року.

Економічний підхід до людської поведінки дозволив Г.Беккеру пояснити такі соціальні явища, як расова дискримінація, проблеми освіти, ведення домашнього господарства, проблему злочинності, причини одружень і розлучень, планування чисельності дітей в родині і навіть питання про людський альтруїзм.

Г.Беккер досить цікаво пояснив тягу людей до вищої освіти. Оскільки освіта в Сполучених Штатах, як і в більшості країн світу, платна і коштує досить дорого, то студенти та їхні батьки підсвідомо підраховують, наскільки вигідними є для них такі витрати. Ця вигода визначається насправді дуже просто: це є різниця між пожиттевими заробітками тих, хто отримав вищу освіту, і тих, хто покинув навчання після набуття середньої освіти. Витрати ж на освіту дорівнюють не тільки вартості самого навчання, але й величині доходів, які студенти "не отримують" порівняно зі своїми однолітками, що відразу почали працювати. Співставивши витрати на освіту і вигоди від його отримання Беккер незаперечно довів, що вміщення грошей в освіту - справа навіть більш вигідна, ніж комерційні операції більшості американських фірм (останні, як відомо, отримують дуже високий зиск)* . Так він пояснив потяг американських юнаків та дівчат до освіти.

Особливе значення мали дослідження Г.Беккера для "сімейної економіки" і "домашнього господарства".** Цікавим виявився його суто економічний підхід до проблем одруження: "Люди одружуються тоді, коли сподіваються отримати більше радощів від браку, ніж від життя наодинці і пошуків більш ідеального супутника. Саме так і кількість дітей в родині залежить від витрат і благ, що пов'язані з появою дитини на світ. Тому люди намагаються мати менше дітей, якщо жінка працює і має добре оплачувану роботу, коли державні субсидії і податкові пільги на утриманців скорочуються, коли вартість освіти і придбання професії зростає, і таке інше".1

Ретельний аналіз статистичних матеріалів і розрахунки дозволили Г.Беккеру довести досить парадоксальні речі. Адже відомо, що зростання добробуту, зокрема в розвинених країнах, призводить не до зростання, як слід було б очікувати, а до скорочення кількості дітей в родинах. Найбільшою народжуваністю, відомо, відзначаються країни, слабо розвинені в економічному відношенні. Для європейських країн зменшення народжуваності проявилося у відомому явищі під назвою "криза сім'ї". Ця проблема проявилася в зростанні кількості розлучень у більшості розвинених країн. Ось як Беккер пояснює проблему розлучень: "Люди розлучаються тоді, коли вони більше не вірять в те, що краще й надалі зберігати сім'ю. Зокрема, рівень розлучень зростає, коли заробітки жінок починають перевищувати доходи чоловіків; для таких жінок виграш від браку скорочується".

Звідси досить парадоксальний, на перший погляд, висновок - чим більш послідовною є урядова політика щодо подолання дискримінації жінок, тим вищим є соціальний статус жінки, отже і її доходи, але тим глибша "криза сім'ї" і нижча народжуваність.

Глибинна причина цього явища міститься знов-таки в економічному підході: високооплачувана жінка розглядає своє подружнє життя, вихід заміж, народження дитини, ведення домашнього господарства - як свого роду "міні-фабрику". Вона підсвідомо співставляє, що дає їй нова робота на "сімейній міні-фабриці" разом з усіма благами подружнього життя, та її досить високооплачувана робота в офісі чи на виробництві. Якщо остання переважає, чоловік має мало шансів утримати жінку біля домашнього вогнища.

Дослідження Беккера зробили переворот у громадському мисленні і заклали підвалини зовсім нового підходу до вироблення соціальної політики. Рекомендації американського економіста виявилися досить слушними і для європейських країн з їхніми сімейними проблемами, і для американських освітянських проблем, і навіть для розв'язання такої, на перший погляд далекої від економіки сфери, як злочинність.

Г.Беккер економічно довів, що для скорочення злочинності державі краще посилювати не карні заходи, а удосконалювати роботу поліції (отже більше фінансувати її) щодо пошуку злочинців.

У країнах т.зв. "ринкової економіки" "сімейна економіка" становить основу усієї національної економіки. Лише невелика частка власності в такій економіці належить не сім'ям конкретних громадян, а державі.

