library.if.ua

Соціальна економіка (2003)

4. Проблема "гетерогенності" соціально-економічних систем

а) Суть проблеми

Названа проблема, коротко кажучи, полягає в тому, чи можуть бути поєднані такі різнорідні механізми "координації", як адміністративний спосіб (що ототожнюють із директивним плануванням) і суто економічні методи (які асоціюють здебільшого з товарно-ринковими відносинами). Коли йдеться про "гетерогенність" будь-якої системи, чи то фізичної чи хімічної, під цим розуміють її неоднорідність, тобто її різнорідний склад за елементами. Гетерогенна фізична система складається з кількох різнорідних речовин. Стосовно соціально-економічних систем мова йде про якісно різнорідні способи організації економічного і соціального життя. І дискусія навколо цієї проблеми точиться вже дуже давно. Лишаючи осторонь деякі нюанси цієї проблеми, можна вказати на дві точки зору, два методологічні підходи.

Згідно із першим підходом, соціально-економічна система представлена раціональними економічними суб'єктами, які намагаються досягати максимальної корисності (вигоди), що випадає на їхню долю. Будь-яке порушення цього процесу ззовні (а сюди щонайперше відноситься саме державне планування) призводить лише до того, що економіка оптимального стану не досягає. На цій підставі ефективним визнається лише вільний конкурентний ринок, а планування та інші адміністративні методи втручання в економічне життя вважаються несумісними з ринком. Цей методологічний підхід виходить з "гетерогенності" економічної системи, органічної несумісності таких різнорідних "тканин", як ринок і план.

З часом з'явилися і більш витончені варіанти цього методологічного підходу. Деякі з прибічників т.зв. "австрійської школи" розглядали план і ринок як "симетричні механізми", тобто вони визнавали право плану і ринку на співіснування, але виходили з того, що це неоднорідні, гетерогенні механізми. Однак обидва ці механізми працюють в соціально-економічній системі, мають одну й ту ж функцію, мають "координувати" одні й ті ж рішення. Однак можливість "кооперації" між ними неможлива через їхню органічну несумісність.

По-іншому розуміють характер соціально-економічної системи прибічники другого методологічного підходу. Згідно з їхнім світоглядом, природна взаємодія економічних суб'єктів в соціально-економічній системі не може призвести до стану загальної збалансованості при повній зайнятості. Цього не відбувається, насамперед тому, що конкретні цілі економічних агентів (приватні власники і державні агенти) - різні. Приватні власники, що діють у конкурентному ринковому середовищі, переслідують мету одержання прибутку за умов жорстких бюджетних обмежень. Державні підприємства, що користуються пільговим режимом існування, головним завданням мають виконання державного плану. Найбільш відомими представниками цих поглядів виступили Кейнс і кейнсіанці.

Спільною позицією, що об'єднує досить різноманітні погляди представників цієї школи, є те, що соціально-економічну систему вони розглядають як таку, де план або ринок є альтернативними, асиметричними засобами в єдиному координаційному механізмі. Головна особливість такого підходу -переконання, що оскільки кожний із засобів нездатний налагодити діяння системи в цілому, треба органічно поєднати план і ринок заради досягнення соціальних і економічних

цілей.

Ортодоксальна наука до. цього часу не відповіла на це запитання. Між тим ті корінні зміни, що відбуваються в країнах Центральної і Східної Європи, різко актуалізували названу проблему.

На противагу ортодоксальній думці т. зв. "неоінституціональний " підхід підкреслює, що чистих соціально-економічних систем не існує взагалі. Конкретні системи, що склалися в різних країнах світу, усі, без винятку, неоднорідні. І сталося це, на їхню думку, не внаслідок повсякденних складностей життя, а під впливом принципу "зміщуваності" (impurity principle). Цей принцип виводиться з того положення системного аналізу, згідно з яким "відкрита" система має характеризуватися відповідною різнобічністю і мінливістю для того, щоб вона могла призвичаїтися до усіх потенціальних змін навколишнього середовища: вірогідність її знищення буде мінімізована лише в такий спосіб. Внутрішня побудова певної системи має бути відповідно комплексною, різноманітною для того, щоб впоратися із комплексністю реального світу, з його постійними змінами і непередбачуваними потрясіннями"* .

З точки зору названого принципу характерне таке визначення соціально-економічної системи: "...плюралізм економічних структур необхідний для того, щоб суспільно-економічна формація, як ціле, мала необхідну різнобічність, щоб вона сприяла змінам і долала їх. Якщо таким чином структури одного типу (наприклад, центральне планування) стають домінуючими, виникає необхідність і в інших структурах (наприклад - в ринку, приватному підприємництві), щоб система лишалася працездатною".1 Отже, принцип "змішуваності" є одним з проявів відзначеної закономірності і різноманітності. І це відповідає не лише потребі протистояння зовнішнім факторам, але й внутрішньосистемним потребам.

