library.if.ua

Соціальна економіка (2003)

2. Призначення держави в соціальній економіці

У соціально орієнтованій економіці втручання держави пов'язане або з необхідністю досягнення певних цілей, або з т.зв. "відмовою ринку"* . Як зазначалося, у сучасному суспільстві є чимало соціально-економічних проблем, які ринкові непідпорядковані і потребують державного втручання. Теоретичне обґрунтування державного втручання в економіку в цілому зрозуміле: там, де ринковий механізм не спрацьовує, або виявляються суттєві недоліки ринку, нагальною стає потреба в державному втручанні.

Не треба доводити, що система, заснована на суто ринковому розподілі, не тільки не гарантує, але й суперечить невід'ємному праву людини на певний стандарт добробуту, незалежно від форм і наслідків економічної діяльності. Без реалізації такого права не можна вести мову про сучасне демократичне суспільство взагалі.

Почнемо з того, що ринок визнає лише один принцип розподілу, єдиний критерій його справедливості. За таким принципом, справедливим визнається будь-який доход, що отримується внаслідок "вільної конкуренції" на ринках товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Доход має відповідати ефекту від вміщення факторів виробництва - праці, капіталу, землі, знарядь, знань, інформації, нерухомості тощо. За цим принципом справедливими визнаються високі доходи тих, хто переміг в конкурентній боротьбі, і низькі - для тих, хто програв в ній. Якщо, припустимо, невправний господар призвів підприємство до банкрутства, сам збанкрутів та ще й позбавив грошей своїх робітників, то, з точки зору ринкової етики, тут все абсолютно справедливо.

Друге. Принцип ринкового розподілу обходить тих, хто зайнятий у сфері освіти, фундаментальної науки чи в державному управлінні. Ті, хто надає т.зв. "суспільні товари і послуги", утримуються за рахунок податків.

Тут відразу постає запитання: а на що жити людям, які не мають ніяких факторів виробництва (літні люди, інваліди, діти), або тим, хто має певні фактори виробництва, але в даний час не може їх ефективно застосувати, тобто безробітним, та іншим.

Відповідь ринку надзвичайно сувора: треба було думати раніше, заздалегідь, робити заощадження, піклуватися про старість. Отже, чисто ринковий принцип розподілу і розв'язання соціально-економічних проблем не гарантує природного права людини - права на життя.

Для громадського визнання того факту, що розподіл доходів, справедливий з точки зору ринку, явно несправедливий у загальнолюдському розумінні, цивілізованим країнам знадобилося чимало часу. Процес цей тривав довго, супроводжувався гострими соціальними конфліктами. Кінець-кінцем, він закінчився значним зростанням економічних і соціальних функцій держави, яка не тільки перебрала на себе велику частку громадських функцій, але й значно поширила свою роль. Завдання щодо забезпечення громадян певними благами ставляться перед державою вже кілька сот років. Урядові органи сприяють освіті, науковим дослідженням, технологічному прогресові, піклуються про розвиток засобів сполучення і комунікацій, займаються обороною країни, утримують юридичні та поліцейські інституції.

Упродовж сторіч й до цього часу не вщухають дискусії щодо меж державного втручання в економічні і політичні процеси. Аби краще зрозуміти суть сучасних поглядів на господарчо-політичні та соціальні завдання урядових органів, досить звернутися до відносно недавньої історії - початку 30-х років, коли вибухнула глибока світова економічна криза. Деякі автори схильні пов'язувати з цими роками кінець класичного капіталізму - т.зв. "вільного підприємництва і ринку". Адже суспільні проблеми, які виникли в той час (глибоке падіння виробництва, безробіття, банкрутства, розлад усіх економічних процесів і, як наслідок, надзвичайне загострення соціальної напруги), поставили питання про саме існування капіталізму як такого. І саме тоді з'явилася постать видатного економіста Дж.М.Кейнса, який першим усвідомив, що ця система смертельно хвора і може загинути, якщо не вдатися до кардинальних заходів щодо її лікування. Таким лікарем* на його думку, має стати держава з цілим набором методів і заходів державного втручання в економічні, соціальні та інші процеси. Саме в цей період було завдано нищівної поразки ідеям економічного лібералізму, згідно з якими - ринкова економіка є саморегульованою системою, яка час від часу хворіє, але сама себе виліковує.

Вся подальша економічна історія і європейських, і • заокеанських країн являла собою безперервну боротьбу між кейнсіанцями та їх опонентами щодо меж, форм і методів державного втручання, але практично ніхто не заперечував роль і завдання держави щодо соціально-економічних процесів.

Вся повоєнна економічна, політична і соціальна історія розвинених країн являє собою безперервну боротьбу між різними школами, течіями і теоріями. Це були безперервні дискусії між кейнсіанцями та лібералами (неолібералами), монетаризмом та іншими течіями економічної думки. Суперечки здебільшого точилися навколо меж "глобального регулювання" сукупного попиту й пропозиції, проблем зайнятості та безробіття, доходів та інфляції.

