Система економічних законів і категорій (2005)
1. Закон взаємодії сукупного попитуй сукупної пропозиції. Макроекономічна рівновага
На рівні країни проявляються закономірності й закони соціально-економічного розвитку, нові явища й тенденції, які враховуються господарською діяльністю всіх економічних суб’єктів; на мікрорівні ці економічні закономірності практично не реалізуються.
Ринкова економіка може бути тільки системою ринків. З безлічі ринків Кейнс виділив чотири основних — ринок благ (товарів), ринок праці, ринок грошей і ринок цінних паперів. Кожний із цих ринків у структурі макроекономіки займає особливе місце і виконує особливі функції. Взаємозв’язок між цими ринками утворює механізм розвитку макроекономіки й відображається в усіх макроекономічних моделях.
Побудова макроекономічних моделей базується на врахуванні чотирьох основних видів функціональних взаємозв’язків у економіці:
поведінкових — типові переваги, які відображають економічних суб’єктів. Прикладом такого роду залежностей може служити інвестиційна функція, яка характеризує зв’язок між відсотковою ставкою як чинником, що визначає інвестиційні рішення підприємців, і обсягом інвестицій;
технологічних, що виражають ті зв’язки між економічними показниками, які визначаються методами організації виробництва, що затвердилися в суспільстві, рівнем використання досягнень НТП тощо. До такого роду залежності відносяться, зокрема, виробничі функції, що відображають зв’язок між витратами на виробництво і його результатами;
дефініційних, що характеризують зміст понять за визначенням. Сюди відносяться всі залежності між показниками національних рахунків, а також залежність функції, що уточнює кількісну визначеність або структуру явищ, що розглядаються. Наприклад, визначення норми безробіття як частки безробітних у складі самодіяльного населення;
інституціональних, за допомогою яких ураховуються зв’язки між показниками й параметрами, що формуються тими або іншими державними інститутами. До їх числа відноситься залежність обсягу податків, що збираються, від величини встановленої державою податкової ставки.
Основоположний для макроекономіки принцип агрегування розповсюджується не тільки на основних суб’єктів економіки, систему національних і міжнародних ринків, усі економічні показники й функціональну залежність, але й на характер поведінки економічних суб’єктів. Останнє означає, що поведінка, яка типова для одного раціонального суб’єкта (фірми або домашнього господарства), розповсюджується на всіх представників відповідного сектору економіки.
Концепція очікувань у макроекономічну теорію була введена на початку 30-х років шведським економістом Г. Мюрдалем. Він виділив два типи очікувань: очікування ex post, тобто оцінки виробників і споживачів, що сформувалися після завершення процесу, що розглядається, та очікування ex ante — плани й наміри економічних агентів, прийняття рішень, що формується в процесі. Основна увага у макроекономіці приділяється гіпотезам відносно формування економічними суб’єктами очікувань ex ante. Очікування ex post ураховуються, головним чином, тоді, коли мова йде про емпіричну перевірку теоретичних концепцій або про розрахунок на основі системи національного підрахунку узагальнюючих показників, що характеризують фактичні результати розвитку національної економіки.
Розвиток наукових уявлень про очікування ex ante призвів до розробки трьох основних концепцій, які розглядають принципи формування очікувань і описують ці принципи у відповідних економіко-математичних моделях. Вони отримали назву концепцій екстраполяційних (статичних), адаптивних і раціональних очікувань.
Перша концепція базується на гіпотезі про те, що економічні суб’єкти при формуванні своїх очікувань ex ante враховують тенденції, які склалися в минулому, і розповсюджують їх на майбутнє. Таким чином, передбачається, що люди діють з позиції очікування наступного року таким, яким був і рік попередній.
Концепція адаптивних очікувань передбачає, що економічні суб’єкти не прирівнюють очікувань ex ante до очікувань ex-post,а формують їх з урахуванням минулих помилок. Іншими словами, діючи інтуїтивно, вони піддають ревізії свої майбутні плани залежно від того, в якій мірі виявилися помилковими їх очікування відносно теперішнього часу.