Оскільки ринкові економіки засновані на приватній власності, то значна частка грошових надходжень в "домашніх господарствах" пов'язана так чи інакше з власністю різних видів. У такій економіці сім'ї виступають власниками різних видів виробничих ресурсів. Так, родини можуть володіти певними комерційними об'єктами (фабрика, завод, магазин, транспортний засіб, кафе), мати землю, цінні папери (акції, облігації), певні накопичення коштів в банках. Нарешті, сім'ї мають найцінніший ресурс - робочу силу членів своїх родин або родичів. На усі перелічені види власності отримуються доходи у певній, особливій формі. Так, комерційні об'єкти можуть приносити прибуток у формі "доходу на власність", цінні папери - дивіденди або доходи корпорацій, банківські заощадження - процент, земельні ділянки, що надаються в оренду, приносять ренту. І нарешті, на робочу силу, застосовувану в різних галузях народного господарства, отримується заробітна плата, підприємці - чи торговий чи промисловий прибуток, а люди творчої праці - гонорар за юридичну послу-. гу, написання книжки, виступ артиста тощо.

У структурі т.зв. "сімейних доходів", як у дзеркалі, відбивається вся сутність соціально-економічної системи як такої.

Основою економічної свободи, а як, наслідок, соціальної, політичної і особистої свободи, в "ринкових економіках", є саме приватна власність. Людина, яка володіє власністю чи то на фабрику, чи то на свою робочу силу, має отримати на цей ресурс певний доход.

Зовсім інша ситуація складається в соціально-економічній системі, в якій людина позбавлена власності. Економічна система, яка базується на т.зв. "суспільній власності" - командно-адміністративна система (КАС) - практично позбавляє своїх громадян можливості отримувати адекватний їхнім трудовим зусиллям доход. Всі громадяни в такій системі автоматично попадають у становище залежних прохачів, які повністю підкорені сваволі чиновників. Останні, на перший погляд, також позбавлені власності, але вони стають в командно-адміністративній системі власниками особливого ресурсу -влади, що надається посадою. Це стосується всіх командно-адміністративних систем і усієї низки чиновників різних часів (жерців Давнього Єгипту, вождів та їхнього оточення при племінному устрої, партійної номенклатури в колишньому СРСР).

Власне кажучи, економічна система під назвою "командно-адміністративна система" в строгому науковому розумінні нею не виявляється. Виходячи з визначальної риси "економіки" як такої, що передбачає рівність, еквівалентність, відплатність економічних взаємин, ми відразу помічаємо, що КАС організована таким чином, що взаємини між державою як власником "всього і вся" і громадянами, які позбавлені будь-якої власності, будуються на засадах принципово відмінних від нормальних економічних засад: держава однією рукою забирає весь вироблений в суспільстві продукт, а іншою - надає своїм "підлеглим" дещо у вигляді "оплати за працю", а дещо у вигляді "безплатних" т.зв. "суспільних фондів споживання ". Найголовніше при такій системі взаємин - порушення основного економічного принципу - еквівалентності і відплатності. У командно-адміністративній системі заробітна плата свідомо, штучно і цілеспрямовано занижена, щоб держава могла покривати витрати на створення і надання "безплатних" (але відомо, що "безплатних" сніданків, як і обідів, не буває) благ - житло, освіта, лікування, путівки на відпочинок тощо. Вони і становлять основу т.зв. "громадських фондів споживання". їхня відмітна особливість - саме "безплатність", яка повністю руйнує будь-яку еквівалентність і оплатність в усіх економічних взаєминах громадян в такому соціально-економічному устрої.

Основу "соціальної економіки" і всього "домашнього господарства" становить сімейний бюджет. Під ним розуміють структуру всіх доходів та витрат сім'ї за певний період часу (місяць, рік). Вивчення сімейних бюджетів окремих родин дає досить повне уявлення про стан економіки будь-якої країни. Дані про сімейні бюджети дають змогу оцінити ступінь економічного розвитку країни.

Ще в минулому столітті німецький статистик Ернст Енгель виявив деякі цікаві закономірності. Зокрема, він довів, що із зростанням сімейних доходів питома вага витрат сім'ї на харчування знижується, частка витрат на одяг, житло і комунальні послуги змінюється мало, а частка витрат на задоволення культурних та інших нематеріальних потреб - зростає досить помітно. Пізніше залежності, що їх дослідив Енгель, увійшли в економічну науку під назвою "закону Енгеля".

Енгель твердив, що частка сімейних витрат на харчування є важливим показником економічного розвитку країни в цілому. Причому, чим менший відсоток цих витрат, тим вищим є рівень економічного розвитку. Сьогодні стало загальновизнаним, що за цим показником можна співставляти рівень добробуту різних груп населення в межах однієї країни і порівнювати добробут громадян різних країн. Якщо порівняти добробут громадян колишнього СРСР з іншими країнами, то наприкінці 80-х років XX ст. народи 1/6 земної кулі з їхніми витратами на харчування на рівні 40 відсотків сімейного бюджету посідали останнє місце серед таких країн, як США, Японія, Швеція, Греція, Португалія.