Основою соціальної політики держави, як відомо, є політика перерозподілу доходів. Але будь-який перерозподіл, за виключенням лише згадуваних вище "суспільних товарів", знижує рівні доходів, що їх отримують власники факторів виробництва, а отже, послаблює мотиви до праці та стимули до інвестування. Коли цей перерозподіл відбувається без врахування наслідків, дуже скоро виявляється, що підірвано стимули до праці і вміщення грошей у тих, хто їх має, а це спричиняється до стагнації виробництва. Отже, центральна проблема - глибина, на яку може собі дозволити зануритися держава в процесі перерозподілу. Це той рівень, за яким починається загрозливе для суспільства в цілому падіння економічної ефективності з неминучими негативними соціальними наслідками.

Чи не найболючішою проблемою всіх розвинених країн є проблема безробіття. З ряду причин в економіці ринкового типу неминуче тривале вимушене безробіття у своїх різних проявах - технологічному, структурному, регіональному, прихованому та ін. Тому щонайпершим завданням держави в "соціально орієнтованій економіці" є регулювання ринку робочої сили з метою підтримання якомога вищої зайнятості, скорочення вимушеного безробіття, матеріального забезпечення людей, які втратили роботу не зі своєї вини, або тих, хто не зміг знайти роботу.

Окрім цього, держава ще має піклуватися й про самих зайнятих, аби забезпечувати хоча б мінімально сприйнятні рівні заробітної плати. Ціни переважної більшості товарів можуть визначатися попитом і пропозицією. Однак щодо такого товару, як робоча сила, то тут необхідне активне корегування з боку державних органів. Це зовсім не означає, що держава має наділити всіх працездатних громадян гарантованими робочими місцями. На власному досвіді ми переконалися, що намагання домогтися арифметично "повної зайнятості" в СРСР обернулося насильством над природним економічним процесом, штучною нерівновагою ринку праці на користь попиту, величезним прихованим безробіттям, підривом стимулів до праці, низькою ефективністю виробництва. Світова економічна думка переконливо довела, що для ефективного розвитку економіки потрібний оптимальний резерв працівників, тобто підтримування "природної норми" безробіття. Це доведено й практикою численних країн.

Світовий досвід доводить також, що ринковий механізм, стимулюючи ефективне використання наявної техніки і технології, досить мляво поводить себе щодо стратегічних проривів на принципово нових напрямках науково-технічного прогресу, у випадках, коли потрібні глибокі структурні перетворення в економіці. Ринок не виявляє належного ефекту в ситуаціях, коли є потреба у здійсненні великих інвестиційних проектів, з тривалими строками окупності, високим рівнем ризику і невизначеністю щодо майбутніх прибутків. Йдеться, насамперед, про фундаментальну науку чи про капіталовкладення в найновіші галузі, які випускають продукцію з невизначеним попитом. Отже й тут завданням держави є роль керманича, який спрямовує науково-технічний прогрес і здійснює активну структурну політику.

Зрештою, перед державою постає завдання розв'язання складних регіональних проблем, пов'язаних здебільшого з демографічними, національними, історичними та іншими неринковими факторами. Розв'язання усієї низки таких проблем пов'язане з регіональною політикою держави. Під нею найчастіше розуміють різноманітні форми зовнішньоторговельної політики, контроль над міжнародною міграцією капіталів і робочої сили, вплив на валютні курси, управління платіжними балансами тощо.

Нарешті, всупереч твердженням про саморегульованість і самонастройку ринкового механізму, останній не має захисту проти численних хвороб, три з яких вражають його постійно - інфляція, монополізм і депресії, тобто спади ділової активності. Якщо держава лишається пасивною, хвороби з "прихованої" переходять в активну форму і наносять суспільству в цілому і кожному зокрема чимало соціальних і економічних втрат. Як відомо, певне захоплення кейнсіанців рецептами штучного стимулювання попиту, спричинилося до посилення інфляційних процесів в 70-х роках. Тому на початку 80-х років різко посилилася критика "кейнсіанського підходу". За умов швидкого зростання цін засоби економічної політики вже не могли стримувати зростання безробіття, а загострення суспільно-політичних проблем знов змусило звернутися до держави. На авансцену вийшли консерватори зі своїми досить непопулярними, але сильнодіючими ліками, зокрема в соціальній сфері.

Проблемою проблем у соціальній економіці є постійна боротьба з монополізмом. Така економіка немислима без постійного антимонопольного регулювання. Монополії мають місце і при т.зв. "досконалій" і "недосконалій конкуренції". Монополістичні структури спотворюють ціноутворення. Отже, антимонопольні заходи, антиінфляційне регулювання, політика стабілізації для запобігання тривалим спадам виробництва - становлять суть державної політики у соціально орієнтованій економіці.