Суспільні, соціально-економічні системи порівняно із системами фізичними чи механічними мають ще й ту особливість, що вони пов'язані із невизначеністю людських діянь і здатністю до внутрішніх змін. Цей висновок дуже важливий для здійснення конкретної економічної політики в будь-якій країні, особливо у важкі перехідні часи, подібні до наших.

Одне з головних економічних правил економічної політики, сформульоване всесвітньо відомим економістом Я.Тінбергеном, проголошує, що "уряд повинен мати принаймні стільки способів економічної політики, скільки в нього цілей". Якщо ж взяти до уваги, що в економічних системах, поза сумнівом, існує принаймні дві головні координаційні проблеми (мікро- і макро-) стає очевидним: для ефективного управління економікою необхідні хоча б два координаційні механізми - плановий і ринковий" Я.Тінберген, як відомо, був одним із засновників теорії "конвергенції" двох систем.

б) Порівняльна ефективність соціально-економічних систем

Центральною проблемою теорії соціально-економічних систем є проблема т.зв. "ефективногорішення": план, ринок чи "змішане рішення ". Класики соціалістичної ідеології тривалий час підкреслювали переваги централізованого державного директивного планування. У 20—30-і роки точилася загальновідома дискусія щодо співвідношення плану і ринку при соціалізмі. Головним питанням було, - чи здатне централізоване директивне планування імітувати діяння і функціонування вільного, конкурентного ринку.*

їхні опоненти з "австрійської школи" (Л.фон Мізес, Ф. фон Хайєк та інші) доводили, що директивне планування є квазіоптимальним та ірраціональним за своєю суттю. Згідно із традиційною інтерпретацією Мізеса, соціалізм нездійснений ані теоретично, ані практично (концепція "теоретичної і практичної нездійсненості соціалізму"). Втілення ідей соціалізму в практику, за Мізесом, обов'язково призведе до створення ірраціональної соціально-економічної системи. Справа в тому, що раціональний госпрозрахунок (калькуляція) можливий лише тоді, коли ціни відбивають відносну обмеженість ресурсів, а при соціалізмі такі ціни неможливі в принципі, оскільки ціни тут встановлюються централізовано. Держава свавільно визначає також ціни ресурсів, що виключає їхній раціональний розподіл і використання.

Ф. фон Хайєк (на відміну від Мізеса) теоретично припускав можливість соціалізму, але доводив його практичну нездійсненність (концепція "практичної нездійсненності соціалізму"). Точка зору Хайєка полягає в тому, що спроби централізованого планування пов'язані із такими обсягами інформації та її обробки, які не під силу ніяким державним установам і окремим особам.

Слід зазначити, що критика австрійської школи була спрямована на соціалізм як соціально-економічну систему, яка базується на державній формі власності на засоби виробництва.

Безпосередньо до планування ця критика відношення не мала. Але, оскільки, на думку австрійців, державне втручання в діяння вільного ринку не дозволяє економіці досягти оптимальних результатів, цю критику можна поширити на планування як серцевину усієї соціально-економічної системи соціалізму.

Пізніше знайшлися теоретики (Ф.Тейлор, X. Діккінсон, О. Ланге, Е.Берон), які доводили "практичну здійсненність соціалізму". Вони розвивали тезу про те, що, приміром, міністерство економіки методом проб і помилок здатне створити систему "рівновагових цін". У даному випадку вони покладали на Міністерство ту роль, яку у Л.Вальраса відіграє т.зв. "аукціонер ринку", тобто радили постійно модифікувати і корегувати помилкові ціни.

Згідно з підходом О.Ланге, модифікація цін має реалізувати два правила: з одного боку, - фактори виробництва треба скомбінувати один з одним так, щоб ціна кожного з них відповідала "граничній вартості" продукту, з другого боку, - ціни створюваних благ необхідно орієнтувати на "граничні витрати", пов'язані з їх виробництвом1 .

Поява обчислювальних машин, які дозволили величезною мірою прискорити обробку інформації і створили принципово нові умови для планування, відкрила нові можливості. З'являється радянська економічна школа (Л.В. Канторович, В.В. Новожилов та інші), яка пропонує метод лінійного програмування для оптимального комбінування ресурсів з метою максимізації виробництва. Прибічники цієї школи вважали можливим розробити оптимальний макроекономічний план соціалістичного господарства.

Головним, на думку цих теоретиків, для успіху усієї справи планування є використання т.зв. "тіньових цін", які потрібні для подвійного розв'язання завдань лінійного програмування. Щодо поставленої на початку проблеми про т.зв. "ефективне" економічне рішення, треба усвідомити, що розрізняють принаймні два основні їх типи.