Згідно із "законом Енгеля", за рівнем економічного розвитку і за рівнем добробуту населення в цілому провідні позиції у світі займали Японія і США (15 і 10 відсотків відповідно). Цікаво, що 100 років тому країни, які відзначаються сьогодні найменшими витратами на харчування (американські, скандинавські, Японія), витрачали приблизно таку ж частку, як народи СРСР на початку 90-х років XX ст. Отже, це і є величина історичної відстані за рівнем економічного розвитку.

У своєму економічному прогресі людство найперше намагається задовольнити свої потреби у харчуванні. Тому частка витрат на нього в загальній структурі сімейних витрат починає знижуватися першою. Потім наступає черга витрат на одяг, хоча тут процес "насичення" відбувається повільніше і може гальмуватися різними обставинами, зокрема такими, як мода, традиції тощо.

Найважче людству задовольнити свої потреби в житлі. Задоволення цієї важливої людської потреби в усіх країнах світу є справою коштовною, особливо там, де воно є предметом купівлі-продажу. Житло, транспортні засоби, предмети довгострокового користування є товарами престижного попиту, підкреслюють соціальне становище їхніх власників, а тому з часом починають займати провідне місце в сімейних витратах різних верств населення.

При аналізі "сімейної економіки "треба звертати увагу не тільки на джерело доходів або структуру витрат, але й на різницю в доходах і економічному становищі різних верств населення, на співвідношення "багатих" і "бідних". Це дає змогу передбачити не тільки такі важливі економічні процеси як сукупний і сімейний попит на різні види товарів і послуг, але й робити висновки щодо соціально-політичної ситуації в країні в цілому.

Однією з провідних характеристик соціально-економічного устрою будь-якої країни є потяг до т.зв. "соціальної справедливості". Проблема ця дуже багатогранна, досить дискусійна і має багато проявів. Докладно вона буде розглянута в подальших розділах, але в контексті "сімейної економіки" вона проявляється як розподіл сукупного доходу в країні між окремими сім'ями.

Коли йдеться про "справедливий" (або "несправедливий") розподіл доходів, то одразу постає проблема про "абсолютну рівність" або "абсолютну нерівність" в отриманні доходів. Ступінь цієї рівності (чи нерівності) в отриманні доходів визначається в економічній науці т.зв. "кривою Лоренца". Ця "крива" дозволяє робити висновок, наскільки в даній країні реальний розподіл доходів відрізняється від абсолютної рівності чи нерівності (див. графік).



Крива Лоренца наочно демонструє ступінь нерівності доходів. Точніше кажучи, відхилення кривої "фактичного розподілу доходів від лінії абсолютної рівності" доходів відбиває ступінь цієї нерівності. Цілком зрозуміло, що при дотриманні "рівності" доходів 20 відсотків сімей мали б отримати 20 відсотків сукупної суми сімейних доходів, 40 відсотків сімей -40 відсотків доходів і так далі.

У правому нижньому кутку графіка представлено абсолютну нерівність, тобто ситуацію, за якої 1 відсоток сімей отримував би 100 відсотків сукупних доходів.

Реально суспільство завжди перебуває в певних межах між абсолютною рівністю і абсолютною нерівністю. Чим сильніше натягнуто тятиву "луку Лоренца", тим більша міра нерівності в доходах між окремими сім'ями.

Постає питання: добре чи погано, коли крива "луку Лоренца" натягнута сильніше чи слабкіше?

Це питання залишається найскладнішою проблемою не тільки усієї економічної, але й споріднених соціологічних і політичних наук. Адже в цьому питанні економіка надзвичайно тісно пов'язана з соціальною психологією, історичними традиціями тієї чи іншої країни, з менталітетом народу, його уподобаннями, звичками та ін.

Весь попередній історичний і економічний досвід людства вчить, що небажано як дуже сильно напружувати "лук Лоренца", так і кинути його натягування зовсім.

Справа полягає в тому, що наближення "кривої Лоренца" до лінії "абсолютної рівності" в доходах (річ на перший погляд приваблива з точки зору християнської моралі про рівність і братерство) пригнічує, а з часом повністю руйнує в суспільстві будь-які стимули до продуктивної праці.