На думку прихильників концепції раціональних очікувань, що отримала розвиток починаючи з 70-х років XX ст., розглянуті вище моделі дуже спрощено представляють процес формування економічними суб’єктами майбутніх оцінок. Вони вважають, що люди використовують більш витончені способи, особливо в тих випадках, коли мова йде про розподіл значних грошових коштів (наприклад, при прийнятті інвестиційних рішень). Раціонально діючі економічні суб’єкти не тільки враховують помилки минулого досвіду, але і прогнозують майбутнє. Ухвалюючи рішення, вони спираються на власні уявлення про модель управління економікою й залучають усю доступну інформацію про очікувані події, які можуть вплинути на економічну кон’юнктуру. Це дає змогу їм при відсутності несподіваних потрясінь досить точно передбачати майбутні зміни і не здійснювати систематичних помилок (хоч такі помилки цілком можливі, вони є швидше виключенням, ніж правилом).
Ринкові моделі поділяються на статичні й динамічні. Статична модель — це своєрідний «стоп-кадр», фіксуючий економічний процес у його початковому й кінцевому стані. Сам же перехід з вихідного в кінцевий стан у статичних моделях не відбивається. Це задача динамічних моделей, в яких вирішальним приймається чинник часу. У цьому аспекті динамічні макроекономічні моделі поділяються на короткострокові, середньострокові й довгострокові, де характеристика тимчасового інтервалу визначається за кількістю чинників виробництва, що змінюються.
Фундаментальним поняттям макроекономічної теорії є категорія «економічна рівновага», яка має концептуальний характер. Макроекономічна рівновага означає такий стан національної економіки, коли на всіх ринках одночасно встановлюється рівність попиту і пропозиції.
Економічна рівновага займає центральне місце в макроекономічній теорії, тому що вона виражає оптимальний стан економіки й тому утворює критерій об’єктивної оцінки реальної ситуації в економіці країни. Рух до економічної рівноваги — це прагнення до рівноваги цін, повної зайнятості, подолання інфляції і стійкого економічного зростання.
Разом з тим потрібно визнати, що макроекономічна рівновага є тільки ідеальною конструкцією, в реальності вона недосяжна.
Як початкові й обов’язкові передумови макроекономічної рівноваги, приймаються такі положення:
рівність обсягів сукупного виробництва благ і сукупної купівлі-продажу товарів (реалізовується все, що зроблено);
жоден з економічних об’єктів не зацікавлений у зміні обсягів своїх ринкових операцій;
виключені збої у виробництві й затримки в реалізації товарів.
Життя ринкової економіки можна охарактеризувати як одночасне перебування у двох станах, які взаємно виключають один одного, — рівноваги та динаміки.
Рівноважний стан економічної системи — це стан, за якого узгодженість основних пропорцій в економіці забезпечує безперервність процесу виробництва в незмінних або зростаючих масштабах.
Економічною наукою виділяється п’ять основних пропорцій в економіці, узгодження яких забезпечує досягнення збалансованості:
факторна пропорція (виробничі, трудові, фінансові ресурси), яка пов’язує обсяг, структуру і продуктивність ресурсів з обсягом і структурою виробництва матеріальних благ і послуг;
пропорція нагромадження, що визначає норму нагромадження, тобто ту частку в національному доході країни, яка повинна витрачатись на розширення виробництва для отримання певного його обсягу;
пропорція розподілу, що визначає співвідношення в розподілі прибутків від виробничої діяльності між усіма власниками чинників виробництва;
пропорція обміну (реалізації), що визначає співвідношення між споживчим попитом і пропозицією за обсягом, структурою й вартістю;
товарно-грошова пропорція, що виражає співвідношення між товарною і грошовою масою.