Перший - рішення мікроекономічного характеру, що приймаються індивідуально або групою суб'єктів. Ці рішення виходять з інтересів цих суб'єктів (індивіди, домашні господарства, підприємства). В основі рішень на мікрорівні можуть бути також державні постанови (укази, преференції) та інші фактори, що впливають на рішення (традиції, громадські обов'язки, виховання тощо).

Другий - рішення макроекономічного характеру, що пов'язані з визначенням основних пропорцій на національному рівні (наприклад, норма нагромадження, рівень агрегованого попиту, темпи зростання). Ці рішення можуть стати першопричиною для рішень на мікрорівні окремими суб'єктами, однак центральне державне управління може перебрати цю функцію на себе.

Тому серед макроекономічних рішень розрізняють рішення "ex ante" і "ex post" - залежно від того, чи випереджає макроекономічна ситуація дію чи наслідує їй. Рішення типу "ex ante" передбачають свідоме планування макроекономічної ситуації або процесів до того, як наступить час дії. Навпаки, коли макроекономічна ситуація сталася наслідком непередбачених, неспланованих свідомо рішень (прийнятих на мікрорівні), звичайно йдеться про рішення типу "ex post".

Виходячи з цього, макроекономічне планування можна визначити як свідому діяльність державного управління, мета ' якої - привести за певний час національну економіку у бажаний стан. До планування відносять: громадський нагляд за економікою в цілому і контроль за допомогою різних політичних установ (уряд, парламент, різні політичні партії); оцінку стану економіки на даний конкретний момент і оцінку "спонтанних" тенденцій розвитку; проектування на майбутнє бажаного економічного стану, а також використання всіх необхідних засобів (інструкцій, ресурсів, професійного потенціалу, освіти тощо), які сприяють поставленій меті. Це визначення охоплює всю різноманітність форм та методів планування. Кінцевим результатом процесу планування виступає план.

План і ринок не можуть свавільно підміняти один одний. Така дискусія теж мала місце у 60-ті роки. В економічній дійсності сфери діяння і функції як плану, так і ринку, мають визначатися чіткими правилами. Інакше ефективність економіки знижується, економічна система стає нестабільною, працює з перебоями.

Досвід усіх розвинутих країн світу переконливо довів ефективність саме "змішаного механізму". Оскільки ми визнали, що ефективна економіка базується на співіснуванні плану й ринку, постає нова проблема - проблема критерію, що визначає частку кожного з них. З цього приводу відомі дві полярні точки зору, що роблять акцент на двох різних складових процесу прийняття рішень.

Згідно з першою позицією (її представники Я.Корнаї, А.Ноув), особливе значення мають технічні взаємозв'язки.** На думку Я.Корнаї, найбільш сприятливі умови для планування на макрорівні існують в тих галузях, де велика концентрація промисловості, нероздільні основні технологічні процеси і висока частка приросту фізичних обсягів виробництва. Там же, де ці умови відсутні, більш ефективними є ринкові методи. Цю точку зору поділяв і А.Ноув.

Прибічники другої позиції вводять в аналіз більш серйозні проблеми, аніж просто технічні. Вибір між планом та ринком має, на їхню думку, глибокі наслідки, що стосуються розподілу громадських сил, перспектив демократизації, співвідношення особистих і суспільних пріоритетів. Вони вважають, що ці величезної ваги проблеми не можна розв'язати ані за допомогою ринкових сил, ані за допомогою адміністративного втручання. Єдино можливий варіант - комбінування цих сил, застосування різних механізмів як "видимої", так і "невидимої руки". Для цього потрібний і весь набір ринкового потенціалу, і різні типи і форми державного планування (індикативне, стратегічне, регулятивне). Отже, взаємодія плану й ринку не тільки можлива, але єдино необхідна. Це зумовлено рядом обставин - політичних, громадських, історичних, технічних, інституціональних.

в) Проблема планування в постсоціалістичних країнах

Більшість господарчих реформ в країнах Центральної і Східної Європи (60—80-ті роки XX ст.) не дали відчутних результатів і виявилися невдалими. В жодній з цих країн не виникло ефективної ринкової системи. Але й централізоване планування, позбувшись свого директивного характеру, втратило свою дієвість.

Для цих країн одразу постало ряд запитань: чи сумісне формування ринкової економіки з плануванням? Може це стосується країн з розвиненими ринковими інститутами? Може для постсоціалістичних країн це не так? Як бути з проблемою входження у світове господарство?