Проблема т.зв. "соціальної рівності" весь час натикається на проблему фактичної нерівності між людьми. Усі ми приходимо в цей світ різними фізично, розумово, з різними здібностями. Деякі з них зустрічаються надзвичайно рідко. У будь-якій країні в певний час зустрічається небагато людей, які мають видатні таланти в мистецтві, математиці, підприємництві чи політиці. Тому на загальнонаціональному ринку праці попит на виключні здібності завжди перевищує пропозицію, а це призводить до підвищеної оплати цих талантів.

Навіть люди з однаковим типом здібностей виконують одні й ті ж функції і обов'язки по-різному, з різною продуктивністю праці і різною якістю. Це залежить від їхньої індивідуальності, фізичних даних, нервового і психічного складу характеру.

Виникають нові проблеми: як оплачувати ці однакові за здібностями, але різні за наслідками, результати праці? Що важливіше - сам факт праці чи його результат?

Якщо оплачувати однаково "за фактом праці", то люди, що працюють з більшою продуктивністю, обов'язково перестануть працювати на повну силу й спустяться до рівня тих, хто працює з меншою продуктивністю. їх можна зрозуміти - навіщо напружуватись, якщо всім платять однаково?

Якщо ж всім платити по-різному, відповідно до продуктивності і якості праці, то менш обдарована людина назавжди приречена жити бідніше від свого більш обдарованого колеги.

Ще більше посилюється соціально-економічна нерівність окремих осіб і сімей в "ринкових економіках", які базуються на приватній власності. Адже вона передається у спадщину і може надавати її власникові все більші доходи. В економічній історії людства неодноразово робилися спроби знищити приватну власність з метою вирівнювання різних доходів. Як правило, усі ці спроби закінчувались сумно. Останній експеримент, що розпочався в жовтні 1917 року, закінчився не тільки сумно, але й трагічно.

Сьогодні можна констатувати, що для нормального соціально-економічного розвитку певну нерівність доходів слід визнати нормальною. Більше того - це важливий елемент соціально-економічного устрою для заохочення трудової активності людей. У свій час видатний економіст Джон Мейнард Кейнс слушно зауважив, що людство завжди обирає між рівним "розподілом злиднів" або "нерівним розподілом багатства".

Економічна історія людства переконливо довела, що соціально-економічний прогрес супроводжується збільшенням загального добробуту з посиленням нерівності в отриманні доходів окремими сім'ями. Виходить, що нерівність доходів - це саме та ціна, яку суспільство (соціум) сплачує за піднесення загального рівня добробуту своїх громадян.

Економічна історія довела також, що будь-які економічні "ліки" виявляються зайвими, коли уряди домагаються, щоб всі сім'ї мали приблизно однаковий доход і добробут, і ставлять перешкоди на шляху одержання "надмірного багатства".

Негативними наслідками супроводжується й прямо протилежна політика - подальше збагачення "багатих" і погіршення становища "бідних". Це з неминучістю призводить до соціальної напруги в суспільстві і спроб з боку найбідніших верств населення одібрати у багатих майно і поділити його "справедливо" (згадаємо ідеологію Шарикова "отнять и поделить").

Колишні постсоціалістичні країни особливо болісно переживають процес перерозподілу суспільного багатства, не в останню чергу саме тому, що способи цього перерозподілу не є "справедливими" з точки зору перев.ажної більшості населення, вихованого в дусі майже повної рівності доходів і відповідного добробуту. Наприкінці 1992 року частка доходів 20 відсотків найбільш забезпечених громадян в цих країнах становила 40% всіх доходів громадян, а частка доходів 20% найбідніших верств знизилася до 7%.

Вчені-економісти давно дійшли висновку, що небезпечна соціальна ситуація в країні виникає в тих випадках, коли 40% найбідніших верств населення починають отримувати менш 13-15% загальної суми доходів в країні. Економісти і соціологи також довели, що розшарування громадян за рівнем доходів і добробуту не таке загрозливе в періоди економічного піднесення і надзвичайно вибухове під час кризи. Звідси і рецепти соціально-економічної політики для урядів під час криз і в інших фазах циклу.

Загальний висновок такий: доходи можуть і повинні залежати від наслідків праці і розміру власності, але не можна допускати надто великої різниці в рівнях добробуту і життєвому рівні окремих сімей. Це може дуже погано закінчитися для всіх громадян - і для тих, хто потребує перерозподілу доходів, і для тих, хто має надто великі доходи.

Упродовж усієї тривалої соціально-економічної і політичної історії людство безперервно виробляє економічні, соціальні і політичні механізми та інституції, які б дозволяли розв'язувати складні і суперечливі проблеми нерівності в доходах і намаганні бідних жити не гірше за багатих. Розгляду цих інституцій і механізмів і присвячено подальші розділи книжки.