З іншого боку, ринкова економіка знаходиться в постійному русі, що спричиняє втрату рівності сукупного попиту й сукупної пропозиції. І хоч кожне таке відхилення супроводжується багатьма негативними наслідками (безробіття, інфляція), тільки за допомогою подібних відхилень відбувається «економічна динаміка» — розвиток ринкової економіки.
Виходить, що економічна рівновага вимагає рівності сукупного попиту й сукупної пропозиції, а економічна динаміка змушує до нерівності. Але ринкова економіка певним чином спроможна відповідати двом вимогам, які взаємно виключають одна одну. Природний та інституціональний механізми такої дивовижної динаміки й намагаються поєднати економісти в макроекономічних моделях, що створюються ними.
Першою макроекономічною моделлю, що отримала світову популярність, була схема відтворювання суспільного багатства, яку склав Ф. Кене. Такої ж світової популярності набула й модель розширеного капіталістичного відтворювання, розроблена К. Марксом.
Ф. Кене спробував представити картину кругообігу товарів і грошей у масштабі національного господарства. Він спирався на поділ суспільства на три класи: землевласників, фермерів і ремісників відповідно до їх участі у відтворювальному процесі. Ф.Кене вперше в історії запропонував загальну схему, абстрагуючись від деяких реальних моментів і відносин. У його схемі доходи повністю витрачаються, нагромадження відсутнє, не враховуються обмін усередині класів та зовнішньоторговельні зв’язки.
Головне в таблиці Кене — не арифметичні розрахунки, що ілюструють рух продуктових і грошових потоків, а графічний аналіз загальної картини відтворювання, в якому окремі акти виробництва й обміну представлені у вигляді зигзагоподібної схеми (зигзаги — потоки товарів і грошей від одного класу до іншого).
Велику увагу аналізу макроекономічної рівноваги приділяв Ж.Б. Сей. Він відкрив закон ринків або тотожність Сея, яка свідчить, що виробництво завжди дорівнює споживанню. Будь-яке виробництво саме породжує доходи, на які й купуються всі товари, вартість яких відповідає цим доходам. Кожний продукт з моменту його виготовлення відкриває собою збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності.
Гроші за Сеєм — це лише посередник, вони виконують лише тимчасову роль у процесі обміну й потрібні для того, щоб обміняти свій продукт на продукти інших виробників.
За твердженням Сея, якщо одних товарів зроблено дуже багато, то це відбувається тому, що є брак інших. Закон ринків Сея виключає загальне перевиробництво товарної маси. З нього слідує, що виробництво саме створює попит, а сукупний попит відповідає сукупній пропозиції. Таким чином, і перевиробництво в ринковій економіці не може мати місця. Тимчасово може виникнути структурна невідповідність, яка потім буде швидко подолана внаслідок внутрішніх законів ринку.
Постулат Сея, за яким виробництво саме породжує попит, продукти купуються на продукти, розділявся іншими представниками класичної школи, але пізніше був підданий критиці з боку Дж. Кейнса.
Проблемам простого й розширеного виробництва був присвячений другий том «Капіталу» Маркса. Згідно із запропонованою Марксом схемою відтворювання розглядаються умови і пропорції обміну між двома підрозділами суспільного виробництва інвестиційних товарів і виробництвом споживчих благ.
Зі слів В. Леонтьєва, Маркс створив схему, що описує взаємозв’язок між галузями, які випускають засоби виробництва і предмети споживання. У своїй таблиці «витрати-випуск» Леонтьєв розширив і конкретизував схеми відтворювання, запропоновані Марксом.
Показники, що їх узято в прямокутники, повинні бути реалізовані за допомогою обміну між I і II підрозділами. Пропорції обміну:
II с = I (v + m) при простому відтворюванні;
I (v + m) > ІІ с при розширеному відтворюванні.
Обмін продукцією, не включеною в прямокутники, відбувається всередині кожного з двох підрозділів.
