library.if.ua

Фінансовий менеджмент банку (2004)

5.2. Методи оцінювання потреби в ліквідних засобах

Політика ліквідності спрямована на вирішення дилеми «ліквідність — прибутковість». Перед банком постає завдання максимізації дохідності операцій за наявності даного обмеження. Вимога підвищення прибутку потребує не збереження коштів у ліквідній формі, а їх використання для видачі кредитів та здійснення інвестицій. Для цього необхідно звести до мінімуму готівку в касі та залишки на коррахунках. У такому разі виникає загроза безперебійності виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами. Отже, сутність управління банківською ліквідністю полягає в гнучкому поєднанні протилежних вимог — максимізації прибутковості за обов’язкового додержання норм ліквідності.

При цьому присутній чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може з певністю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності. А коли вона виникає, можна лише вдатися до тих чи інших управлінських дій на основі раніше створених резервів ліквідних коштів, особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.

З метою ефективного вирішення дилеми «ліквідність — прибутковість» потреби банку в ліквідних коштах мають постійно аналізуватися для уникнення як надлишків, так і дефіциту. У практичній діяльності банківські менеджери застосовують кілька методів оцінювання потреб банку в ліквідних засобах:

метод фондового пулу (оцінювання надходжень і платежів);

метод структурування фондів (поділу джерел фінансування);

метод показників ліквідності.

Кожний з методів базується на певних припущеннях і дає лише наближену оцінку суми ліквідних коштів, необхідних банку в певний момент часу. Виконувати таку роботу можна лише за умови існування відповідного оперативно-інформаційного забезпечення, яке містить дані про наявні ліквідні кошти, очікувані надходження та майбутні платежі. Інформацію доцільно надавати у вигляді графіків вхідних та вихідних грошових потоків на відповідний період — декаду, місяць, квартал. Менеджер з управління ліквідністю має постійно оцінювати потребу в ліквідних коштах на основі наданої інформації.

На практиці більшість банків створюють резерви ліквідних засобів, які складаються з двох частин: 1) операційних резервів для підтримки потреб ліквідності за короткостроковими прогнозами; 2) планових резервів для забезпечення довгострокових прогнозів попиту на ліквідні засоби. Операційні резерви можуть перевищувати або дорівнювати реальній потребі в ліквідних засобах, залежно від того, якої загальної стратегії управління банком додержує керівництво і який ступінь ризику (імовірність залишитися без ліквідних коштів) є прийнятним для даного банку. Зрештою дії менеджменту щодо управління ліквідністю значною мірою грунтуються на результатах оцінювання потреб у ліквідних засобах на певний період, а ефективність процесу управління визначається точністю та реалістичністю одержаних прогнозів. Тому обраний керівництвом метод оцінювання потреб у ліквідних засобах має важливе значення при вирішенні проблем ліквідності.

МЕТОД ФОНДОВОГО ПУЛУ

Розглядуваний метод полягає у зіставленні загальної потреби в ліквідних засобах з наявними джерелами їх надходження, які перебувають у розпорядженні банку. Особливістю підходу є те, що всі надходження банку розглядаються як єдиний пул без диференціації за джерелами фінансування. В основу покладено два очевидні твердження: 1) ліквідність зростає зі збільшенням депозитів і зниженням обсягів кредитування; 2) ліквідність знижується зі зменшенням депозитної бази і зростанням потреби у кредитах. Потреба в ліквідних засобах визначається порівнянням вхідного та вихідного грошових потоків банку. Різницею між сумою надходжень та сумою використаних коштів подається розрив ліквідності, або нетто-ліквідна позиція банку. Якщо наявні ліквідні засоби за обсягом перевищують їх використання, то існує додатний розрив ліквідності, тобто надлишок ліквідних засобів, який необхідно швидко інвестувати в дохідні активи до виникнення потреби в грошових коштах. Коли потреба в ліквідних засобах за обсягом перевищує їх наявність, то банк стикається з дефіцитом або від’ємним розривом ліквідності. Перед менеджментом банку постає завдання пошуку найдешевших і найдоступніших джерел поповнення ліквідних коштів.

У процесі оцінювання потреб банку в ліквідних засобах необхідно брати до уваги не лише фактичні, а й очікувані грошові потоки. Підготовка прогнозу зміни обсягів попиту та пропозиції ліквідних коштів базується на вивченні їх динаміки, статистичних даних, досвіді та знаннях фахівців. Дієвість такого прийому є особливо високою тоді, коли менеджмент банку має достатньо інформації та багато достовірних позицій, таких як договір про відкриття кредитної лінії, попереднє повідомлення клієнта про намір зняти кошти з рахунку, настання строків платежів до бюджету. Інформація такого характеру дає змогу скласти реальний прогноз.