При розв'язанні цих питань проблема "гетерогенності" знов опиняється в центрі аналізу. Тривалий час реформатори в названих країнах перебували в полоні ідеї, що як тільки якнайшвидша руйнація колишньої адміністративно-планової системи розчистить шлях для діяння конкурентного ринкового середовища, на місці "старої" системи швидко виросте і розквітне "нова". Практичним втіленням цієї теоретичної посилки виявилася політика т.зв. "шокової терапії" з її вивільненням цін як засобом для діяння ринкових сил. Наслідки цієї політики тепер уже широко відомі і не потребують спростування. Ця політика, як і самі реформатори, була відкинута самим життям.

Такого роду теоретичні помилки дорого обходяться країнам і народам. Й.Шумпетер колись зауважив, що в економіці нові форми ніколи не виростають із старих. Вони народжуються малими і слабими, і деякий час співіснують поряд із старими, поступово набувають сили і перемагають старі форми.

Відкидання "планування" як чисто "соціалістичного атрибуту", було не тільки грубою теоретичною помилкою, але суперечить просто здоровому глузду. Адже є широко відомий досвід численних країн світу, які у важкі перехідні часи вдавалися саме до централізованих зусиль для подолання кризових явищ. Більше того, у такі часи роль і значення державного втручання, і централізованого планування в першу чергу, надзвичайно зростають.

Є кілька доводів на користь збереження дієвої системи планування:

Підприємництво в цих країнах ще не стало (і не скоро стане) домінуючою силою в економіці. Тут ще не тільки немає відповідних ринкових структур, але й відповідних традицій. Між урядом і населенням в цих країнах є певна соціальна домовленість щодо того, що державний сектор на тривалий час лишається сильним, а можливо, головним. Ця позиція посилюється і фактом приватизації, коли дуже великі цінності переходять до приватних рук практично за безцінь.

У перехідні часи, як ніколи, треба досить обережно і дієво керувати процесами ринкових перетворень, що можливо лише на рівні макроекономічного планування.

Маючи неабиякий досвід централізованого планування (з притаманними інститутами) просто безглуздо не скористатися цим.

Планування здатне стати найліпшим засобом реалізації "жорстких" правил і норм, як стосовно централізованої адміністративної системи, так і щодо окремих господарюючих об'єктів. Планування можна надзвичайно ефективно використовувати для формування відповідного соціально-економічного середовища.

Нарешті, неможливо переоцінити роль планування у регулюванні і налагодженні зовнішньоекономічних відносин. Однак для цього, знов-таки, треба чітко розділити сфери впливу (компетенції) ринку й плану, планування не повинно блокувати і деформувати сигнали і вплив світової економіки на національні господарства. Планування має сконцентрувати увагу на питаннях довгострокової стратегії розвитку промисловості й торгівлі. Зокрема, на таких проблемах і питаннях: якого специфічного змісту слід надати політиці економічного зростання для даної конкретної країни? Чи є необхідність (і якщо так, то де саме) здійснювати політику імпортозаміщення? Чи є потреба у захисті нових вітчизняних галузей промисловості (і якщо так, яких саме)? Яким чином і на якому рівні визначати норму нагромадження, як підтримувати технічний (технологічний) розвиток?

Державну політику інтеграції національного господарства у світове треба реалізувати як директивними, так і недирективними засобами.

Отже, план має визначити довгострокові стратегічні цілі зовнішньоекономічної політики держави, включаючи й короткострокові, оперативні питання. Останні треба віднести до автономної сфери рішень тих підприємств та інститутів економічної влади, які відповідають за стан платіжного балансу країни.

Іноді запевняють, що конвертованість національної валюти несумісна з плануванням, особливо за умов гнучкої системи цін. Немає сумніву, що вільна конвертація несумісна з жорстким плануванням валютного курсу. Однак з позицій постсоціалістичних країн надзвичайно важливо спланувати і чітко впроваджувати в життя довгострокову стратегічну політику, яка розрахована на конвертованість національної валюти і формування валютного курсу - стратегію зовнішньої торгівлі, промислову політику, довгострокові міжнаціональні фінансові зв'язки і угоди, регіональні домовленості тощо. Поточні ж справи повсякденного економічного життя лишаються економічним законам ринку і операціям центрального банку.

Загальне резюме: вибір між планом і ринком у нинішніх "постсоціалістичних країнах" - помилкова дилема. Якщо ми хочемо позбутися загрозливих "шоків", необхідно створити умови для "співробітництва" плану й ринку (при чіткому розмежуванні функцій одного й другого). План має виконувати функції "довгострокової стратегічної гри" і забезпечувати умови функціонування як вільного ринку, так і економіки в цілому. А для цього мають бути використані усі види планування - регулятивне, індикативне, стратегічне тощо.

Проблема "гетерогенних систем" розв'язується країнами у процесі соціально-економічного розвитку і адаптації кожної конкретної країни до загальнолюдських надбань.