Ускладнення суспільного продукту в умовах розширеного відтворювання зумовлюється тим, що частина додаткової вартості відповідно до структури (відношенням постійного капіталу с до змінного v), що склалася, витрачається на придбання додаткових засобів виробництва і наймання додаткової робочої сили. Це обов’язкова умова нагромадження, інакше кажучи, відтворювання капіталу в постійно зростаючих розмірах.
Із трудами та ім’ям К. Маркса пов’язаний новий напрям у дослідженні економічних і соціальних процесів. Його економічна теорія наскрізь соціологічна. Абсолютизуючи революційні способи вирішення протиріч, Маркс недооцінював еволюційні, погоджувальні форми їх подолання.
В. Леонтьєв підкреслював, що значення Маркса для сучасної економічної теорії полягає в тому, що його роботи — це невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності. Реалістичну і якісну інформацію про те, що являє собою прибуток, заробітна плата, капіталістичне підприємство, можна отримати в томах «Капіталу».
Першу модель загальної економічної рівноваги розробив Вальрас. Вона ілюструє принцип, у відповідності з яким Вальрас ділить усе ринкове господарство на дві взаємопов’язані підсистеми: споживачі й виробники. Одні виступають у ролі покупців, інші — у ролі продавців. Ролі продавців і покупців постійно змінюються. Сьогодні власники факторів виробництва (землі, труда, капіталу) продають їх підприємцям, виступаючим у ролі продавців. Назавтра підприємці продають, а власники факторів виробництва купують споживчі товари (мал.). Усі витрати виробників товарів перетворюються в доходи домогосподарств, а всі витрати домогосподарств — у прибутки виробників (фірм).
Ціни однієї підсистеми залежать від цін іншої підсистеми. Кількість грошей, що сплачуються за фактори виробництва, повинна відповідати кількості грошей, що сплачуються за споживчі товари. Рівновага на ринках факторів виробництва узгодиться з рівновагою на ринках споживчих товарів.
На ринках установлюється одна ціна для рівнозначних товарів. Ця ціна вирівнює кількість, що пропонується, з потрібною кількістю; пропозиція узгодиться з реальним попитом, попит відповідає пропозиції. Ціни товарів відповідають витратам і їх граничній корисності.
Ціни факторів виробництва повинні відповідати витратам фірм; у свою чергу, прибутки фірм повинні поєднуватися з витратами домогосподарств.
Побудувавши досить складну систему взаємопов’язаних рівнянь, Вальрас доводить, що система врівноваження може бути досяжна як деякий ідеал, до якого прагне конкурентний ринок. Положення, що отримало назву закону Вальраса, свідчить: у стані рівноваги ринкова ціна дорівнює граничним витратам; вартість суспільного продукту дорівнює ринковій вартості використаних для його випуску виробничих факторів; сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції, а ціна й обсяг виробництва не збільшуються й не зменшуються.
Модель Вальраса — це статична модель загальної економічної рівноваги, свого роду однотипний знімок національного господарства в «чистому» вигляді.
Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:
1) попит і пропозиція чинників виробництва рівні: на них установлюється постійна і стійка ціна;
2) попит і пропозиція товарів (і послуг) рівні й реалізуються на основі постійних, стійких цін;
3) ціни товарів відповідають витратам виробництва.
Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну. Третя умова виражає рівновагу у сфері виробництва.
Для математичного обґрунтування системи, що пропонується, Вальрас використав положення, згідно з яким відношення граничної корисності товарів до їх цін повинно бути прийнято однаковим для всіх товарів. Іншими словами, кожний учасник обміну отримує з нього рівну вигоду — це умова рівноваги. Рівноважні ціни сприяють усуненню надлишків і дефіциту: кількість товарів, що пропонуються, відповідає кількості товарів, що придбали, загальна сума цін товарів дорівнює сукупним витратам.
Викладена Вальрасом система взаємодії й еквівалентності дуже сувора і «красива», щоб відповідати реальній картині ринкових відносин. Але економіст-математик за допомогою системи рівнянь доводить, що подібна система може існувати насправді як ідеал, до якого вона прагне.