На зміни в обсягах кредитів і депозитів впливає комплекс чинників загального характеру, які необхідно враховувати у процесі прогнозування. Аналіз їх впливу здійснюється за групами:

циклічні — відтворюють коливання ділової активності;

сезонні — визначають зміни у стані депозитів та кредитів протягом певного періоду (тижні, місяці) порівняно із середньорічним;

трендові — показують довгостроковий середній темп росту депозитів і кредитів та виявляють загальні тенденції, які можуть бути екстрапольовані на майбутнє;

структурні — відображають зрушення у споживанні, інвестиційному процесі, розвиток науково-технічного прогресу;

випадкові та надзвичайні, пов’язані з особливостями діяльності клієнтів.

Основні етапи застосування методу фондового пулу:

визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності;

прогнозування обсягів кредитів і депозитів для обраного періоду;

обчислення очікуваної динаміки зміни обсягів ліквідних коштів протягом планового періоду;

оцінка нетто-ліквідної позиції банку протягом планового періоду;

складення плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності.

Маючи достовірний прогноз ліквідної позиції банку, менеджмент може оцінити свої можливості, залучити кошти за прийнятною ціною з доступних джерел та планувати діяльність.

Метод фондового пулу доцільно застосовувати, коли ресурсна база банку достатньо однорідна, а можливості використання недепозитних джерел поповнення ліквідних коштів обмежені.

У вітчизняній практиці розглядуваний метод можна використовувати як допоміжний, оскільки ліквідність регулюється за методом показників. Але визначення нормативів ліквідності НБУ базується саме на принципі об’єднання ресурсних джерел без врахування їх стабільності та структури.

МЕТОД СТРУКТУРУВАННЯ ФОНДІВ

Завдання ефективного управління ліквідністю ускладнюється, якщо банк використовує принципово різні джерела залучення коштів. У такій ситуації обгрунтованим стає застосування методу структурування фондів (поділу джерел фінансування). Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними видами джерел та напрямками використання ресурсного потенціалу. Частина ресурсів, яка сформована за рахунок мінливих джерел, таких як вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, вкладається в короткострокові позики та цінні папери. Кошти, одержані з відносно стабільних джерел (строкові вклади, депозити), можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

У разі використання методу структурування фондів необхідно:

розподілити всі ресурси за джерелами формування залежно від оборотності за рахунками;

за кожним із джерел установити вимоги збереження фіксованої частки ресурсів у ліквідній формі;

розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відповідних активів.

Потреба банку в ліквідних засобах оцінюється встановленням для кожної категорії джерел фінансування вимоги збереження певної частки коштів у ліквідній формі. Для стабільних джерел ця частка може бути незначною — 10 – 15%, для мінливих вкладів і недепозитних зобов’язань — 25 – 30%, для зобов’язань за «гарячими грошима» — 80 – 90%. Конкретні обсяги резервування ліквідних коштів визначаються суб’єктивно, здебільшого на основі міркувань, припущень та досвіду менеджерів кожного банку.

Так менеджмент оцінює потребу в ліквідних засобах, які необхідні для виконання зобов’язань банку, але попит на грошові кошти може виникнути і в результаті надходження кредитних заявок. У сучасній міжнародній практиці панує погляд, згідно з яким банк має надавати всі кредити з прийнятним рівнем ризику навіть у разі дефіциту ліквідних коштів, розраховуючи на можливість запозичення ресурсів. Такий підхід називають концепцією партнерства у взаємовідносинах з клієнтом. Він орієнтований на встановлення різнобічних стосунків із клієнтурою, максимізацію сукупних кредитів і підвищення дохідності банку.

Це означає, що при розрахунках потреби в ліквідних коштах необхідно враховувати і потенціальний попит на кредити та фактичну суму невчасно повернених (реструктуризованих, непогашених) кредитів. Отже, загальна потреба банку в ліквідних засобах визначається як сума очікуваної потреби у грошових коштах для обслуговування депозитних і недепозитних зобов’язань та потреби в наданні ліквідних кредитів.

На практиці багато банків використовують удосконалений метод структурування фондів, за яким враховується ймовірність настання тих чи інших подій, що призводять до виникнення проблем ліквідності. Менеджер з управління ліквідністю визначає можливу найкращу та найгіршу позиції ліквідності та оцінює ймовірність настання різних сценаріїв. Для кожного зі сценаріїв (або для найбільш імовірних) розробляється план дій. У разі найгіршого для банку сценарію з погляду ліквідності до плану необхідно включити оцінку вартості підтримки ліквідності як щодо активної, так і щодо пасивної частини банківського балансу, а також реалістичний графік конвертації активів в грошові кошти, перелік джерел одержання значних сум та оцінку їх доступності.