Такі у загальних рисах максимально припустимі межі державного втручання в ринкову економіку. Ці межі досить широкі для того, щоб розумне поєднання децентралізованої ринкової системи і централізованого урядового втручання дозволило розв'язувати основні соціально-економічні проблеми сучасного суспільства. Якщо ж держава перебирає на себе "зайві" функції, то якими б добрими намірами це не обґрунтовувалося, відбуваються, як правило, деформації нормальних економічних процесів, ефективність виробництва знижується. Тоді рано чи пізно знов потрібне роздержавлення економіки, послаблення надмірної державної активності (найкращим тому прикладом може служити діяльність уряду М.Тетчер в Англії).

Питання про роль і завдання держави в соціальній економіці тісно пов'язане з іншими проблемами. Тут постає ряд запитань. Реалізація яких завдань потребує бюрократичної системи прийняття рішень? В яких випадках держава має перебрати на себе виробничі функції - наприклад, надавати послуги у сфері виробничої інфраструктури? Коли державні закони змушують підприємців виконувати певні правила, а бюрократія має контролювати їх виконання? У яких випадках бюрократія має право втручатися в господарчі процеси за допомогою прямих, а коли побічних (фінансових) важелів?

Усі ці складні питання необхідно враховувати при проведенні реальної політики. Якщо країна дійсно сподівається створити економіку добробуту з високим рівнем реалізації соціально-економічних прав людини, то найперше їй треба домогтися економічної ефективності. Інакше не буде чим забезпечити ці права. Тут на перший план виходить одна принципова річ: треба порівняти ті досить вузькі межі, якими ринкова економіка обмежує дії уряду і ті перетворення, які треба здійснювати в соціальній сфері. У соціально орієнтованій економіці в принципі немає заперечень щодо необхідності перерозподілу доходів і майна, але постійно ведуться дискусії щодо встановлення критеріїв справедливості такого перерозподілу. Адже перевищення певних меж, збереження загрозливої для ринку міцні держави, й непотрібних, "зайвих" та обтяжливих функцій, відразу позначається на економіці і добробуті народу в цілому. Досвід багатьох країн світу вказує, що народний добробут різко піднявся саме в той період, коли ці країни здійснили реформу свого господарчого механізму, активізували ринкову силу і позбавили державу економічно невиправданих функцій. Людям завжди живеться краще, коли вони більше покладаються на самих себе, аніж на державу чи дядю, який їм допоможе.

Усі т.зв. "перебудовчі роки" постсоціалістичні країни перебували в постійних дискусіях і суперечках щодо глибини ринкових перетворень, суперечливих, часто дуже непослідовних політичних рішень, і повної відсутності реального просування в бік ринкових перетворень. Але ніяка, навіть "ультраперебудовча" фразеологія (здебільшого типу "Дайош ринок!") не може створити справжніх ринкових відносин. Виявилося, що нові можновладці і не збираються позбавлятися реальної влади над державною власністю, продовжують розподіляти ресурси, утримують і встановлюють законодавчо контроль над цінами, "прощають" за своїм власним вибором кредитну заборгованість одне одному, зберігають технічно й технологічно безперспективні виробництва, проводять недалекоглядну податкову політику і намагаються "соціально захистити народ", не маючи для цього реальних коштів.

Говорячи про призначення держави в "соціальній економіці", не можна обминути категорію "соціальної держави".

Самий вираз "соціальна держава" пов'язують з німецьким юристом та економістом Л. фон Штейном, який ще у середині XIX ст. наголосив на головному завданні державної влади щодо "поновлення рівності та свободи людей, піднятті знедолених верств до рівня заможних і сильних". Пізніше під "соціальною державою" почали розуміти "особливий тип цивілізованої держави", яка намагається забезпечити кожному громадянину гідні умови існування, соціальної захищеності, а також певні можливості для самореалізації. Така держава прагне зменшити "соціальну нерівність, допомогати знедоленим, має на меті надати кожній людині роботу або інше джерело існування, піклується про злагоду в суспільстві".

Поняття "соціальної держави" не обмежується суто соціальним аспектом. Воно обіймає і соціальну, і економічну, і політичну, і духовну сфери. Суто соціальний напрям її діяльності охоплює соціальний захист людини (мінімальні розміри оплати праці, підтримку людини у випадку втрати непрацездатності), соціальну підтримку материнства, дитинства, інвалідів, безробітних, літніх людей.

В економічній сфері така держава спрямовує зусилля на розвиток соціально орієнтованої економіки, поєднує її регулювання із заохоченням конкуренції, виховує індивідуальну відповідальність громадян за власний добробут.

В політичній сфері соціальна держава намагається домогтися консенсусу головних політичних сил щодо стратегічних цілей суспільства, сприяє розвитку демократії і становленню громадянського суспільства, забезпечує сталість своєї політики.

У духовній сфері соціальна держава домагається якомога гуманізувати і гармонізувати стосунки між людьми, створити обстановку взаємодомоги і співробітництва, виробити у людей відчуття громадянськості. Свій статус "держави соціальної" вона може реалізувати лише послідовною соціально-економічною політикою.