Основоположником макроекономічного аналізу вважається англійський учений Кейнс. Модель макроекономіки Кейнс представив як складну систему взаємозв’язку і взаємодії всіх сфер і секторів, де ринковий механізм знаходиться під впливом психологічних чинників, кругообіг товарів органічно пов’язаний з фінансово-грошовими потоками, розвиток приватної ініціативи поєднується із впливом макрорегулювання, процес суспільного відтворювання є багаторівневою й багатомірною системою. Теорія і методологія Кейнса містять можливості й основи подальшого розвитку.
Основні відмінності концепції Кейнса полягають у такому.
У той час, як Маршалл розглядав попит, пропозицію, ціни переважно на рівні окремих фірм, споживачів, тобто на мікрорівні, Кейнс прийшов до висновку, що, передусім, потрібно виявити функціональні зв’язки на рівні національного господарства. Аналіз сукупних, агрегованих економічних параметрів поклав початок новим підходам в економічній науці. Кейнс показав, що економічне зростання залежить від структури суспільного продукту, що всі ринки взаємопов’язані і їх необхідно вивчати як єдину суцільну систему.
Перш ніж шукати оптимум, треба було відповісти на питання: як вирішити проблему зайнятості, подолати депресію в умовах зміни рівноваги? Був потрібен перехід до аналізу сукупного попиту, сукупної пропозиції, потоків доходів, інвестицій, споживання й нагромадження в масштабі всього суспільства.
Кейнс показав неспроможність так званого закону Сея, згідно з яким виробництво саме формує доходи, забезпечуючи рівновагу попиту і пропозиції. Звичайно, коли здійснюється виробництво, то одночасно формуються доходи. Але де гарантія, що гроші, отримані у формі доходів, будуть негайно ж витрачені на купівлю вироблених товарів? Чому продавець товарів повинен негайно використати виручені ним кошти на придбання інших товарів?
Розмір попиту автоматично не слідує за пропозицією. У суспільстві відбуваються не бартерні операції, товари реалізовуються й обмінюються через потік грошей. Попит, що визначається рівнем доходів, відстає від їх динаміки.
Кейнс приходить до висновку, що доходи нерівнозначні попиту. У разі порушень (попит не поспіває за пропозицією) ціни реагують не відразу і не встигають зрівноважити попит і пропозицію.
Усупереч класикам, Кейнс стверджував, що ціни не є досить гнучкими регуляторами ринкового господарства, вони відносно консервативні. Про ситуацію, що складається на ринку, звичайно судять не за динамікою цін, а передусім за наявністю товарних запасів, за динамікою споживчого попиту. Що стосується ринку праці, то тут ціни (номінальна заробітна плата) погано виконують роль регулятора попиту на робочу силу. При падінні вказаного попиту вони, як правило, не знижуються.
На відміну від класиків, Кейнс показав, що зростання заощаджень не рівнозначне зростанню інвестицій. Більше того, при певних умовах зростання заощаджень може призвести не до зростання, а до зменшення обсягу інвестицій.
У результаті ринковий «автоматизм» не спрацьовує, рівновага не відновлюється.
Класики розглядають процеси, що протікають у ринковій економіці, у дещо умовному, абстрактному вигляді. Вони не враховують, що в умовах олігополії ціни не змінюються автоматично, вони не настільки гнучкі, як це звичайно зображається на схемах; що інформація про положення на ринку виявляється неповною й часом недостовірною.
2. Макроекономічна рівновагай макроекономічна нестабільність
У сучасній літературі існують дві моделі макроекономічної рівноваги: кейнсіанська і класична, які передбачають взаємодії сукупного попиту й сукупної пропозиції. Аналогічно аналізу рівноваги на окремих локальних ринках, вивчення макроекономічної рівноваги також вимагає розгляду взаємодії попиту і пропозиції, але вже як агрегованих сукупних величин, які підсумовують ситуацію на багатьох ринках і складають національну економіку.