Найкраща для банку позиція ліквідності характеризується наявністю надлишку ліквідних засобів, і менеджмент повинен мати план інвестування цієї частини коштів з метою максимізації прибутків.

За такого підходу банки оцінюють не реальні, а очікувані потреби в ліквідних засобах, грунтуючись на певних імовірнісних характеристиках настання різних ситуацій. Це дозволяє не формувати реальний резерв ліквідних засобів, а лише планувати діяльність з фінансування можливого відпливу грошових коштів.

МЕТОД ПОКАЗНИКІВ ЛІКВІДНОСТІ

Управління ліквідністю банку може здійснюватись за допомогою розрахунку певних показників, які характеризують рівень забезпеченості банку ліквідними засобами. Значення обчислених коефіцієнтів порівнюються з нормативами, середньогалузевими показниками або з рівнем, який визначений банками на базі практичного досвіду. Результати порівняльного аналізу дозволяють виявити загальні тенденції зміни ліквідності банку й імовірність виникнення проблемних ситуацій, а також вжити відповідних заходів щодо поповнення ліквідних активів або реструктуризації балансу.

Метод показників ліквідності застосовується менеджментом банку для контролю за її рівнем. Центральні банки ряду країн вдаються до цього методу, щоб підтримати певний рівень ліквідності всієї банківської системи. Органи банківського нагляду встановлюють нормативи ліквідності, додержувати яких зобов’язаний кожний банк. Практика управління ліквідністю за методом показників діє і в Україні, де НБУ встановлено обов’язкові нормативи ліквідності (дод. 10). У процесі управління ліквідністю менеджмент банку може додатково використовувати й інші коефіцієнти.

1. Коефіцієнт миттєвої ліквідності обчислюють як відношення обсягу первинних резервів ліквідних засобів (готівка, коррахунки) до суми мінливих зобов’язань (розрахункових, поточних рахунків). Цей коефіцієнт показує, наскільки потреба в ліквідних засобах може бути задоволена за рахунок внутрішніх джерел.

2. Коефіцієнт високоліквідних активів — це питома вага даного виду активів у загальному обсязі робочих активів.

3. Коефіцієнт загальної ліквідності подається як співвідношення загальних активів і загальних зобов’язань банку. Такі співвідношення можуть обчислюватися також щодо активів та зобов’язань з однаковими строками погашення.

4. Коефіцієнт ліквідних активів визначається як відношення ліквідних активів до загальних. Ліквідні активи розраховуються як сума готівки та прирівнених до неї коштів, а також сальдо міжбанківських позик — наданих і одержаних, у тому числі й від центрального банку.

5. Коефіцієнт співвідношення позик і депозитів визначається як відношення всіх активів з нормальним ризиком (включаючи позики, авізо, дисконти) до основних депозитів. Цей коефіцієнт характеризує здатність банку залучати депозити для фінансування основних активних операцій. Нормальним вважається рівень 70 — 80%, який вказує на помірне співвідношення між ліквідністю та дохідністю.

6. Коефіцієнт ліквідних цінних паперів — це відношення цінних паперів уряду країни, які перебувають у портфелі банку, до сукупних активів. Вище значення коефіцієнта вказує на більш ліквідну позицію банку.

7. Показник структурного співвідношення вкладів обчислюється як відношення депозитів до запитання до строкових депозитів і характеризує рівень стабільності ресурсів банку. Зниження показника вказує на підвищення стабільності депозитної бази і зменшення потреби в ліквідних засобах.

Використання перелічених та інших показників допомагає всебічно аналізувати потреби й стан ліквідності, а також точніше оцінювати ризик незбалансованої ліквідності банку. Розробивши внутрішньобанківську систему деталізуючих показників ліквідності, менеджмент матиме змогу контролювати оперативні дані та планувати діяльність з урахуванням специфіки операцій конкретного банку.

Метод показників ліквідності є найпростішим підходом до управління ліквідністю і застосовується в умовах слаборозвиненого банківського сектора. Недолік методу полягає в тому, що в такому разі необхідно підтримувати великі обсяги активів у ліквідній формі, що негативно позначається на доходах. З розвитком та розширенням фінансових ринків у банків з’являються ширші можливості для управління ліквідністю. Але й у цьому разі метод показників має використовуватися банківським менеджментом для аналізу тенденцій зміни ліквідності та у процесі порівняльного аналізу, що дозволяє приймати обгрунтовані управлінські рішення.