Модель взаємодії сукупного попиту (АD) і сукупної пропозиції (АS) — початкова базова модель для вивчення макроекономічної рівноваги. З її допомогою вивчаються не тільки причини й наслідки коливань рівня цін, обсяги випуску продукції, але й описуються різні варіанти економічної політики держави.
Як і на рівні окремих ринків, на макрорівні перетин АD і АS показує рівноважний обсяг виробництва і рівноважний рівень цін, тобто ситуацію рівноваги в економіці, коли сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції.
Під сукупною пропозицією (крива АS) розуміють загальну кількість товарів і послуг, яка може бути зроблена й запропонована у відповідності до рівня цін, що склався.
Аналіз рівноваги на макрорівні спроможний відповісти на питання: наскільки повно використовуються ресурси, якому рівню зайнятості, завантаженості виробничого потенціалу відповідає рівноважний обсяг виробництва. Підхід до розв’язання цієї проблеми відрізняється в класичній і кейнсіанській школах. Відображаються ці відмінності, зокрема, у різній інтерпретації кривої АS.
Економісти класичної школи виходили з того, що ринкова система в довгостроковому періоді забезпечує повне використання ресурсів у економіці. Причому виникаючі іноді диспропорції вирішуються на основі автоматичного саморегулювання ринку. Завдяки останньому, зрештою, в економіці завжди досягається належний рівень виробництва за повної зайнятості.
Класичні уявлення засновані на законі Сея, згідно з яким пропозиція товарів створює власний попит, а отже, між сукупними витратами й сукупною пропозицією завжди встановлюється рівновага, і немає причин побоюватися криз перевиробництва.
У класичній моделі ціни є жвавими і гнучкими. Кейнсіанська модель заснована на тому, що ціни й заробітна плата змінюються незначним чином, особливо в короткостроковому періоді. І дійсно, вже в перші десятиріччя XX століття наявність монополій і профспілок, законодавства про мінімальну заробітну плату й інших чинників призвели до того, що ціни й заробітна плата перестали бути жвавими.
Кейнсіанська концепція відкинула ці положення класичної теорії, згідно з якими пропозиція створює власний попит. Кейнс стверджував, що існує зворотний причинно-наслідковий зв’язок — сукупний попит створює пропозицію. Якщо сукупний попит недостатній, то й обсяг виробництва не буде дорівнювати потенційному попиту при повній зайнятості. При негнучких цінах економіка довгий час може перебувати в стані депресії з високим рівнем безробіття.
Висновок з даної моделі — держава повинна сприяти виходу економіки з кризи, проводячи активну макроекономічну політику, направлену на стимулювання попиту.
Кейнсіанська концепція була теоретичним обґрунтуванням нового підходу до ролі держави в ринковій економіці. На зміну класичній ідеї про нейтральність держави в економіці прийшла ідея необхідності координуючого втручання держави в ринкову економіку для досягнення «повної зайнятості без інфляції». Ця ідея затвердилася в суспільній свідомості й державній економічній політиці в післявоєнний період.
Сукупний попит, стимулювати який пропонується в рамках кейнсіанської моделі, складається з попиту на споживчі товари (С), інвестиційного попиту (I), урядових витрат (G) і чистого експорту (X):
Y = С + I + G + Х.
Згідно з класичною концепцією, рівень сукупних витрат, що визначається національним доходом, завжди достатній для закупівлі продукції, виробленої в умовах повної зайнятості. Кейнсіанський підхід, розглядаючи дане твердження як сумнівне, виходить з того, що обсяг попиту окремих макроекономічних суб’єктів формується під впливом різних спонукальних мотивів. Ці мотиви можуть бути різноспрямовані, і їх необхідно знати як для теоретичного осмислення, так і для практичного використання.
Так, споживання населення змінюється під впливом багатьох чинників, головним з яких є особистий дохід, що використовується. Особистий дохід, що використовується, у свою чергу, ділиться на споживання й заощадження. Загальний рівень і динаміка останніх досліджуються за допомогою таких інструментів, як функція споживання й функція заощадження:
а) споживання (С) як функція доходу (Y):
С = f(Y);
б) заощадження (S) як різниця між доходом (Y) і споживанням (С):
S = Y – С або S = Y – f (Y);
Як гранична схильність до споживання та заощадження:
а) гранична схильність до споживання
Державні витрати, у свою чергу, визначаються фіскальною і грошовою політикою, станом державного бюджету й оподаткування.
Умови рівноваги на ринку благ у кейнсіанській моделі визначаються виходячи з того, що рівновага досягається тільки тоді, коли витрати (сукупний попит), що плануються, дорівнюють національному продукту (сукупна пропозиція). Нижче приведена графічна інтерпретація визначення рівноваги в моделі «доходи-витрати», яку також називають «хрестом Кейнса».
Початковим моментом для побудови даної моделі служить лінія під кутом 45° до горизонтальної осі. У будь-якій точці цієї лінії доходи дорівнюють витратам. Перетин даної лінії з функцією витрат (С + I + G + Х), що плануються, показує величину національного доходу, при якому встановлюється макроекономічна рівновага.
Якщо обсяг виробництва нижчий рівноважного, це означає, що покупці готові придбавати товарів більше, ніж фірми виробляють, тобто АD > АS. Фірми починають знижувати запаси й нарощувати виробництво, тобто доходи й витрати, що плануються, вирівнюються. І навпаки, у разі перевищення обсягів виробництва над витратами, що плануються, фірми зіткнуться з труднощами реалізації й вимушені будуть скорочувати виробництво до вирівнювання АD і АS.
Оскільки I = Y – С і S = Y – С, то I = S.
Якщо обсяг виробництва більший від рівня заощаджень, це означає скорочення споживання і, як наслідок, зниження фірмами виробництва й випуску. Аналогічно, нестабільною буде і протилежна ситуація, за якої скорочення заощаджень призводить до збільшення обсягу випуску.
Дана модель може бути використана для ілюстрації так званого «парадокса бережливості». Зрушення кривих заощаджень у бік збільшення за інших рівних умов скорочує рівноважний обсяг виробництва.
Будь-яка зміна витрат, що складають сукупний попит, приводить у дію так званий мультиплікаційний процес, що виражається в перевищенні приросту національного доходу над збільшенням попиту.
Коефіцієнт, що показує наскільки зросте рівноважний дохід при збільшенні сукупного попиту, називається мультиплікатором.
З ефектом мультиплікатора тісно пов’язана дія ефекту акселерації. Згідно з останнім, існує зв’язок між приростом попиту (доходу і продажу) і приростом інвестицій для розширення потужностей виробництва товарів, на які виріс попит. Інакше кажучи, зміни в попиті на інвестиції розглядаються як функція від зміни доходу, при цьому інвестиції збільшуються в більшій мірі, ніж приріст доходу.
Процеси мультиплікації й акселерації взаємопов’язані. Так, автономні інвестиції викликають дію ефекту мультиплікатора, що сприяє зростанню доходу; наступне за цим зростання попиту й обсягу продажу призводить до появи стимульованих інвестицій і дії ефекту акселератора.
У кейнсіанській моделі підкреслюється, що рівноважний обсяг виробництва може не збігатися з обсягом, відповідним повній зайнятості. І якщо така невідповідність викликана неефективністю сукупного попиту в умовах депресивної економіки, подолати його необхідно за допомогою інструментів державного регулювання. Держава може виступити інвестором, що ліквідує нестачу інвестицій відповідним збільшенням бюджетних витрат, тобто запустити механізм інвестиційного мультиплікатора і стимулювати тим самим сукупний попит.
Узагальнення світової практики показує, що ринкова економічна система закономірно розвивається, переходячи від рівноважного стану до нерівноваги і т. д. Виявлено, що спосіб існування ринкової економіки — циклічність з кризами, що постійно повторюються.
Циклічність виступає загальною формою руху природи і суспільства. На відміну від природних циклів, де зміна відбувається з об’єктивною неминучістю в одні і ті ж терміни, з незмінною тривалістю (день і ніч, зміна пір року тощо), циклічність у соціально-економічному розвитку суспільства носить менш виражений і більш суперечливий характер. Причому, якщо в природі істотні зміни в циклічності є результатом тисячоліть, то в розвитку суспільства тривалість циклів і їх характер може змінюватися у вельми короткі історичні терміни.
Цикл, як відомо, означає послідовні один за одним підйоми і спади рівнів економічної активності протягом декількох років. Як марксистські, так і немарксистські напрями в ученні про циклічність виходять із загальних оцінок цього явища по вельми істотних позиціях.
По-перше, явище циклічності признається як багатовимірний ряд його форм і носить загальносвітовий характер. Кожний цикл не є повторенням попереднього: тривалість циклу, терміни його протікання, соціально-економічні наслідки мають свої відмінності. Більше того, у своєрідних формах циклічність визнається і в умовах директивно-планової економіки.
По-друге, циклічність загалом, у тому числі і її руйнівна фаза — економічна криза, визнаються не тільки як суспільне «зло», але і як своєрідна форма забезпечення поступального розвитку економіки в умовах ринкових відносин. Звичайно, криза — біда для економіки країни й більшості її населення. Але, разом з тим, об’єктивним наслідком економічних криз, як правило, служить поява нових технологій, нових продуктів, зростання продуктивності праці й ефективності виробництва, структурні перетворення в національній економіці, зміни в структурі попиту, оновлення кредитогрошової й податкової політики держави. Зрештою, коливання в економічній активності оцінюються як одна з умов оновлення і зростання.
По-третє, характерною рисою циклічності визнається рух по спіралі, а не по колу. Саме це дає змогу визнати циклічність формою прогресивного розвитку суспільства.
По-четверте, загальновизнана необхідність поглиблення об’єктивних знань про цикли, їх причини, пошуки ефективних методів і коштів для зменшення негативних наслідків криз.
По-п’яте, більшість об’єктивно мислячих економістів велику роль у нейтралізації негативних наслідків економічного циклу відводять сучасній державі, тобто розробці і практичній реалізації розумної державної економічної політики.
На даний період не існує єдиної теорії циклу. Більше того, багато економістів заперечують циклічність розвитку економіки в принципі. Як правило, до них відносяться переважно прихильники неокласичної та монетарної шкіл. Ці економісти вважають за краще говорити не про циклічність (цикл мається на увазі як більш або менш постійна періодичність), а про нециклічні коливання, викликані сукупністю довільних економічних чинників. Особливу позицію тут займають ортодоксальні марксисти, які визнають лише теорію промислового циклу К. Маркса, відкидаючи інші види циклічності. При цьому теорія промислового циклу у марксистів розповсюджується тільки на капіталістичну формацію, що ж до соціалізму, то тут, на їх думку, розвиток повинен здійснюватися по висхідній прямій згідно з так званим законом планомірного пропорційного розвитку. Якщо неокласики відкидають циклічність через свою прихильність до закону рівноваги Вальраса (Сея), то марксисти заперечують цикл при соціалізмі, оскільки стверджують, що в безкласовому суспільстві розвиток містить тільки підйом, і виключають спади.
Однак і серед економістів, які визнають циклічність, немає ніякої єдності відносно природи цього явища. У найбільш загальному значенні можна виділити три підходи до пояснення циклічності: екзогенний, ендогенний і еклектичний. Прихильники екзогенного підходу пов’язують природу циклу виключно із зовнішніми причинами, прихильники ендогенного підходу шукають внутрішні закономірності і явища. Еклектики намагаються знайти й об’єднати раціональні ідеї двох перших течій.
Під рівноважним економічним зростанням розуміється такий розвиток національної економіки в довгостроковому періоді, за якого обсяги сукупного попиту й сукупної пропозиції, що збільшуються від періоду